Ви чули, у свої тридцять п'ять я врешті навчився танцювати?
Самовпевненість - риса усіх початківців не минула й мене.
- Я б хотів запросити Вас, панно Доле, на вальс. Ви ж мені не відмовите? Ми так довго знайомі й такі непрості між нами зносини: визнаю, я по – дитячому бавився з Вами в під жмурки, ховаючись по закутинах залу, але, то було давно, і я попросту не вмів танцювати… Ще вибачте за ті дурнуваті підморгування й двозначні жести, то, я так невправно залицявся… Ще пробачте мені, панно Доле, за те, що вас уперто “не помічав”; і… чи й простите мені мій найбільший переступ, - коли усіх переконував, що ви надто стара панна, аби звертати на Вас увагу. Ви маєте, за що на мене ображатись, панно Доле, але будьте милостиві й великодушні, прошу Вас, я готовий, і дозрів до першого з вами танку…
- Ой леле, Панно, вибачте, я не витримую ритму, чи не можна повільніше, Доле? Я поламаю ноги од Ваших карколомних “па”. Ви така ніжна й витончена з вигляду панна, чого ж рука така важка на моєму плечі, що раз-у-раз угинаюсь? Ослабте обійми, прошу… Може я поведу бодай коло? Я вередливий партнер? Обтоптав вам ноги? Але чому ми вальсуємо до виходу, панно Доле? Я так сподівався, що то перший наш танець можливо… Кажете, нічого не можливо? Він останній?
