Початок на моїй авторській сторінці
3.
А що, в кутку люди не живуть?!
Лорка не належала до славетного роду камікадзе. Тож не стала вголос критикувати керівницю практики, лише зціпила зуби. Все ж ставити у куток восьмикласника, на її думку, то вже було якось… надто.
Звісно, і смикати за кіску першу відмінницю в класі так, що вона аж пищить від несподіванки, варто в першому, ну, хай у третьому класі, але аж ніяк не дорослому хлопцю. Але ізоляція хулігана від однокласників мала б хоч якусь сенс, якби йому сунули до рук книгу. Щось на зразок «100 порад для юних джентльменів, які раптом зрозуміли, що однокласниця – дуже симпатична дівчинка». Лора якраз бачила щось подібне вчора на книжковій рокзладці і ще, пам’ятається, подумала, що то – даремне витрачання паперу та фарби на друк. Але, як виявилося, автор мав-таки певну рацію.
Певно, вчителька дотримувалася іншої точки зору щодо корисної літератури. Тож Олексій стояв у кутку із виглядом юного Вертера, ображеного у найкращих почуттях. Лорка ладна була закластися, що романтиків учень не читав. Але артист із Леся був цілком путній, тож однокласники все відвертіше озиралися назад на втілення світової скорботи, хто із насмішкою, а хто – із співчуттям. Тихий гомін ставав голоснішим. Урок от-от мав перейти до категорії зірваних, а винуватець потрапити перед грізні очі директорки.
Однак щасливі випадки бувають не лише в кіно. Саме у ту мить, коли вчителька вже грізно супилася, у неї заграв мобільний. Глянувши на номер абонента, Марія Павлівна мовчки кивнула Лорці на стіл вчителя і поспіхом вийшла в коридор.
Практикантка без особливого задоволення перемістилася з останньої парти наперед. Справа в тому, що Стас – її сусід праворуч – врешті перестав старанно прикривати своє малювання від небажаної сусідки. Тож дівчина із цікавістю спостерігала, як уривчасті лінії його малюнку складалися в обрис старовинного вітрильника.
Однак Лора В’ячеславівна нічим не видала своїх почуттів і підбадьорливо всміхнулася учням. Вона добре розуміла, що ті вважають себе надто дорослими, аби без спротиву розповідати гаївки та колядки. Чергові півхвилини невиразних торохтіння, позначка в журналі, кивок наступній жертві… Ні, із цим щось треба робити!
Марія Павлівна ледь причинила двері і махнула дівчині: вийди, мовляв. За хвилину Лора повернулася до класу, якусь мить постояла біля порогу, спостерігаючи за зливою дотепів, від яких вельми вдало відбивався Олексій.
Настя – та сама відмінниця, яку так необережно зачепив хлопець, - врешті звернула увагу на практикантку. Хтозна, якби вона вчинила, якби мова йшла про справжню вчительку. Але тут вирішила проблему досить просто: із силою гупнула підручником по парті. Від несподіванки клас вмовк. Лора спокійно подякувала, що на неї звернули увагу, і сіла за стіл. При цьому вона подумки відзначила, що Олексію ще пощастило: Настя виявилася досить рішучою особою. Тож аби урок вела Лора від самого початку, зараз хлопець потай потирав би голову та кривився б від болю. Підручник із української літератури із часів Лориного навчання у восьмому класі потовщав ледь не вдвічі.
- Олексію, можеш сісти за парту. Марія Павлівна трохи затримається, тож продовжимо урок.
Але в хлопця якраз прокинулася впертість:
- Дякую, я і тут постою, мені ж Марія Павлівна не дозволяла вийти. Нічого, і в кутках люди живуть.
Класом знову прокотилася хвиля хихотіння. Лора не стала витрачати часу на так примітивну провокацію.
- Втомишся стояти – можеш тихенько взяти стілець і сісти в тому ж кутку. Про заборону сидіти мова наче не йшла. Знаєте, чого вам так нудно на уроці?
І поки клас приходив до тями від такого питання, дівчина розписала яскравими барвами, наскільки ж вони помиляються, вважають колядки та щедрівки заняттям для дрібноти. Та хто б хоч у дев’ятнадцятому столітті довірив таку відповідальну справу якійсь комашні, що й із-за столу не видно? Фільм по ніч перед Різдвом усі дивилися? Ото ж бо й воно! Враховуючи нинішню акселерацію, саме вам і потрібно було б колись колядувати. Та ще й так, щоб потім ровесники не сміялися, що торби порожні.
- От уявіть, що ви прийшли до хати найпершого багатія на селі. Гарно заколядуєте, то й похвалитися чим перед іншими буде. Але серед вас є такі парубки, що вона терпіти не може. Ну, ваші дії?
Клас затих, дехто тихцем поліз до підручників чи збірок фольклору. Справді, як тут вчинити?
- Добрий вечір добрим людям! Помагай Біг нашим! – впевнено пролунало із кутка.
- І які ж то «ваші»? – відразу підхопила Лорка, пригадавши численні вертепи, у яких брала участь школяркою та студенткою.
- А ті, хто подужає! – не на мить не завагався Олексій. Цікаво, від кого то він наслухався приказок?
Хтось пирхнув, але всіх інших гра несподівано захопила. Ну, може, не всі «артисти» мали такий уже досконалий слух та голос, але разом із іншими колядували чесно. Чи то на них таки поскаржилися сусіди, чи директора схвилювала незвичайній поведінці класу, що не відреагував на дзвоник, але вона рішуче відчинила двері.
- У вас все гаразд?
- Ми готуємо різдвяний вертеп! – це Бджілка із першої парти. Мала, вертлява, завжди хоче всюди встигнути першою, та ще й на прізвище Бджоловська – ну, хто буде звати її Марійкою?
- Вертеп? Так-так… Лоро… е-е.. Лоро В’ячеславівно, а до якого числа у Вас практика?
Лора уточнила дату, однак тут же додала, що із закінченням практики життя не закінчується. Вертеп – справа корисна, а тут якраз вдало співпадає із шкільною програмою….
Бачачи такий ентузіазм, директор лише похитала головою і порадила як і готувати передноворічний виступ у вересні, то в актовій залі чи хоч не на весь голос. З тим і пішла, навіть не поцікавившись, чи так потрібно для новітньої методики, щоб один із учнів стовбичив окремо від усіх.
Лора щедро виставила чесно зароблені оцінки, але тут довелося урвати нетривалу ідилію. Останній диктант свідчив, що без додаткових занять не обійтися.
Хоч ремствування двієчників були вельми помірним: Лора оголосила півгодинну амністію, аби вони встигли купити хоч щось у буфеті. Мабуть, тому навіть Олексій не спробував нагадати про Конвенцію з прав захисту дитини. Хоч може на нього вплинуло те, що на долю Насті випала почесна місія допомагати «вчительці» розтлумачувати правила. Бджілка, ледь дочекавшись дозволу, підскочила до неї і заторохтіла про те, що от зараз збігає додому – ондечки дім ї, звідси видно, і принесе Насті щось попоїсти,а потім тихенько посидить, її й чути не буде. Можна ж, Лоро В’ячеславівно?
Та не заперечувала. Правила Бджілка знала. Якби їй пощастило змусити себе не вертітися хоч п’ять хвилин, то, гляди, й у хористи вибилася б. А так, може, яка крихта грамотності причепиться до непосидьки.
Далі буде.
