Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2545
Творів: 46137
Рецензій: 90188

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

У ніч перед Різдвом

© Юрій Кирик, 25-12-2009

Юрій Кирик.


Того року зима розрухалася, розквокталася, ніби вона в гостях у тітки своєї - засніжила, заморозила усе, якби даючи зрозуміти, що отаборилася тут усерйоз і надовго. Відтак “клієнтів” у чергового по вокзалу капітана Гладія не бракувало. Раз - по - раз рипали двері й у поле його вірлиного зору потрапляла чергова жертва. Були це - “шнурки”, як він їх охрестив, - вокзальні волоцюги, бомжі, безпритульні діти, злодійкуваті випужанці, зальотні повії - мотлох, непотріб, людське каліччя, амебні, дифузорні представники людської раси з поземковим розвитком. Мав великий сумнів - чи й люди вони? Ті, кого чергові по вокзалу припроваджують у його кабінет,- щось посереднє між гімалайським “єтті” й безприблудним псом, - не їх, він очікував, це був не його контингент. Правда, і на ньому проводив свій "тест на людськість", та повної сатисфакції від того не отримував. Аж урешті черговий міліціонер увів інтелігентного з вигляду чоловіка, що другий день не покидав зали очікувань. Очі капітана вмить заіскрились.
- Свинячий вилупку! - визвірявся на старого, який здивовано звів на капітана свої вицвілі очиці.
- Хто ж винен, що у тебе, одоробла така скотиняча мармиза?! Після такого вступу, капітан швиденько випростався, сподіваючись, що у відповідь полетить кулак, або ж принаймні жертву зведе в інфаркті. Але у відповідь почув таке, що перехопило йому подих:
- Ніхто не винен, пане капітане, сама мармиза й винна... Голос у старого  був м'який, сором’язливо-збентежений і доброзичливий, а ще й якийсь несподівано-довірливий, що Гладій застиг, якби на нього в мороз вихлюпнули відро води, і він перетворився в льодяну скульптуру.
Останніми часами нервова, внутрішня сверблячка не полишала Гладія – спочатку сяяли в очах зірочки майора, які мав би врешті отримати, витримавши стільки "силових нападів" на працівника міліції "при ісполнєнії", за що "винні" по суду щоразу отримували чималі вироки. Це ж бо, не якесь дрібне хуліганство, а "образа дією представника влади". Тепер уже й блискотіння завітних зірочок потускніло, увійшов у смак, і робив це заради власного задоволення. Розпалити людину, та так, аби вона побіліла, мов залізо в горнилі, і втратила всілякий контроль над собою, було його фетишем. До цього слід було докласти чимало зусиль. Був би письменником, чи, ескулапом, міг би в деталях змалювати "обличчя гніву" – утримував у пам’яті всі оскаженілі обличчя розлютованих, осатанілих людей, яких він, капітан Гладій, доводив до шалу. Його жертви, ті, хто лиш потрапляв у невеличкий кабінет чергового, були, що мирні овечки на пасовиську, (людина докорінно міняє свою поведінку, потрапляючи в кабінет "влади"...) У тому й полягало його мистецтво, аби тих упокорених овечок, за якихось декілька хвилин, перетворити в розлючених баранів, що, забувши страх, кидаються на вовка... Не було у капітана більшої насолоди, аніж заглядати у їхні враз зквадратілі очі, коли, не тямлячись від люті, кидались на кривдника. Не раз важко доводилось йому, коли не поспівали з допомогою чергові міліціонери. Зате відтоді, людина повністю була в його лабетах...
Щоправда, бували випадки, коли ображений стримував себе. Таких ненавидів до нестерпності. Живцем би у землю закопував. І усе ж деяким вдавалось вийти із двобою мовчазними переможцями. Відходили, внутрішнім вогнем, випалюючи свої нервові клітини.
Гладій був щуплий, цілком непоказний чолов’яга, у якому ні з першого, ані з другого погляду не розпізнати потаємного гладіатора, який для свого лиш задоволення, щодня виходить на арену. Не обмежувався  своїм кабінетом, потаємна пристрасть гнала його на вулиці, де посеред людської гамарні, відшукував свої жертви. Був переконаний, що кожна психічно здорова людина має ненавидіти свого кривдника, що людська сутність не може не вибухати люттю, у відповідь на завданий біль. Прагнув заглядати в обличчя цієї оголеної злоби, коли на поверхню виривається страхітливе, підсвідоме, що заховане в бездонних глибинах душі...
Так і жив він, капітан Гладій. Підопічні бачили у ньому “психа й самодура”, та нечисленні приятелі, уважали його хворобливі прагнення екстравагантними. Докори сумління ніколи не мучили капітана, - релігію сприймав лиш як теорію, як прикладне мистецтво, чи добропристойну драматичну гру в справедливість. Жодного разу у час своїх "психологічних експериментів" не спостеріг байдужості до образ. Люди, з якими затівав свої ігрища, або ж намагались побити його, або ж журливо відходили, але в очах, і серцях своїх несли погано укриту ненависть.
Зараз же, не зважаючи на усі домагання, терпів крах. У людини, яку він тільки-но образив, як не старався, кількоро спроб не робив, не міг спостерегти й краплини гніву. Капітан аж іскрився з люті, рятівною була думка, що дядько хіба трохи оглух, він й викрикнув фальцетом:
- Свинячий вилупку, скотиняча мармизо! Ушиваєшся по вокзалу, а твоя баба у той час стелиться під кожного... Зачепив найуразливіше місце - чоловічу гідність. Тепер його очі проникливими нічними совами видивлялись в обличчя цієї інтелігентської наволочі, яку б він зараз віддухопелив із найбільшим задоволенням, та старий  жодним дриґом не реагував на його випади. Із глибин болота капітанської душі  видобувались сопушні, отруйні випари. Обличчя вкрилось первісною каламуттю, жили на скронях і шиї набрякли від бажання тут же, на місці, задушити вилупка.
- Мармизи бувають свинячими, і жінки поганими... Що його вподієш? – спокійно, якби, вдаючись у внутрішній розмисел, відповів старий.
Справа була навіть не у мовлених старшим паном словах, Гладій  попросту зрозумів, що у тій людині немає тієї зеленої падлини гніву, що завше знаходить собі місце у закутинах людських душ. Відчув, що звитяжений. Уперше в житті... У повній своїй безпорадності запропонував:
- Давай, батько, вип’ємо, Різдво ж бо нині..., дістаючи із закамарків службового столу плящину.
- Я не п’ю.
Гладій дрібними ковтками пив горілку, дослухуючись незвичній тиші, яка завше запановує перед великою подією, чи катаклізмом.
- То ти на мене цілком й не сердишся? Але чому, батьку? - Запитав із почуттям визивності.
Старий мовчав.
- Що у тебе за серце, цікаво? - не вгавав капітан.
- Немає у мене серця. Я, знаєш, дружину два дні як поховав. Вона його й забрала з собою. Тепер житиму без серця, з однією душею... І світло-сірі очі старого застигли на капітановому обличчі.


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 6

Рецензії на цей твір

Що у тебе за серце?

© Микола Цибенко, 24-05-2012

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Зоряна Z, 03-02-2010

Обнадіяли...

© Уляна Галич (Консуело), 27-12-2009

На цей раз...

© Саня Сакура, 26-12-2009

На цей раз...

© Саня Сакура, 26-12-2009

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Макс Завері, 25-12-2009
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.0660648345947 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури
Реклама: макет визитки.

Що почитати

Ірен Роздобудько «Прилетіла ластівочка»
Ми знайомимося з 99-літнім чоловіком – містером Ніколасом Леонтовичем (Ніком Лео) – у домі для людей …
Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …