- Невже знову? – розчаровано запитав Денис у чоловіка, голос котрого доносився зі слухавки мобільного телефону. Однак відповіді на своє, на даний момент риторичне, питання він вже не чекав. – Гаразд. Я їду, чекайте.
Денис кинув мобільника у внутрішню кишеню свого чорного блискучого піджака і втомлено поглянув на монітор комп’ютера, на якому миготіла шахова дошка – гра, котра допомагала йому по-справжньому розслабитись.
От, чорт, - подумав про себе Денис, вимикаючи комп’ютер. – знову не закінчу партію… - він важко зітхнув. Декілька днів він намагається виявити переможця у дуелі між електрообчислювальною машиною та своїм розумом у шахах. Намагався сам собі довести, що якась кучка проводків та пластмаси, яка здатна проводити мільйон операцій за секунду, не пошиє його у дурні та не обіграє у шахи. Що-що, тільки не у шахи!!! Не даремно він мучив свого діда, щоб той навчив його всіх секретів цієї гри. Був талановитим учнем і навіть обіграв свого вчителя. Дід навчив його прораховувати свої дії на декілька ходів вперед, що дозволяло скеровувати ситуацію у потрібне для нього русло.
Така здатність згодилась для Дениса пізніше, а саме тоді, коли він став психологом. Він часто говорив, що психіка людини чимось нагадує шахову дошку, на полях котрої точаться запеклі бої чорного та білого. І, щоб знайти підхід до психіки людини, потрібно глибоко проаналізувати її та запланувати свої дії на шість-сім кроків вперед, щоб потім керувати нею, а в критичний момент мати можливість зупинитись і змінити напрям впливу на неї.
Денис вибіг зі свого кабінету і голосно грюкнув дверима так, що картина Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султанові», що мирно собі висіла на стінці, ледь не звалилася на підлогу, а вода у акваріумі напроти стола, за яким зазвичай працював Денис, ледь-ледь сколихнулась, розпаливши повну паніку серед різнокольорових рибинок. Денис дуже любив їх. Мовчать, не гадять, їсти не просять. Чим не ідеальні істотки? Однак своєю мовчанкою для Дениса вони говорили більше, аніж будь-яка баба Параска, у котрої рот не закривається ні на секунду.
Збігаючи сходами на перший поверх, оскільки у цій будівлі ліфт не працював уже добрих півроку, Денис кинув поглядом на годинник, що міцно обхопив його зап’ястя. 13:34.
Потрібно поспішати! Можу спізнитись… - завважив він і вибіг з будівлі, на ходу відключаючи сигналізацію зі свого чорного БМВ. Швидко застрибнув до салону та встромив ключа в замок запалення, повернув його вбік і двигун запрацював. Ще мить і автівка здійняла хмару пилу та помчалась геть.
Денис міцно тримав кермо, зціпивши зуби. Хоч би встигнути… - повторював він у голові, цим самим налаштовуючи себе на швидкісну їзду. – Я на вулиці Богдана Хмельницького, отже до готелю «Україна» хвилин сім інтенсивного руху… Хоч би не скінчилося все до мого приїзду…
Денис натиснув ногою на педаль газу до відмови і автівка піддалась проханню свого господаря, трішки прискорившись. Проте вулиці саме в цей час були завантажені, всі поспішали на роботу з обідніх перерв, хтось уже виконував робочі розпорядження. Рухатись на високій швидкості було дуже важко.
Денис різко викручував кермо, зміщаючись з однієї смуги на іншу, іноді, навіть, не включаючи поворотник, порушуючи цим самим правила дорожнього руху. А порушити правила для психолога – це піти наперекір своїм принципам. Однак у даний момент, коли на кону життя людини, правила нічого не важать. Вони стають навіть обузою в таку миттєвість…
Світлофор!!! Червоний колір!!!
Денис динамічно покрутив головою, пересвідчившись, що на дорогу не виходить жоден пішохід і на шаленій швидкості, немов Шумахер у свої кращі роки, вискочив на перехрестя, ледь не стукнувши передком білого Мерседеса, однак встиг викрутити кермо. Промайнувши перехрестя, Денис полегшено зітхнув, неначе з його плечей тільки-що скинули мішок з цементом. Неначе все добре. – подумав Денис, кинувши втомлений погляд на дзеркало заднього виду. Проте, на щастя, він не чув всі ті репліки, які виривались з автівок, що їх підрізав Денис. Інакше б він поповнив багаж знань про самого себе, так би мовити – поглянув би на себе збоку.
Часу було обмаль, отож звертати увагу на такі дрібниці було б дурницею. Тому Денис уважно слідкував за дорогою, раз-по-раз поглядаючи на годинник, стрілки якого невмолимо відлічували секунди за секундами, можливо позбавляючи котрусь людину шансу на життя…
Авто проїхало повз Майдан Незалежності, однак розглядати дану гордість Києва було ніколи. Денис звернув наліво та виїхав на вулицю Інститутську. Скоро він буде на місці. Скоріше б уже… Не хотілося, щоб через брак часу загинула людина…
- А ось, нарешті і готель «Україна». – радісно промовив впівголоса Денис, ледь-ледь помітно посміхнувшись сам до себе. Очі загорілись новою життєдайною енергією.
Біля готелю він бачив кучку натовпу. Люди щось збуджено розповідали один одному, час від часу тикаючи пальцями на останні поверхи готелю.
- Що там? – запитав сам себе Денис, вибігаючи з автівки і поглянув вверх. Те, що він побачив змусило його ноги на мить заціпеніти та зупинити ходу. Однак заціпеніння минулося за секунду. До такого Денис уже звик. Бачить мало не щодня.
Суїцид – хвороба сьогодення!!!
Денис зіткнувся з нею ще колись в юності, а зараз намагається відмовляти людей від свого останнього рішення – рішення піти назустріч Смерті.
Він бачив дівчину, котра стояла на даху готелю, широко розвівши руки в сторони. Її пухнасте біляве волосся роздувалося поривами вітру, закриваючи її молоде обличчя, а літній сарафанчик безпомічно колихався на стрункому тілі дівчини. Що змусило її, таку молоду і красиву, ще зовсім не відчувшу всі позитиви життя, зустрітися зі смертю? Таке питання Денис ставить собі і самогубцям щоразу, як тільки має можливість, однак відповіді – чіткої та виваженої – і досі не отримав. За десять років своєї волонтерської роботи він і досі повністю не розуміє чому. Чому вони роблять крок у прірву…
Денис був дуже талановитим психологом, однак дістатись найпотаємніших куточків людської психіки він не міг. Заради цього він і розпочав цю волонтерську діяльність – рятувати самогубців від свого бажання покінчити з життям. Він нерідко зрівнював свою діяльність з професією хірурга, адже як і останній, Денис ризикує втратити пацієнта з-під контролю і той покінчить з життям. Лише одна помилка у розмові зведе нанівець всі намагання. Так і хірург – одна помилка і людини уже немає…
Денис намагався допускатись якомога менше таких помилок, однак не завжди йому вдавалося відмовити людину від уже заздалегідь продуманого плану смерті. Але все ж таки продовжував рятувати.
Місцева міліція і рятувальники завжди зв’язувалися з ним, коли була потрібна допомога. Він був останнім шансом…
Цей раз не виявився виключенням…
Денис пришвидшив ходу і наблизився до високого чолов’яги, що тримав у руці рупор та прикипів поглядом до дівчини, що мала стрибнути з даху готелю. Позаду чоловіка утворилась юрба цікавих, які аж роти повідкривали від очікування чогось феєричного. Смерть краще будь-якої реклами привертає увагу. Однак смерть інших. Головне, щоб ця смерть їх не торкалось.
- Привіт, Вікторе. – швидко промовив Денис, навіть не протягнувши руку, щоб потиснути чоловікові долоню. Часу обмаль. – Як там дівчина?
- Критична точка. Вона зараз стрибне. Я спостерігаю за нею уже хвилин двадцять і помітив у її очах байдужість до всього. Ще трішки і… - сказати те, що крутилося на язику, виявилося напрочуд важко. Важче, аніж убити когось.
Денис швидко зняв із себе чорний лискучий піджак та віддав його у руки Віктору, залишившись в одній блакитній сорочці з короткими рукавами. Ще одним різким рухом він скинув з шиї затісний нашийник – галстук.
- Діловитість тут і зараз ні до чого.
- З Богом… - промовив Віктор та перехрестив Дениса.
Той кивнув головою й побіг до входу у готель. Піднявшись східцями, він зустрівся з охоронцем, який нервово крокував з боку вбік, склавши руки в замок на грудях.
- Вітаю. – швидко і не зупиняючись, промовив Денис. – Мені потрібно на дах…
Охоронець зрозумів про що йде мова і ствердно кивнув, а уже через дві хвилини вони вийшли на дах готелю з гордою назвою, що символізувала цілу державу – Україну.
Побачивши дівчину зблизька, Денис згадав темну сторінку свого життя, як він, подібно до цієї дівчини стояв перед вибором – Життя або Смерть - , а якийсь голос весь час здалеку вигукував: «Москаленко – ні!!! Ні, Денисе, не роби цього!» А тепер він сам повинен говорити подібні слова до зовсім чужої йому людини, однак, в той же час, настільки близької, що ладен був померти за неї.
Він зробив декілька впевнених кроків до дівчини. Вона і досі стояла на краєчку даху, розвівши руки в сторони, неначе намагалась ось-ось злетіти в повітря і, насміхаючись з усіх, полетіти геть… Денис відчув, як хвилювання полонило його думку і тіло. У венах кров почала битись об стінки, а мозок, неначе затерпав. На чолі з’явились крупні капельки поту – спека нелюдська і хвилювання дались взнаки. Денис втер тильною стороною долоні піт і наблизився до дівчини, намагаючись робити все якомога спокійніше, щоб не злякати, не доведи Господь, дівчину. Він тримався від неї на відстані трьох метрів. Якщо підійде ближче, дівчина зробить спробу покінчити з життям, а цього він хотів якнайменше.
- Привіт… - несміливо промовив він до дівчини, яку застав зненацька. Вона різко повернула голову до нього.
- Чого ви хочете. Не підходьте ближче. Я стрибну. – загорлала вона до Дениса.
Він витяг руки вперед, заспокоюючи дівчину. Він знав, що такий жест діє на підсвідомість людини заспокійливо, а саме цього він і добивався від неї.
- Я не підійду ближче. – він зробив ще декілька кроків вперед, вирівнявшись з дівчиною на краєчку даху, однак між ними так і залишалась відстань трьох метрів. – Високо. – промовив він, дивлячись вниз. Він хотів налаштувати дівчину до розмови і застосовував дуже просту тактику – мову. Заговорюючи дівчині вуха, він приближав її до себе.
Денис повернув голову до дівчини та сів на краєчок даху, звісивши ноги.
- Ти ж не відмовишся стрибати? – зненацька для дівчини, запитав Денис.
Вона трішки розгубилась, однак зібралась з думками і енергійно покивала.
- Так, я стрибатиму. І вам мене не відмовити.
- Я й не намагаюсь. Просто вирішив дізнатись, що змусило таку молоду, симпатичну дівчину розпрощатись з життям. Можеш мені розповісти? Часу у нас багато. Розповіси – потім стрибнеш.
Денис дивився вниз і боровся з внутрішньою напругою. Він так спокійно говорить з цією потенційною самовбивцею, однак в голові крутяться думки, котрі змушують холонути кров. А якщо вона стрибне? Якщо не захоче ділитись проблемами?
Проте здоровий глузд заспокоював – все буде добре. Головна проблема молоді ховається у тому, що вони не мають можливості з ким поспілкуватись, поділитись своїми проблемами, розповісти про радісні миті, а тут знаходиться чолов’яга, котрий намагається вислухати її. Чому ж їй не скористатись такою нагодою?
- Не бійся, - продовжував Денис. – я нікому не розповім твою таємницю. Поділись зі мною своїм болем.
- А для вас це цікаво чи так, як для всіх? – пом’якшала трішки дівчина. Денис потрапив прямо в яблучко – нестача спілкування.
- Ні. Я не такий, як усі. Я хочу знати, що сталося з тобою і готовий вислухати.
Дівчина трішки помовчала. Було помітно, що вона бореться в цей час з внутрішньою недовірою до зовсім чужої людини, проте вона переборола її.
- Я – студентка. – почала дівчина. Денис повернув свій погляд на неї і прикипів до її очей, на яких виднілись кристалики води – сльози. – Я приїхала до Києва з простого провінційного села, де все було так просто. Все за мене вирішували батьки. Вони й вирішили, куди я повинна йти навчатись. А я… - дівчина заплакала і подивилась на Дениса. – Я хотіла стати педагогом. Мати ж направила мене вчити економіку, бо це в наш час дуже потрібно. – скривила міну дівчина, змінивши також тон, цитуючи слова своєї матері. – А мені гидко навіть чути про неї. Ненавиджу економіку. Однак я це витримала. – схлипнула дівчина, підвищивши тон розмови. – Потім перший курс. Я ледве звикла до цього хаосу. Потім невдачі у навчанні, депресія…
Дівчина замовкла, зціпивши губи так, що вони аж посиніли.
- Продовжуй. – попрохав її Денис, неначе перенісшись до життя, котре пережила дівчина.
- Я вже тоді була на межі самогубства… Я прагла допомоги від когось, але від мене відвернулись всі. У мене не було друзів. – дівчина втерла рукою сльозу, що рвучко потекла вниз до підборіддя. – Однак потім я закохалась і всі проблеми вмить зникли. Уявляєте? – вперше за ці декілька хвилин дівчина посміхнулась. – Уявляєте, раз і все. Начебто нічого поганого до цього і не було. Все пішло звичним ритмом. Проте…
- Не зупиняйся.
- Невдовзі я вперше віддалась чоловікові, якого кохала і завагітніла… Це стало причиною нової темної смуги у моєму житті. Коли батьки дізнались про це, то спочатку обізвали курвою і підстилкою малолітньою, а потім почали наказувати зробити аборт… Убити дитинку, яку я бажаю мати більше всього. Нехай я ще молода і не маю роботи, однак я хочу цю дитинку…
- А батько дитини зараз де? – поцікавився Денис.
- Він… Він злякався проблем і просто зник з мого життя. Навіть, якщо він і повернеться, то для мене не стане важливішим, ніж кучка лайна. Аборт… - повторилась дівчина. – Він теж хотів, щоб я зробила аборт. Всі вирішують за мене. Всі. А я хочу все робити сама, жити своїм життям, у якому єдиним господарем буду тільки Я. Це моє право, а вони його у мене хочуть відняти… - дівчина вгнула голову. – Навіщо мені таке життя? Краще вже Смерть…
- Смерть, - повторив Денис, вдивляючись кудись вдалечінь, оминувши поглядом юрбу людей, які продовжували робити ставки на те чи стрибне дівчина, чи ні, бачив безкінечне місто Київ – прикрасу України і лякався від тієї думки, як воно убиває особистість, як вбиває людину у прямому сенсі цього слова. – як багато ми вміщаємо у одне коротеньке слово. Смерть. Чим вона є для нас? Перехідним етапом чи способом позбавитись від усіх негараздів життя? Що ти хочеш побачити там, по той бік Смерті?
- Я? Нічого. Головне не бачити того, що я уже бачила. Не відчувати страху, любові, дружби… Нічого – ось моє прагнення. Пустота – ось чого я бажаю більше всього. Раніше хотіла щастя, а зараз ні…
- За щастя потрібно боротись.
- А я не вмію боротись. Я думала, що щастя – це коли все є, гроші, влада і нічого не хочеться, а виявляється, що щастя отримують лише одиниці.
Денис посміхнувся.
- Дівчинко, хіба гроші – це щастя? Щастя, люба моя, це все, що ти зустрічала на своєму життєвому шляху, все, що приносило тобі розчарування та задоволення. Щастя – це всі негаразди, котрі ти зуміла перебороти.
Денис бачив, що дівчина не розуміє його. Однак цього зараз і не потрібно. Головне, щоб вона розмовляла і слухала. Цим він виграє час.
- Гаразд… - Денис піднявся з місця і знову став на краєчку даху у повний зріст. Бачити людей з такої висоти трішки смішно – такі малі і безпомічні. Висота. Раніше він її боявся, проте зі своєю роботою звик до неї і змусив себе перебороти страх заради порятунку життів інших. – Дякую, що розповіла мені про себе.
Дівчина з вдячністю у очах поглянула на Дениса. Вперше за довгий час її хтось вислухав. І не просто слухав, а розмовляв, давав поради.
- Тож, стрибатимемо разом. – промовив Денис і підійшов ближче до дівчини. Вона його підпустила.
- Що? Чому?
Денис вказав пальцем на живіт дівчини.
- Я собі не пробачу смерть ненародженого. До того ж батьки… Як мені дивитись у очі твоїх батьків? Тож стрибнемо разом…
- Ні. – вигукнула дівчина. – Я сама.
- Удвох або ніхто.
Дівчина завагалась.
- Але ж вони мене люблять? – якось недоречно запитала вона у Дениса.
- Хто? – не зрозумів він.
- Батьки. Вони ж люблять мене? Повинні вони мене розуміти?
- Авжеж. – посміхнувся Денис. – Просто вони переживають за тебе. Давай ми разом з тобою поговоримо з ними і все пояснимо, га? Згодна? Навіщо помирати, коли можна просто жити?
Дівчина кивнула. І Денис побачив, що вона повністю відмовилась від задуму стрибати. Він підійшов до неї ще ближче і обійняв за плечі.
- Годі. – дівчина плакала, притулившись обличчям до грудей Дениса. – Ходімо звідси…
Через п’ять хвилин вони вийшли з готелю. Дівчина і досі плакала. Тепер у неї трусилися ноги від пережитого шоку. Денис тримав її міцно у своїх обіймах, глибоко і часто дихаючи.
Він передав дівчину лікарям, котрі обгорнули її одразу ковдрою та підійшов до Віктора.
- Слава Богу, все пройшло добре. – промовив він, важко зітхаючи.
- Чому ти не схопив її одразу? У тебе ж була можливість.
- У таких випадках все повинно робитись з власної волі, інакше все повториться. Гаразд… - Денис набрав повні легені кисню. – Я втомився. Поїду додому. Бувай.
- Дякую тобі, партнере. – Віктор потиснув йому руку. І коли Денис уже доходив до свого авто, вигукнув:
- Денисе, скажи, для чого ти все це робиш?
- Тому що, Вітю, - відповів Денис, сідаючи до автівки. – не своє, а чуже життя найцінніше для мене!!!
Далі буде...
