Я, от, хтів, оце, побалакать трошечки. За братів наших менших. Ні, не за тих нещасть: алконавтів з нарконавтами. А за тварин. Та, не за якихось там котів з собацюрами. Й не за тих, що молоко чи вовну дають. А за по-спражньому цінну нашу тваринного світу кадру. За ту, що салом наділяє по життю щедро. За свиню, тобто, канєшно...
Й у труді й біді завжди свиня поряд. Ну, коли вже її не немає, то значить, що гаплик десь зовсім поруч підкрався. Зненацька непомітно побіля-подекуди... Дасиш їй, ряборожевості усміхненорильчатій, попить обрату, дерті запареної у корито навалиш. Чи ще там чого... Й жере вона так радісно, що й сам чогось буває зрадієш, радість тую споглядаючи... Й думки глибокі прошмигнуть попідчерепно, буває. Накшалт: й скілько, ото, людині для щастя того треба...
Так свиня ще й розумниця яка. Та ще й з раннього віку. І куди там різним вівцям-козам. Пірникозам... От хіба що стара корова чи кобила можуть їй конкуренцію скласти. Чи собайло яке, віку пенсійного. А ріжуть чого свиней та кабанців у однорічному віці? Так я скажу. Бо, м`ясо-сальця так хочеться, що далі вже й терпіти несила. А, якби зачекати років зо десять? Так тоді може й дельфін зі своїм мозком у прольоті б опинився? Я вже не кажу про окремих алконавтів з нарконавтами...
А яке свято та й без свині? Ну, й як це, щоб вона учать у них та й не взяла? Отож, і сало, і м`ясо-ковбасо..., холодчик... Та, що свято, а на стіл пощоденне? –Отож. Бо, без свині: й не да, й не ні...
А сало з-під неї яке буває... Так я вам скажу... Якось жінчин татко пригостив. Кіла зо три в гості з собою до нас запросив. Так я вам знову скажу: це такий Продукт... З літери немаленької... Смак описати геть неможливо, тільки куштувати треба... Неквапом... Ледь скуштував й вже поплив на хвилях гастрономічного задоволення в астрономічних величинах... Але, я усе-таки якось умудрився звісити одну ніженьку з небес тих і питаю тестя з дрижанням голосу темберів побіля-подекуди:
Дорогий тату, дозвольте поцікавитися походженням цього шедевру приємних торкань ніжних струн серця шлунку всякої людини?
Й повідав татко-два. Старість – не радість лишень, а ще й щастя вагон докупи. Оптиміст, дєдушка наш. -Персики, каже, дітки. Дерево персикове в мене на загородку для прогулянок свині гілок поназвішувало. Змільчали, щось плоди на ньому в цей рік. Отож, й оприділив я їх к свиням. Тебе б, каже, персиками вигодувать... Жартун, канєшно, дєдушка наш.
Кажу:
Мене, тату, персиками годувать, звичайно, можна. А, от, їсти, всеодно, ніззя, не вдавитися ненароком щоб.
А, от, найсмачніше сало зустрічав я чомусь іменно на полтавщині. Зізнаюся, доводилося мені під`їдати якось сальця й у тих краях... Й миргородське, й лубенське, й... Коротше, є що згадати, побіля-подекуди... Сало там ніжне й доброти, просто аж у повний напрочуд дивної. Як клімат місцевий. М`який та ніжний. Та й доброті там є від кого зачепитися...
А ще, мені морячок наш, -Васько Де Гава не за паспортом котрий, -розповідав за конкретно південних країв сало. Ну, папуаських, там, широт. Каже, що вигодовують вони посеред там свиней апельсинами й бананами. Тими самими, що й до нас сюди привозять... От як... А свиноцтво в них все масті чорної. Навсю повально. А, от, сало там жорстке, милисте й, якесь темне. Як климат місцевий. Та й саловій кольоровій гамі є там від кого взяти походження... Навіть апельсини з бананами не рятують...
От в наших краях на Півдні сало теж розряду гут, але з-за жарюки тої трохи не таке, як у полтавців буде. Але, якщо годувати свиню чи кабанчика прилічним чином, то й теж аж геть гарнющий продукт собі виходить. Усьо життя їмо із задоволенням. Й аж напрочуд перевеликим.
А ще трапляються сало з свининою гатунку „Не собі-Так собі”... Це, як для залишків усього села надлишків, по-нашому. Ну, як тепер кажуть: європейський морський кабанчик. А що, дуже вигідно. Викамстролюється на таблетках за кількаміс кабанячий бройлер. Вже таке велике, хоч заміж жени, а воно, пробачте, ще й балакать не почало. Ледь на ноги зіп`ялося. Й на м`ясоцех одразу. Всіма таблетками одразу на ходу коливаючись. Й, правильно, а чого, ото, як єдийот рік побіля кабана каптьоритися. Випоювати його свіжим ледь з-під корівки обратом... Вигодувати його, запареною яшною чи пшеничною дертю, вареною картопелькою, цукровими чи такими буряками, гарбузами, кабачками, духм`яним різнотрав`ям...
От і баба Марія Лепетиха вчора забігає до мого двору й ще від воріт кричить:
Ой, що робиться! Телевізир з радіво розриваються! Інперіялісти догодувалися своїх свиней грибами... А загарбницьке НАТО почало по ламбуляторіях колоти гриби свинячі шприцями різними, щоб ті більші були. Докололися! А, як гриби підросли, то те НАТО ще й воювати їх підкувало. А гриби свинячі не дурні, взяли й збунтувалися. На свиней війною пішли білкогічною. НАТО, тепер нервує й постійно в кутку плаче! А так йому й треба, щоб не кололося!
Жере гриб свинячий свиней, як маленьких! Спочатку на холодець ноги з самого низу від`їдає, потім решту шаткує. Вже пожерли там все поголів`я й на людей переходять! На тих, хто справніший, спочатку!
Рятуй, Васька, свиню та себе зі своїми! Я знаю, як. Радіво по телевізору навчило. Химиністри виступали. Свині ноги криволіном по саму шию мазати треба. На день тричі, щоб грибам несвинею воняло. А людям від грибів у маски ховатися. Щоб гриби не впізнали. Й у одежі свинячих кольорів уникать, щоб гриби вуха не нашорошували! А НАТО, тепер всього боїться й не прийде наш самогон випивати й дівчат населяти! Ура! Калавур, тобто! Біжу далі село рятувать!
Та й вшилася. Ще одна прихільниця старого батьківського способу відгодівлі свиней. Побільше б цієї доброї справи прихильників. Тоді б може й сало скрізь побіля-подекуди було, як сало. Й що його пробувать? Купляй, як своє не вигодував, та й споживай одразу спокійно, насолоджуйся на здоров`я...
(Історії Малої Історії-2. Продовження бенкету, 2009).
