Денис повільно перебирав ногами, піднімаючись сходами на сьомий поверх. Вигляд він мав дуже втомленим. Навіть собака, що завжди лаяла в під’їзді на всіх, а то й хапала за штанину, цього разу пропустила його через свій блокпост, лише розуміюче вгнувши голову. Не тільки в собак життя собаче, іноді таке життя й у людей.
Нарешті сьомий поверх. Рідна домівка. Зараз би звалитись на диван, увімкнути улюблений канал по телику і засинати під суперцікаву програму ВВС про звірків – братів наших менших. Проте спати поки-що не доведеться. Сім’я не дозволить розвалитись на дивані, немов мішок лайна та втупитись у телевізор, подібно до загіпнотизованого телемана. Та й Денису цікавіше поспілкуватися зі своїми рідними, дізнатись про досягнення дня минулого та плани на день майбутній, поділитися своїми проблемами. Цього так не вистачає у кожній родині, а Денис волів, щоб у його домі все було якнайкраще. Він ладен був добу не спати тільки б вислухати своїх дітей, адже кому, якщо не йому знати, що саме через нестачу спілкування з батьками, через нерозуміння ними проблем дитини останні вирішують покінчити життя самогубством. Адже так хочеться тепла, уваги і розуміння від батьків, а коли вони не воліють цього робити, то нічого не залишається, як просто померти. Просто… Все так просто… Але водночас надзвичайно складно… Непорозуміння – смерть – життя втрачає сенс.
Денис відчинив двері та увійшов до квартири. Вузький коридор, у якому заледве стануть два дорослих чоловіка, зустрів його дуже привітно, оскільки там на нього чекала його доця – Світлана. Вона уже півгодини чекає на свого батька, а коли нарешті дочекалась, ніжно посміхалась, осяюючи коридор, в якому було і до того світло, неймовірно яскравою посмішкою.
- Привіт, татку. – вигукнула вона та захопила Дениса у міцні обійми. – Я так сумувала за тобою. Як у тебе справи? – вона почекала, доки батько зніме з ніг взуття – легкі літні сандалії й попрямувала з ним вглиб квартири. – Ну, розповідай.
- Ой, доцю… - важко зітхнув Денис, в очах якого промелькнула постать дівчини, що розставила руки в сторони, неначе прагнучи злетіти. Її волосся роздували легкі пориви вітру… Постать різко зникла з уяви Дениса. – Подобається мені моя робота, однак щодня самогубців все більше і більше… Я і досі не розумію, чому?
- На це є багато причин. – почала говорити Світлана, скопіювавши голос батька і скрививши міну науковця, котрий неначе захищає докторську ступінь. – Однак найголовніша із них – це нестача батьківської уваги до дітей. А в наш час, час інформаційних технологій та розвитку економічних відносин, коли кожен думає лише про свою наживу, батьки змушені зранку до вечора працювати. Втомлені вони приходять додому, а на дітей уваги не звертають, тому останні шукають вихід у гуляннях з однолітками в нічних клубах, вбиваючись кінськими дозами спиртного, інші створюють власні субкультури, щоб самореалізуватись, а дехто – слабкі духовно – знаходять вихід у… - Світлана на мить замовкла. - … суїциді.
- Вірно. – покивав головою Денис. – Однак це тільки теорія, а в житті все відбувається їй наперекір.
- Однак нас це не торкнеться, знаєш чому?
- Чому? – поцікавився Денис.
- Тому що, татку, ти у нас найкращий. Такого, як ти варто пошукати на всій планеті і, якщо десь подібний є, то це й є – ти. Ти завжди знаходиш хвилинку, щоб поспілкуватись з нами, навіть, коли втома збиває тебе з ніг, завжди даєш поради, без яких нам важко вирішувати власні проблеми, водночас ти ніколи не жалієшся, не плачешся з власних проблем. Ти просто герой для нас, татку.
- Дякую, однак не варто таких сентиментальностей.
- Ех, - махнула рукою Світлана і широко посміхнулась. – хотіла зробити тобі приємність, а ти…
Вони увійшли на кухню – просторе приміщення, де зазвичай дружина Дениса – Вікторія – вбивала власний час. Вона в даний момент сиділа за столом, тримаючи в руках невеличку книжку. Денис провернув голову на дев’яносто градусів і прочитав назву книги – «Кохання смерті наперекір…».
- Знову бульварні романчики? – посміхнувся Денис, підійшов до Віки та солодко прилип до її вуст. Світлана в цей час відвернулась, щоб не заважати батькам проводити слинообмін.
Віка відклала романчик в сторону і ніжно поглянула у вічі Денису.
- В житті такого кохання не існує, як у цих романчиках, тому я просто читаю і мрію. Хоча кохання у моєму житті і дійсно найкрасивіше.
Денис похитав головою, ледь помітно посміхаючись. Колись вони були молоді, дуже молоді, і познайомилися, коли він – тоді студент четвертого курсу – блукав коридорами лікарні, в якій проходили профілактичні процедури онкохворі люди. Тоді він, щоправда, навіть і не думав, про кохання. Всі його думки були направлені тільки на те, аби вилікувати матір від страшної хвороби – раку легень. Однак з кожним днем, кожною хвилиною, секундою сподівання на одужання розвіювались, мов туман при яскравому світлі сонця. Мати Дениса повільно і невпинно помирала. Вона маркла на очах. Колись рум’яна і світла вона стала схожою на пожовклу диню, розжарену на сонці. Життя повільно полишало її веселі очі, що весь час, навіть перед страхом смерті, бігали, мов бісики, полишало її ще молоде тіло, що навіть не встигло зістаритися…
В той день їй стало дуже погано і швидка забрала її до лікарні. Денис в той час саме працював, тому дізнався про це, коли прийшов додому. Тоді він, не контролюючи своїх дій, вилетів з будинку, зупинив першу попутку та помчався до лікарні, перед цим добре заплативши водію. А, коли приїхав, то почав блукати, не знаючи куди йти… Тоді до нього і підійшла молода, симпатична та усміхнена медсестра, котра потім і стала його дружиною. Віка тоді посміхнулась йому і поцікавилась, що шукає молодий чоловік. Денис тоді навіть не видивився краси дівчини, оскільки всі думки вирували десь дуже-дуже далеко, десь по той бік смерті…
Дівчина провела Дениса до його матері. Через три дні вона в муках покинула світ… Денис сидів на лавочці в лікарні, затиснувши голову руками, неначе коваль затискає тисками сталь. З його очей капали сльози – рясні й солоні. Вперше він втрачає близьку людину, вперше відчуває горе втрати, вперше відчуває себе спустошеним, вперше… Проте радувало одне речення, що вертілось в голові, подібно до торнадо, яке промовила його мати перед тим, як настала мить смерті. Вона сказала:
- Синку, померти – значить втратити все, однак живемо ми для того, аби щось набути, а потім повністю втратити – ось справжній сенс нашого життя, логіку котрого знає лише сама смерть.
Вона готувалася до зустрічі з Чорною дамою з косою в руках, заздалегідь готувалася. Однак чи могла вона підготуватися до повної пустоти?..
Тоді до Дениса підійшла Віка. Вона сіла біля нього і просто мовчала, обхопивши руками його міцні плечі. Денис спочатку не зрозумів, до чого це, а потім піддався…
Денис поворушив головою і остаточно розпрощався зі спогадами. Біля нього і справді сиділа Віка, тільки тепер не в лікарні, а на дивані перед телевізором. Вона поклала свою голову на його плече і тихенько сопіла в дві дірочки, поступово віддаючись царству сна. Денис відчував, як м’якло її тіло і, коли вона остаточно заснула, взяв її ніжно на руки та поніс до спальні, вклав на ліжко, вкривши пухкою ковдрою. Віка солодко посміхалась, однак очі її досі були закриті. Вона спала, проте підсвідомо відчувала турботу свого чоловіка, що намагався якомога тихше вкласти її спати та вийти зі спальні. Він ще не збирався спати. Вечір він віддав сім’ї, тому половину ночі віддасть творчості – написанню книги, котру він назвав «Memento morі…», що в перекладі з латинської означало «Пам’ятай про смерть».
Він вийшов зі спальні та почимчикував до свого робочого кабінету, щоб віддатися з руками та ногами роздумам про дві одвічні проблеми, сенс котрих філософи різних часів намагалися пояснити та обґрунтувати – ЖИТТЯ та СМЕРТЬ. Проте ні в кого ще цього не вийшло. Повністю пояснити сенс смерті не міг ніхто, доки не зустрінеться з нею віч-на-віч.
Денис сів за комп’ютер та відкрив папку, назва котрої когось би злякала, однак не його – «Смерть». Денис посміхнувся, неначе насміхаючись цим самим над самою сутністю смерті та двічі клацнув ліву кнопку мишки. Папка відкрилась і на екрані компа розповзлись, мов невеличкі гадючки, електронні документи, в яких зберігалися думки Дениса. Якось дико – думка була в голові, а, матеріалізувавшись, залишилась у пам’яті компа, неначе людині ніколи і не належала. Денис поглядом знайшов документ з назвою «Memento morі…» і знову клацнув на ньому двічі ліву кнопку миші. Документ відкрився.
Книга була трішки не схожою на інші. Це не був роман, не були роздуми автора, не наукова праця. Це була свого роду документальна хроніка, яку він складав у формі щоденника. Він щодня записував у нього події, що сталися з ним, пов’язані з осмисленням смерті. Частіше всього він писав після того, як рятував людей від самогубства. Тоді почуття перехлинували його і хотілося вилити їх на папір, набрати на компі, так би мовити поділитися ними ще з кимось. Нехай такі думки будуть не тільки у його пам’яті, а й у компа теж. Тоді стає набагато легше. Неначе вантаж з плеч…
Денис знайшов останню – двісті двадцяту – сторінку та почав швидко лупцювати пальцями по клавіатурі, матеріалізуючи свої думки в літери та цифри, що пізніше трансформувалися в повноцінні речення:
«Сьогодні 23 липня 2009 року. День виявився для мене не простим, однак підштовхнув на певні роздуми. Сьогодні мені довелося відмовляти від смерті дівчинку, котра не знайшла порозуміння з батьками. Її ніхто не бажав слухати, ніхто не розумів. Я дав їй таку можливість – вислухав і цим врятував від неминучості. Однак щоразу відмовляючи людей від смерті, я відчуваю свою немічність перед ними. Я стаю все слабшим і слабшим. Якби ця дівчинка сьогодні стрибнула, то я б, мабуть, плигнув за нею. Мені набридло бачити смерть і коливатись на лезі ножа, по один бік якого життя, а по інший небуття. Рятуючи когось, я помираю сам. Смерть бере мене в заміну. Однак тіло залишає жити далі. Душа моя – вона відмирає. Що робити далі, я не знаю?!! І весь день ловлю себе на думці, що порушую традиційний світовий колообіг життя і смерті, що я стаю тією частинкою у годинниковому механізмі, котра виходячи з ладу, зупиняє роботу всього механізму. Я порушую гармонію у Всесвіті. Однак я не можу не рятувати…
Життя кожної врятованої мною особи я обмінюю на її смерть. Що ж тоді насправді я роблю? Помираю?
Сьогодні я дуже злякався. Тільки помітивши дівчину, що стоїть на краю даху, розвівши руки в сторони, неначе крила, я на котрусь мить злякався. Я злякався, що не зможу її врятувати. Я забув все, чого вчився так довго. І, якби на її місці був чоловік, то він стрибнув би… Не я сьогодні врятував дівчину, її емоційність – її справжній рятівник. Я лише зіграв на її почуттях. Чоловік би стрибнув… Я в полоні цієї думки. З кожним порятунком самогубця, я вмираю як психолог. Я стаю ж таким безпомічним, як і та дівчинка, що розвела руки в сторони і відчувала на своєму тілі незадоволення вітру, що різкими поривами намагався збити її зі своєї території…
Чому ж вона хотіла смерті? Що змусило її піти проти первинного страху? Страху, що присутній у нашій свідомості ще з того моменту, як ми родились. Про що вона думала, коли хотіла зробити останній крок у своєму житті? Про сенс свого буття? Про сенс смерті? Про що?
Можливо ця дівчинка і ще декілька мільйонів осіб, що покидають життя самогубством щороку, дізналася справжню істину буття? Можливо вона здобула все чого бажала, а я її відмовив від продовження життя по той бік смерті? Можливо смерть – це і є життя?!!
Складається враження, що смерть це всього-на-всього віддзеркалення життя. Лише викривлена реальність. Як і у житті є два світа – світ добрих та злих, так і у смерті – рай та пекло. Вони схожі між собою. Як і у житті людина радіє та страждає, так і у смерті – живе у вічному блаженстві або вічному стражданні. Тільки у світі живих все змішано, переплетено – зло і добро, світло та темрява – всі вони існують взаємозалежно одне від одного. У світі мертвих все поділено на добро і зло, які між собою існують окремо. Рай і пекло існують окремо. Одні страждають у вічному вогні через гріхи, скоєні ще за життя, інші – радіють.
Чому ж тоді боятися смерті?
Смерть – кінець!!! Так само, як і легкоатлет боїться фінішної дистанції, так і кожна людина боїться смерті. Адже це кінець початку. Життя – початок, смерть – його кінець. Сенс - ?
Цього сказати ніхто не може.
Я не виключення!!!
Знаю лише одне, що люди, котрі знаходять сміливість піти смерті наперекір, знають насправді сенс життя. Тільки смерть надає сутність життю, робить його вагомим. Можливо сенсом всього нашого життя є жити на всю котушку під страхом смерті???»
Далі буде...
