Звичайно, ринок, але що його поробиш, відколи познайомився із цим дивним місцем під сонцем, завше у Львові ринок називали базаром. З дитинства товаришував у походах на базар дідусеві, опісля “асистував” батькові, бо він не просто водив мене із собою на базар, а викладав усю базарну науку. Небавом тіточки не могли надивуватись:
- Диви, як той малий торгуватись уміє, що тобі старий, - штовхає одна господинька іншу.
- Ходи до мене, хлопчику, зі мною поторгуйся, - зазивали мене селянки, роблячи собі із того забаву. А я раденький старатись - плещу язиком і за копієчки вторговую у них усенький потрібний мені крам, із великим треба сказати пожитком для себе. Бо виторгувані гроші йшли у власну кишеню.
Іще ринок притягував мене, дитинча асфальту, багатством і пишнотою своїх барв. Нинішні ринки за асортиментом й кількістю товару, безумовно, багатші за ті, років восьмидесятих. Але нинішній, я це точно знаю, лишень грубо матеріально наслідує колишній, і це так страшно, ніби він геть цілком віддзеркалився в свічаді, уже після того, як сам предмет розчинився у просторі, а розчинившись, залишився й манить, і бреше. Безумовно, тогочасні селянки були менш користолюбні, аніж нинішні патентовані наметові бізнесмени, та навіть і ті тіточки, що приїздять із довколишніх сіл, хто з візками, а хто все ще за давньою звичкою з “парашутами”, яким давно немає на торговищі місця, бо всі місця давно “забиті” перекупками, чи як їх нині величають - приватними підприємцями. Селянки туляться зі своїм крамом попри ринок, або у бокових вуличках. Той стихійний ринок, блідий відголосок колишнього, теж норовить уподобатись наметовому, чи взятому під скляний ковпак, словом, - справжньому. Й тут уже навчились тримати ціну й розтягувати пружини кантарів так, що недовага може бути й більшою, аніж на справжньому. Й тут господиня злим оком зорить на тебе, коли починаєш торгуватися. Де той базар з усміхненими лицями з мого дитинства?
На лавах критого ринку продавець різний - у багатого продавця - багаті помідори, із лакованою шкіркою, м’ясисті, фальшиві, як і усе на базарі, як, і усе на світі.
Такий гарний захід сонця віддзеркалює на критому склом ринку. Але мені видається, що і я і небо й помідори вкупі з персиками - усі ми брешемо, що не нітрати спалюють плід із середини, а усе та ж немилосердна брехня, трупний черв'як, про якого люди мислять собі, що вони її, оту брехню, вигадали, що вони нею ще трохи покористуються, аж поки як слід не “встануть на ноги” чи сядуть на престол, а опісля прогонять її во ім’я своїх дітей. Але це вона винайшла їх, вона їх виліпила і не збирається відпускати.
Моя сусідка - Аделаїда може дозволити собі купити для сина найкращу - велетенську диню й розпашілу хурму. А згодом, його рве вивертає навиворіт, коли наїсться того муляжу...
Моє щастя, що народився давно, коли харчувались, в основному, підніжним кормом. Тоді ще монстр не виссав із землі всі вітаміни. Звичайно, я сильніший за Аделаїдиного сина, за своїх дітей і онуків, але не сильніший за свою матінку, що народилася в часи "панської Польщі", коли повітря ще не було спалене, і в дитинстві харчувалась в основному власне цим повітрям, яке все ж прокормило її на довгі роки вперед...
Овочі. Вони не змінилися із часів Рубенса: виграють напомпованими м’язами, відбірними китицями висвічує виноград, янтарний сік розпирає грушки, як груди молодої матері молоко, диня лежать, наморщивши лоба, немов скіфське божество. Апофеозом плодючості розляглись різнокаліберні кавуни. Сніпки “зеленини” бундючно настовбурчились на столах, перев’язані нитками, але немає аромату, немає запаху. Але як і колись похрустують на зубах, заради хрусту й купуємо. Так, видається мені, що з натюрмортів художника спозирає скорботний іконостас овочів і фруктів, що віддали Богу душу. Вони там, у раю, зорять із висоти на своє покинуте тіло. Усе рідше почуєш фразу: «май Бога у серці», «Хреста на тобі немає!» У кожного свій хрест. І уже ніхто не кричить: «Спекулянти!». Це слово вийшло з ужитку. Та й які вони спекулянти. Поглянь правді в її нестерпне, гнівливе лице. Он бабуся байдужливо відважує мамі з донькою триста грамів черешень: хтось десь там так само байдуже відважить її власній онуці грами чогось іншого, так само, уважно слідкуючи за стрілкою ваги, аби Бог не приведи не переважити; бабуня стоїть тут зранку до вечора, аби додати до скупого дониного бюджету хоч трішечки, за виторгувані ягоди. Усе рідше на базарі зустрінеш доморослого жартівника, торгівля проходить мовчки. Ні в кого нема сили брехати, так як брешуть ці насурмлені, напомаджені, розмальовані фрукти, брешуть шалено, несамовито, нестямно втираючись у довір’я нерозбещеному оку, брешуть із насолодою, гейби творять вендету: за те, що ви погубили нас, ми винищимо вас, бо наші тіла накопичують отруту.
«Діловий» гадає, що всіх перехитрить, - стоїть, собі, відважуючи синьоочку. На задах городу в нього росте таж синьоочка для сімейного користування, де немає жодної хімії, лише гній, не те, що ця, із картопляного поля, на чому вона зростала - таємниця... Але земля й повітря, укупі змовившись давно перехитрили метикуватого господаря. Неподалеку від його обійстя в’яло, мов здихаюча змія повзе отруєна ріка, і підмиває ґрунтові води як у глибину, так і в ширину, а ще поодаль пихкає мирно трубою нафтопереробний завод...
Фрукти гримлять як дерев'яні калатала. У виламані двері природи рікою спливає отрута. На базарі її не видно й не чутно. Це диверсійний загін, який закинено в найдальшу глибинку.
Попоневірявшись по ринку, встаю в невелику чергу, що утворилась побіля машини, з якої продають помідори, клюнувши на невинну фізіономію продавця. Він невисокого зросту, гладко зачесаний, в окулярах, єдине, що могло занепокоїти в його інтелігентному вигляді, це червоні мов вишня, мокрі губи. Я прилаштувався за старшою панюсею в старомодному капелюшку, який не виглядає як свідоцтво кокетства, а свідчить про наявність велетенського інстинкту виживання інтелігентної людини, що супротивиться знеособленню, позбавленню індивідуальності. Капелюшок із вуалькою її остання власність у світі всезагальної бідосі. Спогад про інше життя, яке вела ця скромна, інтелігентна старша пані зі слабкими, прозорими руками, що захищають тіло від холоду, а душу від наготи й брутальності світу. Продавець не стільки відважує помідори скільки нас усіх на своїй блудливій вазі, бо лише сліпий може не помітити, що стрілка на вазі косить. Важить він якби, граючись пустотливо, кидаючи веселі жарти, цілком не зважаючи на нас, тих, що бачать, як безсовісно бреше його вага, але не здатні висловити йому у вічі навіть таку дрібненьку правду. Старша пані замовила півкіло, а він із ласкавою зневажливістю відчитує її, - мовляв, чи вартує тут вистоювати на холоді, за такою дрібницею? Старенька виправдовується, що у неї в гаманці зовсім мало грошей, а ще ж треба купити це й ось це. У всіх нас стрілка косить, але чомусь вислуховуємо його життєрадісні тиради. Здавалось, цей Атілла все ж пошкодує старшу пані, її пальці, дрижачи, нишпорять у гаманці, може у нього теж старенька мати, може згадає, що колись й сам робив потуги бути інтелігентом, але надаремні сподівання. Він уже звикся до сліз дітлахів, стареньких, до своєї хитрющої ваги, і не уявляв, що може бути інша. Він звик до того, що всі брешуть, усі шукають вигоду, і старенькі пані, і їхні капелюшки з вуальками й продавці й покупці, брешуть червонощокі помідори й пухирчасті огірки, брешуть телекоментатори й газети, усі брешуть, і косять, усі, окрім грошей, які, щоправда, брешуть більше за інших. І він займається звичним для нього здирством, не оминаючи ані мене, ані старшу панію, із паршивої вівці бодай копійку.
Базар видається мені - крихітним театром. Ми топчемося на своєму п’ятачку, наче Гулівер у гостях у велетів, а чиїсь велетенські, зацікавлені, щокаті обличчя попритулювались до шибок ринку, немов до стінок акваріуму й оглядають, придивляться до нас. Можливо це вони своєю велетенською помпою випомпували наші вітаміни наше рідне повітря й кров? Можливо, і, справді, - вони, ті, що оглядають нас, але хтось у свою чергу й на них тримає око, хтось, кого вони все життя від нас загороджують, стоячи до нього спиною, зіщулившись від його всюдисущого погляду, хтось, кому в день гніву вони сподіваються підставити нас - але ось запитання: що ж вони, величезні, допитливі, щокаті, робитимуть коли нас не стане?..
