Ото, почув я нещодавно хвакт навсю цікавий. На базарі вчув. Ну, в районі, там, ото, на тирлі, де фури з усіх-усюд збираються. Водіятор один наплів, так повагом самим. Морду лиця з органами мовлення, в одну картинку навсю дружно вплівши. Отож, якщо таргану голівоньку відкраяти, то воно таки здохне. Але, не одразу. Поступово. З голоду-бо. А, геть, не від суму, що капелюшку нікуди тепер приткнутися. Не людинська женщіна–бо, а комаха навсю уредна усе-таки. А попоїсти всеодно любить, зараза. Шлунком ж-бо, не обділили? -Отож.
Да... Голова, воно, канєшно, всьому голова. Ну, от, людська, наприклад... А, ось узять, хоч би й те, що стілько на ню дірок важливих виходить. І їдлова, і дихова. Я вже не кажу за очі й решту. А, головне, що ще й мозок там у надрах на утрусці по життю підтюпцем вихиляється. Побіля-подекуди. Отой, думати щоб, як не треба. Да, а ще центнери центрів різних. Ну, там від дихання до плигання й лигання. Коротше, голова, як Мюлер в лікарях казав: предмет темний і непізнанний. Але, я усе-таки, щось й скажу. А, ви, вже й кумекайте. Таки пізнаєте, щось, ну, хоч трохи, мо`?
Скажу зараз за голову одного кадра. Просто кадра, а не прохвесора Доуеля. Чи Дулія, як у нас в селі шановні критики творчості Бєляєва лишень задля спрощення вимови кажуть. А, звать того голововласника Колька. Ну, паспортних даних й взагалі не дочекаєтесь. Бо, мало того, що з Угоївки він, так ще й приєжджий. Ізвідкілясь там принесло, побіля-подекуди. А от, як його по-вуличному кличуть, то мені добре відомо. Коротше, знайомтесь: Млинекс Колька.
Це малий сусідський видав йому. Резюме в ізюме. Й не просто так, а за діло. Певне. Коротше, було все так...
Дуже вже любив той Колько млинці. Так любив, що навіть не знайшлося посеред його ні одного такого, щоб їх та й хоч трошечки нелюбив. Ну, й в меню їх постійно хтів пристуність споглядати, щоб потім з превеликою насолодою вживати. Дружинонька ж його, супружниця Валентина Млинексиця, навсю благовірна, усіляко Кольці йшла в цьому плані розпростерто назустріч. Коротше, їж милий їдло тобі миле й аж донесхочу. Ну й Кольцьо теж її шанував. Дружне таке сімейство й діти не навсю сопливі. Правда ледь замурзані, фрагментарно побіля-подекуди. Але, хто хоч фрагментарно та й без гріха? Ха-ха? –Отож-бо.
А того дня взяли вони й з самого ранку погарикалися. Хтозна чого. Фрагмент видно трапився саме. Нехорошого розливу. Але великий такий, лапатий. Отож, лаялися вони собі та й лаялися. Так спокійнісінько, зі знанням справи. Ну, не перший же рік замужем? Сварилися собі сварилися, але, цілком безручно. По хазяйству кожен в своїй царині порпалися й собачилися собі потроху. Вже й діти зі школи прийшли, а вони на одне одного все гарчать й гарчать. Вже й обідати посідали, їдять, доїдають. Роти зайняті, так вони очима перематюкуються. Артисти. Жанрю. Аж тут звернув увагу Колька на в меню обідньому зміни глобально-обидні. Да-да, саме млинців і ніц нє відать. Не прийшли, не лежать і не пахнуть. Він і спитав тоді благовірну, соками образи аж по вінця самі серця наливаючись:
Валько, а де ж млинятка?
-А дулю, мов цибулю, шкандуліст, тепер не хочеш? – просвітила його супружниця.
Коротше, зірвалися тут в Кольці ті соки з цепу й повінню ревма поперли. Через вінця шугонули водоспадом. Й дар слова Кольці на якийсь час геть притопили. А, от, руки, на плаву залишилися. Ну, вони задріботіли пальцями й поперли на Вальку, мов на бухвет. Так, отой бухвет, аж геть не розгубився й зі словами: Так тобі опісля всього, що між нами було, ще й млинців тепірко, відітєлі, воззабажалося? -так притулив у відповідь нашого соковитого по макітрі сковорідкою, -отою, що у млинцевиробництві активну брала участь, -що назад у бухветові руки та вже й не далася. Голова з чубом з себе не відпустила. Кольчина. Так і лягли вони на долівку з усією кольчиною рештою, зрештою.
Ну, тут бухвет знову став супружницею й разом з дітьми, як заголосять. Ну, типа, ая-яй, мамця в татцеву довбешку сковорідку навсю щільно посадила...
А, Кольцьо, тим часом очуняв і, згадуючи ввічі Вальку незлим тихим словом, спробував відправити сковорідку з себе додому. Але не зміг. Бо було дуже боляче. Тут, одразу ж мир на них напав повальний. Такі ріднесенькі всі одразу стали. Й перейшов голова сімейства на ліжковий стан. Але, позаяк, навіть Валька, ніжними жіночими руками не змогла забрати з гостини в Кольці сковорідку, то й та теж до того режиму приєдналася. Разом з довгою ручкою укупє...
А лікаря ж, свого в Угоївці не водиться. Навіть хвельдшера занюханого немає. Та що хвельдшера, - ветеринара, навіть самого закаляного й того немає. Так вони всі до нас у село їздять й ходять, болить в когось, якщо що. А вітронар наш, так той викликів в Угоївку не цурається. Поважає право скоту на підвищену турботу. Отож, і чистив він, Троакарович, вітронар наш, саме по сусідству одного кабанчика. Так Валька його й позвала. Як-ніяк свинячий та й лікар. Й, взагалі, старий Троакарович, на всіх дам, й не тільки на копитних та ратицевих великий вплив має. Вони його, як бачуть аж присідають. Сурйозний виробник вітчизняний, хоч і вітронар передпензійний.
Отож, здійснив Троакарович свою місію посеред свиней і гайнув на старих ногах вершити долю людську. Сковорідку від Кольки відліковувати. Здійснив огляд на місці й так повагом і каже:
Вийняти сковорідку неможливо, бо вона знаходиться тепер саме посеред життєво-важливих нервових центрів: доїння, пасіння й осіменніння...
-Ой, то, що ж робитимемо, Миколо Семеновичу? – бідкається Валька.
-Ми з тобою, -нічого, а з ним, от, найкраще, звичайно, підійде доріз...
-Ой-йой-йой, нещасная у житті я, - у розпачі заголосив бухвет-сковорідкометалець.
-Або, знаєш що? Був у мене колись схожив випадок з одним бугайцем, –тут, говорить Троакарович:
Ти, його не чіпай, хай так і живе. Коли голова навколо сковорідки загоїться, тоді її просто виймеш і всьо. А, щоб одразу не було запалення кістки, я зараз по краях намажу криволіном. А, ти, потім, щоб підмазувати не забувала.
-Ні, не забуду, відмажу-відмажу- завірила вже з надією в голосі Валька.
-А ще давай йому тепер трихопол пілюльчатий тричі на день. Аж допоки сковорідка з голови не вийметься. А щоб раніше ніж треба не вийнялася, то в`яжи її до голови хрест-навхрест чимось широким. Бинтами чи поріж там щось на стьожки... Ручку б, спилять. Ні, не чіпайте її, бо ще на ноги впаде. Всьо... А до лікарів не ходи, вони в прилічних бугаях, як молодим я був нічого не тямили, а тепер й поготів. По телевізорній реклямі лікують. Ниводертальці. Трихопол, осьо мій бери. Хороший, сам вже років тридцять їм. Одне здоров`я. Й довголіття. Потім в аптеці докупиш. Отож, якщо щось не так, -одразу дуй до мене. Та я й сам за день-два зайду... Та й ушився кудись у справах своїх. Долі вершити далі... Покрутив педалі...
Й, що , ви, думаєте, таки вилікував Троакарович Кольку. Хоч і непросто це було. Ну, спочатку полежав Колька день-два, покайфував на криволіні з трихополом, а потім й до роботи по хазяйству вдома став. Просвердлив дірку для ручки сковорідки в гермаку з мотоцикла, ще щось там приладив... Одягнув, опустив скло і всьо, -красень готов. Як космонавт наче, проміжпланетний, з головою озброєною ручкою зі сковорідки. У кухвайці й кирзаках. Армагидун не пройдьоть, ручки силеннецько злякаєцця...
А, як спав, то шолом знімав, щоб голова дихала й сковорідка вичахала. Ходили чутки, що, навіть, не просто спав, а з Валькою. Вона йому сковорідку тую, як треба було придержувала. Отака любов... Кіборг Сковорідчатий власною персоною й власна джєнщіна вальчатою персоною. Ну, як у кіно... Майже.
У тому шоломі його й сусідський хлопець угледів й видав:
Мамо, дивіться, а в дядька Кольки на голові, як наш пилосос мулинекс.
Так і сказав. А народ й підхопив й далі поніс, той мулинекс. Але, вже як млинекс.
Так і жили, дружно кольчине одужання куючи. І Троакарович, що таки періодично навідувався, як він казав: сковорідочку оглядом обревізувать. І Валька, дружина снайпер-сковорідкобол... І, -що вже казати? -навіть, діти, жодного разу рідного татка за ручку не смикнули...
А, також і кольчина теща свою частку в одужання зятя додала... Приїхала пізненько. Автобусом і попуткою. Без попередження. Ну, як до себе додому. Хоч і не було її до цього в них півроку. Отож, і була теща аж геть по сковорідковій справі не в курсах.
Кольку не будили. Маму свою Валька з дороги попорала та й полягали спати. А тещі не спалося, у автобусі виспалася. Вона вже й крутилася-крутилася, крутилася-крутилася... Потім встала й, щоб якось згаяти час, вирішила почастувати зятя його улюбленими млинцями. Тихенько почалапала з хати в кухню, засвітила там світло. Знайшла все, що треба. А, от, сковорідки якраз і немає. Валька її вдень сусідці позичила, а та, чупиздряка, й не віддала. А друга ж сковорідка, саме в Кольки у полоні. Все облазила теща в кухні, у всі закапелки старечого носа командирувала, таке бачила... Якби була свекрухою, то невістка мала б ранком аж навсю блідий вигляд. Повально. А так рідна дочка... А все зятьок... Глядить, лайбак, її погано. Ну, будуть йому млинці...
Коротше, у нічних пошуках сковорідки обревізувала теща й частину хати. І була таки винагороджена. У кольчиній та вальчиній спальні угледіла стара ручку, що стирчала з-під ковдри. Знала вона й решту від ручки, бо сковорідка ця була з вальчиного приданого. Й знову згадала вона зятя незлим тихим словом, стосовно його якостей, як поціновувача видатних чеснот її дочки. А потім швидко цопнула сковорідку й, щоб нікого не збудити тихцем почалапала до кухні... Хоч, зять зпросоння, щось і пробурчав... Млинці мабуть під ковдрою, мов той кабаняка жер... І, як, ото, вона, моя ясочка, з ним живе, свинюкою запідбаштанною? –Та й засвітила світло знову.
Доки відмила сковорідку, а опісля кольчиного полону зробити це було зовсім нелегко, -криволін він й у Африці, криволін, -та готувала млинці, вже й розвиднилося. Повставали й Колька з Валькою до корів. Колька, прибирати, напувати й виганяти, а Валька підкормити та подоїти. Прикинулися ранком, як кажуть на свіжу голову, навіть дефіциту сковорідки на кольчиній голові не помітили.
Поздоровкалися з тещею, попорали корів, телят, свиней, повмивалися та й до сніданку. Повставали й діти та забігли на кухню вхопити чогось перед школою й кажуть:
Тату, тату, а де ж твоя сковорідка?
Й аж тільки тоді Колька з Валькою помітили, що на старому місці її немає. А голова заросла новою шкірою по сковорідчиному рівчаку й обабіч...
А млинці з тієї пори Колька геть не їсть. З голови у нього це переконання йде, з голови самої...
Скумекали? –Отож...
(Історії Малої Історії-2. Продовження бенкету, 2009).
