Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2557
Творів: 46475
Рецензій: 90674

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Горор

Алія. Піднімаючись із глибин

© Уляна Галич (Консуело), 04-01-2010
(Завершення)

– Доброї ночі, Ребе, – дівчина підійшла до вогнища. Чоловік зблизька виявився геть невисоким, худорлявим, аж якимось тендітним стариганом, з розумним аскетичним обличчям, гачкуватим носом і клинцюватою борідкою. Глибоко посаджені карі очі дивились на Лорен пильно і трохи насмішкувато.
– Шолом, дитино… Я чекав.
– Так, вибачте мені. Я мусила попрощатись з…
– З Колькою? Коли-небудь ви ще побачитесь, неодмінно. Ти принесла те, що повинна була, Міріам?
– Хіба я мала щось принести? Я ж навіть не знаю насправді, де я і що зі мною… Крім того, мене звуть не Міріам. Я Лор… Лариса. Та останнім часом усі кличуть мене Лорен.
– От що… Присядьмо ліпше.
Лорен слухняно сіла. Земля була сухою і теплою, тут не було навіть натяку на сніг. Зненацька їй стало так добре і затишно, наче вона вперше за все життя втрапила додому.

                                                                        * * * * * * * *
– Я все віддав, богом присягаюся, все… прошу вас, облиште її! – Літній єврей валявся на земляній долівці підвалу, заламуючи руки, а двоє офіцерів СС у однакових шкіряних пальтах доволі байдуже спостерігали за його приниженням.
– Цілуй ноги, жидівський щур… Лижи ноги своїм панам.
– О-о, з радістю, з великою радістю… – старий припав тремтячими вустами, пересохлими від страху, до офіцерського чобота. Жилавими, висохлими руками спробував обійняти коліна свого ката.
Той бридливо скривився і відштовхнув старого носаком чобота, аж він відкотився назад, наче лантух, набитий соломою.
– Дивися, Фрідріху, і вони претендують на те, щоб називатися людьми. Нікчеми.
– В моєму лабрадорові більше гідності, аніж у цьому створінні. Єдине, чим вони можуть прислужитися Рейху, – їхні жалюгідні шкури.
– Фюрер не сказав би краще, мій друже. Але перед тим ще мусимо витрусити з цього вошивого лихваря все до останньої крупини золота.
– Гансе, візьмись-но за цю сучку як слід…
Молода жінка, що досі тихо лежала на тапчані в кутку, зненацька гучно застогнала, заметалася, кучеряве чорне волосся розсипалося подушкою.
– О, бач, сама голос подає… Здається, вона хоче щось нам сказати. Ану, Гансе, висповідай даму.
Ганс, – двохметрове біляве одоробло, чистопородний арієць без видимої присутності інтелекту на обличчі, слухняно кинувся виконувати наказ. У цій справі він був майстром, одним із найкращих. Жінка захрипіла, тіло її скорчилось від болю.
– Оо, змилуйтесь, панове, змилуйтесь… Вона ні в чому не винна, Всевишній уже й так відібрав у неї розум… Я ж усе вам віддав… Чого ви ще хочете?
– Ти мусив зробити це набагато швидше. Якби не твоя жадібність, вона б зараз не мучилась. Ти пожалів для Рейху кілька злотих, ти, хробак у пилюці під ногами навіть такого як Ганс…
– Присягаюся, в мене більше нічого нема. Не мучте її…
Есесівець, – не той, що віддавав накази Гансу, інший, – на мить замислився, підійшов до хворої, якось дивно глянув на неї…
– Гаразд, мабуть, і справді пора… Гансе?
Одним ударом ребра долоні життя нещасної було перервано.
Старий з надією глипнув на офіцера.
– Дякую вам, пане. А тепер – благаю останньої милості й для себе.
– Що? – німець знущально розреготався… – За кого ти мене маєш? За Авраама з Яковом? Ти не помреш сьогодні, діду. Ти ще поживеш, попрацюєш на благо нашого фатерлянду. Забери його, Гансе.
– Ні, ви цього не зробите… Прошу вас. Я не зможу так жити…
– Тебе ніхто й не змушує жити. Будеш існувати, доки на те буде наша воля, – гер штандартенфюрер Зальцман розреготався власному дотепу, молодший товариш приєднався до нього.
– Будьте ж ви прокляті, навіки вічні! Іменем Бальтазара, іменем Ваала, іменем Люцифера проклинаю вас, і ваших дітей, і дітей ваших дітей! Золотом, здобутим через  кров убієнних і усяким іншим, якого торкнетесь, проклинаю вас! Хай душі ваші не знають спокою, поки воно не повернеться до них! – цієї миті старий єврей змінився до невпізнання, став подібним на ветхозавітного пророка, страшного у своєму гніві.
Навіть штандартенфюреру зробилось якось не по собі.
– Дурні забобони… Гансе, прибери це лайно з моїх очей…
Поліцай виволік старого за двері, слідом покинули підвал і есесівці.
Зосталася тільки мертва жінка, її тіло ще не заклякло, кров продовжувала сочитись з численних ран.
Крові було так багато, що вона проникла крізь щілини у тапчані і тонкими цівочками заструменіла на малесеньке тільце, загорнуте в купу лахміття. Дитя, що весь цей час солодко проспало у сховку, прокинулось, відчуло себе голодним і мокрим, і тихенько заплакало. Згодом – голосніше. Воно кликало на поміч, кликало маму.
Жінка була породіллею.
Дитинка, – онукою старого єврея. Весь цей час він благав Єгову, аби мала не прокинулась від гамору і намагався будь-яким способом відволікти нацистів.
За кілька хвилин у льох, насторожено роззираючись, спустилась жінка у вбогій селянській одежі…

                                                                          * * * * * * * *
– Це був ти, Ребе… – Лорен поволі приходила до тями після побаченого… Якимось дивним чином вона зрозуміла все, про що йшлося, побачила набагато більше, аніж здатне осягнути звичайне людське око…
– О так. Тепер ти розумієш?
– Ні, пробач. Мені шкода, але, - ні.
– Дай мені намисто.
Лорен торкнулася рукою грудей і зрозуміла, що прикраса й досі на ній. Квапливо скинула і простягнула старому.
Звідкись узявся великий глиняний полумисок, туди Ребе  й поклав намисто.
– Прокляття, вимовлене у мить, коли землю покидає невинно замордована душа, має величезну силу. Майже нездоланну. Та воно подібне двосічному мечі, – разить в обидва боки. Єдиний спосіб зняти його, – вимолити прощення в останнього з живих, кого воно торкнулося…
– Тобто, ти хочеш сказати, що я…
– Мовчи. Ти зрозумієш усе, я обіцяю, але зараз мовчи і дивись.
Ребе простягнув їй полумисок, який раптово перетворився на чашу, наповнену золотими монетами, сережками, якимось іще дріб’язком.
– Я зробив страшну помилку. Найстрашнішу. Засліплений власним болем і гнівом, я прирік на блукання в пітьмі не тільки убивць дочки, але й десятки непричетних до цього душ… Тільки ти можеш виправити її. Допоможеш мені, Міріам?
Лорен мовчки кивнула. Вона відчувала, що, якщо почне заперечувати або з’ясовувати щось, – збожеволіє.
– Можете наблизитись,– гукнув Ребе комусь у темряву.
Тихо, безшелесно випливла з мороку жахлива проява, – напіврозкладений мрець з обвислими клаптями шкіри на руках і ногах, в зітлілому дранті, що колись було одежею, з гнилими впадинами замість очей. Невпевнено, якось боязко простягнув він драглисте місиво долоні, що кишіла червами, до дівчини.
– Прости мені, Захаріє. Забери своє золото і будь вільним. Міріам, віддай наш борг.
Дівчина здивовано глянула на Ребе.
– Я ж не знаю…
– Ти все відчуєш сама.
Лорен зачерпнула пригорщу монет і висипала в руку Захарії. На її очах з трупом блискавично почала відбуватись дивовижна метаморфоза, – щезали синюшні плями гниття на шкірі, струпи засохли і тіло очистилось, дрантя перетворилося у справжній одяг. Очі засяяли живим блиском. Він мовчки вклонився дівчині й так само раптово зник.
– Тепер його душа заспокоїться. Бачиш, на золоті, яке відібрали в мене, була кров багатьох і сльози багатьох. Я був жадібним, суворим до боржників, не попускав ні бідній удові, ні брату, ні ліпшому другові. Може, якби я не був таким жадібним, Естер не вмерла б у страшних муках… Все на світі має свою ціну. Проклинаючи ворогів, я тим самим знедолив і душі їхніх жертв… Кабала, я гадав що вивчив усі її глибини. Та забув… Забув, що є речі, в які люди не мають права втручати.
Він говорив, а тим часом все нові й нові неприкаяні душі підходили до їхнього вогнища, і кожному з них Лорен знаходила, що саме віддати. Раби Божі Стефан, Марія, Роза, Дмитро, Ісаак, Никифор, Єлизавета, Микола, Рудольф, Яніна, – далеко не всі вони були євреями, та це не мало значення. Всі однаково прагнули спокою.
– Намисто, яке ти отримала в дарунок, насправді довго шукало саме тебе. Воно зроблене із того самого, проклятого мною золота. Штандартенфюрер наказав виготовити з конфіскованого металу цю прекрасну річ, бо думав, що таким чином звільнить золото від прокляття. З котрогось часу воно почало переслідувати його… Та він так і не зважився визнати це навіть перед самим собою. Натомість подарував намисто дружині.
Мерці йшли і йшли, проте врешті чаша таки спорожніла.
Лорен утомлено зітхнула. Цієї миті до них підійшов згорблений, зовсім старенький чоловік.
– Самуїле, візьми своє золото і йди з миром.
– Тут уже нічого немає, Ребе.
– Перевір краще, Міріам.
Дівчина подлубалась на дні чаші й знайшла таки, – один-єдиний золотий зуб. Тремтячою від утоми, а може, й не тільки від неї, рукою простягнула вона шматочок металу старцю. Перш ніж зникнути в імлі, він по-доброму всміхнувся Лорен, блиснувши коронкою, що повернулась до нього.
– Це все, Ребе. Що далі?
– На жаль, іще не всі борги сплачено, Міріам… Підійдіть же і ви.
Лорен заледве втрималась від розчарованого зітхання.

Цього разу не тіні вийшли з пітьми, – сама Темрява виступила вперед.
Три чорних постаті, в яких віддалено вгадувалися силуети обох есесівців та Ганса. Ці йшли упевнено, навіть зверхньо, відчувалося, що вони так і не скорились.
– Отже, гер штандартенфюрер фон Зальцман, чи визнаєте ви нарешті свою провину?
– Жодного гріха я не маю за собою, єврею. Тобі це добре відомо. Я служив Батьківщині, – простугоніла найвища постать глухим знебарвленим голосом.
– Що ж, цього слід було чекати. І ваші друзі такої ж думки?
– Такої ж, будь певен…
– Ні! Я,– іншої думки! Я  каюся, каюся, чуєш, Ребе, – зненацька заволав Ганс, кидаючись на коліна, зовсім так, як колись робив це старий єврей, вимолюючи останнього милосердя для своєї дитини, – швидкої смерті.
– Ти огидний, Гансе. Втім, завжди таким був, – есесівець презирливо замовк.
– Ти бачиш, Міріам, ці душі не варті твого прощення. Це душі катів, душі убивць, ґвалтівників і служителів ідеї… Скажи мені, – ти пробачаєш їх? Ти відпускаєш їх?

Лорен згадала погляд вмираючої єврейки, згадала кров, що струменіла на маленьке покинуте дитя… Згадала сотні, тисячі, тисячі тисяч безіменних, замордованих, спалених, розвіяних по вітру… і вже зовсім було зібралася сказати «Ні», проте зазирнула в очі Ребе, і побачила там… прохання? Вона зрозуміла, що, коли і є шанс вибратися звідси, то не через нову помсту.
– Я прощаю їх. Нехай ідуть з миром.
Щось гучно брязнуло. Жахливий зойк пролунав наче всередині її свідомості. Здійнявся вітер. Ребе вхопив її за руку і міцно стиснув. Тіні закружляли в страшному вихорі, в самому епіцентрі його відкрилася страшна вогняна паща і за мить три чорних силуети зникли в її кровожерливій глибині. Язики іншого, не живого і світлого, а якогось злостивого, пагубного вогню лизнули землю і вона миттю вкрилася шаром червоного попелу.
А потім все щезло. Під ногами Лорен зосталися три пари важких залізних ланців, що сковували руки й ноги примар.

– Але і це не кінець, Міріам. Ти маєш знати…
– Оо, я зрозуміла, ти, – мій дідусь, Ребе, адже так? Та жінка, то була моя мати?
Стариган довго мовчав, вочевидь, зважуючись…
--Врешті він сумно всміхнувся.
– Велику спокусу ти тільки-но запропонувала мені. Я міг би погодитись, і мені б за це нічого не було. Бо покарати мене суворіше вже просто неможливо. Навіть мої кати пішли звідси в долину вічного мороку, а я приречений блукати тут до кінця часів…
– Що ти маєш на увазі?
– Як би мені цього не хотілося, ти – не моя онука, Міріам… Ти, – дочка штандартенфюрера Зальцмана.
– Що? Це неможливо! А як же дитя, котре я бачила? Ти брешеш!
– Дитина не вижила, Міріам. Вона була занадто слабенькою, і ці випробування підточили життя в її крихітному тільці. Штандартенфюрер отримав за бойові заслуги великий маєток на окупованій Галичині. Він так свято вірив у перемогу Рейху, що перевіз туди свою вагітну дружину, яка невдовзі й народила йому дочку. Її назвали Марією. Прокляття дісталося й нещасної жінки, її до смерті замордували місцеві партизани. Нажлуктившись дорогих коньяків у погребі маєтку, вони два дні ґвалтували графиню фон Зальцман, твою маму, а потім убили, попередньо відрубавши руки. Тебе ж, Міріам, врятувала віддана нянечка-полька… Невдовзі прийшли радянські війська. Полька померла від тифу. Так ти опинилася в сиротинці… Твоя мати загинула через мене. А щойно ти відправила в Геєну власного батька. Чи можеш ти мені пробачити після цього?
Лорен відчула, що слова, які вона скаже зараз, найважливіші за всю минулу ніч, та, мабуть, і за ціле її життя. Вона мовчала всього кілька секунд. Рішення було єдино можливим і єдино правильним, вона це знала, і все ж… щось у темних глибинах її власної душі не втрималось від того, аби хоч на мить не припустити, що відповідь не мусить бути саме такою…
– Я прощаю тобі, Ребе, якщо це може чимось зарадити. Я б хотіла, щоб ти нарешті віднайшов спокій.
– Я знаю, ти кажеш це щиро. І вдячний тобі набагато сильніше, ніж ти можеш собі уявити. Хтозна, може колись і я здобуду свободу…
– Що ж тепер буде зі мною, Ребе?  
– З тобою? А ти як гадаєш?
– Ну, я ж померла…
– Звідки така дурна думка, Міріам?
– Я не знаю… Колька так сказав…
– От лихо з цим Колькою, вічно він патякає забагато… Втім, його покута вже підійшла до кінця, тож я невдовзі позбудуся цього базіки.
– То я…?
– Ти жива, Мірам, заспокойся щодо цього. Ти повернешся у власний світ, і навіть можеш забути все, що відбулося тут.
– Я не хочу забувати.
– Потім захочеш. Так завжди буває.
– Не зі мною.
– Що ж, побачимо. Насамкінець дозволь тобі бодай трохи віддячити, раз ти уже позбулася свого намиста. Візьми ось це, – Ребе простягнув їй невеликий пакет, загорнутий у чорну матерію.
Лорен мовчки взяла згорток. Вона відчула, що, не прийнявши дарунок, жорстоко образила б старого.
– Дякую, що не відмовляєшся. Потім ти зрозумієш, що з цим робити. І дозволь дати тобі хорошу пораду. Коли матимеш змогу, їдь в Одесу, знайди там мого давнього друга Йозефа Школьта, він іще живий, але часу в тебе не так багато, скажеш, що ти моя онука, він знатиме, що робити… Про це ще ніхто не здогадується, одначе трапилося дещо дуже важливе, воно змінить хід історії… Звичайно, ти не мусиш, але якщо захочеш, зможеш покинути цю жорстоку країну і перебратися на землю моїх предків… Вона не буде тобі зовсім чужою. Там почнеться нове життя, неспокійне, але вільне. Подумай над цим. А зараз – іди. Тобі пора назад.

                                                                             * * * * * * * *

– Ой, приходить до тями, здається…
– Бідненька, що ж це з нею було?
– Може, епілепсія? Таке трапляється… у моєї двоюрідної сестри бували приступи, вона тоді непритомніла, могла навіть задихнутися.
– Шкода, така молоденька…
– Дихає. Пульс наче нормальний.
– Все одно треба швидку викликати.
– Побіг уже хлопчина якийсь. Може, її б на лавочку перенести?
– Думаю не варто чіпати. Не приведи Господи, якісь внутрішні пошкодження… Кровотеча там абощо…
– Та в неї, здається, нога зламана… бачите, під яким дивним кутом викривлена?
Лорен зітхнула і розплющила очі.
– Любонько, як ви себе почуваєте? Може своє ім'я назвати?
– Мене звати… Міріам, – ледь чутно прошепотіла дівчина. Майже інстинктивно вона провела рукою по шиї. Намиста не було.
– Пити хочете? Ось у мене водички тут є трохи…

За місяць вона нарешті виписалась із лікарні. В чорному згортку, який дівчина ні на мить не випускала з рук, виявились усі необхідні для підтвердження особи документи. На ім'я Міріам Альшер, народженої в родині Абрама та Естер Альшер, 28 квітня 1942 року. А окрім цього, – якісь акції машинобудівних американських компаній, які, судячи  з їхнього вигляду, мали бути або просто древніми шматками паперу, або ж безцінним капіталом.
З цими документами, невеличкою валізою, та купленим за кілька днів до того кумедним цуциком спанієля, Лорен-Міріам взяла квиток на потяг Київ-Одеса, в один кінець.
Доклавши певних зусиль, вона таки розшукала в Одесі старого Йозефа. Він прийняв її як рідну, не сказавши, втім, що за кілька днів до цього бачив дивний, надзвичайно дивний сон…
Йшов 1968 рік. Наближалася нова хвиля Великої Алії. Для Міріам починалося нове життя. За рік потому вона стала громадянкою Ізраїлю, згодом, – вийшла заміж, народила дітей. Здобула навіть медичну освіту, про яку так давно мріяла. Іноді вона згадувала старого Ребе, та ці спогади не були втішними. З часом вони притупилися, а згодом і зовсім щезли.
Так завжди буває, – Ребе знав це напевно.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Silverwolf, 06-01-2010

ти наврочила :-(

На цю рецензію користувачі залишили 10 відгуків
© Victor Artxauz, 04-01-2010
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.89664697647095 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Конкурс оповідань “Open World”
Літературний конкурс “Open World“ (1 травня 2019 – 1 листопада 2019) Шановні друзі! …
Книжковий арсенал 2019
Шановні друзі! Нагадуємо Вам, що зовсім скоро, розпочнеться один з найбільших літературних фестивалів …
Мовна та візуальна стихія українськості. “Енеїда”Івана Котляревського у відображенні ілюстрацій Оксани Тернавської
Шановні друзі! Пропонуємо вашій увазі розмову із доктором філософських наук, професором кафедри української …
Книжковий МЕДВІН 2019
Друзі! Вже скоро розпочнеться весняний книжковий Медвін, звертаємо вашу увагу на зміну розкладу, ярмарок …