«Я по-вер-нусь!» - прочитала Даринка на віконному склі.
- Мамусю! Він повернеться, ти чуєш? Він обов‘язково повернеться!
- Хто? – запитала мама.
- Іній… - прошепотіла дівчинка.
Мама підійшла до вікна і здивовано знизала плечима. Потойбіч шиби сніжним візерунком було і справді написано: «Я повернусь».
- Просто диво якесь, - усміхнулася мама.
- А хочеш, я тобі розкажу одну таємницю? Тільки пообіцяй, що ти не будеш сміятися, добре?
- Обіцяю!
- Є на світі такі дорослі художники, що не знають літер. Зате вони уміють розповідати казки й прикрашати бурульками дахи будинків!
- А так буває? – здивувалася мама.
- Буває! – Даринка простягнула свій малюнок. – Ось, дивися, це – Іній.
На малюнку був намальований чоловічок у синьому каптані, в капелюсі й чобітках. В одній руці він тримав пензлик, а в іншій – книжку.
- То це він і є, той художник? – мама уважно роздивлялася картинку.
- Так, і звати його – Іній. Це він розмальовує наші шиби… А коли вас із татусем довго немає з роботи, то розповідає мені казки.
Мама міцно пригорнула до свого серця донечку. Даринці доводиться майже увесь свій час бути вдома. Вона – вже доросла дівчинка, їй аж вісім років! Та вона не може ходити до школи… У Даринки хворі ніжки. До неї приходять вчителі, навчають різних предметів. Та найбільше дівчинка любить читати й малювати. Довгими зимовими вечорами вони разом з мамою читають казки, а потім Даринка малює своїх улюблених персонажів.
- А скажи, доню, що це за книжечку тримає Іній? – мама все ще дивилася на малюнок.
- А це мій букварик, я подарувала його Інею. Він пообіцяв, що до наступної зими він читатиме не гірше за мене. Адже цілісіньку зиму я його навчала літерам…
- Справді?
- Так! А ще Іній подарував мені ось що, - дівчинка показала на стіл, на якому лежав пензлик, оздоблений сріблом. Даринчина мама взяла його в руки і ніби все ще не могла повірити в те, про що розповідала їй дівчинка.
- Донечко, а цей пензлик насправді належить тому художнику?
- Так, мамусю! Розумієш... - Даринка на мить замовкла і пошепки промовила, - Адже це – чарівний пензлик. Ось, дивися!
І дівчинка, тримаючись за мамину руку, встала біля вікна та провела пензликом по шибі. У ту ж мить на склі з‘явилися дивовижні срібні квіти – точнісінько такі, які кожного зимового ранку з‘являлися у них на вікнах.
- Які незвичайні квіти!
- Матусю, вони називаються снігоцвітами. А ростуть квіти у Сніжній країні – там живе Іній. І розквітають вони лише один раз на десять років. А ще, - дівчинка міцно стисла мамину долоню і додала, - наступної зими Іній пообіцяв повернутися із квіткою снігоцвіту, щоб вилікувати мої ніжки. Адже пелюстки квітки виганяють хвороби! Ти віриш мені, матусю?!
- Вірю, донечко, вірю…
Мама взяла дівчинку на руки, і вони разом милувалися снігоцвітами на вікні. Даринка навіть відчула, що на якусь мить ворухнулися пальчики на її нерухомих ніжках. Серце її несамовито застукотіло, і вона вигукнула: «Інею! Я чекатиму, повертайся!»
