Що може бути краще, аніж спроба змінити щось у житті? Звісно, тільки ще одна спроба! Для когось таким важливим кроком у напрямку нового життя може бути переїзд на інше місце проживання, чи то раптове рішення про одруження (а потім і розлучення), чи то рішення про вступ до якогось вищого навчального закладу. Варіантів може бути безліч. Як зірок на небі. Головне – вміти вчасно розпізнати цю зірку. Побачити її.
На небокраї мого життя якраз запалала така зірка. Відповідальність за її появу ніс мій стародавній знайомий Валік Малий. Боюся, що він навіть не усвідомлював, що зробив, коли сказав: «Олексо, годі вже, ти ж нормальний хлопець, приходь до нас. Шеф прогнав одного нашого писаку, а ти ж професіонал!». Я тут, шановний читачу, звісно трішки прибрехав. Ну, про перспективну роботу він точно казав. А про професіонала - то я вже додав від себе. Щоб в своїх очах пристойно виглядати. Ну і в ваших. Без цього ж не можна, бо всі хочуть мати пристойний вигляд. Навіть стара шкапа Тимофіївна, що живе на першому поверсі і торгує бадами. Що воно таке, я не знаю. Однак Тимофіївна на запитання, во іст, знизує плечима і несе всіляку ахінею про здоров’я, довге, як язик корови, життя, та навіть безсмертя. Я було на якусь мить навіть зацікавився. Знаєте, Тимофіївна ж збиралася на суд ще в минулому столітті, все відкладала. Гроші тобто. І все ніяк. Каже – хочу побачити, як наші чемпіонат світу з футболу виграють. Ото дурепа! Стільки не живуть! Але залишимо в спокої Тимофіївну, і повернемося до Валіка. Що я там говорив? Ага. Згадав. Каже він, «Олексо, ти ж нормальний хлопець…». Стійте, щось не так. Ага. Ото він і каже: «Приходь на співбесіду до шефа». Здрасте, спочатку я йому бовкнув. Яка може бути співбесіда? А він вперся, як теля об ворота головою. Шеф у них журнали модні читає, а там пишуть усяке, ну, про ділові переговори, як кинути компаньйона, чи заробити мільйон. Маячню тобто. Ну, а я і кажу Валіку: «Знаєш, Валіку, іди ти сам на ту бесіду, а не того тіста зроблений, щоб час даремно витрачати. Я професіонал!». Ледь не побилися. Закінчилося тим, що Валік визнав мою професійну майстерність, а я погодився на співбесіду. А що, я теж журнали читаю. Не дурний бо! Щоправда, мені Валік дещо повідомив, мовляв, друже, розкажу тобі по секрету, що треба, щоби влаштуватися до контори на роботу. «Шеф не любить патлатих. Зачіска мусить бути гарна, як у кіноакторів із голлівудських фільмів» Тільки ж дивіться – це по секрету я вам розказав. Розляпаєте, Валік мені не пробачить.
Ви мене запитаєте, до чого тут зміни? Хе-хе! Нова зачіска – то і є стовідсоткові, справжні (не китайської якості, себто, не підробка) зміни. До них можна торкнутися рукою, покуштувати на смак, навіть перевірити на міцність. Так що, хочете щось змінити у своєму житті – вперед, до салону, падаєте в крісло, і ось за кілька хвилин (для дівчат – годин) і всьо, із дзеркала на вас визирає новий представник роду людського. Отож і я вирішив так вчинити. Зібрався зранку, хутко вибрався із квартири, привітався із Тимофіївною, чемно відмовився від покупки косметики (напевно, бади закінчилися) і весело попрямував до перукарні. Це чудо перукарського мистецтва розташовувалося на Гоголівській, однієї із найстаріших вулиць нашого міста, якою років десь так зо двісті (напевно трохи менше), крокував великий український письменник. Сусіди-росіяни в силу негарних звичок приписали його до своїх. Вже хвилин за двадцять я стояв перед дверима, зважуючи всі «за і проти», «проти і за». Перемогло «за». Я смикнув ручку дверей і поринув у солодку атмосферу перукарського дивокраю. Купа майстрів із зацікавленням дивилися на мене. «Піду туди», - скомандував собі, та попрямував до вікна, що було зліва у стіни. Напевно вже те, що я там побачив, повинно було мене схвилювати. Однак я завжди не звертав увагу на всіляки дрібниці. І даремно, як виявилося пізніше. У кріслі сидів молодик в окулярах із чудовою зачіскою. Знаєте, як у П’єра Рішара у стареньких французьких комедіях. Майстер сидів із заплющеними очима. Напевно, думає про вдосконалення своєї майстерності, подумав я. «Гм-гм», - чемно я промовив. «Га!?» - майстер злякано підхопився із крісла.
-Добридень, можна мені зачіску… нову?
На обличчі майстра щедро розплилася усмішка. Він переможно подивився навкруги.
- Звісно можна! Сідайте!
Я гепнувся у крісло.
- Як стригти? Їжак? Бобрик? Каре? Бокс?– весело поцікавився майстер.
Чітко я не уявляв, як саме мене підстригти, тому промовив:
- Ну, як. Так щоб гарно було. Стильно.
Майстер почав нишпорити по столу.
- Все зараз зробимо. Буде стильно. Гм.
Перукар на мить зупинився, засунув руки у кишені і став, як стовп.
- Щось не так? – поцікавився я.
-Ні-ні. – відповів мені майстер. Потім ляснув себе по лобу. Щось пробурмотів і витягнув із шухляди ножиці та розчіску.
- Слухайте… - почав я було свою промову. Однак майстер вже почав свою роботу. Руки його наблизилися до моєї голови, але зупинилися. Поклали інструменти на стола, знову полізли до шухляди і дістали звідки клаптик темної матерії. За мить вона обхопила мою шию.
- Тут знімати? - тицнюв майстер розчіскою мені в голову, десь над вухом.
-Ну..так. А гарно буде?
- Буде.
Мовчки я дивився, як змінювався мій двійник у дзеркалі.
- Ну що, гарно? – через кілька хвилин поцікавився майстер.
«Гм».
-Слухайте, а не можна отут ще трохи зняти?
-Тут?
-Ай! Праворуч!!! Ви що, не знаєте, де праворуч?!
-Тут?
-Ай! Ви що, не можете обережніше?
- У вас голова нестандартна. – зробив висновок сказав майстер.
- Яка-яка? – розгубився я.
-Нестандартна.
- Звичайна голова.
- Це вам так здається. – продовжував перукар. – Я вже мав справу з такими головами. Стрижу їх, стрижу, а вони не стрижуться.
- Не вони, а воно.
- Хто?
- Воно. Волосся.
- Що ви розумієте у парикмахерському мистецтві? – ображено запитав майстер. –Вони… воно…не стрижеться і все… воно. Ну як?
Я втупився у дзеркало.
- Вже краще. А не можна зняти трохи з іншої сторони?
-От бачите!! Нестандартна!
- Слухайте, як там вас…
- Тарасе Маєвський, майстер перукарського мист…
- Пане Тарасе, а можна я пересяду до когось іншого?
- Від зміни крісла голова не cтане іншою. Якщо вже народилися з такими вадами, треба терпіти. А в мене досвід є. Ну як?
«Гм».
- Навіть не знаю. А чого отут щось стирчить?
-А де йому ще стирчати?
- Як це –де?
- Ну, ваша голова, на ній і стирчіть.
- А можна, щоб воно не стирчало?
- Можна. Треба за волоссям доглядати ретельніше.
- Ви на що натякаєте?
Цей майстер почав мене не на жарт турбувати. Я почав краєм ока поглядати навсібіч. Чи немає поряд вільного місця бува?
- Я натякаю на те, що є люди, які в усьому звинувачують інших.
- Що-о-о?
- Те що почули. Ну як, вже не стирчить?
- Ні. Дуже сильно не стирчить. Наче отут закоротко.
Майстер довго думав, дивлячись на мою зачіску, а потім видав незабутнє:
- А що ви хотіли від нестандартної будови черепу?
В мене почалась паніка. Треба щось робити!!!
- Ви думаєте, нам легко працювати в таких умовах, будь-що буває. – бідкався майстер. – Приходять всякі. А мені вночі потім жахіття сняться. Ну як?
«Врятуйте наші душі!!»
- Слухайте, але ж раніше в мене було все гаразд. Раніше, коли я підстригався.
-Дивно.
- Що - дивно?
- Дивно, що від вас все життя приховували правду. Так буває. Може виявитися, що і батьки ваші, не зовсім ваші. Ну тепер то все?
- Все. – вирішив я зупинити цей процес знищення моєї розкішної зачіски, яку започав цінувати тільки зараз. А ну його ту роботу, і того шефа!
- Чуба вкоротити?
- Хіба трохи. А ж просив трохи!!!
-Гм. Якесь гумове волосся. Ви вітаміни їсте? Зараз ми виправимо.
Пройшло хвилин десять. За цей період я встиг почути ще декілька припущень щодо мого образу життя та звичок, обмінятись репліками зі своїм майстром та, нарешті, зрадіти, що все закінчилося. Радість моя поєднувалася із сумом. Я дивився на своє відображення у дзеркалі і думав про те, що моя нова зачіска навряд чи сподобається роботодавцю. А що? Незнайомець, що визирав із дзеркала був схожий на мене вчорашнього. Схожий, але водночас дуже відрізнявся. Можливо, тому, що під сонячними промінцями, що падали крізь віконне скло, як новенька копійка, блищала моя лиса голова. Звісно, це був кінець. За годину має відбутися зустріч із Валькіним шефом, а за цей час, погодьтеся, нове волосся не відросте. Місія виявилася нездійсненою. То був повний провал.
З невеселими думками я поплентався до редакції. Там мене зустрів Валік та його колеги. Вони здивовано дивилися на мене. Ще б пак! Прийшов телепень. Зрасте, подивіться на мою зачіску. Але, знаєте, є на світі правда. Коли я зайшов до кабінету до Миколи Юхимовича, чемно представився і побачив його перед собою, то зрозумів – не все на сьогодні погано. Микола Юхимович мав гарну зачіску, як у деяких голлівудських кіноакторів. Як два брати-близнюки ми дивилися один на одного.
- Приємно познайомитися. – видав Микола Юхимович і усміхнувся. – Пишіть заяву. У вас буде багацько цікавої роботи.
Я всміхнувся у відповідь. Хе-хе!
Як новенька копійка, заблищала голова шефа під сонячними промінцями. Життя – штука гарна!
