Задеркотів телефон, Катруся миттю зірвала слухавку: “Алло?” На другому кінці - відбій. Заходить у кімнату, де працюю я, і з викликом заявляє:
- Телефонувала твоя коханка.
- І що вона тобі сповістила? - запитую спокійно, не відриваючись від паперів.
- Аякже, стане вона зі мною розмовляти! Повісила слухавку!
- Учора, теж телефонувала ця шльондра телефонувала, я їй кажу, - немає пана Гнатіва дома, що йому переказати? А вона:
- А коли він буде?
Я чемненько запитую:
- Не знаю, шановна. Може, переказати щось? Хто говорить?
- Нічого, я сама йому зателефоную.
Дружина стримувалась, та з досвіду знав: вибух – справа часу.. Знову задзеленчав телефон. Швиденько беру слухавку:
- Слухаю, алло! – лиш дзенькнуло.
- Хтось, вочевидь, не може з автомата додзвонитись, - висловлюю припущення.
- Рафіноване стерво, знає, що я тут, тому й мовчить. У вас на все домовленість!
- А я чомусь переконаний, що цим разом твій коханець телефонує. Не сподівався мене в такий час удома, тому й поклав слухавку.
- Не мели, одоробло! Лиш твої лахудри додому видзвонюють.
- Якщо телефонувала моя коханка, то, чого, зачувши мій голос, мала б кидати слухавку? - Намагаюсь збити запал дружини силою логіки.
- Могла й розлюбити. Старий ти для неї!
- Сходила б ти за молоком, я б за той час зателефонував їй, ми б усе й з'ясували...
- Жартун великий!.. Такий негідник, саме так і зробить!
- Не чув дурнішої розмови.
- А хто винен?
- Вочевидь той, хто починає...
- То це, що я сама увесь час видзвонюю? Умієш скурвелю, вивести мене із себе, іще й винною зробити!
- Хто ж тобі тепер так запопадливо надзвонює? Знову Оксана? Чи вже завів яку нову смаркулю? Онуків би краще бавив, а то лиш чужі шмарклі підтираєш.
- Чого ти шкіришся. Хіба ж я неправду кажу?
- Причому смішну й ганебну. Твої звинувачення, серденько, пустопорожні – як ото твої баняки! Де б, то я викроїв час на любасок, коли, аби яку копійчину заробити, підіймаюсь ні світ ні зоря, кручусь, мов та білка в колесі, аби накормити нашу численну челядь. Де в мене час на тих твоїх міфічних любасок?
- То може моя вина, що ти пристарався аж четверо дітей? Тепер знаю, усе, то твій тонкий розмисел! Аби м не мала коли й голови підвести, а ти як був фертиком, так ним і залишився. Тіко й виглядаєш, де б, то іще у гречку скочити!
- Та чи ти бо бодай коли тую гречку виділа, у яку я скачу? Чи додає тобі, то пасталакання адреналіну? Чого кров мені псуєш?
- А ти мені не псуєш, добираючи в коханки дівочок “молочної зрілості”? От і дітей таких виховав, лиш із точністю до навпаки - доня твоя, на хлопця свого віку й дивитися не хоче. Подавай їй такого, аби волосся з вух росло!..
- Бісишся, коли ситуація виходить у тебе з під контролю. Це в тебе хвороба, серденько!
- Я хвора лиш коли тебе увиджу. А чо то ти все підсміхаєшся? Та й узагалі, чого це в тебе такий милостивий настрій? Ходиш якби тобі голуб голівоньку удобрив.
- Що ж, плакати маю, коли ти усенький ранок нісенітниці верзеш? Ти б поміряла тиск, - червона он, як півонія. Прийми ліки, коли хочеш, аби ми увечері могли твою Лідусю прийняти, як належиться.
- Як належиться, - перекривила. Це ти незле придумав - у рідній хаті своїх шльондр приймати!
- Але ж - це твоя подруга, ще й хресна нашого Ірчика.
- Звичайно, у вас усе продумано... Та мене не зведете! Добре знаю - от уже п’ятнадцять років шашні крутите... Усе рівно попадетесь... Скільки клубок не в'ється, а кінець мусить бути!!!
- Оце ти їй люба усе й висловиш сьогодні увечері, - підсміхнувся.
- Можливо, ти гадаєш, що я тут зараз почну парити, смажити, аби підгодувати твою шльондру.
- Як, на мене, можеш її й на поріг не пускати. Це ж твоя подруга.
- Знаю, тобі малий клопіт - вислизнеш із дoму, шпроток своїх втішати. Завше горою будеш! Ойо-йой! - ноги у дружини почали підкошуватись.
-Голова... Приступ починається... Довів таки! Убивець!
