Сонце ледь пробивалось крізь щільні штори. Стара пошарпана кімната, охоплена напівтемрявою, здавалася ще старішою. Залишки шпалер створювали на стіні ілюзію якоїсь абстрактної картини.
Я сиджу на ліжку, його металева сітка скрипить від кожного поруху. Там, на іншому кінці кімнати стоїть клітка. Невелика, з поржавілими прутами.
Ти сидиш в середині і сумними очима дивишся на мене. Твоє ангельське обличчя сповнене безнадією. Кожного дня бачу як твоє тіло робиться все тоншим. Туніка, яка колись була блакитного кольору, стала схожа на ганчірку.
Щоранку я пориваюсь збити масивний замок і випустити тебе. Але голос старого письменника, в якого я винаймаю цю квартиру, стримує мене. Він вважає тебе своєю музою і кожного вечора сидить за столом біля клітки, з надією написати щось іще. Старий дурень.
Думає, що якщо змусив тебе залишитися і замкнув, то може до кінця своїх днів штампувати шедеври.
Я сміюсь. Бо знаю—нічого в нього не вийде. Навіть ручка, зроблена з твого пера, не додасть йому безсмертя. Навіть твої крила, з рожевим пір’ям, які він повісив у себе над ліжком—лише гарний символ.
Але сьогодні…
Сьогодні відкриваю той клятий замок і відчиняю дверцята. Беру тебе за руку і виводжу з клітки. Ти посміхаєшся. (Ніколи не бачив щоб ти посміхалась.) Хоча в очах всеодно лишається сум.
З відкритого вікна подув вітерець. Ти здригнулась і відстрибуєш подалі. «Що з тобою?»-- питаю.
Мовчиш.
Кілька хвилин ми стоїмо поруч, взявшись за руки. Несподівано ти приймаєш свою руку і йдеш до балкону. На мить зупиняєшся, знімаєш туніку. Озираєшся на мене і щось шепочеш губами.
«Не розумію»-- кажу я.
Ти посміхаєшся. Обертаєшся і знову прямуєш до балкону. Невисока, гарна дівчина—ти завжди викликала в мене бажання. Тепер бачу, що не дарма старий вважав тебе за музу.
Але ти вже йдеш.
Я бачу два повздовжні шрами на твоїй спині. І йду за тобою. Ми вже на балконі. Ти рішуче стаєш на поручень.
«Що ти робиш?»--питаю злякано.
Голосно смієшся і стрибаєш.
Я з криком підбігаю до краю, дивлюсь вниз. Твоє тіло розпластане на гарячому бетоні. Здивовані і перелякані перехожі підходять до тебе, дивляться вгору, потім знову на тебе. Хтось намагається помацати твій пульс, але за мить відпускає руку.
Твоє тіло зникає.
«Где твои крылья которые нравились мне?»-- десь далеко вчувається пісня.
