Чому люди не вірять у власне безсмертя? Основний аргумент невіруючих: іще ніхто не повернувся з того світу, аби розповісти нам про його існування, і про те, що відбувається з нами після смерті.
Існує давня індійська притча про личинки бабки, яки живуть на дні водойми. Не дає їм спокою одна загадка: що відбувається з ними, коли дорослішаючи, вони підіймаються на поверхню ставу, пересікають її й щезають назавжди?
Кожна личинка, яка готується піднятись вгору, обіцяє одноплемінникам повернутись й розповісти, що ж відбувається нагорі. Одначе піднявшись на поверхню й, перевтілившись у бабку, втрачає можливість потрапити під воду. У літописі, що його ведуть личинки, немає даних бодай про одну, яка б повернулась й розповіла, що відбувається з ними, коли потрапляють на поверхню. “Невже жодна з вас бодай із жалості до тих, кого залишили там, унизу, не повернеться й не викаже таємницю?”
Й лише жабка-квакуха, що в даному випадку є проповідником релігії, розповідає личинкам, що вони в иншому світі перетворюються в прекрасних істот із крильми, які іскряться в сонячному світлі. Та личинки не ймуть віри й продовжують жити в страхові, який затруює їхнє життя, і не дає належним чином підготуватись до нового життя в промінцях сонця.
Сатья Саі Баба коли переповнені цікавістю прихильники запитували, чи правда, що він Бог, відповів: “І ти Бог. Поміж нами лиш одна різниця, я знаю, що я - Бог, а ти не знаєш”.
