Перші пластівці снігу опадали на теплу землю й, знітившись, танули від непорозуміння. Іще не час. Золота ж львівська осінь. Лишень листопад... Але сніг падав рясно, і вперто й за якісь півгодини таки вкрив білою повіткою землю, укутав її дбайливо, як поважний залицяльник свою пасію. Оголені руки молодих галузок вільхи намагались протистояти настирливості залицяльника - випружнювались і скидали дбайливо накинені шати, як противиться дівчина нав’язливому кавалерові. Та наміри в гостя були серйозні. Він не якийсь там зальотний зірвиголова. Гість знаний, замовлений, від нього не відбрикаєшся, у нього вагомі аргументи. За якусь годину всі були дбайливо вкутані й надійно захищені від розбишак - вітрів, пустунів завірюх. Прийшов господар, який усьому швиденько дає лад.
Схаменувся, що давно отак віч-на-віч не спостерігав змін пір року, узагалі перестав їх помічати. Попрямував далі, у гущу нині занедбаного парку. Сліди, що їх залишав на снігу були зчовгані, як би, чукча на своїх плетених лижах пробігся. Злякало, неприємно вразило відкриття: “ я ж так само не йду, а човгаю..." Відколи це? Що ж мене так передчасно зігнуло, згорбило? Адже ж здається, тільки-но... От і настав час... На карті моєї душі - ще одна країна, нова, небажана... сумна... повна негарних набутків... Старість. Чи матиме надалі моє життя якийсь зміст? Уявляв собі старіючого Казанову, років так у сімдесят п’ять, коли шкіра береться брижами, сльозяться очі, тремтять руки, коли відкривається гротескна невідповідність між пожаданнями духа й не спромогою тіла. Б-р-р-р-р-р! Моторошно стає! Недавно прочитав про Сомерсета Моема. На смертному одрі він виглядав наче цейлонський рибозмій, увесь покритий лусками лишаю.
- Ви краще згадайте, що в Моема було понад тисячу двісті коханок, помер він, справді, від оперізуючого лишаю, але нагородила його ним най молодшенька коханочка, якій було всього тринадцять... - раптом озвався до мене молодик, який невідаль звідкіля тут узявся, що я, аж здригнувся від несподіванки: - Як міг підслухати мою найпотаємнішу потаємність? “Пасивним Казановою” мене в житті назвала лише одна людина, про те ж, що є моїм кумиром не знав ніхто. Теж мені – "читач думок"... Розвелось тих чаклунів, та екстрасенсів, мов у середньовіччі. Порядного вогнища на вас немає - майнула злослива думка. Не дуже, хотів когось бачити, тим паче квітучого молодика, з телепатичними здібностями... Та, не похопився, коли відповів.
- Усе одне не хочу. Старість не для мене. І скривився, не стільки від власних думок, як від небажаного співрозмовника.
- Я вам не заважатиму? - запитав хлопчина з юначою безпосередністю. Я глибоко і якось приречено зітхнув.
- Можливо, і не завадите, - це хіба промовила ця вихована людина, що живе у мені.
Хоча, - додав подумки, - без тебе було б значно краще. Хлопець із розумінням посміхнувся.
- Нічого. Ви до мене дуже швидко звикнете.
Цей нахаба ще й самовпевнений. А може тихий, дивакуватий сьвірк? Бо, чого, питається, молодикові самотньо блукати в таку слякоту, ще й заводити розмову з незнайомою й не вельми прихильною тобі людиною.
- У дитинстві таке часто бувало... - закинув несподіваний співрозмовник.
- Що бувало?
Замість відповіді той прихилив вухо до дерева, і замовк, якби сподівався отримати якусь відповідь від старої вільхи. Він так уважно й зосереджено дослухався, що я не втримався, і теж прихилив голову.
- Чуєте? - питав, а чи стверджував незнайомець?
- Що б такого мав почути?
Молодик не відповідав, лише злегка посміхався, даючи можливість самому здогадатись, що має на увазі. При тому був цілком серйозний. Сніг притлумив усі звуки й чим уважніше вслухався, здалось мені, що чую... хапливий віддих, як у моєї старенької неньки. Дерево дихало.
- Воно живе! - промовив, ледь чутно. Так промовляв кожного ранку, заходячи в мамину кімнату, радіючи тому життю, що дякувати Богові іще не згасло.
...Коли виповнилося сім ще й з половиною років мати відвоювала у бабусі з дідусем право випускати мене на крихітне подвір’ячко. Це не було подвір’я криничного типу, а радше такий собі півострів, відгороджений старим парканом від великого й світлого двору, височезних, як здавалось мені тоді, будинків, (хоча, то були всього лиш чотирьохповерхові польські напівлюкси). У великому дворі гамірно й метушливо гасали дітлахи, затіваючи свої нескінчені ігри в “пекаря”, “козаків-розбійників”, чи іще щось, на що спромоглась дитяча фантазія. Був надто малим і у свої ігри вони мене не пускали.
Та в мене був свій світ: Стара черешня, що зростала на тому ницьому кравчикові землі, буйна трава, що не знати як тут, і зростала та чим живилась, сонце сюди практично не заглядало... Оця земелька, той скравочок землі, на декілька років став для мене цілим світом, мікро й макрокосмосом укупі. Про його існування ніхто не знав, не здогадувався навіть. Треба було низько - низько нахилитись, чи й лягти на живота, аби побачити дивосвіт: десятки найрізноманітніших маленьких істот, а ще й сотні їхніх стежин. Кожна така стежечка вела до крихітної хатини - скрученого листочка, камінчика чи сухої гілячки. Інколи ці шляхи, позначені сріблистим слизом, помережані павутинням. Там жив мій народ, про чиє існування ніхто й не здогадувався, народ, що мав свої звичаї, воював і подорожував, щоправда, не дуже далеко. Їхні найдальші шляхи вели на стовбур черешні в пошуках солодкого соку чи, просто, поніжитись, погойдатись немов у гамаку, на зігрітому сонцем листку. Уявляв собі - як це їм гойдатись на такому м'якому, пахучому листочку. У такому собі мікрокосмосі, не відчуваючи земного тяжіння. Не боялись упасти, бо завше зависати в повітрі на ледь помітній павутинці. Ясного сонячного дня увесь мій народ у невтомних трудах - латав свої хатинки, чистив, провітрював, перевіряв чи добре пообкутувані дітки. Як швидко бігали всі їхні лапки: у кого шість, у кого вісім, були й такі, у яких мені нізащо не вдалось порахувати. І, певно, вони якось спілкувались між собою, як ото сусіди через балкон, але не чинили одне одному кривд. Вибігав дивитись як живе мій люд у дні негоди, дощі, вітровії, але нікого вгледіти не міг. У негоду життя припинялось. Також не міг ніколи догледіти того життя, коли був знервований, чи просидів кілька годин біля телевізора, тільки дуже спокійний, лагідний, умиротворений міг споглядати свій світ, - світ мого дитинства. Звичайно ж, я не знав як зветься вся ця комашня, тому сам давав їм назви. Усе рогате було оленями, чорні жучки - диками, гусінь - анакондою, а мурашки, яких було найбільше, залежно від ситуації, - воїни чи раби. Жили тут і ті, кого величав інопланетянами. До неземних створінь я відносив передовсім павучків. Їхнє павутиннячко уявлялось таємничими радарами, антенами для зв’язку з іншими світами, чи іще бозна чим. Зараз мені попросту не згадати, яким захоплюючим був той мій світ. Спостерігав, як самовіддано бореться кожна істота за своє життя, захищає своїх родичів чи своє потомство.
Був дбайливим володарем - зі свого скравочка землі відганяв котів, напосідливих голубів і галок, що починали щось видзьобувати розруйновуючи моє царство. Для того мав на балконі приготовані грудочки засохлої землі. Кожна, поява “чужих” несла загрозу, була смертельно небезпечна для мого маленького, хоча й незліченого народу. Їхнє грубе втручання, могло розруйнувати його. Найбільшим ворогом мого царства був наш двірник, пан Псьорський, з ним найбільшу мав мороку. Часами, не в силі дійти до хати, звалювався відпочити на травнику. Сусіди гляділи, як я, малий, намагався зіштовхнути його зі своєї земельки, на асфальт, дорікали.
- Синку, ти не можеш так чинити - турбувати людину, заради якихось комах.
- Хіба велике щастя просто бути людиною? – мислив подумки. Інші, щоправда, приходили мені на допомогу, - припроваджували п’яницю до хати. Усі ж бо вже знали, що то “Маркова земля”.
Мати навчала, що на землі, усе - живе: не тільки дерево, пташка, чи комаха. Надвечір треба розмовляти тихо, щоб не почув дощ, бо, нарікаючи на нього, ми викличемо справжнє лихо: цілу ніч дзвонитимуть краплі на підвіконні, і тоді не заснуть навіть пташки. Так само не треба сердитись на вітер, бо він може навіяти нам у вуха, а ще, чого доброго, поб’є шибки. Поводьмося ввечері тихо, аби віднайти в домі мир.
Розплющив очі. Очамрілий від баченого. Звідкіля те марево? Сон наяву? Накинув оком на молодика. Той далі стояв заслуханий, із заплющеними очима. Господи! Що ж за пригода зі мною лучилася? Хто ж я такий? Розіритований ідіот, що не бажає примиритися з віком? Так зайнявся своїми проблемами, що й не помітив, що утратив цілий світ. Свій світ. Можливо, саме у вітті цієї старезної вільхи віднаходив прихисток, тікаючи з нецікавих шкільних уроків. Могутні руки дерева вкриті зеленим листям обіймали маленького романтика. Міг годинами спочивати на його міцних біцепсах, розглядаючи небо. Було тоді таким близьким і рідним. Міг торкнутись його рукою, занурити долоньку в хмарини, що повольки пропливали по небу. Було тоді найпрекраснішою галереєю на світі. Його картини жили й мінялись кожної секунди, перетворюючись у трьох мачтові парусні фрегати, то в невиданих міфічних тварин із далеких і невідомих світів. Не мав жодного сумніву, що літати, - найпростіша на світі справа. Треба тільки дуже захотіти. Заплющував очі й летів... Те, що, розплющивши, знову був в обіймах дерева, не дуже розчаровувало. “Я ще не навчився бажати по-справжньому” - спокійно тлумачив собі. От підросту, обіцяв собі, тоді вже точно - домрію... Не дотримав обіцянки, узагалі про неї забув. Чому не мрію зараз, чому небо втратило для мене свою привабливість? Що зайняло мій час? Що сталося зі мною? Вдивляючись у мінливе покривало неба відчував чиюсь незриму присутність. Знову ж, чому незриму? Адже в небі вчорашнього свого дитинства, завше міг розгледіти близьке й дороге обличчя, переповнене любов’ю, співчуттям, розумінням. Чому ж та близькість небес затратилась з віком?
Куди відходить наше дитинство. Чи, то ми відходимо від нього? - запитав молодик. Його присутність уже не дратує. Вдячний йому, відчуваю – без нього мого польоту в дитинство - не було б... Повольки, мов старі друзі, попрямували по тонкій повітці першого снігу.
- Думаю, що знаю тебе, - тепер уже першим розпочав балачку, хоча згадати не можу, - відкіля.
- Ми, справді, знайомі, - посміхнувся у відповідь, - хоча ти й не бачив мене ніколи. Давай краще не торкатимемось тієї теми, - запропонував. Не варта. З часом, усе й так зрозумієш. Тобі важко. От я й прийшов, аби допомогти.
- Але дитинства не повернеш. Як не повернути відчуття легкості буття й реальності мрії, наївної дитячої довіри. Як можна тут допомогти?
- Можна, - посміхнувся молодик. Ти знову повинен повірити. Просто повірити... Коли ступив на нетривкий поміст безумного життя, утратив головне - шматочок неба у своєму серці. Так легко втратити, і так важко повернути, але можливо... Тоді знову зможеш дотягтися до неба й відчути присутність Того, Хто завжди був з тобою.
- Я все життя Його шукав...
- А де шукав?
- Усюди. У книгах, у людському товпищі...
- Навіщо шукати Того, хто не ховався, не тікав од тебе? Бог там, де ти Його покинув. Там Він чекає на тебе.
- Як туди повернутись? В дитинстві все було легко. Легко повірити, легко злетіти, легко дотягтись... Та і як зробити це, коли звик покладатись лиш на себе, навіть у часи своєї немочі. Зараз усе по-іншому...
- Дай свою руку, - нараз промовив незнайомець. Повагався, але руку протягнув. Коли наші долоні зустрілись, незвичайне почуття радості й захищеності огорнуло мене.
- Усе дуже просто, - треба лише протягнути руку. Він ніколи не відвернеться, не знехтує твоєю рукою. Це ти сам вирішив поселив Його так далеко, що й бачити перестав. Тоді це було комфортно й вигідно. Господь же, делікатна особа й першим ніколи не зачепить тебе. Мусиш ти протягнути Йому свою руку.
Моя рука, що встигла вже захолонути, потяглась вгору. Тягнув її достоту так, як це роблять малюки - зводячись на пальці й, відчув... рука сягнула надзвичайно лагідного тепла. Я торкнувся неба! Хвиля всепоглинаючої радості заполонила серце.
- Торкнувся Його руки! мовив, щасливий, та, молодика й слід простив. Лишень дві сніжинки опадали повільніше за інші. Підставив долонь. Вони не танули. Дві пір’їнки. Погляд метнувся вгору. На вітті самотня маленька пташина. Вона тут не випадково, - тепер більше не сумнівався. У дитинстві саме біля чогось малого, краще відчував цей світ... Тиша якби закликала до вслухання, навіть сухі бадилинки, стояли у снігу неабияк, а вишпилино. Усе молитовно застигло, слухаючи Всесвіт.
