Галина Бінецька
Презент від Динара
Той Новий рік запам’ятався мені на все життя своїм «оригінальним» подарунком від улюбленця всієї сім’ї – величезного пса на прізвисько Динар…
Собаки в нашому домі були завжди – скільки я себе пам’ятаю. Ще в далекому дитинстві, коли мої батьки жили й працювали в Казахстані, я постійно проводила свій вільний час в оточенні місцевих собак, що спокійно вештались по невеличкому селищу, загубленому у степових просторах далекого краю. Собак дуже поважали, бо вони охороняли корів від вовків. Після уроків я, закинувши подалі важкий портфель, бігла зі своїми грізними друзями у степ, зовсім не переймаючись, що мене хтось може скривдити. Хай тільки спробують – величезні клики вовкодавів відразу покажуть на чиєму боці перевага. Взагалі, це були досить мирні собачки. Якщо їх не дражнити. Тому всі хлопчаки мене трохи побоювалися, бо в мене був надійний захист. Я ж знаходила із зграєю завжди спільну мову – їх просто потрібно було любити. Як, до речі, інших тварин.
Навіть заміжжя не заважало мені тримати в хаті собаку – один із друзів подарував нам на весілля кумедне щеня східноєвропейської вівчарки, на прізвисько Сайбер, який прожив в нас до глибокої старості. Потім були інші собаки і, нарешті, в сім’ї з’явився Динар – симпатичне щеня московської сторожової. Його зовсім малим привезли з Росії, з розплідника цієї породи «Красная звезда». У дитинстві він був дуже схожим на Бетховена з однойменного фільму, та врешті перетворився на добродушного велетня, якого обожнювали всі в нашій родині. Він був практично третьою дитиною, якщо враховувати ту порцію уваги та любові, якою був оточений.
Наші діти дуже гордилися рідкісною на той час породою і виводили його на стадіон по черзі. Особливо його любила менша донечка, а коли собаці зробили операцію по видаленню п’ятих пальців, саме вона чергувала біля нього деякий час. Перший день навіть у школу не пішла, бо потрібно було слідкувати, щоб він не згриз пов’язки. Син частенько брав Динара на вечірні гульки, бо самому ходити по району було дуже небезпечно – в ті часи хлопці частенько ходили «стінка на стінку», намагаючись показати чий район головніший. Я попереджала його, щоб він ні в якому разі не науськував собаку на людей, та для безпеки цілком вистачало грізного зовнішнього виду.
Динар по природі був доволі добрим, так коли його «діставали» (чи то собаки, чи то люди), він міг перетворитися буквально на лева: грізне ричання і шерсть, довжиною до 10 сантиметрів на холці, яка ставала буквально дибки, робила його дуже схожим на царя звірів. Попри все, боялися його тільки ті, хто не знав його близько.. Пес дуже любив дітей, та гратися з ним було небезпечно, бо він міг, граючись, збити з ніг навіть дорослого. Ще б пак, він у рік важив близько 80 кілограмів!
Наближався Новий рік, який залишився у пам’яті нашої родини на все життя. І хоч пройшло багато років з того часу, ми частенько згадуємо «презент від Динара».
Зібравшись напередодні свята у нашій новій трьохкімнатній квартирі, ми вирішили відсвяткувати разом два свята – Новий рік і входини. Людей зібралося багатенько, та, зважаючи на дружні відносини між родичами і колегами, це не було для мене тягарем. Немов у студентські роки, ми все робили разом і встигли не тільки накрити святковий стіл, але й придумати невеличкий сценарій, щоб цікаво провести улюблене свято. Динар був щасливий метушнею, бо йому майже від усіх перепадало щось добреньке. Спочатку я намагалася пояснити, що собака не голодний і непотрібно його балувати, та все було даремно. В мене було багато інших справ і я просто не встигала слідкувати ще й за Динаром. Перед тим, як сісти за стіл, я попросила сина добре вигуляти собаку. Близько десятої вечора всі розсілися за столом, щоб достойно провести старий рік. Меншим дітям накрили у іншій кімнаті, а старші святкували з нами. Після дванадцятої «артисти» переодяглися в Діда Мороза і Снігуроньку та поздоровили малечу.
- Народ, а чого ми будемо вдома сидіти – давайте отак, у костюмах, підемо по мікрорайону, поздоровимо всіх знайомих! – запропонував один з присутніх.
- Гарна ідея, тим більш, що на вулиці й мороз невеликий – якихось п’ять градусів, підтримав його кум Микола.
- А дітей що, самих залишимо на всю ніч? – стурбовано запитала Тетяна, у якої були найменші за віком діти.
- Чого самих – ти залишися! – підколов її чоловік.
- Я теж хочу на вулицю, там так гарно! Сніг іде і людей багато! Я й так вже скільки років з дітьми!
- Та йдіть вже! – втрутилася в розмову Галина. – Я посиджу, все одно ходити не можу – вчора ногу підвернула.
Вийшовши на вулицю великою ватагою, ми гармонійно вписалися у загальний пейзаж новорічної ночі. Біля ялинки, що стояла посеред нашого двору, вже гуртувалися ті, хто покинув багатий стіл заради нічних пригод на свіжому повітрі. Звідусіль лунала музика й новорічні поздоровлення. Дідів Морозів і Снігуроньок було вдосталь, та іноді траплялися й костюми Баби Яги, рокерів і навіть кабанів (якраз наступив рік Кабана).
Спочатку ходили усі разом, та потім розійшлися по знайомим. Після декількох відвідин мішечок з подарунками у нашого Діда Мороза помітно потоншав, а потім і зовсім спорожнів.
- Що ж, пора й додому! – запропонувала я друзям, що залишилися з нами. – І померзли, та й до дітей навідатися треба.
Заперечень не було і ми потихеньку почвалали до хати.
Постукавши у двері, довго чекали, поки Галина, яка, мабуть, вже бачила «десятий сон», відчинила нам з сонним виразом обличчя.
- Що, намерзлися? – посміхнулася жінка, побачивши наші сині від холоду носи.
- Не дуже, та вже до столу хочеться – зголодніли, - подав голос мій чоловік.
- То йдіть сідайте - ще залишилось чим поживитися.
Першою до кімнати, де стояла ялинка і святковий стіл, зайшла моя сестра і раптом зупинилася, як укопана.
- Ти чого, Таню, стала. Я ледве з ніг тебе не збила!
- Та замовкни ти! – огризнулася та. – Хіба ти нічого не чуєш!
Зайшовши всередину, я дійсно відчуло неприємний запах та відразу не зрозуміла звідки він. Коли ж я наблизилась до ялинки, то й сама заклякла на місці. Біля самої ялинка височіла й «пахкотіла» величезна купа собачого ....
- Динар, до мене! – закричала я щосили. – Ах ти !..
Собака зайшов до кімнати і зупинився із здивованим виразом, наче запитуючи: «Чого репетуєш серед ночі – я ж сплю!». Він переводив погляд то на мене, то на купу і абсолютно не розумів, що викликало мій гнів. Друзі спочатку теж нічого не зрозуміли, та, побачивши причину відчайдушного крику, буквально покотилися зі сміху.
- Чого ти визвірилася на собаку – він не винуватий. Він же не просто знайшов зручне місце буквально на «природі» - біля ялинки!
- Та ні, ви не зрозуміли – то він новорічний подарунок приготував! – реготав кум. – Оригінально поздоровив усіх з Новим роком!
Тут і я вже не втрималася від кумедності ситуації й почала сміятися разом з усіма. А пес стояв біля посеред кімнати з невинним виразом морди, наче кажучи: «То як вам презент від Динара?»
