Пивна бляшанка сипло, мов стара бомжиха зітхнула, і зім'ята каблуком схлипнула востаннє реінкарнуючись в алюмінієвий диск, що літаючою тарілкою оминаючи перехожих врізався увітрину магазину поряд зі смітником.
- Не трафив "бомбардир"! Ні на що він уже не годиться. Куди й подівалась інтуїтивно розрахована філігранна точність рухів, здавалось дарована самою природою?
Дзюня це страшенно розізлило, спересердя голосно вилаявся, що звиклі до всього перехожі, оглянулись. Це розлютило його іще більше. Припадаючи на свої неслухняні ноги Дзюньо пошкандибав по тротуару, натикаючись на спини тих, що йшли попереду. Його обурливо відштовхували, від чого тіло цілковито втратило первісний напрям, ричав, язик уже не міг видати артикульованого звуку, та й у голові, думки відмовлялись з'являтись. У таких станах уже бував – називав їх повною просрацією. Усе ж доторки сторонніх були йому неприємні. Він відмахувався від них рухами, що інакше, як конвульсійні важко було назвати. Руки його все ще великі й сильні, безпорадно розпростерті, якби хотіли зачепитись за повітря, не вміщались на вузькій вуличці, ковзали по кострубатих стінах будинків і від чого вкривались синцями й подряпинами. Байдуже, болю він не відчував – був у глибокому наркозі.
На якусь мить блискавицею майнула думка: "Чого вони штовхаються"? Мозок знову включився, запрацював: "Ніхто нічого не тямить у його житті! Варто б їх усіх добряче провчити! Не зараз, не сьогодні. Нині він надто понівечений. Надто самотній у цьому порожньому холодному коридорі, який провадить? Куди він веде???
Відчай. Чи вам коли зрозуміти його? Чи губились ви колись у своєму місті? Ще й у самісінькому центрі? Чи знаєте який внутрішній відчай охоплює серце? Який щем охоплює горло?!
Стіни коридору поволі, але неухильно змикаються. Єдине бажання – перервати той лет. Приткнутись будь – де на лавчині, квітнику, або й навіть так, на тротуарі, і... заснути. Та залишки свідомості промовляють, що спати не можна, що опісля буде ще гірше. Головне, аби не погасло це мерехтливе світло, якась затяжна "курина сліпота": тут бачу, а тут – знову ні. Ось він знову упіймав світло - зірвався на лет, в очах людей це був дивний лет, скидався на камінь пущений із пращі невмілою рукою. Не знати яка сила примушувала його долати велетенські простори, наповнені злими й бездушними людьми.
Хіба той будинок безконечний? І що за дивна властивість у тих новобудов - розтягуватись в просторі до безмежжя?
Запас сил вичерпався до остатку. Треба б підкріпитись. Обвів довкола змореним поглядом. Чи не приховалось десь неподалік чарівне місце, з виду дуже просте й непримітне, але таке помічне в його непростій ситуації. Його ангел завжди допомагав віднайти це місце. Це було схоже на чудо - "Дозаправка в польоті". Тим разом, система, здається, підвела. Збій в автопілоті... Посилав своє тіло в надії, що воно само знайде потрібний напрям, та саме зараз у тіла виникло інше бажання – не рухатись зовсім. Ніколи не був шматою. Він же Дзюньо! Завше вважав себе вольовим, мужнім фацетом, завше виходив переможцем у боротьбі з недолугим тілом, і ось на тобі, маєш...
Ноги почали підгинатись, та зібравши останні сили та ниці рештки волі, Дзюньо кинувся вперед. Нерівна бруківка нараз стала ще й задиратись вверх, від чого затратив управління, і став завалюватись набік. Як міг додав у швидкості, але тіло з упертістю заводного дитячого автомобільчика збочувало вліво. Йому жодним бавом не вдавалось його випрямити, було мов літак, що нараз затратив керування. Усією масою налетів на якихось дівчаток, збиваючи їх із ніг. Лайка застряла в горлі, коли побачив дзеркало води, що наближалось із шаленою швидкістю. Це був незворотній кінець.
Дарма. Купіль привела його до тями. Розплющивши очі з подивом знайшов себе в калюжі. Звичайно, він мріяв про відпочинок, будь де, але ж не у воді... Не по сезону водні процедури. Процес підіймання довгий. Здається, він цілком забув, що для того, аби стати, потрібно опертись. Безпомічно катулявся в калюжі. Завив із пересердя, безпомічності й люті. Урешті віднайшов точку опори - обіперся на лікоть. Зводився на ноги повільно, пам'ятав, що йому не слід розпрямляти ніг. Поволі вичовгував із калюжі, намагаючись зорієнтуватись. Місце здалось знайомим. Холод пробирав до кісток. Слава тобі Господи, у провулку запримітив "палатку". Кинувся до неї навскосяка, не розбираючи дороги. Буфетне віконце вхопив гарячково, мов втопаючий плота:
- Сто й п'ятдесят, - замовив, знав, коли наллють в одну склянку, може розхлюпати життєдайний дар. Спочатку перехилив "соточку". У другій склянці напою було менше, але пив його довго, цідив крізь зуби, сосав, мов немовля, - праг аби алкоголь подразнював усі можливі рецептори, увіходив у кожну клітину його спраглого тіла. Вивернув усі кишені, грошей вистачило іще на пляшку пива, яку він бережно усунув у кишеню.
Поволі відійшов від намету, і тут його серця торкнула чиясь долонь, своїми делікатними невагомими пальчиками затиснула й відпустила. Світ знову йому посміхався, і навіть ласкаво підморгував. Не зважаючи, що тіло було промокле, до нього поверталось тепло. Він, почав обіймати світ своїми довжелезними руками, достоту, як це чинить дитинча. Жінка яку мало не зачепив у пориві почуття, гидливо поморщилась, відходячи вбік. Дзюньо здивувався й сказав, що вона прекрасна, і теж йому подобається... Та жінка, не звертаючи ані найменшої уваги на роздобрілого Дзюня сплюнула й пішла геть. Розгублено дивився їй услід.
