Сталася ця історія хтозна-коли. Тоді, коли ще й зими справдішньої не знали, тому що снігу не було. А яка зима без снігу? Замість нього на землю падав дощ, стояла бридка стужа. Зима видавалася журливою попелюшкою. Печалилися звірі, сумували птахи, нудьгували люди. Та найдужче убивалися дерева. Навіть найменшого листочка вітрисько на гілочках не залишив, все обтрусив. Птахи позривали з горобини самітні коралі, з калини поодинокі пацьорки. Незабаром Різдво! А дерева нічого сину Божому й подарувати не можуть. Найстаріший у лісі Прадід-дуб і виметикував, а що коли Ангела попрохати зарадити лиху. Ангели – вони ж добрі, допоможуть. Мешкають на небі, часто бувають на землі, допомагають часто стражденним і відповідають за розмови-перемовини між світом та богом. Але ж як того Ангела стріти – вони без потреби лісами не вештаються через свою зайнятість. Хіба що птахів запитати, вони ж теж крилаті й у небі до бога найближчі. Розпитували і сорок, і круків, і синичок, і горобчиків, і снігурів-чужоземців, і дятлів-роботяг – ніхто нічого не бачив. Лише стара бабуня сова, що мешкає у дуплі Прадіда-дуба, дала слушну пораду:
- Зверніться до перелітних птахів, поважний Прадіде-дубе! У вирій без ангельської помочі аж ніяк не долетіти! Але доведеться ждати весни, нічого не вдієш.
Минула зима - сіра та безлика, зі стужею та холодами. Жалі дерев забулися з приходом весни. Повернули з теплих країв перелітні птахи. Одна молода лелеча родина замешкала в лісі, на високій акації. Втішилися дерева такій з'яві у їхньому товаристві цих прегарних птахів. Зануртувало, завирувало життя довкола. Одягнули дерева зелені шати, закосичила весна їх різнобарвним квітом, музикою бджолиних роїв та іншого комашиного братства. Птахи дарували найвишуканіші наспіви світу, що й зима стала видаватися далекою, майже нереальною.
Прийшло літо – на деревах доспіли перші плоди, вишеньки-черешеньки тішилася та раділа щедрості літньої днини, в лісах дозріли сунички та малина. Лелеча родина вже мала малят, трійко трохи незграбних лелеченят. Але одного разу трапилося лихо. Лелеча родина саме подалася на лови, малята вже підросли, вимагали доброї їжі та їх вже ненадовго можна була залишати одних, хоча вони ще не вміли літати. І раптом здійнявся страшний буревій з блискавкою та громом. Перекинуло вітриськом лелече гніздо і малі лелеченяти почали падати донизу. Але на щастя Прадід-дуб, що мешкає поряд, спіймав їх своїми міцними гілками та заховав у своєму дупельці. Лелеки не знали, як і дякувати. І тоді дуб згадав про Ангела.
Не знано - чи сам лелека до Ангела літав, чи прохав кого. Тільки одного погідного сонячного ранку ліс розбудив не звичний пташиний спів, а музика – прегарна та невинна. Вона котилася лісом, заплутувалася у вітті дерев, цілувала траву, голубила квіти, розчісувала коси вербам. А слідком за нею на лебединих крилах, граючи на сріблястій сурмі, летів Ангел в лілейному вбранні. Спустився він на галявину посеред лісу. Стихла його мелодія, але увижалося, що її відлуння продовжує бриніти в повітрі – така тиша довкола впала, не німа, а тремтливо-справдешня.
- Шановний Ангеле! – обізвався Прадід-дуб. – Ми – дерева, маємо до тебе велике прохання. Хотіли б зробити дар сину божому в день його народин за даровану благодать та щедротність його.
Дуб погойдав віттям, ніби показуючи на ту благодать довкола себе. І продовжив далі:
- Взимку ми не можемо цього вчинити – листя наше марніє та облітає, квіт гине і плоди наші також. Чи не могли б ви, Ангеле поважний, взяти від кожного нас з собою на небо дарунок для Ісуса, поберегти його до зими, а потім, коли наступить пора, подарувати його Ісусикові від нас.
- І від нас, і від нас – візьми для Ісусика подарунок, – зашепотіла-зашелестіла трава!
- І від нас, і від нас, – заспівали квіти.
Усміхнувся Ангел сонячно. І заграв на своїй сурмі. Кармінні, помаранчеві, золотаві, смарагдові, блакитні, волошкові, бузкові барви літа раптом закружляли-замерехтіли в повітрі, відокремлюючись від квіту та листя, від плодів та трави. Враз сріблиста Ангеликова сурма зробилася веселковою.
Подякували щиро дерева Ангелу. Він низенько вклонився у відповідь, майнув своїми крилятами та зник.
Прийшла осінь. Відлетіли у вирій птахи, облетіло з дерев листя, полоскав землю холодний дощ. От і зима нагодилася. Незабаром свято – свято народження Ісуса. Жодне дерево не спало, чекало того моменту, коли врешті Ангел вручить Ісусику їх барвистий дар.
Загорілася в небі перша зірка. Заграли-заспівали на срібних сурмах у небі ангели божі, вІдаючи світу про народження месії. Заколядували-заспівали люди в своїх домівках, славлячи бога. І раптом посеред неба з'явився ще один ангел з веселковою сурмою в руках. Він заграв у свою сурму і полилися з неї кольорові звуки. Вони комашилися, перемішувалися в небі і враз з барвистого мережива зробилися білими-білими пухом і почали падати додолу. Маленький Ісусик простягнув свої рученята до білого та залився веселим сміхом. Падав на землю барвистий сміх, дарунок Ісусикові від дерев, трав та квітів, і ставав снігом.
З того часу зими стали білими та пухнастими, сніжними та веселими. А Ісусик дозволив Ангелові грати в барвисту сурму свою не тільки на Різдво, а й тоді, коли вже стає зовсім взимку сумно і тоді, коли дуже-дуже просять.
Будь ласка, Ангеле, хай впаде на землю барвистий сміх!
