Дурна була ідея – бути твоїм метеликом. Це я зараз, б’ючись тоненькими, як твоя совість, крильми, розумію всю абсурдність моїх дій і власне приниження. А тоді… тоді все видавалось простим та доступним…
Я пам’ятаю як вперше тебе побачила.
Був теплий літній день. Сонце обпікало своїм промінням так, як тільки може обпікати дотик коханої людини… Я, товста зелена гусінь, спокійно собі ніжилась на червонобокому яблуці, безтурботно підставляючи сонечку своє тільце. Аж тут почувся хрускіт гілочки, під впливом чиєїсь руки яблуко почало рухатись, і через пару секунд на мене дивились твої зелені очі.
Ти мовчав, оглядаючи мене всю. Від такої уваги я зніяковіла і вже майже подумала про те, що ти заворожений моєю красою, аж тут почула твоє:
- Ти глянь яка огидна гусінь! Така величезна та волохата!
- Та скинь ти її і їж спокійно це яблуко… - почувся голос твого друга.
- Та ну…Їсти його після того як на ньому було ОЦЕ!!! Фу…я гидую!
І мене разом з червонобоким фруктом кинули на землю.
Тоді вперше в моєму житті прокинулась гординя. Вона підступила до горла, не давала дихати, змушувала схлипувати від болю…Образа заполонила душу. Захотілось довести, що я не така! Захотілось, щоб він вибачився…
Тупий інстинкт самозбереження особистості не дозволяв прийняти той факт, що я дійсно бридка та огидна.
Вдруге я побачила тебе через тиждень. Ти лежав під деревом, насолоджуючись співом пташок. Тільки зараз, сидячи на високій гілці і спостерігаючи за тобою згори, я помітила, що ти дуже красивий. Звичайно, за своє не дуже довге життя я бачила не досить багато людей, але ти…просто зачаровував погляд. Твої вуста захоплено розповідали про красу пташок, про те, як їм вдається бути такими яскравими, про їх польоти і спів. Ти вихваляв красу природи навкруги, і взагалі перебував в чудовому настрої… Тож я тихенько спускалась до тебе…А раптом ти побачиш і мою красу, зрозумієш яким неправим був минулої зустрічі?
- Фе!!! – підхопився ти, як тільки побачив мене. – Яка гидота! Вже й полежати спокійно не можна! Клята гусінь!
- Ну чого ти плачеш, дурненька? – втішав мене старий дядько-мураха. – От скажи мені: навіщо треба було до нього лізти?
- Я…я…- сльози котилися і не давали переформувати свої думки у слова. – Він же так захоплювався всім навкруги, я думала він і мною… Просто чому він вважає прекрасним все, крім мене? Чому я викликаю у нього тільки огиду?
- А тобі не все одно? Ще б я переживав, що про мене подумає якась людина!
- Він не якась! Подобається він мені.
- Так…- насупив брови дядько-мураха. – Ану викинь з голови цю нісенітницю! Людина того не варта! Вони взагалі нічого хорошого не зробили!
- Але ж подобаються не за досягнення, а просто так…
- От дурненька! Він тебе огидною обізвав, посміявся над тобою, а ти «подобається». – передражнив мене дядько.
- А я… я стану найкращою! Найгарнішою! Тоді він зрозуміє яким дурнем був і визнає, що я найпрекрасніша.
- Ну як, як ти станеш гарною? Давай дивитись на речі реально – ти та, ким є й іншою точно не будеш!
- Я спробую…
Одного бажання, помноженого на титанічні зусилля, виявилося досить, щоб через деякий період мук та перетворень, в якийсь прекрасний день я перетворилась на метелика.
Розправивши свої яскраві різнобарвні крильця, злетівши вгору, поближче до сонечка, я нарешті наблизилась до своєї мрії так близько, що від передчуття її здійснення в мене від хвилювання потемніло в очах.
Я стала метеликом. Твоїм метеликом.
І неважливо, що такі як я живуть всього один день. Заради того, щоб побачити твою реакцію, я готова жити і одну хвилину. Аби лише ти побачив мене такою…
Я поспішала до тебе… Летіла з усіх сил…
Оминала людей, які намагалися мене впіймати.
«Що ж ви робите? – обурювалась я, коли під час моїх коротких перепочинків, хтось намагався спіймати мене за крильця. – Навіщо я вам? Невже ви не розумієте: у мене немає на вас часу! У мене є всього один день. День на пошуки людини, заради якої я змінювала себе не один місяць!»
У своїй подорожі я зрозуміла ще одну важливу річ: якою б ти не була, красивою чи огидною, людям плювати на твою душу, незалежно від того, ким ти є зовні. Для них ти просто комаха…
Нарешті його вікно.
Підлітаю до самого скла, щоб він побачив мене і впустив до кімнати… Б’юся крильми об прозору стіну, що так недоречно відділяє нас один від одного. Та ти мене не помічаєш…
Дурна була ідея бути твоїм метеликом…
Тобі я непотрібна… Якою б не була…
Навіть вітер, і той зжалився наді мною. Дмухнувши з усієї сили, він відчинив кватирку і я, нарешті, потрапила до кімнати.
Ти сидів за столом, з серйозним виразом обличчя переглядаючи якісь папери. Я весело примостилася прямісінько перед тобою. Ти усміхнувся.
- Який гарний метелик. – серце забилося з нереальною швидкістю, здавалось навіть він міг почути його гучний стукіт. – Як ти сюди потрапило, чудо? Іди сюди…
І я покірно сіла поближче. Щастя переповнювало мене. Здійснювалася моя мрія …
- Почекай хвилинку…
Раптовий металевий біль розітнув моє тіло. Велика голка, загнана в моє тільце тобою, свідчила про те, що жити залишилось менше хвилини…
Дурна була ідея бути твоїм метеликом…
А найжахливіше в таких ідеях те, що вони збуваються, але їх дурість розумієш надто пізно…
Метелик, проколений голкою, проіснував в кімнаті хлопця чотири дні…А потім почав осипатись і був викинутий на смітник.
Перетворити неможливе в буденне легко, головне, ставлячи перед собою ціль, витрачаючи на неї безліч сил і часу, точно знати, чи влаштовує тебе бажаний результат…
