Хлющить вода. Так час біжить захланний,
наближує мене до реченця.
Василь Стус
У ранок іду відважною ходою, зовсім не так, як удень чи у вечір, то пора суєти, коли Час квапить - тікає, чи наздоганяє, коли ходиш по світу, як по незнаному мінному полю – квапливо й сторожко. Лише ранніми ранками (хоча ні, іще раніше, це пора ніяк не визначена, бо про неї ніхто не знає), власне у ту пору я довільно маніпулюю стрілками часу мого життя, наперекір захланному часу, який нас пожирає, (й узагалі, таке враження, що у того дракона додалась іще одна голова)… То єдине чудовисько, перед яким насправді маю страх – бо беззбройний а, відтак, - безпорадний. Але є години, ні, напевне таки хвилини, але для мене нескінченно довгі, коли його присутності не відчувається, можливо, сам Час зупиняється, аби перевести власні стрілки, бо кожен сущий механізм має точку спокою. Предивна пора , коли може затверднути світло на такий собі білий кришталь і само із себе світитися. У ту заповітну хвилину, коли вслухатись, можна почути нечуване, якось я чув, як дрібно у стиглому яблуку тремтять зернята у тривозі розлуки. Безпечна зона. Час, коли усе можна побачити, почути й зрозуміти, а головне, що майже неможливе для людини – повірити, що цей Богом створений світ, розумніший за тебе, бо він цілісний і ніщо й ніхто в ньому не губиться, не пропадає – ні людина, ні мовлене слово, ні думка, ні тим більше почуття. Бо - усе це не наше, а Боже, бо світом Він, лиш користується, аби проявити Себе. Нині Господь показав збожеволілу нашу планету – тремтяча вранішня росинка на тонюсінькому всохлому стеблі, якій життя, - до сходу сонця, (коли от зараз не зірветься від подиху вітру). Росинка дрібно-дрібно тремтить, їй нерадісно й невтішно перебиратись в Незнане. А я й не злякався, бо коли я можу бачити увесь отой світ, усю цю нашу тремтливу планету, то не можу водночас належати їй, я винесений за її межі, і ніяк не пов'язаний з нею. Явлене знання - найбільший вияв Божої любові – моє перевоплочення, чи самоусвідомлення. По якомусь там календарю я – скорпіон, але, то бздури, бо по – житті я равлик, що все прагне заховатись в тишу тиш своєї мушлі й стати невидимим. Нині я покидаю свою домівку – свій Страх. Єдине, чого варта боятись, це СТРАХУ. Натомість у білому кришталі світла, що світиться само із себе живу уже не я…
