Голі́нка — село на березі р. Голубівка за 25 км від райцентру Бахмач та 15 км від залізничної станції Рубанка. Засно-ване у 40-і роки XVII ст. Дві церкви — св. Архангела Михаїла (1649, дерев'яна та Спасо-Преображенська — зруйновані (перша — 1920-ті роки, друга — згоріла 1984). церкву, встановлено одноярусний іконостас, 5 куполів (громада УПЦ МП). На території села два старовинних цвинтарі (збереглися козацькі хрести кінця ХІХ — поч. ХХ ст.).
(Матеріал вільної вікіпедії)
Да ведают будущія поколенія
ужасныя расправы монархіи,
капіталистов и кулаков міроедов.
(напис на могилі комунара в с. Голінці Петра Карповича Гузя)
1.
- Спішитись! – Віддав наказ старшина Солонець, коли загін наблизився до річки. – Тридцять хвилин на відпочинок!
Сам спрямував коня на пагорб, з якого через бінокль дивився у південному напрямку.
За подряпаними скельцями «карлцейса» (прим. Carl Zeiss – біноклі цієї фірми в той час були розповсюджені у військах УНР) відкривався тільки степ, та поодинокі кущі сухого терену. Навряд чи старшина сподівався побачити більше.
Загін народної самооборони ось вже два тижні полює за бандою, сліди якої ведуть до Конотопського повіту.
У губернії банда здійснила кілька нападів на маєтки, зокрема у Гайвороні і Конотопі, пограбувала поштове відділення у Бахмачі. Бандити провели в селах політичні мітинги, виправдовуючи грабунки і вбивства класовою боротьбою.
Стрільці розвели вогнище. Гріли воду щоб напувати коней. Джура прийняв коня, доки Солонець спішився. Підійшов підхорунжий Сивопляс, розкрив планшет на якому розгорнув карту Чернігівської губернії. Хрестиками відзначені райони: Бахмач, Рубанка, Тиниця, Великий Самбір, Дептівка, Григорова, Гайворон.
Хоча військові ранги тепер були скасовані, офіцери перетворилися на «старшин», відзнаки військових посад позначались не погонами, а шевронами на рукавах, вояки за звичкою звертались один до одного дотримуючись традицій царської армії.
- Пане поручнику, дії банди не такі хаотичні, як здаються. – Сивопляс провів лінії від Тиниці до Гайворону і Великого Самбіру, накресливши трикутник. – Вони десь тут.
Підхорунжий зробив нову позначку, тільки тепер не хрестиком, а намалював коло, окресливши село Голінку.
- Так-так, ви маєте рацію, – Солонець став уважніше вдивлятись у напис «Голін-ка» ніби сподіваючись розгледіти ще й місце дислокації злочинців. – Їм необхідне постійне базування…
- Необхідне… Розумієте, напади здійснюються саме навколо цього села, схоже вони мають своїх розвідників серед військових.
- В ескадроні начебто хтось із Голінки?
- Так точно. Стрільці Вернигора і Павленко.
- Кличте.
Підійшли двоє хлопців років по вісімнадцять, вдягнені у юнкерські шинелі поверх австрійських гусарських мундирів. Козирнули, виказуючи знаки військової пошани.
- Є припущення, що осередок головного бешкету здійснюється саме із вашого села. Можете когось назвати, хто міг би бути у банді?
Хлопці знизили плечима, висловлюючи стурбованість. Із подальшої розмови стало відомо, що останнім часом населення засмічене політикою настільки, що почався розбрат. У політичних змаганнях сперечалися батьки з синами, воювали між собою брати. Одні переймалися ідеями більшовизму, інші схилялися до позиції «єдіної і нєдєлімої». Та зважаючи, що характер банди все ж має більшовицьку спрямованість, то хлопці припустили, що можливо до банди причетний Петро Гузь.
- Як ви кажете, Гузь?
- Так точно, Гузь, – підтвердив Вернигора. – Він большевицький симпатик. У Чернігові на козацьких скликаннях у клюбі агітував большевицьку позицію, це щоб за спільноту з москалями. Московські симпатики тоді дуже воду мутили, підбурували козаків на бунт проти Центральної Ради, їх на багнети взяли, але Петро вислизнув. Ушився. Можливо й злигався зі степовиками, хто зна…
- Підете до села в розвідку. – Солонець ткнув пальцем у Вернигору. – Дізнайтесь потаємно чи не з’являвся цей Гузь. Якщо там, то в якій хаті переховується. Збирайтесь негайно.
- Слухаю.
Коли розвідник вирушив, Солонець покликав підхорунжого.
- До села увійдемо вночі.
- Зрозуміло. Гадаєте ми на вірному шляху?
- Немає сумніву, це той, кого шукаємо. Тоді в Бахмачі на вокзалі ми їх прямо на мітингу арештували, спробували втекти, одного застрелили інший втік, цей інший і є ватажок. Звали його «товарішь» Петрусь, принаймні так стверджує підпоручник Іванов, який теж із цієї Голінки і до цього Петруся має якісь рахунки.
2.
Петро Гузь вже другий день не спав. Агітзагін розбили в Куренях, що неподалік Бахмача. Стрільців очолював односелець Петра – Володимир Іванов.
Січовики налетіли саме коли загін розквартирувався, коні стояли розпряжені. Козаки Іванова точно знали в яких хатах знаходились комунари. Це більш за все спантеличило Петра. Адже на мітингах селяни одностайно підтримували їхні заклики, проклинали Центральну Раду, а тепер так підступно зрадили. Він настільки довірився, що навіть не виставив пости.
Разом з Петром уціліло двоє: Охрім Мокроус і Костя Сологдін, вони ночували в одній хаті, коли козаки почали виламувати двері. Сховались на горищі, а потім розібравши стріху, втекли городами. У Бахмачі вирішили розійтися і добиратися до Голінки поодинці.
У селі Тиниці Петро ледь не натрапив на міліцейський роз’їзд, устиг плигнути в сухі чагарники. Де пролежав у крижаній калюжі кілька годин.
До Голінки прийшов уночі. Зразу постукав у двері шуряку Трохиму Гирману, котрий мешкав у першій хаті за мостом. Тепер байдужа обережність, не втікав би від чергового роз’їзду, краще вже нехай стріляють. Здавалося до кінця віку вже не відігріється.
Трохим відчинив з сокирою.
- Петре? – Трохим деякий час стояв у розпачі, бо гість вельми небажаний. – Заходь швидше.
Впустивши Петра, Трохим визирнув на двір, прислухаючись до темряви.
Петро зразу ж кинувся до грубки, ледь не засунувши руки до вогнища.
- Кляті зрадники, – мовив цокотячи зубами. – Нічого, їм це відіграється.
- Ти про що? Горілки вип’єш?
- Господи, як же я замерз…
Трохим вилучив із шухлядки столу пляшку з темною рідиною – настойку горілки з травами. Петро пив важкими ковтками, після чого почав дрижати ще більше. Влігся на лежанку, скрутившись бубликом, накрився мокрою шинеллю, яка тепер парувала.
Трохим сидів біля дверей, осудливо і стурбовано дивився на гостя, роздумуючи як би делікатніше його спровадити.
- Петре, ти маєш скоро йти із села. Коли дізнаються, що ти, або хтось із банди тут був, пришлють каральну експедицію.
- Це ми ще побачимо хто кого… І ми, мать твою, не банда… За нами народ… – Петро розкашлявся, кожен кашель віддавав болем нижче спини. – Товариш Семен заповідав нам владу. За нас прийдуть помститися…
Від випитої настойки почав мліти і марити.
Трохим підійшов до вікна щільніше затуливши завіску.
- Петре, я дам коня, тільки благаю, забирайся інакше хату спалять.
Петро важко підвівся, кривлячись від нестерпного болю в спині. Проявився наслідок нещодавнього переховування у крижаній воді, запалення нирок. Із-за пояса вилучив «наган» у якого не працював механізм самовзводу, перевірив барабан, хоча знав, що там лише два набої. Хитаючись рушив за свояком.
Трохим сам запряг коня, хоч вельми важко з гнідим розлучатись.
За двором Петро обернувся:
- За мною Володька Іванов полює, він тепер офіцер.
Трохим вийшов подивитись куди поїде Гузь. Той рушив у бік Дептівки.
3.
Агітатор стояв на возу, посеред голінського майдану. Довкола біля двох десятків селян, котрим ще цікаві промови «іногородців», зайд із Росії. Для багатьох ці агітаційні промови дорівнювали театральній виставі. Двоє літніх дядьків розташувавшись під парканом будівлі «Селянської спілки», ліниво обговорювали якості чергового агітатора:
- Позавчорашній той якось жвавіше балакав…
- Та так, і розумніше якось все це говорилось…
- Та й голосніше, а цього й не чути зовсім.
- Той німців більше лаяв, а цей Центральну Раду… Бач, у шкіряночці, багатший…
- З червоним бантом, то він за кого?
- За москалів, той інший взагалі без банту був…
Агітатор тим часом завершував палку промову:
- І на останнє скажу вам, товариші селяни, Українська Центральна Рада союзницькими домовленостями з германцями, цим самим продала вас Вільгельму-завойовнику…
У нього в запасі була ще десятихвилинна тирада, але на цьому промову довелося припинити, бо в кінці вулиці появився вершник-караульний. І його поява значила, що до села наближається небезпека – загін міліціонерів.
П’ятеро комунарів помчали до тину, де прив’язані коні. Та за селом з’ясувалося, що конячка агітатора зашкутильгала.
- Візьми мого коня, товаришу. – Запропонував Петро свого гнідого, подарованого шуряком. – Це моє село, я знаю де сховатись.
Коли четверо зникли Петро щодуху помчав вздовж річки до церкви, де сховався у церковному льосі. Там просидів три години на мерзлій картоплі.
4.
Трохим був вельми незадоволений, коли свояк зайшов до хати. Тиждень тому навіть пожертвував коня, правда потім заявив про викрадення.
- Навіщо прийшов?! – Недружелюбно мовив Трохим, впускаючи незваного гостя.
- Сестри немає?
- Мотря у Конотопі, із-за тебе туди відправив…
На це Петро нічого не відповів. Пройшовши до господи, зразу влігся на лежанку.
- Наливочки дай. Всередині край як болить усе…
- Я тобі коня подарував, тільки щоб залишив нас у спокої, хіба не розумієш, через тебе нам горе буде.
- Не гундось. Скоро все це скінчиться і наша візьме, так, що тобі краще приятелювати зі мною, а не виганяти.
- Коли ж це буде, і що то за влада така, якщо нероби-голодранці керуватимуть, – Трохим поставив на стіл пляшку наливки. – До того ж безбожники ви, а якщо Господа паплюжите, то ваша ватага – диявольська зграя і Бог не допустить вашої влади.
- Не допустить кажеш, а якщо він таких, як ти мироїдів покарає нашою владою?
Петро випив. Трохим лише пригубив.
- То ж покарає... Он воно як все… – Трохим деякий час замислено дивився на свояка, який прихопивши пляшку, пішов до лежанки. – Значить так тому і бути, відпочивай, а я у справах.
Петро навіть не спитав, куди це на ніч вирушив шуряк. Постійні болі всередині останнім часом так дойняли, що вже не зважав на обережність. Міцно засіла думка, що позбавленням стане смерть. До всього іншого додалися душевні сумніви правильності своєї боротьби.
Хоча лежанка пекла бік, він все одно відчував холод. Останні два тижні так перемерз… Клятий холод до самих кісток дістав. Та найгірше почувався від душевного холоду. На певний період зігрівала горілка, але потім ставало ще гірше.
Рік тому у Сімферополі познайомився з товаришем Гоцом. Зразу після звістки про те, що царя скинуто. Здавалося нічого немає кращого від того, що він проповідував: «свобода», «братерство», «геть панів», «геть попів». Саме від того часу Петро відчув, що в ньому міцно оселився кровожерливий біс. Згідно доктрини товариша Гоца – «не буде ворога, буде благоденствіє». З дитинства для Петра головним ворогом були паничі і їхні приспішники. Повернувся додому з Гоцом, зібрали ватагу колишніх солдат. Гоц комісар-агітатор, а Петро командир.
Якось під Черніговом здійснили «екс», напали на маєток без охорони, по тихому пустили під ніж старого господаря, дружину і трьох людей прислуги. «Для нужденних» узяли золотий годинник, та сто золотих червінців. Та гроші швидко осіли в Київських рестораціях. Саме після першої чарки Петро відчув холодок десь усередині, біс почав рухатись і нашіптувати… Нашіптувати виправдання. Виправдання безглуздих убивств.
«Це за твої страждання, – нашіптував біс. – Вони на шляху здобуття щастя для трудящихся».
У цю ніч на 26 березня 1918 року з понеділка на вівторок Петро вперше спав спокійно. Наснилося йому ніби йде по полю і бачить згарище старої церкви, на якому вінчаються Володька Іванов з Федорою Калиновською. Цю дівчину вони у свій час не могли поділити і колишні приятелі перетворились на лютих ворогів, більш того приєдналися до протиборчих таборів, а Федора від тифу згоріла. Потім наснився вороний кінь, який вийшов із землі і помчав до нього. Ось він скаче назустріч і це цокотіння посилюється. Петро відчуває страх… Поволі цокотіння перетворюється на тупіт ніг. Хтось увірвався до хати. Він здійняв руку. Але бойок тільки клацнув, удруге натиснути не встиг, не працював механізм самовзводу…
У темряві розпізнав Антона Вернигору.
- Буржуйський прихвостень! – Мовив Петро, не чинячи опору, бо не мав сил. Йому зараз найбільш за все хотілося повернутись назад до прекрасного сну, там, де вперше, за останні неспокійні півроку, відчув душевний спокій.…
Вже на порозі впізнав іншого односельця Василя Павленка.
Його виволокли на подвір’я, кинувши в талий сніг. Двір наповнився стрільцями. І двома вершниками, один із них був Володька Іванов, який спішився. Козаки розступилися, даючи йому шлях до бранця. Володька, підступаючи, вихопив револьвер.
- Час Петре, час відповідати.
- Після мене прийдуть інші, – казав із посмішкою Петро, стоячи на колінах. – Кров’ю вмиєтесь…
Іванов вистрелив. Інші козаки-односельці не проминули нагоди помститися за грабунки, зчинені Гузевою зграєю. Перший залп ніби розірвав тіло. Біла сорочка побагровіла. За хвилину шаблі з багнетами і жага помсти перетворили тіло у кривавий шмат людського м’яса, брудної землі з кров’ю.
Коли Іванов знову осідлав коня, до нього під’їхав Солонець.
- А він мав рацію, пане підпоручнику, ті, хто його мозок лайном споживав, ще прийдуть, виховають нових і таких ренегатів від москалів буде чимало…
- Моя пошана, – Іванов козирнув і знаком наказав ад’ютанту рухатись за ним.
Солонець спішився. Підійшов до забитого, деякий час похмуро дивився на понівечене тіло. Покликав Сивопляса.
- Організуйте поховання. За годину треба їхати. Банди більше немає, інших Іванов порубав на Київському шляху.
(Аркадій Поважний)
