Золота львівська осінь дев'яносто третього року... Іще й приморозків не було. Дерева довго й гордовито стояли в пишних золотих із червінню шатах, ніби й не збирались їх скидати. Не пам’ятаю року, коли в останні дні жовтня можна було назбирати ціле відерце моховиків, сироїжок, глив, та навіть тверденьких білих дощовиків. На диво гарний і теплий жовтень. Знаю, із цим твердженням категорично б не погодились бездомні коти, пси та бомжі, для яких холодна ніч після сонячного, часами навіть спекотного дня - гірше мачухи. Збомжавіла, здичавіла зграя собацюр у лісі поблизу Бірок поснули, пригрівшись на полуденному сонечку, що й не помітили, коли Олекса зайшов на їхню територію. У його бік піднялось, задоволено затріпавши хвостиком на диво опецькувате щеня. Було воно у віці, коли всіх іще любило й усім довіряло. Мов ужалений скочив на ноги старий рудий собацюра, голосно по-дворовому загавкав. То був сигнал для всієї зграї яка, умить обтріпнувшись зі сну, уже була на ногах. Не вважав похвальними подібні витівки. Але тут, винятково, винних годі було шукати. Почав відступати, підіймаючи якогось не дуже надійного дрюка. Були тут дрібні шавки, що вмить відскочили на безпечну дистанцію, і лише двоє схожих на вовків псюр гарчали й люто скалили зуби, намагаючись напасти врізнобіч. Олекса перестав задкувати, повернувся й піддав кроку. Знав, - головне вийти за межу території, яку вважають своєю. Коли пси наближались на небезпечну відстань, нахилявся за якимось костуром чи уламком кореня й жбурляв у їхній бік. Це дозволяло втримувати дистанцію.
Ху, урешті відстали, констатував із полегшою, добрий кілометр, - випроваджували його псюри зі своєї території. Урешті Статус-кво було відновлено. Тепер, аби добратись до траси, належало відмахати лісом іще години півтори. Ця перспектива його не дуже вабила, - вечоріло. Був заскочений, коли зовсім близько почув не то собачий зівок, не, то якесь скавуління, був певен, що собацюри залишили його в спокої. Раптом побіля ноги потерлось щось пухнасте. Щеня, піднявши свою симпатичну мордочку, віддано зазирало йому у вічі. Дітвак він і є дітвак. Людський чи псячий - має ту певність, що ти, дорослий і сильний мав би йому допомогти. Не казав йому підбадьорливих слів, не пестив, не брав малого на руки, можливо, відстане, теплилась думка. Бо, що він, Олекса, людина з офіційним статусом безробітного, мало чи не бомжа, мав би починити із псом? Проминув ліс, ішов уже селом, побіля славного колись концерну “Богдан”, що поступово занепадав, - видів це по зарослій верболозом вивісці, а песик усе ще чалапав за ним. Якщо ти вже, і в селі не хочеш загубитися, то видати, - нема на те ради, - вирішив Олекса й, підхопивши малюка на руки, усівся в 86 маршрутку, що мала доправити його у Львів.
Дзвінка чекала свого князя в прочілі дверей. Заввиділа, як прошмигнув побіля віконця, а швидше підказала це їй, незбагненна жіноча інтуїція. Не була дочкою гір, та коли запізнались, і він назвав своє ім’я - Олекса, одразу прийшло колись прочитане чи почуте “князю мій”. “Чому князю?” - запитав здивовано, “бо я - Дзвінка”, - була відповідь. З того часу були нерозлучні. Хоча, здавалось, небо зовсім не хоче благословити їхнього шлюбу. Разом уже років п’ять, а Господь, так і не подарував їм дитинку. Та й із сирих сутерин їм здається не вибратись. Спочатку Олекса, втратив роботу, - закрили через нестачу фінансування науково-дослідний інститут, де довгі роки пропрацював, (він у неї філософ), чим завше гордилась, і вважала, що вона швачка, ніколи не зможе дорівняти йому. Нещодавно, закрилась й фірма, де працювала сама. Дзвінка, метка й зарадна, одразу ж прилаштувалась на базарі - продавати старі лахи. Він теж хотів піти її слідами - не дозволила. Філософ... “Справжній філософ і має бути безробітним, як Діоген чи Сковорода”, - відмовляла.
Знав і любив ліс. То ж літом часто відправлявся в мандри. Казав, - у мене - творчий день. Іду у свою лісову бібліотеку. То ж грибами й лісовою ягодою та травами, на яких теж знався, завше були забезпечені. Нині чогось забарися, можливо й забув, що день народження в неї... Напевне, нічого йому й не скаже, бо Олекса надзвичайно вразливий. Коли бачить, як перекривлюється його винувате обличчя, - в самої розпач груди рве, і сліз не стримати...
Прагнула кинутись милому на шию, та лише узяла за руки й видивлялась у вічі. Й стільки в тому погляді було теплоти, любові й турботи, що Олексі стало від того якось ніяково. Добре пам’ятав, який сьогодні день, та що міг подарувати коханій окрім польових квітів? Та іще, може доброго слова, та... загубились десь ласкаві слова, що їх укладав дорогою, і, він не знайшов нічого ліпшого, як підхопити на руки опецькувате щеня, і на витягнутих руках запропонував його Дзвінці. Заввидівши песика Дзвіночка аж просльозилась. Прийняла малого на свої пишні груденята.
- Ти краще за мене знаєш, чого мені бракує... Матиму від тебе живе створіння, матиму з ким ходити, коли мій фільозоф відправиться в чергові мандри, чи знайде собі яку фрондерку, зиркнула кокетливо, (разом з “князем”, вони поступово перебрали собі гуцульську говірку, якою балакали поміж собою. Барвисті слова скрашували їхні будні), жили немов у казці старій, чи легенді.
Чекав, що дорікатиме, мовляв, самим їсти нічого, а він іще якогось собацюру притяг... Ні, вона таки славна в нього, найкраща.
- Звечоріло уже, раптом заметушилась Дзвінка, баби з базару розійдуться, а для малого треба якого харчу припасти! Ти, легіннику мій, відпочинь, кинь кости на бамбетель, я швидко, і шугнула разом із песиком із сутерин, лиш майонезну баночку прихопила - в кишені ані копійки, та, можливо, песикові хто новому її пожильцю й пожертвує...
- Дивні ті наші людойки, - почала, лиш переступивши поріг. Коби для себе просила, нізащо б не дали, а побачивши нашого кудлая, одразу дали мені цілісіньку банку молока. А скільки сира насипали! - добрий кілограм буде... Я давно й не куштувала такого... Тваринам співчувають, а людей ніби й не помічають, і копійки не уступлять.
Ти геній, філософе мій! Не міг придумати кращого дарунка. Завдяки Кудлаю, матимемо святкову вечерю. Тепер завше ходитиме на закупи, куйовдила голівку щеняті, що задоволено скавчало.
- Правду мовити, побоювався, що лаятимеш мене за цю приблуду. Знаю, самим їсти нічого. Але за мною вперто, з ліса йшов - видати, запраг іншої, аніж його родичі, долі. Подумав, сам Бог мені його посилає...
- То мені тебе, князю мій, Господь разом із ним послав.
Уже давно поміж себе вони не відчували такої близькості.
