Сказати, що Остап Цитрина нині відходив до сну не в гуморі - у його розміреному, розписаному, що до йоти, житті, стався збій. Він проспав. Для когось це явище буденне, та не для Остапа. Принаймні упродовж останніх десяти років, такий гріх із ним не лучився. Інший на таке й уваги не звернув би - в офісі в той час і так іще ніхто нічого не робить - жіноцтво підправляє зроблений дома нашвидкуруч макіяж, у туалеті ще не викурили першої цигарки, у кавнику ще й кава не закипіла. За останні десять років, відколи він тут директор, пан Цитрина жодного разу не спізнився. За десять дев’ята завжди за своїм столом, де мов вождь з трибуни вітав працівників. Саме сьогодні до нього в працівників невідкладні справи, і вони збились біля столу, організувавши чергу.
- Запізнились? Нічого страшного, з ким не буває? Не беріть собі того до голови, -“заспокоював” габруватий економіст Микола. Чув у його словах зловтіху - мовляв, “хто чим воює, від того й гине!” Знатимеш, як розпікати за запізнення!
По Цитрині можна було звіряти годинника, і ось, сьогодні цей годинник, цей чудовий механізм дав збій. Коли неприємності починають лізти, - відчиняй ворота! - після обіду Генеральний вліпив догану, за річ, у якій він анітрохи не завинив, Останню ж крапку поставила дружина, що зателефонувала ближче вечора й сповістила, що затримається в батьків іще на пару днів. Сама по собі ця інформація не входила в розряд неприємних, - без неї - спокійніше. Їхній шлюб, якщо щиро, давно його “дістав”. Одружився в далекій молодості, руки “найдорожчої у світі”, домагався з ослячою впертістю. Факт, що життя не склалось, уяснив, нажаль, досить пізно, коли обріс, дітьми, і домашнім скарбом. Щирих, задушевних розмов поміж ними давно не було... Можна б, звичайно, розлучитись, та чи наступна обраниця буде кращою? Ні, така ризикова гра для нього. Нічого так не боявся, як перемін. До праці чвалав чітко визначеним маршрутом, ніколи, не відхиляючись. Літній відпочинок теж проводили в мальовничому карпатському селі. Зупинялись в одній тій же родині. Одними й тими ж стежками ходив по гриби, навіть для купелі мав своє, усталене місце. Коли нещодавно запропонували очолити фірму того ж профілю на набагато кращих умовах, до того ж у столиці, провагавшись, усе ж - відмовився. Відбувся жартиком: “цитрину зі склянки в склянку не перекидають”...
Дідуньо, коли Остап одружувався сказав: “кубіта, виджу, не найгірша, якось та скапараєте життя”. От і "капарають"... Спливають дні й роки, не обіцяючи змін у майбутньому. Орися так і залишилась “невдоволеною жінкою”. І як кожна невдоволена жінка дорікала за все: “за те, що п’єш, і за те, що випити “як люди” не годен, за те, що вештав по бабах, і за те, що "жодна баба на нього й оком не накине..." ; за те, що без кінця теревенить, і за те, що мовчить, за те, що довго спить, і за те, що спання не має...
Коли дружина вдома, - завжди приходять її "нещасні подруги", “нещасні” у неї всі, - обрала ролю “матінки Терези”, яка має обов’язка всім у чомусь там допомагати. Спонсором усіх “допомог”, є таки він, Остап, що його найбільше й дратує, та чого не зробиш, заради святого спокою?
Власних друзів давно розгубив. Видати не до снаги була їм атмосфера, що панувала в домі панства Цитрин. Дружина полюбляла бути в центрі уваги, і якщо її не влещували, нею не захоплювалися, давала зрозуміти, що вони тут не дуже бажані.
Остап підозрював, що й нинішня “затримка у родичів” її чергова, романтична пригода. Час від часу мусила в когось закохуватись. Того не укривала, її романтичними коханцями теж мусили захоплюватися всі, не виключаючи чоловіка, подивляти її витончений смак; переживати разом і з нею всі перипетії романів, без того, хіба не отримала б повноти задоволення. Романи були бурхливими, та, тривали недовго. Їхня фінальна частина, гадкою дружини, і мала становити Остапове щастя. Його мужні груди мусіли прийняти жіночі сльози, вуха ж - сповіді й звіряння. Утішитись мав тим, що дружина в ньому не помилилась. Він - найкращий.
Вкладаючись до сну, буркнув: “Що за життя в мене таке? Четвертий десяток розміняв - ані путящої жінки, ані роботи для душі - нічого. А діти? Хіба ж, то діти? Кровососи, п’явки - лише й бачиш їх, коли чогось потрібно! Колись, бодай лестились... Зараз й це заперестали: “давай, і все тут!” Якби він був директором банку.
Народжуємось, зростаємось вчимося, мріємо. Що з того? От думаємо виростимо, будемо гарними, розумними, багатими, усі нас любитимуть. Коли подивитись з боку, можливо, усе так і виглядає: дружина мов розквітла півонія, - усім на заздрість. Діти схожі на мене, мов дві краплі води. Власний будинок. Часті відрядження за кордон. На роботі всезагальна повага. Усі ж - бояться. А що в результаті? Результат виписаний на власній пиці: Ц и т р и н а! Кисла, аж вилиці зводить. Остап поглянув у дзеркало. Сказати - вигляд не найкращий - нічого не сказати. На таку фізію й дивитись не хочеться. Зелена молодь його Остапом Никифоровичем величає, це в очі, а по заочі він давно вже для них - “Старий”. Зварич, он років на п'ять старший, а всі дівчатиська й надалі його Юрасем кличуть, у них, бачите, спільні інтереси, вони члени одного клубу... Звичайно, турбот, у хлописька, - жодних, то й вигляд відповідний! Ідіотських вказівок і завдань від начальства не отримує. ”Енергетик, звичайний” - придумав собі назву. А насправді, - найсправжнісінький бабій, тільки й уміє дівкам голови заморочувати. Слухають його, розкривши дзьобики. А він їм закладає, що недоумкуватим пташенятам, якісь дурниці плете, про Ангела-хранителя, що береже од усілякої напасти.
- Куди в дідька заподівся мій Ангел? Чому не допоможе в чудесний спосіб перемінити все це остогидле, що набило оскомину, життя? Бреше, як звикло Юрась, немає жодних Ангелів, - мовив із пересердя.
- З певністю бреше, він же знаний брехун, - озвались охрипло й понуро, - немає Ангелів, тим паче, хранителів. Остап як не вдивлявся не міг запримітити свого співрозмовника.
- Ти, хто? Грабіжник? – мовив навмання.
- Хіба грабіжник, став би з тобою розмовляти?. Угатив би по довбешці, і спатоньки...
- То привид, чи дух, який, - розхвилювався Остап.
- Чи таки хтось мене вирішив розвести? - запитав із затаєною надією.
- Кому ти цікавий? Красень такий! - у голосі вчувалось добре знайоме роздратування, так розмовляти можуть лише дуже близькі, давно знайомі люди. Не інакше, дах поїхав... - вирішив остаточно. Висновок його трохи приголомшив, але звичка, без задуми, одразу ж вирішувати всі питання узяла верх, і він скомандував:
- От, що, люб'язний, появись на світ Божий! Погляне, що ти за придибенція така!
У дальньому кутку спальні появилося свічення, що ставало яскравішим і за якусь мить, нестерпно-яскраве сяйво, якби включили нараз у невеличкій кімнаті три п'ятисот ватні лампочки, залило кімнату. Світло боляче різонуло по очах, що Остап зажмурився, ще й приклав до очей долоні.
- Вибачай, невеличка накладка, рідко практикуємо з’являтись до людей.
- Це як у середньовіччі, - хмикнув скептично Остап.
- Ти й не уявляєш, наскільки мені самому всі ті прибамбаси до шмиги! Але що поробиш, коли такі, як ти, лише явленому чудові й вірите? Та ти розплющ очі, - світла більше немає. Остап розплющив очі. Перед ним у його найвигіднішому фотелі сидів чоловік, приблизно його ж віку, з тим же виразом утоми на обличчі... Та це ж моє відображення! Приглядався незнайомцеві, аби визначити, чи, бува, він не жертва якогось хитромудрого оптичного обману. Не був його відображенням, та схожість була вражаючою. Пауза затягувалась, прибулець, видати, теж виявився не вельми охочим до балачки. Досвіду спілкування з духовними особами в Остапа теж не було
- Ну, як життя? – запитав перше, що прийшло в голову.
- Ти краще про своє згадай, хмикнув гість, Те, що життя препаскудне Остап знав і без високих небесних достойників. Але, якщо ти, друже, той, за кого себе видаєш, то в тому є дещиця й твоєї вини...
- Не перекладає із хворої голови на здорову! - Ангел з усією очевидністю читав його думки. Усе, що міг, я робив, а праці з тобою, сам знаєш, по самі вуха! Згадай лиш своє “веселе дитинство”... За трьох горбатитись доводилось! Ти Ж, Остапе, - рідкісний засранець, - жодного навіть разу не спромігся подякувати, бодай подумки - усе приймав як належне.
- Хвилиночку, підняв вказівного пальця пан Цитрина, - якби був на нараді.
- Чого ти раптом далеке дитинство згадав? Де ж ти, шановний, бомки збивав, у час найважливіший для мене? Університет, робота, одруження врешті. Щось не відчував я, аби ти побіля мене днював і начував... Остап розхвилювався. Піднялась в душі хвиля "праведного" гніву, аж сльози проступили.
- А ти слухав мене? - м’яко перебив Ангел, У вас, у людей лише в дитинстві відкрита душа, та іще вуха, а лиш вус закрутиться, як вам не кричи, - не чуєте. Чого, гадаєш, голос у мене сів? То я докричатись до тебе не міг. Ти ж слухав лишень себе. Є у вас, у людей, періоди, коли вважаєте себе найрозумнішими. Навіщо в той інститут поліз? Тобі ж, зовсім інше місце було визначене...
- Бог із нею, зі тією клятою роботою. А з жінкою ж як? – іскрив очицями Цитрина.
- А до неї які в тебе, претензії? Вона від тебе й у молодості не в захопленні була. Ти ж нікого не слухав, пер як німецький танк на польських уланів. Ніби й не чув ніколи, що шлюби творяться на Небесах. Тепер радій своєму здобуткові... Вона, до речі, непогана - попросту не твоя. Не тобі була призначена. Не твоя половина. Сам поламав собі життя, та й у її долю сильцем уліз...
- У житті людини є навіть не два, як це ви чомусь уважаєте, а цілих три шляхи: “ТАК”, “НІ”, і “ПРОСТО ПОДИВИТИСЬ”, виясни, куди несешся без керма й гальм? Доля, вона, звичайно, підштовхує, але й дає можливість вибирати. Добре, коли вгадав, а коли ні? Припини на хвилину свій лет... Та ні, продовжуєш свій лет, переконаний у вірності вибраного шляху. Минають дні, тижні, летять роки. Поки не опиняєшся в дні, який, як сам нині хіба зрозумів, не належить ані тобі, ані цьому часові. Коли все не так. Коли ні в чому не можеш догледіти залишків бодай якоїсь гармонії...
День, як й усі останні, але день цей - не для тебе. У ньому ти зайвий. Ти давно - пан “Ніхто”. Та далі пружкуєш своєю борозною, тратиш нерви, чіпляєшся мертвою хваткою за посаду. Бо, “головний” усе ще звучить для тебе музикою небес.
Гроші, що, як сподівався, будуть тобі останнім оплотом, - теж підвели. Маєш нині доволі тих зелених папірчиків, а яка з них користь? Гроші вони лишень на початку дають відчуття свободи, опісля відіграються, особливо коли людина слабка. Лише в деяких індивідів самоповага росте разом із багатством. Але чого вона насправді вартує - ота самоповага? Завше поруч знайдеться “крутелик”, у порівнянні з яким виглядатимеш жебраком. Та й не все за гроші купити годен. сам знаєш...
Чи багато потрібно тобі? Взаєморозуміння із самим собою та іще із двома чи трьома близькими людьми. Аби вранці прокинувся й... хотілося співати. Аби діти при зустрічі кидались на шию, а не намагались прошмигнути невидимками. Кривишся? Вони, як і ти колись захотіли бути самостійними... Думка ж твоя їх анітрохи не цікавить. Поважають? Можливо, адже гроші додому приносиш... Але не люблять, це вже точно! Любов же, мій дорогенький, - найголовніше. З нею найважча робота забавкою здається. Жінка, діти люблять - додому на крилах летиш, - знаєш, чекають. А немає любові, хоч довбешку собі розтовчи, завше буде кепсько.
Малим був - увесь світ любив. Сам більшав, а любові меншало. А зараз то й узагалі - одного тільки й любиш - себе самого. А цього, погодься, цілком не достатньо.
Мені, вибачай, пора. Я й так тут із тобою забалакався. Нам забороняють так довго з вами спілкуватись. Бувай здоровий! І Ангел щез, розчинився, як будь-яка з'ява.
Остап іще довго сидів, незрушно втупившись у барвистий килим. У голові роєм носились думки, але впіймати жодну так і не вдалось.
Наступного ранку Остап Цитрина знову проспав.
