Знаєте, бувають такі миті життя, коли сидиш на підвіконні, думаєш, дивишся у вікно, а там, за вікном – зима. Потім вона минає і приходить весна, а за нею літо, потім осінь, а потім знову зима. Все у світі йде та повертається назад. Буває і не повертається, але частіше, все ж – повертається. Пам’ятаю – колись, дуже давно зі мною відбулась така історія:
- Мама! - закричав я. Сльози стікали моїми щоками. Я підбіг до вікна і побачив як через головний вхід виходить мама і йде кудись, тоді я навіть не здогадувався куди. Але мені це знати було зовсім непотрібно - яка різниця куди, головне і найстрашніше те що вона йде залишивши мене тут. Вона обов'язково повернеться, я це відчував, і всеодно плакав. Плакав наче бачу її востаннє. Плакав наче лишаюсь тут назавжди, лишаюсь наче й не на самоті, але без неї.
Мама вже пішла, я її вже не бачив і всеодно стояв дивився у вікно - сподівався що зараз вона повернеться. Але її не було. Я плакав. Плакав і не міг заспокоїтись.
Приблизно так виглядав мій перший день у дитсадку. Згодом я звик до того що мама кожного дня мене приводила до нього, а сама йшла. Я перестав плакати, бо знав що ввечері вона повернеться.
Зараз, коли з того часу пройшло багато років і дитинство вже далеко позаду, я теж періодично переживаю ті відчуття, відчуття першого дня у дитсадку, відчуття котрі переживає дитина вперше відірвана від матері. Але зараз все трохи інакше. Зараз за вікном не мама, але розлучатися не легше. Зараз не вікно групи дитсадка, зараз це вікно залізничного вагону. Зраз я не можу до цього звикнути. Напевно я просто подорослішав. А може, просто, ми завжди будемо дітьми? А може за цим вікном знаходиться щастя? Щастя у вигляді світловолосої дівчини. Напевно це воно. Люди завжди бояться що щастя від них піде і не повернеться. Я теж. Та і ви теж. Правда ж?
А є такі люди котрі взагалі не вірять у щастя. Хоча, може вони просто не вірять своєму щастю? Хоча сам факт невіри у власне щастя вже означає, що вони все ж вірять. Вірять у щастя, але не своє. Тоді у чиє ж? У щастя того чоловіка, котрий сьогодні зранку зайшов у тролейбус? Але, якщо він теж вірить тільки у чуже щастя? Таким чином можуть виявитися щасливі всі та одночасно ніхто. То де ж воно? Де ж щастя? Хто його забрав і не віддає іншим? Може дощові черви? Ви бачили скільки дощових черввів загинуло під підошвами після дощу? Це ж божевілля! Не думаю, що вони стають від того щасливішими. Хоча, можливо, вони і були щасливі, до того моменту, поки не зустрілись сам на сам і з чиїмось взуттям.
Не думаю, що щастя хтось взяв, вкрав або позичив, особливо не думаю що це зробили дощові черви. Воно, скоріш за все, десь поруч. Пошукайте, роззирніться по боках. Бачите? Ні? Давайте я вам трохи допоможу.
Ви такі сумні. Ну посміхніться, посміхніться я вам кажу. Ну на вас же страшно дивитись. Чого ви такі сумні? Тому що дощ надворі? Але, це ж не привід сумувати. На мій погляд така погода, коли дощ та холодно, вона створена для того, щоб можна було спати закутавшись у м’яку теплу ковдру. І отак от, спиш, спиш, потім прокинешся, а ковдра ще спить. Щоправда, плитка на підлозі у ванній перекреслить всі враження своїм холодним диханням. Але можна просто взути капці. Це ж так просто.
Може ви вважаєте, що були щасливими лише у безтурботному дитинстві? Приблизно тоді, коли вперше потрапляли у дитсадок. Приблизно тоді. Коли не треба було заробляти гроші та робити ще купу дорослих речей. Приблизно тоді, коли ви мріяли про будинки з шоколаду. Зараз ви багато шоколаду їсти не можете. Багато чого можете, а багато чого не можете. Здається, тоді ви могли набагато більше ніж зараз. Тоді ви могли бути пілотом літака, космонавтом, водієм, гангстером або поліцейським, медсестрою, а могли просто грати у доньки-матері та бути домогосподаркою. Тоді ви були щасливі. Тоді в и були щасливі. А зараз? Чому зараз ні? Ви ж так само лишилися пілотами, водіями, пожежниками, лікарями та багато ким іншим, тим, ким були у дитинстві. Тоді чому ж ви зараз не радієте цьому як тоді? Напевно в цю мить, коли ви читаєте цю строчку, то у вашій голові крутиться думка приблизно такого змісту: «То ж були лише дитячі ігри, а зараз справжнє життя». А ви спробуйте сказати своїй дитині, що вона не справжній ветеринар, у той час як вона буде викручувати вашому коту лапи зі словами: «Так, Мурчику, зараз подивимося, що ж у тебе тут болить». Скажіть їй це, я подивлюсь на її реакцію.
Життя завжди справжнє. І тоді у дитинстві, і зараз. Хіба не так? І тоді, і зараз бували та бувають невдачі та часи котрі справді важко пережити. Згадайте ваш перший день у дитсадку, чи якщо не ходити до нього з якихось причин, то перечитайте спогади про мій настрій в той день. Про труднощі дорослого життя думаю говорити не варто - і самі все знаєте, але це ж не привід сумувати, не привід для розчарувань у житті та прокльонів жорстокої долі. Тоді, у дитинстві мама повернулася, радість разом із нею. Зараз теж обов’язково вона, радість, повернеться теж, та й ще притягне із собою щастя. От побачите, це обов’язково станеться. Тільки от не треба забувати про народну мудрість і те що під лежачий камінь вода не потече. Просто почніть вірити у диво, щастя і все-все, що з ними пов’язано.
Я знаю одного чоловіка, так він жив у надії, що коли-небудь станеться так, що знімуть фільм, де у головній ролі був би актор дуже схожий на нього, і щоб роль у нього було якась із розділу супер-героїв. Усім би сподобався цей фільм, та всі б полюбили цього актора, і потім люди б помічали його на вулиці та казали б «Який же ти схожий на того актора», а він би сором’язливо посміхався та обов’язково вивчив би якусь фразу з цього фільму та казав би її з такою ж вимовою, як і той актор, на котрого він схожий, і всі б посміхалися довкола, а він би жив та думав, що може все робити так само, я к і той супер-герой з фільму, літати повітрям, рятувати людей, адже він дуже сильно схожий на нього.
Але, такі фільми не знімали, і він не був схожим на жодного з акторів котрі грали супер-героїв, або просто актора котрий усім подобається… Він жив та вірив у те, що такий фільм знімуть, і він буде щасливим. Сама думка про щастя вже робила його щасливим. Він таки був щасливим навіть у своєму нещасті.
Насправді я не знаю цього чоловіка. Я його вигадав просто для яскравого прикладу, але ж ви посміхнулися коли читали про нього, і можливо зовсім трошки, але все ж повірили у щастя.
Вірте у щастя. Воно прийде, так само як і весна після цієї зими, вона потім скінчиться, але вже за рік знову повернеться. Щастя – це така штука від котрої не втечеш. Єдиний спосіб позбутися його це – зневіра. Тому вірте як я. Я вірю, і дівчина зі світлим волоссям щоразу повертається. Щоразу виходить з вагону.
Ви мені можете сказати про те, що вже почали вірити, але не знаєте, що ж робити далі. А ща? Та просто підійдіть до вікна та посміхніться дощу. А ще не наступайте на дощових черв’ячків, бо вони теж щасливі, щасливі від того що йде дощ. Можете навіть взяти з них приклад. Так-так, не соромтесь. Беріть. Їм не шкода, повірте.
