Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2557
Творів: 46475
Рецензій: 90672

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Горор

Алія. Піднімаючись із глибин

© Уляна Галич (Консуело), 01-01-2010
Було зимно. Лорен заледве розплющила очі. Мабуть, саме цей пронизливий холод і привів її до тями. Небо вгорі виглядало сірим і чужим, ледачі кудлаті хмари віщували снігопад. Вечоріло.
Дівчина лежала горілиць на промерзлій землі, не здатна поворушитись. Господи, що з нею трапилося? Де вона? Численні запитання тривожними вогниками спалахували в мозку і так само раптово гасли. Відповідей не було. Від надмірного напруження у неї запаморочилося в голові, перед очима попливла молочно-біла мряка.
Притомність розчинилася у цій ватяній запоні, й Лорен знову втрапила в дивний стан забуття, принаймні на якийсь час.

Отямилася, коли вже зовсім споночіло. Хмари розповзлися, яскраво сяяв щербатий місяць.
Цього разу Лорен почувалася зовсім інакше. Не краще, о, – навпаки, значно гірше, та саме це і приносило полегшення. Вона відчувала себе живою.
Свідомість поверталася уривками, а разом із нею приходив немилосердний біль. Тіло страшенно пекло й судомило, наче в пропасниці. Поза тим, вона спробувала підвестися, намацуючи поряд хоч якусь опору. Не дуже успішно. Рука зісковзнула, Лорен боляче вдарилась потилицею. Та дівчина вперто не припиняла спроб і врешті повільно звелася на коліна. Світ навколо захитався в скаженій фарандолі, і довелося вичікувати, поки вона врешті змогла встати на ноги. Подряпана долоня кровоточила. Машинально дівчина витерла руку в поли власної одежини, і здивовано виявила, що кутається в широке шерстяне манто, хоча Лорен такої речі в своєму багатому гардеробі не пригадувала.

Втім, дуже скоро вона отримала набагато серйозніший привід для турботи. Роззирнувшись довкола, дівчина з жахом усвідомила, що знаходиться сам-одна посеред широкого засніженого поля, чи, може, пустища, подекуди помережаного низькорослими висохлими чагарниками. Ген аж на обрії виднілась синювата смужка лісу. І ніде, – хоч би наймізернішого натяку на присутність людини. Нічну темряву не пронизував жоден вогник.
Гарною новиною виявилося те, що сніговий покрив був зовсім неглибоким, тож Лорен могла пересуватися без особливих ускладнень. Інша справа, що вона й уявити не могла, куди податися. Проте й залишатися на місці не було сенсу. Лорен відчула, як холод поступово пронизує її тіло, пробирає аж до кісток. Якщо залишитись тут, він дістанеться до неї раніше, ніж на горизонті з’явиться сонце. Крім того, вона була не певна, що зі світанком що-небудь взагалі зміниться. Тож не залишалося нічого іншого, як вибрати напрямок навздогад і довіритись власній інтуїції.

                                                                        * * * * * * * *
– Лоррі, що за дивного клієнта привів до тебе сьогодні Жак? Ніколи б не подумала, що він водиться з такими типчиками, – Саня, гарненька рудоволоса приятелька Лорен, насмішкувато скривилась. Сама вона звикла обслуговувати щонайвищу партійну еліту, тож це не могло не накласти певний відтінок снобізму на її вдачу.
Лорен трохи неуважно кивнула. Правду кажучи, вона аж ніяк не менше була подивована зовнішнім виглядом і манерами миршавого чоловічка, який провів із нею не більше чверті години, хоча й заплатив за цілу ніч. Він навіть не торкнувся до неї, що само по собі було ніби й непогано, а все ж незрозуміло чому зачепило її самолюбство. Звісно, що Жаку не обов’язково було про це знати, і розплатився клієнт по-царськи, а все ж… Втім, швидше за все, чоловічок був настільки п’яним, що банально втратив залишки чоловічої спроможності, от і все. Нахлебтався горілки на пару із Жаком у закладі старої Матильди, певна річ. Це начебто підтверджувалося і його дивними словами…
– Ви дуже гарна дівчина, Лоро. Добре, що я вас нарешті знайшов. Тепер вони залишать мене у спокої, а ви візьміть оце… Воно вам згодиться, неодмінно згодиться, – сказав чоловічок і неприємно захихотів. Посидівши на канапі ще кілька хвилин, він підвівся і пішов. Навіть не попрощався. Лорен, звичайно ж, не збиралася його затримувати. Чоловічок був не з тих, кого хочеться зупинити на дорозі до виходу. Хоча, якби вона пильніше роздивилася його дарунок, то могла б і змінити свою думку. Нечасто їй доводилося тримати в руках щось настільки вишукане й прекрасне.
«Оцим» виявилося масивне золоте намисто, що складалось з важкого кованого ланцюжка та семи пласких медальйонів, оздоблених ажурним плетінням та карбуванням. Загалом це була чудова ювелірна робота, практично предмет мистецтва.
Всю готівку дівчата зазвичай віддавали Жаку чи Нелі Федорівні, такою була угода, натомість подарунки вони могли залишати собі. Все одно спродувати ці дрібнички було справою обтяжливою, невигідною та ще й існував ризик привернути небажану увагу органів. Звісно, їхній заклад і дня не протримався б, якби не опіка певних впливових осіб, проте навіть їхня ласка не була достатньо надійною гарантією. Існування елітного борделю для обраних в самому серці столиці їхньої прекрасної соціалістичної батьківщини могло бути розцінене громадськістю як замах на святині суспільного ладу, на заповіти покійних вождів.
А те, що з їхніх послуг регулярно користали більшість із нині царствуючих вождів, звісно, не могло врятувати дівчат від лави підсудних і пожиттєвої анафеми в разі чого. Жак і Неля Федорівна добре це розуміли, тож обережність стала найголовнішим кредо в їхній діяльності. Обережність і високий клас обслуги, – те, на чому трималася репутація їхнього закладу. Дівчаток добирали за цілим списком найсуворіших вимог. Нелі Федорівна відшуковувала їх на вулицях, в дитячих будинках, інтернатах. Спершу знайомилась, налагоджувала контакт, поволі привчаючи до думки про очевидні переваги майбутньої професії. Нікого ні до чого не змушували, всі дівчата знали, на що йдуть. Красиві, здорові, повнолітні, – а крім цього, без надміру допитливих родичів, які могли б стати суттєвим ускладненням. У перші повоєнні десятиліття такого добра не бракувало у великих містах. Держава була заклопотана значно серйознішими проблемами, партійні бонзи перебували у повсякчасній напрузі та з усіх сил намагалися втриматись на власних посадах, зберегти позірну моральність, а випустити пару кортіло… Тож дефіциту клієнтури в «Будинку з барельєфом» не спостерігалося.
Найпочесніших гостей Жак приводив особисто, інші ж мусили домовлятися про візит завчасно. До деяких із дівчат взагалі слід було записуватися чи не на тиждень наперед. Лорен, щоправда, такою популярністю не користувалася, одначе не через недостатню привабливість. Швидше за все, її побоювались через демонічний блиск величезних зелених очиць, горду, в чомусь навіть аристократичну, осанку, відвертий прямий погляд… Той, хто все ж наважувався вибрати для любовних утіх цю харизматичну гетеру, ніколи про це не шкодував. Крім усього іншого, Лорен мала ще й фантастичне почуття гумору, тонкий інтелект і вміння мовчки вислухати.

                                                                          * * * * * * * *
Дівчина йшла вже достатньо довго, проте ліс на обрії, здавалося, не наблизився ні на крок. Втома почала долати її, непереборно захотілося спати. Не лякав уже навіть холод. Це мало бути вкрай легко, – просто лягти під найближчий вутлий кущик, заплющити очі… А потім сонце її розбудить, неодмінно розбудить. Звичайно, Лорен аж ніяк не збиралася тут помирати, навіть у думці такого не мала.
– Побігли мерщій, у нас не так багато часу, – голос узявся нізвідки, просто однієї миті пролунав поряд.
Лорен аж сіпнулась від несподіванки і розплющила очі. Виявляється, вона задрімала просто на ходу.
– Та біжімо, кажуть тобі, – тепер у голосі виразно вчувались нотки роздратування.
– Хто тут? Тут… хтось є? – майже нечутно прохрипіла дівчина, відчуваючи як несвідомий острах сковує її мозок.
– Та звісно, є. От дурненька. А-а, зовсім забув, ти ж тут уперше… Зараз, чекай…
Лорен отямитись не встигла, як голос матеріалізувався у вигляді худенького бритоголового хлопчиська, років тринадцяти-чотирнадцяти на вигляд.
– Ну привіт, – гаврик задерикувато всміхнувся. – Можеш мене звати Колькою, так мене всі кличуть. Кликали. Ну, ти зрозуміла…
Лорен нічого не розуміла, позатим ошелешено вдивлялась у його тонке, трохи насторожене обличчя, намагаючись збагнути, як це можливо, щоб галюцинація виглядала настільки реальною.
– Ну чого витріщилась? Давай руку, а то, дивлюсь, так діла у нас з тобою не вийде...
Дівчина простягнула долоню витвору своєї уяви, як вона гадала, і відчула, що непереборна сила тягне її вперед.
Удвох вони помчали навпрошки через долину, і цього разу Лорен чітко бачила, як скорочується відстань до лісової смуги. Раптом позаду почулися дивні звуки. Найбільше вони скидалися на собаче виття. Суміш виття і гавкоту. Наче зграю мисливських хортів пустили по їхньому сліду.
– Пресвята діво і всі угодники, вони таки наздоганяють нас, – прошипів Колька і їхній рух іще прискорився, якщо це було можливо. Тепер вони мчали засніженим полем зі швидкістю кулі, не відчуваючи під собою землі. Лорен вже й не знала, звідки в неї беруться сили. Тонкі Кольчині пальці міцно стискали її долоню.
Гавкіт все ближчав. Здавалося, от-от собаки почнуть хапати їх за ноги. Хлопчина вочевидь нервував дедалі дужче.
– Тільки не озирайся, не смій озиратися…
– Чому?
– Поки ти їх не бачиш, вони не можуть нас впіймати.
– Як це?
– Вони несправжні, навіть тут несправжні. Ти їх не бачиш, отже, їх не існує.
– Ти ж існуєш, хоч я й не бачила тебе спочатку?
– Я, – то інше. Я тут живу.
Скажене, переповнене люті гарчання долинало вже просто за спиною. Лорен з усіх сил намагалася не думати про те, як гострі ікла впиваються в її беззахисне тіло, як на сніг бризкає гаряча кров і пошматоване горло хрипить у передсмертній агонії… Зненацька вона відчула, що просто мусить, повинна озирнутися, переконатись, що переслідувачі насправді дуже далеко, що їй нічого не загрожує, що все це, – породження змученого мозку, гарячкове марення, не більше. Колька ще спробував її зупинити, проте імпульс був надто раптовим навіть для нього. Лорен обернулася, десятки пар червоних пекельних зіниць втупилисья просто їй в обличчя, а хижі горлянки видали тріумфальний мисливський клич, ватажок зграї зловісно клацнув щелепами і приготувався плигнути на неї…
Цієї миті Колька торкнувся першого дерева на їхньому шляху. Лорен відчула, як щось передалося через нього до неї, вибухнуло і вирвалось назовні спалахом потужної чистої енергії. Саме вона, ймовірно, і зупинила звіра на половині стрибка, завадивши йому напасти. Величезний лютий пес перелякано вискнув і гепнувся на землю. Решта зграї зупинилась так само раптово, якийсь час постояла на кордоні пустища та лісу, а потім, підібгавши довгі патлаті хвости, похнюплено розбрелася геть.
– Я ж попереджав, – докірливо прошепотів Колька. – Ледве не попалися.
– Я не навмисно, пробач.
– Ну гаразд, все ж обійшлося. Ти везуча.
Лорен стиха розреготалась. О так, вона була везучою. Це ж треба мати таке везіння, – збожеволіти і ледь не загинути від власного ж божевілля кілька разів підряд.
– Ти не збожеволіла. Ну а щодо того, щоб не загинути, мушу тебе розчарувати, – Колька наче підслухав її думки, – Ти вже мертва. Вони полюють не на тіла, а на душі.
– Що? Не сміши. Мабуть, я просто сплю і все це мені наснилося.
– Ти не спиш, Лоррі, на жаль. Ти мертва, інакше тебе б тут зараз не було. Повір мені, я точно знаю.

                                                                          * * * * * * * *
Наступного дня Лорен прокинулася пізно по обіді. Клієнтів наче не передбачалося, тож у неї вимальовувався вихідний. Дівчина вирішила трохи прогулятися, погодувати качок у парку, можливо, навіть відвідати бабусю Ліну, котра мешкала на протилежному кінці міста. Бабуся розміняла дев'ятий десяток, зараз їй важко було рухатись, навіть по своїй комуналці вона пересувалась, опираючись на паличку. А в часи інтернатського дитинства Лорен бабця Ліна працювала у притулку прибиральницею і була чи не єдиною з усіх людських істот, яка виявляла до дівчинки прихильність, час від часу пригощаючи яблуками та дешевими льодяниками. До того, поки в її житті не з’явилася Нелі Федорівна.
В повітрі стояла важка передгрозова задуха. Лорен вийшла на вулицю і неспішно попрямувала в парк. На ній було легеньке ситцеве плаття без рукавів, босоніжки і… золоте кольє. Втім, воно було настільки масивним, що нікому б і в голову не прийшло вважати його чимось іншим як претензійною біжутерією. Крім того, Лорен була переконана у власній безпеці, – дівчині з «Будинку із барельєфом» нічого не загрожувало на міських вулицях навіть пізно вночі.
Тому вона не дуже зважала не перехожих і йшла, глибоко замислившись. Лорен відчувала, що ось-ось настане час вирішального вибору для неї. Дівчині виповнилось двадцять п’ять, принаймні, так стверджувалось у її метриці, пора було складати Великий План Утечі з цього потопаючого корабля, на який перетворилося її життя. Гроші в неї були, проте в цій країні в цей час вони вирішували далеко не все. Лорен мусила заручитись протекцією когось надзвичайно впливового, аби здійснити те, що замислила. Вона хотіла вступити у медичний інститут і, хтозна, можливо, стати педіатром… Лорен дуже любила дітей і легко знаходила з ними спільну мову.
Кандидат на роль протектора був, але вона ще не визначилась остаточно. Крісло, яке займав цей чоловік, давало змогу розв’язувати подібні питання одним телефонним дзвінком, і він начебто був готовий зробити його заради Лорен, однак…
Залишаючись у Неллі, вона зберігала певну територію власної незалежності. Виконувала свою роботу, виконувала її добре і отримувала за це відповідну винагороду. Полишити «Будинок із барельєфом» і стати чиєюсь утриманкою означало повністю здатися на волю чужої людини, мовчки коритись її примхам, виконувати забаганки і при цьому постійно відчувати себе винною. Любов, чи бодай прихильність, могли б значно полегшити цю ношу обов’язку, одначе Лорен геть нічогісінько не відчувала до потенційного благодійника, окрім роздратування.

– Гей, хлопці, дивіться, яка краля пензлює… – грубий чоловічий вигук перервав її роздуми.
– Мала, як на щот поразвлєчься? – компанія нетверезих гультіпак за одну мить оточила Лорен щільним кільцем.
Дівчина спершу не відчула нічого, крім легкої злості. Нікчеми, як вони наважились їй допікати? Серед білого дня на людній алеї.
– Зацініть-но цяцьку на шиї… Ухажор багатенький, певно?
– Руки прибери, – Лорен ще зберігала спокій.
– Оппа, яка нєдотрога… Хіба я такий протівний, колєги? Дівчинка явно має поганий смак. Треба його підправити.
– Слухайте, хлопці, ви б розсмоктались… – вона зробила спробу прорвати оточення, але її грубо штовхнули назад.
Ступня незручно підвернулась на високій шпильці босоніжка. Падаючи навзнак, Лорен ще встигла подумати, що прийом документів розпочнеться за тиждень… Якщо вона валятиметься в лікарні з поламаною ногою, то нізащо не встигне. Потім якийсь внутрішній вимикач клацнув востаннє і світло погасло.

                                                                             * * * * * * * *
Колька ішов мовчки, не заважаючи їй пригадувати. Лорен машинально витерла сльози, – цікаво, як довго вже вона ридає, сама цього не помітивши?
– Отже, я померла?
– Ну, мабуть. Інакше сюди не втрапиш.
– А ти… Теж?
– О-о, давно, дуже давно. Спочатку я теж не міг повірити, зовсім, як ти. Але мені пощастило. Мені зустрівся Ребе. Він дуже допоміг.
– Хто він, цей Ребе?
– Ну… вчитель, мабуть. І провідник. Скоро ти сама його побачиш. Он, поглянь, – вогник поміж дерев. То він запалив багаття для нас. Тепер не заблукаємо.

Через якийсь час вони опинилися на затишній улоговині, в центрі якої дійсно горіло вогнище. В його світлі можна було помітити нечіткий обрис людської постаті, що стояла біля вогню, якось аж неприродно випроставшись.
– Ну все, далі, – ти сама. – Колька зупинився, – мені пора. Сонце от-от зійде.
– А як же… як же я?
– Йди до нього. Ребе тобі підкаже, як бути далі.
– Чекай… я ж навіть не подякувала тобі…
– Не варто. Це моя покута, більш нічого. Втім… Як будеш на місці, згадай про мене, от і все.
– На місці?
– Ну… там, куди тебе відправлять. Згадай про мене. Молитися ти все одно не вмієш.
– Ні, чому ж, – я знаю «Отче наш» і «Богородицю»… Бабця Ліна навчила.
– Ну, то можеш помолитись, – милостиво згодився Колька, – Іди вже, він не любить чекати.
Лорен мимоволі озирнулась на вогнище, а коли перевела погляд назад, хлопчини вже не було.

(Завершення буде)

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Початок - це гачечок, на який треба впіймати читача.

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Наталка Ліщинська, 04-01-2010

після смерті

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Дара К., 02-01-2010

страшная мстя!!!

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Victor Artxauz, 02-01-2010

"Ти їх не бачиш - значить, їх не існує"

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Сталева Кицька Panzervaffe, 02-01-2010

Почекаю продовження.

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Залєвський Петро, 01-01-2010

ну

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Олексій Тимошенко, 01-01-2010
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.48178100585938 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Конкурс оповідань “Open World”
Літературний конкурс “Open World“ (1 травня 2019 – 1 листопада 2019) Шановні друзі! …
Книжковий арсенал 2019
Шановні друзі! Нагадуємо Вам, що зовсім скоро, розпочнеться один з найбільших літературних фестивалів …
Мовна та візуальна стихія українськості. “Енеїда”Івана Котляревського у відображенні ілюстрацій Оксани Тернавської
Шановні друзі! Пропонуємо вашій увазі розмову із доктором філософських наук, професором кафедри української …
Книжковий МЕДВІН 2019
Друзі! Вже скоро розпочнеться весняний книжковий Медвін, звертаємо вашу увагу на зміну розкладу, ярмарок …