- Я не знаю з чого почати.
- Почни з середини.
- Середина. Та сама поліетиленова середина. Середина крихтами розсипана в моїх кишенях, і кожного разу засовуючи туди руку, я відчуваю її кінчиками пальців. Я не знаю звідки вони там, але вони там як осінній листок, впавший з дерева, застряг між зубцями граблів, або коли паркан закінчується після того, як ти по ньому пробіжиш пальцями, або, ось знаєш, коли грозові хмари дуже далеко пливуть обрієм, та, ось там, дуже далеко, дощ льє на дахи чиїхось будинків, і чомусь стає спокійніше в очікуванні, коли сонце почне поволі йти з неба, вкладаючи себе за обрій, і тоді дощ обов’язково закриє його своєю помаранчевою завісою, й весь той обрій буде стогнати від падаючого листя шматками лагідно помаранчевого неба. Адже десь так буває щодня? А куди я зник у цю мить, я не пам’ятаю. Ніби у цю мить має дмухнути прохолодний вітерець з легким запахом риби, а згори має закричати чайка, притримуючи звук води огортаючої холодне каміння.
- Може тобі здалося?
- Напевно. Майже як спогади вигаданого життя.
- Ну його, це все маячня.
- Не зважай.
