Місяць сьогодні грає на флоярі. Чи чуєш? Таки грає. У небі заслухались зорі, перестали блискати своїми чаровливими оченятами, затамували подих, сподіваючись, що то він грає тільки для одної з них, найвродливішої зіроньки.
"До-ля-сольььььь". І м’який знак падає з неба на плесо озера, боляче вдаряючись об його тверду кригу своєю ниточкою-ніжкою, а потім відбивається місячним промінчиком від дзеркальної поверхні озера-свічада і лине вгору, вгору, тоді знову трішки вниз над скуйовдженими шапками зимового лісу, над м’якими хустинами садів та периною пухкою ланів, над розкішними брилями дахівок та готичними шпилями-кресанями церковиць....
«Фа-сі-ре-мі». Грає флояра. О, ні, то не мороз тріщить під чобітками, то нота "мі" хрумкає так лунко: "Мі-мі-мі-мі" - сріблисто дзеленчить морозяне безголосся. Місяченько вповні сьогодні грає на своїй флоярі і від тих звуків утішається навіть сніг.
Господи, скільки смарагдів, діамантів та перлів впало додолу, коли нота "фа" помчала наввипередки з неґречною нотою "ля" й обидві заплуталися-закружляли намистинками-сніжинками в густій хвої вродливиці ялини і раптом… О, диво дивне, розсипалися дивокоралями над білим світом.
Грає-виграє свою журливо-прекрасну мелодику місяченько на своїй флоярі. Навіть зорі бояться морганням сполохати викувану ним дзвінку морозну тишу, бо то не тільки музика і не лише ноти… То глибинна туга і щемливе кохання. Хіба може така мелодія звучати просто так?
Ніч. Зима. На озері дзвенить крига, а в ній, мов у дзеркалі відбився місяць, що тужить-грає про кохання на своїй флоярі для коханої, єдиної.
