Живе собі Йванко вже тридцять літ і три зими, і ніколи в нього не було татка. Тобто він був, адже без татка не можна з’явитися на світ. Ба, було навіть два татка, але Йванко нікого з їх живцем не бачив…
Сергію завжди не щастило з жінками. Був він і високий, й симпатичне обличчя мав, працював, і жив в собі в своїй маленькій квартирі тридцять літ і три зими. Скільки себе пам’ятав, стільки вважав, що зорі до нього несправедливі. Адже тільки серце його схвильовано почне битися, а розум тьмяніти від кохання до якоїсь обраниці, тут як тут якісь перепони до щастя. То дівчина зміняє його на іншого заради грошей, то поїде (на півроку) до Аргентини на все життя і знайде собі тамошнього смуглявого гаманця на двох ногах. Оця остання так запала йому в душу, що вірно чекав її мало не чотири роки. Й, мабуть, дірки з туги прогледів на стелі, й не раз в подушці залишав потоки сліз досади й розчарування. А снилася майже щоночі, і все обіцяла повернутися, вийти заміж за нього, народити сина… Так би й жив Сергій у сподіваннях, якби одного разу дитинка не наснилася. Гарне таке хлоп’я, біляве, наче батько, й усміхнене. Рідне.
Прокинувся Сергій, полежав, плекаючи миле почуття спокою й затишку від сна, подумав, що вже таки тридцять три, хочеться поряд когось, хто турбувався б про нього і він би про когось…
Чорнява Марина вразила його уяву, тільки-но він переступив поріг маленького хлібного магазинчика. Взагалі-то в ній нічого не було особливого: середнього зросту, з прямим фарбованим волоссям по плечі, маленьким носиком й випуклими світло-блакитними очима; іще: зверхнім поглядом цих очей. Цей погляд вбив Сергія наповал. Йому завжди подобались жінки, що знають собі ціну, або ж своєму марнослав’ю. Й Марина одразу примітила, що хоч одна стріла, випущена з лука жіночої душі-мисливиці, потрапила в ціль. До своїх амбіцій вона ще могла додати важливий момент із свого життя: їй ніде було жити. Ось вже тиждень, як приїхала з села й влаштувалася на роботу, жила в старої тітки у древній оселі. А так би хотілося жити мов повноцінна городянка. Тривіально, нудно, але правда. Амбіції пересічних громадян такі ж пересічні, як вони. Отже, Марина вирішила посміхнутися.
З того моменту для Сергія почалося нове існування. Ні, трава зеленішою не стала, як-то пишуть в романах, небо блакитнішим – теж. Але ж тепер мрія про затишок набула чітких обрисів. Дуже швидко молоді люди зажили удвох. Сергій поспішав додому, готував вечерю, чекав Марину, або йшов за нею. Часто вони розминалися на шляху, і дівчина приходила години на дві пізніше, ніж скінчувався її робочий день. Сергій починав сердитися, сваритися, та бачив: це не мало значення, адже вони чужі один одному – не родичі, не подружжя. Всі жінки хочуть заміж – це аксіома, втім як чоловіки – одружуватися. Та якщо жінка коханому завжди готова відповісти: «Так» на запрошення стати дружиною, то рішення стати мужем – останнє рішення, яке чоловік приймає сам. Так говорить мудрість.
Вранці Сергій не промовив слова, не зреагував на чай та омлет та, йдучи, забув сміття. Він наважувався. Марина вперше спохмурніла і подумала, що декілька днів прийдеться приходити вчасно. Вона підмалювала брови, обвела червоним олівцем вуста й тільки викрутила помаду, як заверещав телефон.
- Привіт, - чоловічий голос десь там видав позіх. – Тільки прокинувся.
- Привіт, Толик. Я сьогодні не зможу, після роботи – додому.
- Що, підозрює?
- Мабуть. Злиться.
- А-а-а. – протягнув Толик і замовк.
Марина набрала в груди повітря й видохнула:
- А взагалі-то можеш запропонувати мені переїхати до себе.
- Чого це?
Марина почервоніла: оце так кохання! Сором себе слухати. Та знов набрала повітря… І знов…
- У нас буде дитина.
- У кого? – Толик, певне, зовсім прокинувся.
- У мене й у тебе.
- Гм…
- Що?
- Може, це не моя дитина? Ти ж не тільки зі мною живеш.
Дівчина ладна була розплакатися. Дитина має бути від Толика, і крапка. Має! А взагалі-то вона дурепа! Це точно. Вона й сама не знає, чиє воно…Та що ж їй тепер робити?
- Це твоя дитина!
Та відповіді не було. Марина жбурнула слухавку.
Ввечері вона втомлено і вчасно припленталась до дому Сергія. На неї чекали квіти, торт і пропозиція руки і серця. Вона з’їла солоденького, понишпорила по банці з огірками, і нічого не відповіла. Та в ліжку схаменулась і сказала:
- Я хочу дитину. Як тільки завагітнію, поберемося.
Так, невдовзі, у Йванка мав з’явитися татко.
Толик… Толик був одружений вже ай-ай-ай скільки років. Тринадцять. Дружина лише нещодавно народила, споганіла – стала товстою, негарною, злою: куди ти, навіщо, шукай роботу, принось гроші. Хочеться Толику сказати їй що-небудь недобре, та мовчить і знає: жінка – кішка, любить постійне житло і не-самотність, отже, нікуди не дінеться. Відтак, ходить Толик й розкидає свій вільний час і гроші, що мати дає. Звісно, становитися батьком вдруге й брати на себе життя невільника – «робота-дім-робота» він не збирався, тим більше для чиєїсь дитини. Але спокій у нього щез. Марина ще та штучка, може викинути що захоче. Він мав рацію.
Дружина сиділа на кухні перед телефоном, оперши лоба на руки. Коли підняла голову, Толик побачив почервонілі очі й мокрі щоки, й ніс.
- Чого ти? – спитав він, наливаючи собі чай.
Відповіді довгенько не було, й Толик обернувся. Вчасно. Дружина вдарила його липовою скалкою. Дякуючи своїй реакції, Толик отримав по спиняці, голова залишилася неушкодженою. Та це був самий початок. Жінка погнала його по хаті, мабуть, маючи намір порішити.
Часу на розмови не було, й Толик ретирувався на балкон й защепив двері старою шваброю. Тепер тільки через вісім поверхів, якщо б вона так стрибнула, дружина вгамселила б його по голові. Хух! Але не літо, дощик мрячить, вітерець подих освіжає до білого пару.
- Ти чого? – вже тихше знов повторив він.
Ого, скільки негарних слів знає ця жінка! Таки Марина подзвонила, зрозуміло. Розповівши все, дружина ще раз марно спробувала зайти на балкон, й через секунду зачинила Толика з іншого боку. В того аж очі на лоба полізли. Ану, спробуй встояти, як надворі плюс чотири, а ти в майці й спортивних штанях.
- Кохана!
Змилувалася кохана через дві години й показала на зібрані у вузлики його речі. Пішов Толик до мами. Коли стало нудно, набрав телефонний номер:
- Марино?
От і не дійшло в Сергія до шлюбу. Марина залишила його на четвертому місяці своєї вагітності. Так, сказала, поживемо окремо, народжу, прийду, може. Піду до мами.
Толику сумно й нудно весь час, нічого його не тішить. Марина обридла давно, вигнав її. Знов вона повернулася до Сергія. Коли зовсім занудьгував Толик, підняв слухавку:
- А знаєш, чоловіче, не тільки ти з нею жив. І я теж.
Ну чого ж це хтось має бути щасливіший за нього? А Сергій довго не думав: не моя дитина, не хочу, не буду. А ну як усі через деякий час знатимуть про цей сором, адже слова швидші за вітер, молодий рогоносець живе з повією й утримує чужу дитину. Дивитимуться на вулиці сусіди, шепотітимуться біля під’їзда бабки, засміють на роботі. Та ні, знайде ще затишок в іншому місці… Й сон не згадав – оте усміхнене, миле. Рідне.
Виріс Йванко малим, пухким, самотнім. Хода в його поспішна, метушлива. В очах розгубленість і сум. Дивиться собі під ноги й спішить кудись, де ніхто його не чекає, міряє зо дня в день свої кілометри. Може, й знайшов би собі батька серед цих двох безвідповідальних невдах, хоча б на фотографію показував недругам й казав: «Це мій батько. Як прийде та надає вам по шиякам!». Та вдався він у матір. Й жодної рисочки, окрім схожих на неї, не міг знайти на своєму обличчі . Навіть волосся було не в білявих батьків, а її справжнього, темно-русого кольору. Тому зносив образи сам на сам, і не зробило це протистояння його сильнішим, навпаки, затисло ніжну душу в рамки комплексів і самотності. Коли йде він по вулиці, хочеться підійти й щось хороше сказати, та що хоче він чути?
Може, те, що дорослі мають відповідати за мале, голе створіння, яке з їх бажання прийшло на цю землю? І нести в собі кохання?
