До Нового року – чотири години.
– Три п’ятдесят дев’ять, – Володька підвів очі на стіну, де зеленаво світився електронний годинник, котрого нещодавно мамі подарував святий Миколай.
Я-то, чесно скажу, не дуже й вірю, що він ото є насправді. Це ж тільки уявити – щоб одної ночі всі хати обійти! Коли поспіть? Ми з братухою добре знаємо, що наше село можна збігати не менше, як за день, і то – якщо тільки в сіни. А угодник – до кожної подушки!.. Володька, знаю, на мої розмисли тільки хмикнув:
– Так святий же! Що йому?.. – та перевернувся на другий бік, – що хоч!..
А я, аби не проґавити, тієї ночі, здавалося, й не засинав. Говорила баба Настя, що Миколай може й через вікно, аби скоріше... Так я, було, і штору на вікні трохи відсунув та, висунувши носа з-під ковдри, втупився у вікно. Над хлівом непорушно завис блискучий місяць, заливаючи золотавим світлом усе подвір’я. Мені здалося, що він своїм сіяючим ріжком необачно зачепився за темну химеру дерев’яного півника, якого татко ще влітку причепив на вершечку даху. Місяць від того неподобства розсердився, роздув щоки і став схожим до золотого диску над головою Миколая, як-то баба Настя казала – німбу, коли показувала нам картинку з угодником. Вона й нас, внученьок своїх, іноді називає святошами, і то′му навіть татко не перечить, правда додає, що з наших німбів уже трохи того′, іржа сиплеться... Ну, та після тих бабиних слів, не знаю, як Володька, а я твердо думаю, що лозини Миколай нам не принесе, бо ми ж ті... святоші, а то – ну майже святі!..
...Місяць ще довгенько борюкався з півнем, але врешті йому вдалося вирватися з його дзьоба та з тієї радості він почав гасати по всьому небу, підлетів до вікна, і мабуть, таки забрався б до кімнати, якби крізь сріблясті сутінки ночі до моїх вух не долинув мамин стурбований шепіт:
– Кватирку не закрили!.. Все тепло видує...
Я, звісно, не став мамі перечити, бо місяць, заглядаючи в шибку, приклав вказівного пальця до стулених губів «цить, мовляв!.. Миколая злякаєш...». Я відразу натяг ковдру на самісінькі очі. Не вистачало тільки, аби угодник минув нашу хату... Та й звідкіля мамі було знати, що ми кватирку спеціально прочинили, аби святому легше було добиратися до подушок.
Вранці мене розбудив радісний голос Володьки. Відомо, він же не скнів цілу ніч у вікні, як ото я:
– Легковик! Такий, як я хотів!..
Тю-ю... Я й собі в’яло заглянув під подушку, знаючи наперед, що Миколай до мене не приходив. Хіба ж дарма ото до ранку на чатах пролежав? Але... Не повірив своїм очам. Оторопіло сівши на дивані, я витягнув з-під подушки коробку з іграшковим автобусом:
– Ну не було ж! Не було!..
Братуха завертів легковиком перед моїм носом:
– А це, по-твоєму, звідки?
– Місяць – був! Бачив! – заперечив я Володьці, – у шибку заглядав, і з півнем сперечався... Гасав по всьому небу!..
– Бре-е... – не повірив мені братуха, – ще скажи, що місяць по хаті літав!
– І сказав би, – буркнув я, – аби мама кватирку не причинила... Чесно! Він до мене сміявся!.. А от Миколая...
– Слухай, а може то і був угодник? – раптом перестав кепкувати з мене братуха, – хіба йому складно?
– Що? – не второпав я.
– Місяцем по небу... І відразу й до всіх! А що? На те він і святий!
– А може, то все мама підклала? – остудив я запального брата, – тоді, коли не впустила до кімнати місяця...
– Хм... Так ти ж наче не спав! – знизав плечима Володька, примруживши ліве, – а проте ходімо, спитаємо!
Мами в кімнаті вже не було, а татко саме прилаштовував до стіни новенького електронного годинника. Я тільки розкрив рота, аби запитати, де він узявся, коли братуха штовхнув мене ліктем, показуючи на мамину постіль. З-під заправленої ковдри визирала коробка з того, з годинника... А татко розвіяв наші сумніви:
– Миколай приніс... Уночі.
........
– Три п’ятдесят сім, – братуха ввімкнув мерехтливу гірлянду на ялинці.
– Наближається... – підтвердив я Володьчине, – скоро вже..
Бо то для дорослих Новий рік – празник. І знай, допізна за столом сидять, телевізор дивляться, старий довго проводжають, новий зустрічають...
А для нас – то вже робота. Та й ще й така, що на цілий рік. А як же інакше? То мама каже, що вона своєї роботи за вік не переробить, а ми ось – за раз. І то до наступного Нового року. Без нас – не обійтися. Ще жодного разу огріхів не було. Казав же татко, що два козаки на кутку, ну, ще ж, правда, й Ромка є... Але він, той, спати любить...
– До діда Сокора підемо?
– Так у нього ж корови нема! – зруйнував я Володьчину думку.
– А гляди, купить? Треба йти!
Так то й так.
Зраночку, тільки-но блиснув перший несмілий сонячний промінь на бурульці першого дня Нового року, як ми вже рвонули з хати.
– Все взяли? – перепитав братуха, на ходу зав’язуючи шапку.
– Ну, та-а-к... – ствердно кивнув головою я, – хіба перший раз? Торби є...
– І в торбах?
– Так я ще звечора насипав, – блиснув поглядом я по Володьці, – сам би спакував!..
– Добре, – брат примирливо шмигнув носом, – сваритися тепер негоже... Гляди, не вийде...
...Діда Сокора довгенько не було чутно, ми ледве не захрипли під його вікнами. Мабуть, спав ще... Ну, так ми не винні. Ми ж із добром!
Володька в сінях щедро запустив зі жмені пшеницею:
– Сію-вію, посіваю... З Новим роком вас вітаю!..
А я поспіхом наставив торбину, куди дід Сокір, посміхаючись у вуса, всипав добрячу пригорщу цукерок.
– Ви ж тільки не змітайте! – наостанок повчав Володька діда, – а то не вродить!
Далі завітали до Ромки:
– А мій ще й носа з ковдри не показував! – кивнула на зачинені двері спальні Ромчина мама, струшуючи з коміра нашу щедрість.
– Сонько! – поважно брякнув я, – все на нас!
Тітка Наталка, сусідка, крім цукерок, вкинула до торби ще й по пиріжкові:
– Ой, спасибі, хлопці! – вона радісно сплеснула в долоні, – приплід буде! Що ті телички... Ні ваги, ні м’яса...
– Чуєш, а чому ти в тітки шепотом розмовляв? – запитав я братуху, коли ми вийшли за хвіртку.
– Ну ти й голова! – Володька б неодмінно постукав своїм пальцем по моєму лобі, якби йому не заважала здоровенна таткова рукавиця, – а Свєтка? Чи забув?
– А-а-а... – почав кумекати я, а братуху, видно, таки взяло під сумнів моє розумне «акання», бо він продовжив: - а коли б її розбудили? Та як піде по кутку? Га? Та після дівчат – одні телички в корів! Це кому треба?
– Ну, так на те ми й козаки! – підбадьорливо кинув я братові, – на бичка!
– Тільки людям трата даремна, – поважно підтакнув старший, – щоб цукерки і для дівчат!
– Угу!.. – я насилу муркнув запханим пиріжком ротом.
..Коли сонце вже опускалося до вечора, Володька зсунув з плеча важку торбу:
– Неси! Тепер твоя черга.
Я мовчки звалив собі торбину з цукерками на плечі:
– Нікого не пропустили? А то ще будемо винні...
– Ні, – впевнено відказав братуха, – як можна? Люди зобидяться...
– А вдома? Був хто? – запитав я кудись у повітря.
– Хіба Ромка здогадався... – Володька навіщось копнув ногою снігову кучугуру, – коли проснувся.
– Дарма не попередили, аби зайшов...
– Про таке не кажуть! Сам повинен знати. Інакше бичка не бачити!
Не змовляючись, ми наддали ходу. Мама саме виходила з хліва.
– Ма, а в нас Ромка був? Засівав?
– Аякже! Оце недавно приходив...
Ми полегшено зітхнули. Бути й у нас бичкові. Що ті телички? Ні ваги, ні грошей... Ромка – козак! Дарма, що спати любить.
...А коли під весну татко рано-вранці зайшовши до хати, голосно повідомив, що в нашої Вишні є телятко, Володька ще з постелі кинуся вигадувати йому кличку:
– Хай буде, хай буде... А воно чорне чи біле?
– Чорне!
– Тоді – Жук!
– Е-е... Мабуть, ні... – весело відповіла мама, що ввійшла слідом за татком, – буде Жучка.
– Як так? – аж підскочив братуха, – не бичок?
– Теличка.
– Так Ромка ж був! Засівав! І що?.. – я теж не міг втямити такої притичини.
– І він був, і тітки Наталки Свєта заходила, ще зранку, тільки ви з порогу... – усміхнувся тато.
...А що не кажіть, ми свою справу знаємо! Бо на все село – тільки одна теличка. Наша. А в усіх – бички!..
