Тиша, над світом мовчить тиша. Над безлистими деревами, над крицевою землею. Сталеві хмари висять над містом, зазираючи розпачливо в очі землі, повітря важке на дотик, на смак, на колір, на запах. Яке оманливе це безгоміння! Природа чекає чогось і моя душа теж. Можливо й дива, можливо й не дива. Жду! І раптом ворота небесні відчиняється і зачинають бриніти білою чистотою, сніжною і сніжливою - летить тремтливе диво. Найкраща мисткиня у всесвіті виплітає габу білу над світом з вишуканих ниток гобелених. Маленькі досконалі мережки-сніжинки, завіяні в орнамент лілейності. Зима. Сніг.
Сніг цілує ноги землі, лагідно та легко торкаючись своїми м’якими крижаними губами її тіла, пестячи, зводячи з розуму, але не стужею, а зігріваючи, мов жагучий коханець, собою.
Дзелень-пух-м'якість-спокій-душа-сяйво.
Сніг загортає мене у свою лілейну намітку, бере за руки, припрошуючи у танок. І вже за опоною сніжності не видно світу, криця стає сяйливою, пустка – досконалою. Біле робиться невинним, а невинність – незайманістю. Танцюй, сніжносте, над світом, а ти, прале, гаптуй сріблом ніжне плетиво. Хай втішає чаклунка втомлені душі своєю м’якістю та довершеністю. Бо то і не сніжинки наче, а лебединнокрилі янголи над світом летять… О, так - янголи. Під деревами, над деревами, у полі і над землею.
Йду незайманою стежиною, сніжність завалює світ, бо струшує небесна княгиня сяйво зі своїх фелонів на землю. Зупиняюся заворожено, зачаровано під сосною. Вітерець розманіжено і жалібно каламутить це безгоміння своїм схлипуванням. Здається, на мить, що поруч теленькають дзвіночки смутно і плаксиво. Чи це вітер дмухає у срібну сурму, смутний вітер?
Крапля, важка, волога, тепрпка, падає мені на щоку. То не марення – ні, і не мої сльози. Хтось плаче під небом, над світом. Біле його крило зачіпає лілейну намітку сосни, струшуючи мені під ноги срібні чари. То янгол тужить-побивається. Той, що має душу чисту й довершену, безсмертну, що знає все про досконалість, вірить і вміє прощати, тримаючи в пригорщах вічність. Сьогодні він заздрить мені – людині зі смертним тілом, тлінним та недосконалим. Бо воно може відчувати цю ніжність і трепет пралі-зими на дотик, на смак, на біль, на стужу та холод - сніг на щоці і студінь в долонях, жар у серці.
Зима-сніг-новий день-прозорість марення та довершеність білого…
Радіє накритий спокоєм світ та бідкається сніжно завія, мов янгол плаче.
