Літо – це маленьке життя, - співає бард. Важко з ним не погодитись. Ніхто ще не придумав цікавішого заняття, ніж прожити це "маленьке життя"...
Ліс не сад, де все напоказ: сливи, яблука, груші наливаються, червоніють мов дівки на виданні, кожне в свою пору – у свій, визначений час. Усе тут сплановано й прогнозовано. Ліс же - вічна, таїна, чарівна казка: таємно зріє насіння в щільно стулених ялицевих шишках, входить у ядро лісний горіх, закутаний у зелену повітку, аби не спостерегли. Про щось своє домовляється птаство, вистукує в ефір шифровки дятел. Шумлять у верхах дерева, жестикулюють і сперечаються про щось своє. Про що? Ми можемо відкрити нову зірку, або й галактику, але їхню таїну - ніколи. Унизу світ трав: медуниця, а ще ожина звичайна, ожина несійська, ожина таврійська, козине око, оленяча трава, очки царівни, лунарія оживаюча, лілія тигрова, мишаче вушко, гадюча морква, остудник багатошлюбний, дивосил, дивина ведмежа, вовче тіло, вороняче око, дурман індійський, журавлині носики, польове мило. Чи бодай хто-небудь знає всі ті назви? А їх же тисячі! Про потаємні властивості кожної я й не кажу!
По стовбурах шастає "комашня", але так висловитись можемо МИ, ті, що живуть у зовсім іншій Сфері, іншому вимірі. Насправді кожна найдрібніша комаха має свою складну організацію, своє завдання (я не кажу про призначення), а саме про завдання на цей конкретний день.
Несподіванки чекають усюди – підійми гілочку – усміхнуться червоні пахучі сунички, зачіпають своїми колючками "драпаки" – ожина. Коли добре натренуєш око, побачиш дивні істоти – гриби. Кажу істоти, бо їхня природа ще й понині є для людей загадкою. Учені не можуть дійти єдиної думки - зачисляти гриби до рослинного чи тваринного світу. У гімнах "Ригведи" їх називають сонячною рослиною без листків і коріння. У різних країнах існують мікофобські й мікрофільські традиції. Мікофоби не бажають і знати нічого про гриби, а мікофіли створили про них особливу, таємничу систему знань. У мікофілів гриби - це “їжа богів” (грецька назва) і навіть “божа плоть” (у ацтеків). У мікофобів це “хліб диявола”, “їжа померлих”, “лайно”.
Нещодавно світ поповнився знанням про езотеричний культ грибів у мексиканських індійців. У час релігійних свят вони споживали чарівний гриб teonanacati, і ставали ясновидющими. Схожі культи є й у інших традиціях. Майстри із племені майя витесали багато грибів - ідолів. У повір’ях, прикметах, мові, гриби часто пов’язують із блискавицею, громом, грозою, причому, нерідко в божественному втіленні. Відоме грецьке й римське прислів’я, що гриби ростуть не від дощу, а від грому. У росіян теж є гриб, який вони називають “громовик”, у словенів - “громовий гриб”, у китайців - гриб “лейцзинсюн” - що в перекладі - “наляканий громом”, так само “лейтшенцзюнь” - “гриб громовиці”. Від Америки до Далекого Сходу існують найрізноманітніші “грибні” ритуали.
Кожної осені в лісах й на схилах Голубих гір в американському штаті Орегон розростаються “медові гриби”, які буквально знищують ліси! Там, де росли ці гриби залишаються мертві ялини й піхти. Нещодавно спеціалісти Служби охорони лісів США з різних місць узяли спори цих грибів. Після їхнього аналізу зробили дивовижне відкриття. Виявилось, що “медові гриби” є боковою віткою єдиного гігантського підґрунтового гриба, що займає площу, яка дорівнює площі 1800 сучасних футбольних полів! Цей гриб нині визнано найбільшим живим організмом нашої планети. Згадайте про це, коли заманеться зафутболити по якійсь "поганці"...
Гриб сейтакі в Китаї з давніх давен називають еліксиром життя, і не даремно, дослідження показали, що він багатий на лентинан - антиканцерогенну речовину, яка пригнічує саркому та ефективно регулює тиск крові.
А іще гриби вміють стріляти, вертіти головою, соромити землю й полювати на мух. Через діяльність грибів можемо впасти в алкоголізм, інші ж допоможуть його позбутись.
Про все це згадав лише тому, аби не подумали, що мурахи, про яких вестиму мову, є поодиноким винятком у світі природи.
Від цивілізації мурах єгиптяни, напевно, запозичили вміння будувати піраміди. Від їхньої цивілізації багато чого можна повчитись, до прикладу, як облаштовувати свою громаду. Батьки не мають клопотів із тільки-но народженими мурахами - вони виховуються в спеціальних осередках, що для наочності можемо назвати ясла. Хворі мурахи знаходяться під пильним доглядом лікарів, справжніх фахівців у своїй царині. Вони щоденно проводять профілактичні огляди, при необхідності ізолюють хворих, і навіть проводять хірургічні операції – ампутують пошкоджені кінцівки. Мурашине сімейство по всьому світу нараховує три з половиною тисячі видів (де вже нам, людям із ними тягатись!). Можуть вони бути мацюпусінькими, (як пігмеї в людському роду), лиш 1,5 мм. зросту, або ж величезними – 50 мм., завдовжки. Усі вони живуть колоніями, але різняться способом життя, також звичками.
Одним із найцікавіших, (як на нас, людей), різновидом, мурахи – воїни, які поїдають живі істоти. В Африці їх називають бродячими. Вони виходять багатотисячними арміями, і знищують усе на своєму шляху. Навіть крокодили й леви втікають при наближенні цього війська. Якщо ж тварина не в змозі врятуватись утечею, то смерть їй - гарантована.
В Америці теж селяться войовничі племена мурах, та на відміну від африканських, їхня здобич дещо дрібніша. Там їх називають "легіонерами". Місце їхнього розселення Центральна й Південна Америка. Марширують вони строєм із тисячі окремих мурах. Коли такі фаланги з'являються в Мексиці, люди покидають свої будинки. Мурахи винищують усіх тарганів, щурів, ящірок. Коли люди повертаються назад, нема й сліду від паразитів, і гризунів. Коли б із ними домовитись, відпала б потреба в службі дератизації...
На Амазонці в мурах усе ще рабовласницький устрій. Усі робочі мурахи в них водночас і солдати, тому вони не добувають їжу, і не доглядають за молодняком. Войовники нападають на інші колонії, аби захопити рабів для виконання цієї роботи.
Мурахи-воїни влаштовують набіги, чи як то тепер кажуть "рейди" на "чорних мурах", убиваючи всіх, хто спробує чинити спротив, після цього вони забирають собі кокони й личинки, то ж мурахи, народившись, стають рабами.
У Південній Америці живуть мурахи-фермери. Вони засипають частинками землі тріщини в стовбурах дерев і на утворених "полях" висаджують насіння різних культур. Деякі засівають дільниці доокола мурашника. Урожай збирають усі члени мурашиної сім'ї. Зерно йде в харч, солому ж, використовують як будівельний матеріал.
Мурахи-женці, що живуть у Центральній Америці, будують справжні дороги від мурашників до кормових угідь. Довжина їх може сягати 1,5 кілометра. Якщо впала гілка, чи що інше перегородить їм шлях, мурахи зупиняють роботу й терпеливо чекають. Через якийсь час появляються мурахи поліцаї, (вони значно більші й міцніші за рядових женців), які й наводять порядок.
У Північній Америці проживають мурахи атта. Вони зводять цілі підземні міста. Наверх виходять лиш аби зібрати обрізки листя. Від мурашника розходяться дороги з підземними переходами, кільцевими дорогами й настилами від дощів, по яких безперервно снують мурахи кожна у своїй потребі. Інформацію одна одній сповіщають постукуючи вусиками-антенами. А взагалі, як уважають учені, мають вони свою телекомунікаційну систему, без якої неможливим було б таке швидке поширення інформації.
Самці мурах мають крила, їх мають так само й самочки, але тільки до заміжжя. Робітниці становлять окремий вид самочок, статево недорозвинутих, вони народжуються без крил, хіба лиш для вирізнення, бо з їхньою допомогою вони не можуть літати.
Світ довкола нас надзвичайно розумно влаштований. Учені повсякчас сумніваються - чи можуть усі ті прояви бути лише системою вроджених інстинктів?.. Думаю, тепер і у вас з'явився сумнів...
Спостерігати рослинний, тваринний чи комашиний світ, що нас оточує, особливо влітку, значно цікавіше, аніж оглядати безкінечні серіали, чи грати в надумані комп'ютерні ігри.
