- Діду Морозе, Діду Морозе! – першокласниця Даринка кричала найгучніше. Це був її перший Новий Рік у школі. Тут було все святкове: ялика, прикрашена святковими чарівними іграшками, різнобарвні вогники, хороводи, музика, танці. Даринка почувала себе королевою балу, казкового балу. Мама випросила у тьоті Наді чудовий костюм сніжинки, він був трішки великуватий, але мама зробила все бездоганно; прикрасила корону, обшила блискучим дощиком плаття. Даринка бачила, як заздрісно поглядали на неї подруги. А Мишко з її класу, вдягнений мушкетером, першим подав руку, коли Софія Григорівна сказала стати всім в хоровод.
- Діду Морозе, Діду Морозе! – знову лементували діти. Даринка тільки по телевізорі бачила Діда Мороза, а тепер хотілось побачити живого. Хоч Оксанка із другого класу і казала, що то несправжній, а перевдягнений фізрук, та Даринка не хоче її слухати, вона вірить. І докаже всім, що він справжній. Вона вивчила кілька віршиків, підготувала пісеньку і знала він обов’язково подарує їй ляльку, яка вміє розмовляти. Вони якось бачили таку з мамою, в крамниці, але Даринка тоді не наважилась просити. Вона ж велика, ходить у перший клас, вміє читати і лічити, а та сума під лялькою написана червоним маркером, навіть маму налякала.
Даринка знову набрала повні груди повітря і вигукнула разом із усіма:
- Діду Морозе!
- Ох, хо, хо, хох! – почулось десь із коридору. Тяжкі кроки і гучні удари палкою об підлогу. Даринка зупинилась, як раз, навпроти відчинених дверей. Вони відчинились і дівчинка оніміла. Замість привітного Дідуся в зал влетів, мало не збивши її, здоровенний дядько із перекошеною бородою із клоччя. Вів став гучно стукати палицею навколо Даринки. І викрикувати оте своє:
- Ох, хо, хо, хох! - Всередині у дівчинки все покрилось кригою, ноги заніміли, вона не могла ступити і кроку.
- Хто тут, не слухається, хто погано вчиться? Признавайтесь, зараз усіх у мішок! – викрикував страшний дід у червоному вилинялому каптані. Він страшенно стукав кийком біля ніг Даринки. Кожний удар дрюком об підлогу віддавав у грудях дівчинки страхом і холодними крижинами.
- Може ти? – дід нагнувся і дихнув перегаром просто в лице Даринці. Вона розплакалась. Вона не просто плакала, вона ридала. Із гурту батьків, що стояли біля класної дошки вибігла її мама.
- Донечко, чого ти, це ж Дід Мороз. Перестань, ти ж доросла, не плач.
- М-м-ма-мо, я хочу д-о-до-му! – хлипала Даринка.
- А як же Новий Рік? Ти ж так готувалася. А подарунки?
- Я н-н-не хочу! - вона розмазувала сльози, що річкою текли по щоках.
- Добре, добре, тільки не плач. Дивись усі на тебе дивляться.
Та Даринка вже не могла стриматись. Вона знала, що це не добре, що це не гарно і що її взавтра будуть називати плаксою, та не могла нічого із собою вдіяти.
Мама накинула шубку і вивела її в коридор, та дівчинка стала плакати ще сильніше.
- Чого ти Діда Мороза злякалась, він же добрий, а у торбі в нього подарунки. Ми повернемось і ти розповіси віршик, той, про сніжок, – як могла вмовляла дочку мама.
- Ні, він злий! Від нього смердить горілкою, хм – хм , як від дядька Кирила. Він н-н-не справжній – тільки і змогла вимовити між схлипуваннями Даринка.
Мама, на дворі, ще намагалась на неї кричати, та зрозумівши, що це тільки посилює плач, пригорнула, поцілувала, витерла сльози і повела за руку додому. Дівчинка перестала схлипувати тільки тоді, коли мама привела її до хати.
- Чого так скоро? – перше про що запитав тато, побачивши Даринку.
- Не питай, - сердито відповіла мама. – Уявляєш, цей алкан фізрук, так перелякав дитину. Хоч би не захворіла.
Даринка і справді почувалася зле. Її боліла голова і хотілося спати. Тато не став її сварити, а взяв на руки і став розповідати, як там далеко звідки він приїхав із заробітків живе справжній Дід Мороз. Він приходить до дітей раз у рік і виконує будь- яке бажання.
- Я в-в-же не вірю в Діда Мороза – шморгнула носом Даринка.
- А ти повір і він принесе тобі все, що ти забажаєш.
- І може принести ляльку, що сама розмовляє? – перестала схлипувати дівчинка.
- Звичайно, сонечко, треба тільки повірити.
- Тоді я буду вірити. А що тільки одне бажання виконує Дід Мороз?
- Ну не треба зловживати, а то у нього на всіх не вистачить. Тобі принесе цілий мішок, а що інші діти без подарунків залишаться?
- Тоді, хай одне. – посміхнулась Даринка. Вона зіскочила з татових колін і побігла до себе в кімнату розповідати своєму кращому другові, плюшевому ведмедику, свої пригоди. Дівчинка дістала з під ліжка картонну коробку із улюбленими цяцьками і стала захоплено гратись.
Тато зазирнув через напіввідкриті двері.
- Ще зовсім маленька, як то їй буде в цьому світі. Можливо ми не так виховуємо?
- Не знаю, мені самій було страшно від того кретина, але ж інші діти не плакали, розплакалась тільки вона.
- Хочеться піти і набити морду цьому тупому директоровому синку, та і директорові заодно. Як цей тупак вивчився на вчителя, я ж з ним в одному класі вчився ? Сам згадую із жахом рідну школу. Нічого відтоді не змінилося.
- Не смій. Їй же вчитись тут. До міста я ж не зможу возити щодня.
- Так, сама безвихідь.
- Ти знову поїдеш після свят?
- Ти ж знаєш, по-іншому ми не виживемо.
Уривки розмови долітали до Даринки, та вона гралась так заповзято і натхненно, що навіть не прислухалася. Спочатку її друзі ведмедик Тимко, пластиковий коник і балерина тільки уважно слухали Даринку, але потім сталось диво: коли Даринка відвернулась, щоб зручніше поставити балерину біля ялинки, Тимко легенько торкнувся її лапкою.
Вона здивовано повернулася. Ведмедик значно підріс і що головне розмовляв людською мовою.
- Даринко, нам треба врятувати справжнього Діда Мороза!
- Ти вмієш розмовляти? Чому я раніше цього не помічала? – здивувалася Даринка.
- Я це можу робити тільки на Новий Рік, а ти, зазвичай, тоді спиш.
- Від чого ж нам рятувати справжнього Діда Мороза?
- Знаєш у доброго Діда Мороза є брат близнюк, дуже злий і сердитий. Він заздрить нашому Діду, що його люблять діти. Але сам не хоче бути таким же добрим, як його брат. Цей дідуган сердитий, лютий і холодний. Він може заморозити пташину, чи зайчика, що не вспів заховатися. Навіть дітям обморожує щоки. Його ж брат ніколи не заморожує , просто посилає легенький морозець, приморожує брудні калюжі притрушує землю сніжком.
- Щоб можна було кататися на санях і ковзанах?
- Так! Але найбільше любить добрий Дід дарувати подарунки під Новий Рік. Цього Діда знають всі, його ждуть і люблять діти. Та злий не хоче із цим миритися. Він навмисне перевдягає своїх вірних слуг у несправжніх і злих Дідів Морозів, які лякають дітей. Вони заставляють, щоб діти більше не вірили в доброго Діда Мороза. А дід може жити тільки поки в нього віритимуть.
- Я теж перестала вірити. Як же тепер йому допомогти?
- Дуже просто я візьму коника, поїду до нього, далеко на північ і скажу, що ти в нього віриш і чекаєш його.
- Може краще поїду я, це ж через мене він може загинути.
- А про злого ти забула. Він тільки і чекає щоб заморозити будь-кого, хто наблизиться до північного царства..
- А ти, ти не боїшся холоду?
- Глянь, яка в мене тепла шуба, та і в середині в мені вата. Як би не злився Мороз він мене не заморозить.
- Ти справжній герой Тимко. А щоб тобі зовсім не було зимно, я дам тобі свого улюбленого шарфа.
Тільки-но Ведмедик скочивши у сідло, зник у темряві морозної ночі, Даринка заходилось лаштувати усе до приходу Діда Мороза. Вони із балериною поскладали усі речі, що валялись по кімнаті. Поставили зошити і книжки на полиці. Даринка ж бо знала, що Дід не любить безладу. І тільки-но вони закінчили прибиратись, як за вікном захурделило і у шибу гучно постукало.
- Ох, хо, хо, хох! Впусти мене я добрий Дід Мороз! – до шиби припало суворе лице.
Даринка затряслась, як тоді в школі. Але зібрала всю свою силу волі і відповіла:
- Е ні, добрий Дід Мороз ніколи не лякатиме дітей, навіть, якщо вони були неслухняні. Іди геть злий морозище!
Він грюкнув, ще кілька разів у шибу снігом, а потім замурував її інеєм і зник.
Даринка пригорнула до себе перелякану балерину.
- Не бійся, скоро наш Тимко приведе справжнього Діда Мороза.
Та й справді, в димарі щось зашурхотіло. Вогонь в грубці трохи пригас і в кімнаті з’явився усміхнений бородатий дідусь. Посмішка у нього була настільки добра і лагідна, що Даринка уже знала - це він справжній.
- Ну що зачекалась? Знаю ти перестала в мене вірити і була не завжди слухняна, але ти любиш свого татуся і маму і ніколи не принесеш їм прикрощів, тому проси в мене подарунок. Але знай, я можу виконати тільки одне твоє бажання.
- Ой дідусю, я так хочу, я так хочу! Хочу, ту ляльку із крамниці. Що сама розмовляє.
- Добре, але ти подумай, бо бажання виконується тільки одне.
Даринка задумалась. Вона побачила перед очима сумне обличчя своєї мами. Їй уже не хотілось ляльки. Для чого їй та лялька і всі ляльки на світі, коли мама плаче.
- Знаєте, дідусю, якщо можна зробіть так, щоб татко більше нікуди не їхав. Бо мама цілий рік сумує через ті заробітки. А мені, знаєте, як сумно без нього. І не хочу я ніяких подарків і ніякої ляльки.
Дідусь усміхнувся в свої білі вуса.
- Ну, добре хай буде по твоєму. Мені буде не легко виконати це бажання, але ти допомогла мені, тепер я тобі. А ось і твої друзі Тимко і коник. - Через димар, пухкаючи, проліз обмазаний сажею ведмедик.
- Саме вони розповіли мені про злі наміри мого брата і про те що ти ще віриш в доброго дідуся. А тепер мені пора, знаєш, скільки ще дітей мене чекають. Дід махнув чарівною рукавицею і як хмаринка розчинився в повітрі.
- Дивись, заснула граючись. - Тато тихенько підкрався і поклав під ялинку велику коробку із намальованою на ній лялькою. Він взяв сонну Даринку на руки і відніс на ліжечко. – Бідненька зморилась, скільки пережило це маленьке сердечко. Як-то відчути розчарування дорослому, а такій малечі…
До кімнати навшпиньках зайшла мама тримаючи згорток газет.
- Дивись, Максиме, пошта. Я й не помітила, коли прийшла поштарка. Ще лист тобі якийсь.
Тато взяв і поквапливо розірвав.
- Ну, що? – стривожено запитала мама. Тато поклав лист і поцілував її.
- Мене беруть на роботу. Я посилав резюме і от фірма відгукнулася. Тепер мені не треба нікуди їхати.
- Я не вірю! Невже це правда? – мама тримала в руках листа зі штампом, цілувала тата і плакала.
