Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2635
Творів: 48238
Рецензій: 92941

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Містика

ЕЯ

© Аркадій Поважний, 27-12-2009
1
Я у третє приїхав до хутора Кульма, як і минулого та позаминулого року в середині червня. Не люблю в цей період море, від спеки завжди страждаю, а хутір знаходиться в низині, до того ж майже оточений лісом, за яблуневою посадкою починаються яри там ще ставок. Достатньо тижня порибалити і психологічно налаштований на цілий рік, так би мовити „зарядився”.  
Хутір Кульма невеличкий, біля десяти жилих дворів, якихось років десять назад було більше п’ятдесяти, як і в більшості подібних поселень демографія Кульми стрімко зменшується. Старі вмирають, молодь залишає. Багато хат за бур’янами взагалі не видно. Коли вперше сюди потрапив, то зразу полюбив це місце.
Я саме зрізав шлях, потрібно було біля двадцяти кілометрів пройти лісом. Вечоріло і дуже стомлений почав лаштувати нічний табір, розклав намет, і збирав дрова для багаття, коли це випадково натрапив на вирізану із дерева статую. Це вирізьблений воїн, зі шлемом руського богатиря і тюркськими рисами обличчя. Скульптура стояла на лісовій стежині і видно не просто встановлена, а вирізьблена колись із дерева, що росло. Далі по стежині ще одна статуя, потім ще... І так, слідкуючи за дивними вказівками, поступово дійшов до хутора, котрий вразив не менше загадкових лісових статуй, на воротах залишених садиб зображені старі вицвілі картини. Дома теж розмальовані, розписана навіть криниця-журавель. Домінували пейзажі, де-інде зустрічалися тварини, переважно коні, та всіляка свійська худоба. Склалося враження що потрапив до закинутого посеред неба музею. Тільки перегавкування і кукурікання свідчило, що хутір все ще живе. Я постукав у ворота на яких намальований білий у яблуках кінь на фоні вечірнього степу. Дід Андрій, господарь, пустив мене на квартиру. Замість платні я ходив до крамниці, котра знаходилася за шість кілометрів від хутора, потрібно тільки пройти лісом на гору до траси, де є придорожня невеличка крамничка, як з’ясувалося машина із хлібом приїздить раз на місяць, і зазвичай хуторяни споряджають на тижні когось одного, який купує хліб на всіх. Отож я виявився ледь не посланцем неба, мені раз на три дні доводилося тягати возиком величезні сумки з хлібом, один раз привозив і ящик горілки, хоча із самогоном в хуторі проблем не було.
Так я і вирішив щорічно у відпустку на кілька тижнів приїздити до старого, як до родича, він і приймав мене наче рідного.
Не знаю чому, але якось не було нагоди спитати про автора хутірських картин, чи то за безпробудною пияткою, чи за інших причин, важко сказати... Картав себе тільки коли вже був за межами хутора, і кожного року збирався спитати і знаходилося сотні "відволікаючих" причин. Наприклад зранку прокинувся, думаю дай спитаю діда. Доки підвівся, доки умився, а дід Андрій тут своїми балачками і проханнями так затуркає голову, що думка яка твердо трималася, поступово пересувалася на другий план, а потім її розчиняла у свідомості чарка.
Та все ж вдалося... Все почалося з того дому на пагорбі...
Цей будинок зразу помітив. Не дивно що у минулі роки не звернув увагу, бо хатинка потопала в бур’янах, а тепер хтось старанно обкосив пагорб. І тепер старовинна будівля приваблювала увагу. Не знаю чому, але при першому погляді виникає враження, навіть не враження, а тверде переконання, що це ідеальна оселя для привидів. Я вкотре пожалкував, що не народився художником, і ще більше собі докоряв про забутий фотоапарат.
Будиночок напіврозвалений, дещо схожий на старовинну криницю, викладений дубовими колодами. Схожості надає низька крівля, це свідчить про відсутність горища. Не характерна побудова для цих місць, та й будинок знаходиться осторонь хутора, майже у полі. Хто міг тут оселитись?
Я спитав про це у діда Андрія.
- Там Марко художник жив, – відповів старий. – Вже біля двадцяти років його немає на світі.
- Гм... – все що я на це сказав.
„Марко художник”..  Не мав сумніву, що це і є загадковий автор вуличних картин. Треба було ще про щось спитати, тільки не міг зосередитись, у голові крутилося безліч питань і всі здавалися важливими: що за художник, чи є десь його роботи, звідки така чудернацька архітектура, скільки будинку років і головне  – чому він осторонь хутору?
Без сумніву, колись це був міцний добротний дім. Можливо найстаріший у Кульмі, а хутір, наскільки відомо, існує більше двохсот років, і топонімія назви пов’язана з легендою про чумаків, які начеб то загубили тут куль із сіллю. Немає куля, тому і „куль ма”.
Так, саме про це й було чергове питання. Скільки будинку років?
Виявляється дід Андрій пам’ятає його ще з дитинства, вже тоді стояв, тільки крівля була інша.
Інформацію витягував кліщами. Так неохоче про це розповідав. Довелося застосувати перевірений засіб – дати діду грошей на пляшку.
У вечорі знову пішли до ставка із вудами та корзиною харчів. Коли діда питав безпосередньо про будинок і Марка-художника, він чомусь відповідає неохоче, ніби на цю тему накладене табу. Тож довелось використовувати психологічні прийоми, спрямовувати на тему непомітно.
Коли вечоріє, будівля здається ще загадковішою. Побачивши, що я мовчки вивчаю дім «Марка художника», ні про що не розпитуючи, дід Андрій не втримався, заговорив про будинок і колишніх господарів.
- Там здавна відьмаки жили. Навіть тато мій маленьким пам’ятали і дід. Спочатку жила Маня, потім передала відьмацтво Явдошці, та передала своєму сину Володьку, який був п’яничка і не лікував нікого, розказував якось, що мати перед смертю попрохала дошку з підлоги підняти, відьмаки всі так вмирали, тато розповідали що для Мані взагалі дах розбирали, з тих пір будинок такий перебудований дах має, щоб надалі легше було стелю піднімати, адже родина така.
- А цей художник, як ви казали його звати... Марко, здається?
- Він племінник Володьки, до Марка вже не ходили, він не відьмака, але мав інше. Малював гарно, ото ворота і все інше розмальоване залишилися, то все він.  Шабашник непоганий був, дома клав, приїздили бог зна звідки, навіть з-під Києва...
На цьому інтригуюча розповідь здавалось закінчилась, бо інтонація була така, що, мовляв, тема закрита. Та з’ясувалося діду просто потрібна була „добавка”. Я налив йому повну чарку, собі половину, не хотілося швидко п’яніти.
- З баби все почалося, – продовжував дід. – Вірніше не було ніякої баби, але він стверджував що покохав лісову русалку.
- Кого?
Минулого року від діда Андрія чув якісь історії про русалок, але якось слухав неуважно, бо не прихильник подібного фольклору. Однак тепер стало цікаво:
- Мого покійного дядька багато русалки водили, одного разу завели аж на Комбінат, розповідав, що дівчата красиві такі, зустріли у полі і повели, отямився коли чогось згадав бога, отак просто по себе сказав – „о, господи!” і очунявся в комбінатському ставку, вже по пояс у воді стояв. Ось так...
Я хоча в цих питаннях скептик, однак на всяк випадок відсунувся подалі від берега.
- Схоже його теж затягнула русалка, – продовжував дід Андрій. – Тільки тягнула його в інше болото – болото любові. Таке теж траплялося, коли мавки з людьми кохалися. Казав що її ім’я Ея. І останнім часом вкрай збожеволів, перестав виходити із дому, і головне – перестав малювати. Ми знайшли його в кріслі, він посміхався і дивився наче живий на стіну, схоже вмер щасливим. Мені думається його вбило те, що перестав малювати.
- Від чого ж конкретно вмер?
- Хто зна, фельдшер сказав серце спинилось, а він молодий зовсім не питущий був і не хворів, йому навіть сорока рочків не мав... казали русалка на смерть зацілувала.
- Невже свідки цьому були? Хто казав?
- Всі кажуть...
Звісно дурниці, але незважаючи на хміль мені стало дещо страшнувато, на дворі вже темніло, я зиркнув на далекий  одинокий дім.
Старий помітив мій погляд.
- В цьому будинку ще фотограф вмер.
Дід Андрій цю інформацію повідомив наче б то між іншим, а я відчув як хміль відступає і мурашки поза шкірою.
- Приходив років десять назад один кореспондент, як і ти усім цікавився, скрізь свого носа пхав, картини фотографував, а  про русалок йому Микита розповів, він рибалив тут, а в Маркову хату від жінки побіг ховатися, – дід вказав на будинок. – Божився що бачив ту саму русалку. Наче б то сів у Маркове крісло, де його знайшли, і вона прийшла і ледь за собою не затягла, дружина вчасно покликала і злякала русалку. Не знаю, що бачив Микита, але страх заливав горілкою аж доки не вмер од неї, на цей край ніколи не ходив навіть удень, як тільки мужики потягнуть, його теліпати починає...
- Так що кореспондент?
- Пішов перевіряти Микитчині слова, а вранці знайшли. Та в цього з’ясувалося серце слабке, злякався чогось до смерті.
Мені протягом вечора довелося ще бігти в хутір за черговою пляшкою, хоча більше не витіг інформації, але зі слів діда Андрія звернув увагу на одну важливу деталь –згадані події: смерть художника, кореспондента і видіння Микитки відбувалися саме о цій порі, коли надзвичайно місячні ночі.
2.
Хоч би що, але прийняв рішення піти. Вдень про це остаточно вирішив. Спочатку сходив на розвідку. Двері були забиті, вікна теж, але дошки легко відірвались. Я через вікно зазирнув до кімнати, де побачив звичайний розгардіяш притаманний покинутим оселям. Десь під стіною стіл, стеля у павутинні, сірі стіни із залишками вапна, в кутку старовинне бюро, по середині перевернуте крісло, мабуть те саме на якому вмерло двоє.
Одна стіна на диво була ціла, крейда не облущилась... Я заліз у середину.
Заскрипіли старі дошки підлоги. Здається нічого страшного, хоча це тому, що вдень. Ще невідомо, як воно буде вночі. Поставив на місце крісло, воно було глибоке з високими підлокітниками, на такому зручно старим холостякам дивитись телевізор і читати газети.
Підійшов до вцілілої стіни. Дивна справа... не побілена, а пофарбована... Навіщо фарбувати тільки невеличку ділянку на стіні? Можливо своєрідне чудернацтво творчої людини.
Я оглянув сусідні дві кімнати, знайшов тільки залізне ліжко на пружинах, і пусту шафу. Більш нічого цікавого.  
3.
Десь о двадцять третій годині я був біля вікна. Якусь мить вагався. Я не зараховую себе до боягузів, можу ночувати в лісі без намету просто неба, не боячись диких тварин. А тут переповнював неймовірний страх, адже в лісі можна боятись тільки когось, кого можна самому налякати, або від кого можна втекти залізши на дерево, а тут інше, те що може не підпадати логічним поясненням і фізичним законам. Чого я тільки не уявляв щоб підбадьорити себе, намагався згадувати комедії, але в голову лізли всілякі страхіття пов’язані зі спогадами фільмів жахів.
На озброєнні мав ліхтарик в одній кишені і напівпорожню пляшку горілки в іншій.
Підбадьорившись двома ковтками, заліз у вікно.
Потреби в ліхтарі не було, місячне сяйво поступово заповнювало кімнату. Виявилося під стелею є ще віконечко, і прикріплене дзеркало для допоміжного освітлення стіни. Через віконце пробивався промінь, який поступово підповзав до фарбованої стіни.
Я підсунув крісло до стіни і сів чекати невідомого...  
Вже кляв себе за зайву авантюрність. Моє серце так скажено калатало, що відчував пульс на скронях.
Зробив ще кілька ковтків. Від страху зовсім не хмелів. Чого очікую? Привид?.. Я не вірю в привиди, просто давня таємниця так заінтригувала, що пересилила мозкові рецептори, котрі відповідають за самозбереження.  
Вирішив допити пляшку і йти геть, я чесний перед сумлінням, хоча друга моя половина вже починала звинувачувати в дезертирстві.
Промінь поволі освітив середину кімнати, я саме приклався до горлишка і ледь не захлинувся... Посередині кімнати в тумані стояла ВОНА.
Дівчина з блідо-блакитною шкірою мерця і смоляним волоссям, яке спадало по плечам на груди і на пояс. Погляд... вона дивилася наче з-під лоба, її нерухомий гіпнотичний погляд  паралізував мене, я не міг навіть зажмуритись...
Не знаю як описати свій стан на ту мить. Вперше відчув, що вислів „волосся стало дибки” це зовсім не афоризм.
ВОНА посміхалась і пронизала незвичайним поглядом, я доволі спокійно сприйняв думку, що можливо Смерть десь близько і вона повинна бути прекрасною. Тепер знаю причину щасливого художника, що прийняв її з радістю... Моторошності надавала її нерухомість, здавалося вона причаїлася перед стрибком...
Красуня-відьма, чи русалка дивилась ледь схиливши голову і посмішка помітна на незвичайно зелених вустах. До тями мене привів звичайний ліхтарик. Слава ліхтарику! Із кишені витягував його вже увімкненим. Все ж спрацював той мозковий рецептор і на мить вивів мене зі стану прострації.
Як тільки-но електричний промінь вислизнув із кишені ВОНА щезла, а в мене почали тіпатися руки. Я одним ковтком допив залишки. Пляшка все ще була в руках.
На слабких ногах підійшов до вікна і ковтнув свіжого повітря, стало легше і в голові прояснилось. Схоже я на мить перебував в якомусь дурмані.
Посвітив у кутки...
Клацнув вмикачем... через якусь мить марево відьми почало вимальовуватися із туману...
Тепер страху не було, мій скептицизм переміг. Я збагнув, що бачу дивовижний фокус.
Коли засвітив ліхтар, фігура щезла.
Я підійшов до фарбованої стіни помацав картину...
Дивно... вона видна тільки при місячному сяйві... Це фарби... місячні фарби, чи як ще можна назвати.
Відійшов назад до крісла і знову дав можливість місячному сяйву змішатися з таємничим складом фарб на стіні...  
Значить ось вона яка ЕЯ..............
***
Досі докоряю собі, що не взяв навіть мазка з картини, щоб вдома віддати на аналіз хімікам. Тоді я заснув в кріслі, не знаю як це сталося, можливо невідомі фарби не тільки видавали незвичайні „спец-ефекти”, а ще якось діяли і на організм... хто знає чим би скінчилося якби вчасно не схаменувся і не ковтнув свіжого повітря, може врятувала моя непробивна флегматичність.
Вранці підняв дід Андрій. Старий перелякався, подумав я розділив долю художника і невідомого кореспондента.
Так вийшло, що другого дня мені потрібно було вирушати, на телефон прийшло повідомлення. А згодом дід написав, що незадовго після мого від’їзду хатина художника згоріла. Того літа була сильна спека, майже місяць посухи, а тут несподівано небо захмарилося і в будинок влучила блискавка, він зайнявся наче факел, вщент згорів ще до початку дощу. А бабці подейкують про мою в цьому провину, наче надто близько підійшов до давньої таємниці.
2005 р.
Аркадій Поважний


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

сексу нема!

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Захар ван дер Бюйтен, 28-12-2009

Доволі гоголівський текст. :-)

© Наталка Ліщинська, 28-12-2009

А ще кажуть - "Зелений змій, зелений змій!" ВОНА! :))

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Залєвський Петро, 27-12-2009

[ Без назви ]

© Rom, 27-12-2009
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.81539797782898 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …