...він увійшов у неї, як ніж у масло
(Юрко Покальчук. Кінець.)
З дитинства особливих проблем Оленка не мала. Мати викладала в престижному Вузі, батько – партійний функціонер. В Оленці батьки душі не чаяли і забезпечували її дитинство усім необхідним, але в той же час не можна сказати, що занадто сильно балували доньку. І на батьківське щастя росла Оленка дівчиною розумною. А до усіх інших своїх принад, мала гарненьке личко та фігурку ну просто янгольську! І не просто мала, а ще й вміла реально оцінити таке своє щастя.
Добре то чи погано – мати гарну зовнішність – вирішувати аж ніяк не нам. Принаймні, не мені. Можу лиш констатувати, що має то як свої переваги, так і відверті недоліки. Перевагами Оленка вміла користуватись ще змалку, а ось про недоліки довгий час якось і не задумувалась. Та й не в її віці думати про недоліки.
В школі навчалась непогано. Мала кількох подружок. А з Вікою довгий час були не розлий вода. Ось тільки не подумайте нічого такого. В той час, про який йде мова, якщо дівчатка гуляли під ручку, ще не було заведено питати в них, чи бува не сплять вони разом. Все набагато банальніше. Віка була відверто не такою вродливою як Оленка. Дівчата, звичайно, образились би, якби хтось пояснив їм природу їхньої дружби, але самі того не усвідомлюючи, вони були непоганою ілюстрацією того, як більш красива дівчина усюди тягає за собою отаке гидке каченя аби на її тлі ще більш підкреслити власну вроду, в той час як інша складова такої діалектичної пари, за допомоги подружки будь що намагається прижитись у тому світі, в якому постійно перебувають вродливі дівчатка.
Навіть на перші побачення Оленка довгий час ходила зі своєю незмінною подружкою. Побачення ці, слід зазначити, буди досить цнотливі. Оленці приємна була увага з боку хлопчиків, але вона розуміла, що серед однолітків немає жодного, хто б відповідав її уявленню про принца. Ну, щодо «принца», то вона сама вживала це означення виключно іронічно, маючи до хлопця своєї мрії цілком прагматичні вимоги.
Уже в старших класах школи мала на своєму рахунку кілька розбитих сердець серед однолітків і зробила з цього певні висновки. Все ж таки стервою вона не була, і тому не отримуючи особливого задоволення від страждань цих закоханих невдах, просто намагалась тримати із однолітками певну дистанцію.
З кращою подружкою стосунки обірвались несподівано, але незворотно. Було то на шкільний випускний. Несподівано Віка прийшла разом із хлопцем. Той навчався на п’ятому курсі університету, мав чарівну усмішку, від якої одразу чи не зомліли кілька однокласниць Віки. Питання - чому це такий красунчик звернув свою увагу саме на таку нічим не примітну дівчину як Віка, залишилось для переважної більшості риторичним. В тому числі і для кращої Вікиної подружки Олени. Побачивши поряд з Вікою такого гарного хлопця, Оленка сприйняла це якщо і не як власну образу, то принаймні - як виклик. Тож і не дивно, що коли урочистості шкільні закінчились, а хлопець той запропонував Вікє та Оленці продовжити святкування в іншому місці, Оленка з радістю на пропозицію таку погодилась. Віка відверто насолоджувалась і хоч і не навмисно, а таки відігравалась за всі попередні роки, коли мусила третьою зайвою гуляти разом з Оленкою та її черговим «коханням». Тепер все змінилось. Нарешті і в неї з’явився той, хто ніжно її обіймає, а Оленка (красуня Оленка!) – третя, не те щоб зайва, але однозначно – не така вже й затребувана. На радощах від цього маленького з точки зору всесвіту, (але такого до біса приємного з особистої точки зору!) тріумфу, Віка дещо забагато пила шапманського і в результаті, таки наклюкалась надміру. Ігор запропонував зайти до нього перепочити трохи, адже мешкав неподалік і дівчата підтримали цю ідею. Жив Ігор в маленькій однокімнатній квартирі разом з бабкою, але стара зараз була у селі, тож молодь отримала квартиру у своє одноосібне користування. Коли сіли за стіл і продовжили святкування, а Віка ну дуже відверто обійнялась із Ігорем, Оленка раптом відчула приступ ревнощів, а відчувши пустила в хід увесь свій арсенал зваблення. Деякі прийоми вже були відпрацьовані на колишніх «кавалерах», але переважно позичені з кіно та літератури.
Звичайно, якби співвідношення власного досвіду і позиченого було іншим, Оленка необмінно помітила б іронічну посмішку Ігоря. Та й зрозуміла б нарешті, що саме може поєднувати такого хлопця і таку дівчину. Але маємо те що маємо. Віка відчула, що Ігор почав трохи більше уваги приділяти її подрузі, але ховаючи сама від себе це відкриття за допомогою шампанського, врешті таки заснула в Ігоря на плечі, а відтак хлопець зміг остаточно зосередитись на її вродливій подружці. Оленка була впевнена, що користуючись своєю красою та вмінням зваблювати чоловіків, зможе трохи погратись цим хлопцем. Відбивати того у Віки вона не збиралась. Так… трохи розважитись, а потім поставити на місце. Аби і він зрозумів, хто вона така та й Віка щоб про це згадала. Але до того треба хлопця спочатку звабити… І здається то в неї виходить.
Ігор тільки посміхався. Зрештою, чом би й ні, подумав він. Якщо дівчина так прагне його «завоювати», чому б і не «піддатись»…
Віка спала міцно й Ігор спробував перенести її до ліжка, в якому вони до того вже кілька разів бували разом. Зрештою і позбавив Віку цноти він саме на цьому ліжку. Оленка як могла допомагала. Вдвох вони зняли зі сплячої дівчини верхній одяг, поклали до стінки, накрили простирадлом і… отут якось неочіковано для Оленки, але досить таки прогнозовано для Ігоря, їх руки зустрілись…
На тому ж таки ліжку, де вони поклали Віку, Оленка вперше у житті і пізнала чоловіка.
Прокинувшись вранці, Віка побачила поруч себе Ігоря разом з Оленкою і досить швидко відтворивши вчорашні події, пішла геть.
Оленка з Ігорем зустрічалась ще кілька разів, але досить швидко зрозуміла, що насправді, окрім чарівної посмішки, в хлопцеві тому нічого надто вже цікавого для неї і не було.
Але і з Вікою відтоді вони ніколи не бачились.
Не без допомоги батьків, але й завдяки власній працьовитості, Оленка вступили до міжнародки Те Ге Шевченка.
Навчалась, як і в школі, на відмінно. Була на доброму рахунку у викладачів. Кілька любовних пригод за цей час закінчились без особливих наслідків.
Якось на вечірці в однокурсника, до неї підсів якийсь чорнявий хлопчина. Був він досить приємної зовнішності, а Оленка на той момент ні з ким не зустрічалась. Вони вийшли на балкон. Довго розмовляли, багато сміялись, цілувались. Сашко обіцяв Оленці дістати зірку з неба та покласти до її ніг, що було приємно.
Неприємним було те, що після кількох подальших зустрічей, Оленка дізналась, що Сашко аж ніяк не може вважатись гарною парою для неї. І тут не потрібно було впливу батьків - Оленка і сама все розуміла. Хлопчина був не з Києва, навчався у ПТУ, батьки у якомусь колгоспі у багнюці порались – однозначно не пара Оленці. Навіть із зіркою з неба у руках.
На щастя не довго мучалась Оленка у виборі – невдовзі на дні народженні батькового начальника, вона поклала око на Санєчку - сина господарів. І вже за кілька місяців, за активної підтримки батьків з обох сторін, молодята побрались і переїхали в окрему квартиру.
Довгий час все було добре. Навіть чудово. Чоловік швидко просувався кар’єрними сходами. З усіма логічними матеріальними наслідками.
Любов? Так певно мало місце і кохання. Принаймні шлюбом за розрахунком то вже точно не було. А що було? Симпатія – однозначно. Спільність поглядів та матеріальних цінностей. Погодьтесь, в багатьох буває і набагато гірше.
Так би вони і жили собі довго й щасливо, аж раптом прийшла до країни перебудова. Багато колишніх партфункціонерів дуже швидко змогли знайти себе в нових умовах, ось тільки батька Санєчкі то не стосувалось. Дуже швидко старий пішов на дно нової ієрархії, а разом із собою потяг і усіх родичів.
Санєчка, через більш молодий вік, ще намагався тріпихатись, але багато чого досягти йому не вдалось. Задля релаксації почав випивати. Чим далі, тим більше. Оленка влаштовувала скандали, але проблеми то не вирішувало. На деякий час допомагало, коли Оленка з дітьми тікала до батьків, які й самі на той час вже не так впевнено почували себе в новому житті. Санєчка тоді на деякий час брав себе в руки, їхав за дружиною, слізно клявся, що більше –«ні краплі!», і родина на деякий час знову єдналась.
У такому стані напіврозпаду сім’я Оленки та Санєчкі зустріла Незалежність. Ейфорія від тої події ніякий чином не зачепила Оленку. Радше навпаки. Скандали ставали з часом тільки частішими та більш гучними. Не раз Оленка, закликаючи дітей у свідки, доводила до відома Санєчкі, що той, падлюка, таки занапастив її життя. Що кращі роки віддані йому були не найкращим розміщенням капіталу. Що її – Оленку – всі любили і зірки з неба до її ніг кидали…
Надолужити те, що вона недотримувала від чоловіка, Оленка намагалась на стороні. Коханець її був людиною, яка набагато краще адаптувалась до нового життя. Мав власний бізнес і для повного щастя – Оленку в якості коханки.
Вічно так тривати не могло. А воно і не тривало. Одного не дуже прекрасного ранку, після чергової пиячки, Санєчка просто не прокинувся.
Дітей Оленка швиденько пристроїла до батьків, а сама скористувавшись пропозицією свого коханця, виїхала разом із ним до Ізраїлю.
Деякий час все було майже чудово. Грошей вистачало не тільки на безбідне життя, але і на те аби відправляти дещо на батьківщину дітям. Єдине що псувало загальне враження – оточення. Так, було там багато «наших», та все ж таки Оленка постійно відчувала себе тут чужою. Мова чужа Оленці не давалась. Та й життя - від теракту до теракту - не дуже сприяло покращенню настрою. Чим далі тим більше розуміла Оленка, що щастя не в грошах. І навіть не в їхній кількості. Щастя, це коли тебе розуміють. Щастя, це коли до ніг твоїх кидають зірку з неба. Так неодноразово думала Оленка усвідомлюючи свою чужість цій країні. Чоловік натомість все більше і більше віддалявся, впевнено інтегруючись у нову систему цінностей. І коли сили, які роз’єднували цих людей, стали більшими аніж ті почуття, які їх колись з’єднали, Оленка повернулась до Києва.
Батьки до того часу померли, діти буди вже дорослими і жили власним життям. Повернення на батьківщину ознаменувалось досить тривалими святкуваннями цієї події з тими або іншими знайомими. Але коли перша нервова радість від споглядання рідних облич пройшла, Оленка знов відчула свою самотність. Ту самотність, від якої вона тікала з Ізраїлю.
Може саме ця самотність спричинила її черговий крок – одруження з Ігорем? Тим самим Ігорем, який колись давно позбавив молоду ще Оленку цноти. Власне кажучи життя в Ігоря вдалось. Він впевнено стояв на ногах і все, що потрібно для відчуття власної значущості, у нього було. От хіба що особисте життя так і не склалось. А тут раптом дівчина, яка своєю появою нагадала йому про не найгірші роки молодості…
Розписались без особливих урочистостей. Тихо, по-сімейному. Жили, може й не найкраще, але точно і не гірше за інших. Може трохи нуднувато? Так, саме нуднувато, думала Оленка час від часу. Але що вже поробиш? Роки, коли Оленчина краса справляла таке магічне враження на чоловіків – далеко позаду. Попереду – спокійне, сіре, нудне існування поряд з людиною, яка забезпечить твої матеріальні потреби, але просто нездатна зрозуміти її духовних пошуків. Та й зірку з неба Ігор їй ніколи не обіцяв до ніг покласти… Мала раніше думати та обирати, а зараз вже запізно…
Ось на цьому в принципі можна було б і крапку ставити. Із тонким натяком, що треба уважніше дівчаткам ставитись до романтичних хлопчиків з ПТУ. А тільки ні хрєна подібного.
Ну, ото уявімо собі, що колись давно, попри сформовану на той час систему цінностей, зійшлася б Оленка з тим хлопом-петеушником. І що далі? А далі, рідненькі мої, жопа. Бо ж відомо – ті, хто зірку з неба обіцяють дістати, на щось менш глобальне погодитись - просто не здатні. Ото й чекала б Оленка, поки він за зіркою на небо залізе. І ніц не дочекалась би. Бо хлопець той був не просто романтик, а ще й десь не без таланту. На гітарі не поганенько бринькав. А для стимуляції творчості, з часом призвичаївся до наркотиків. Швидко від них згорів й залишив би молодій дружині роздовбану гітару, кілька хвороб амурного характеру від шанувальниць свого таланту, геть розбиту нервову систему, дитя мале, та залежність від тих таки наркотиків на додачу.
Так що ж виходить? Що так, що інакше – одна фігня і розбите корито? Знов напрошується якась банальність, типу, не народись красивою, а народись щасливою…
І знову мораль ми цю посилаємо в сраку.
А яка ж тоді мораль? А може не тре заморочуватись з приводу моралі, га? Як ви вважаєте? Най йде під три чорти усіляке моралізаторство, а ми будемо жити. Просто жити, лишаючись самі собою. Такими як ми є – без прикрас і без жалю з приводу втрачених можливостей. Просто людьми, які живуть тут і зараз.
Амінь.
