Я так довго дивилась на тебе, бо хотіла пригадати, кого ти мені нагадуєш.
І в одну чудесну мить, вдивляючисьу твої глибокі очиська, я таки пригадала, що ти схожий на ляльку з мого дитинства.
Але не на радянську Машу (Наташу, Пашу, Альону), вони були такі неотесані, огрядні, з пластамасовими віями і писклявими голосами. Вони були однаковими, нудними, правильними, і водночас рахітними, одним слвом справжнісінькими виродками.
На Барбі ти теж не схожий, тоді у нашій країні їх лише починали продавати. Та моя мама була дуже економною і купила мені дешеву барбі, у неї ше була така дивна зачіска: вся глова лиса, а лише на чубку прикріплені довжелезні патла. Може то такий вид ірокезу – тобі видніше.
А ти... схожий на німецьку ляльку, а може польську, пам’ятаєш, були такі: дуже аристократичні і вродливі. В тої ляльки було коротке чорне і блискуче волосся, глибокі карі очі. (Якщо довго дивитись в очі ляльці, можна її оживити, ні, я не дивлюсь триллерів. І ніби не читаю теж.)
І в тої ляльки були шовкові вії. Не пластмасові. І тонкі акуратні пальчики.
Лялька сиділа на шафі так по-королівськи, що іноді ставало заздрісно. Її рожево-смаглява шкіра легенько поблискувала від електричного світла, бо сонце в ту кімнату майже не заходило. То була сутінкова кімната. Лялька любила сутінки, і я теж.
Я любила сутінки, кімнату, ляльку. Як же її звали, зараз не згадаю?..
Але кімната була для мене забороненою зоною. А за ляльку мене били по руках, називали неакуратною і забирали з великої кімнати. І погрожували кинути в льох, тільки зараз згадала цю деталь. Здається, мене виховували не дуже педагогічно. Бачиш, який результат?.. Ні, ти ще не знаєш мене, ти ще багато чого про мене не чув... З таких покірних, тихих, скромних дівчат виростають маніячки. А мені дуже б не хотілось убивати всіх сімнадцятирічних карооких хлопчиків тільки тому, що мені не дістався один з них...
Отже, я дико мріяла доторкнутися до краю її вельветової спіднички.
Але... Це була тільки мрія, а в реальності я мала Наташу (Альону, Пашу, Машу) – гидких ляльок з москальськми пиками.
І тільки, коли приходили гості, сутінкова кімната відчинялась і мені дозволяли брати в руки ляльку. Я відчувала себе щасливою, коли занурювала свої пальчики у її блискуче чорне волосся... Розумієш, все повторюється. Все видозмінюється і повторюється. І коли я кажу, що в тебе у волоссі якийсь посторонній предмет, наприклад тополиний пух, і спішу його звідти витягнути, то знай, що я просто дуже хочу доторкнутись до твого волосся... Хіба погано, що я щаслива від такої дрібниці?..
А потім ми удвох із лялькою співали. Вона була культурною і ніколи не дозволяла собі показувати комусь язика. Але одного разу їй допекла Паша (Наташа і. т. д.), що теж якимось чином потрапила на бенкет, і вона показала їй язика. І знаєш, у неї була сережка на язику. Чесно.
Альона (чи хто там був) злякалась, бо була ідеальною піонеркою, гордістю її батьків-комуністів, і втекла. Навіть не побачила, що королева показала їй один із своїх акуратних пальців, а саме середній. Ми сміялись, а потім...
Потім мене знову набили по руках, тому що я вимазала її ідеально білу блузочку ідеально червоним варенням. Вона так любила солодощі...
Знаєш, чому я тобі все це розповідаю? Бо ти виглядаєш таким же забороненим і неприступним. Я боюсь доторкатись до тебе, щоб мене не били по руках, боюсь варення і крові, боюсь, що тебе замінять на радянську Пашу... боюсь, що ти злякаєшся мене і втечеш...
Боюсь себе, тебе, нас, їх, всіх...
Тому ти залишаєшся на вершечку шафи у сутінковій кімнаті. І в моїх фантазіях.
