Кінь спотикаючись піднімався вгору. Важке дихання смикало боки, але ноги його ступали впевнено і чітко туди, куди слід. Чорно-сіре тло каменів оточувало звідусіль, і вершник байдужо-звиклим поглядом відстежував на ньому темно-багряні жили. Він хитався в такт рухам коня і стомився поки що не настільки, аби випасти з сідла чи заснути. В принципі, спати в сідлі він вже призвичаївся, але сьогодні коню не довіряв. Той ніколи не любив гори, особливо ці, і не раз поривався розвернутись на сто вісімдесят градусів, і варто заснути – опинишся далеко внизу, і знов доведеться підніматись. Він не любив даремної роботи. Він багато чого не любив. Але нудьга в цей список не входила. Йому настільки рідко траплялись години нудьги коли ніхто не намагається вбити тебе і ти нібито нікого не ловиш, і ніхто не чекає від тебе чергового дива, що цінував їх вище за золото, яке не цінував абсолютно. Та тут і зараз було щось, що неймовірно псувало життя, і найгіршим виявилось те, що це щось ніяк не можна взяти за шкірки і добряче прикласти головою об стіну...
Навіть поговорити ні з ким. І той, хто завжди жив в його душі не виходив зі свого закутку. Тільки розпорошені уламки спогадів кружляли навколо, і інколи хтось із них випадково торкався шкіри, змушуючи знову прожити те, що вже майже вмерло. Він не гнав їх. Він сподівався знайти там джерело болю, і не вірив у це. Але все одно шукав, бо завжди існувало „можливо” і „а якщо все ж таки...” Шукав, бо зараз все одно нічим більше було зайняти голову. І коли на груди йому ліг перший уламок, розчинившись чи то в одязі, чи то в шкірі не те щоб раптово, скоріше очікувано не так, ввіп’ялось воно...
...пустота холодними хвилями налітала на душу, помалу сточуючи і без того нетривкі її мури-броню, за які він не знав, що від чого вони відмежовують, світ від нього, чи його від світу. Сірий присмерк впав на сіре місто, таке несправжнє, таке неможливе... Сірі сутінки ховали сірий бруд і сірих людей, що безумно давно розучились жити по-справжньому, які обрали, обмежили себе сірими буднями... Іноді йому здавалось, що божевілля – це теж вихід з сірості, от тільки в сірому світі можливе тільки сіре божевілля, а це аж ніяк не влаштовувало, в його руках вже лежав результат такого експерименту – сіра книга, спроба збожеволіти, вирватись, виокремитись, яка своїм неймовірним бажанням існувати заганяла себе в устандартизовані рамки сірих мрій. Але саме оте незбориме прагнення бути попри обмеженість автора і сіру байдужість читачів змусила-таки прочитати ту сіру казку з яскравою назвою...
Ні, світ не може бути таким, інакше навіщо він?!
На нього давили сірі стіни будинків і сіра маса людських облич, сіра несправжність вітру розбивалась об плечі, і від неї було так легко сховатись за неіснуючою теплотою середньовічно-шерстяного плащу, але ховатись від несправжності за несправжністю – це вже перебір. Він гірко усміхнувся сам собі. В пам’яті спливли давно почуті слова про те, що той, хто в усьому сумнівається, носить істину в собі, і істина його – сумнів. Геніальна фраза, от тільки зараз не згадати, чия. Але якщо сумніватись в усьому відкидаючи все нові і нові твердження, неодмінно повернешся до того, з якого починав. Угу, якщо у вас не відпали роги, то вони у вас є... от тільки за софістикою можна чудово сховатись в діалогах з іншими. З собою такий номер не проходить...
Інколи так хотілось повірити у своє божевілля. Інколи... смішна звичка розбивати біль душі кулаком об стіну – доки кров не починала капати з розбитих пальців... Він любив. Він умів любити – нескінченно, необмежено, віддаючи все, що можна і неможна віддати... бо не вмів – на половину, бо не вмів – залишаючи щось поза... все або нічого, нічого, як не все... а всього не виходило. Він не просив багато. Ніколи не просив. Він навіть не вимагав взаємності. Тільки щирості. Тільки відвертості – до останку. Так вже склалось –просто не міг інакше. Так вже... він любив бігати з вітром – навперейми – і плакати разом з дощем. Він... жив на божевільній синусоїді, що злітала до всемогутності... ні, ніяких подвигів, ніякого всевладдя, боронь боже, що ви! Всемогутність – це здатність робити – все. Те, що потрібно. Те, що непотрібно. Те, що... це коли долі – свої і чужі – згинаються і мнуться під пальцями, це коли трепетно завмирає полотно, чекаючи дотику кисті Майстра, це нескінченна покірність світу, якому теж інколи хочеться довіряти і довірятись... А потім – вниз, розбиваючись об асфальт, об байдужість очей, об непотрібність діяння... в нього була біда, страшна, смішна... одна. Він не вмів вибирати друзів, він знову і знову помилявся з коханими, але ніколи – з ворогами. Така специфічна особливість організму. Чи долі. Чи...
Рука обережно і дбайливо погладила обгортку книги. Знання – це справжнє, це чи не єдине, що продовжувало цікавити, над чим він просиджував довгими нічними годинами. А ще справжнім було його ім’я. І більше нічого. Пусті слова подруги, яка з однаковим виразом обличчя казала “люблю” і “пішов ти...”, навіть мамина турбота була скоріше схожа на звичку, замішану на почутті власності... О ні, нічого категоричного. Іноді він навіть думав, що помиляється, але це бувало рідко, трохи частіше думок про те, що самогубство – теж шлях кудись.
Вухо вже не сприймало гуркоту машин, що пролітали повз нього, давно і, напевно, навічно, віднісши його до категорії фонового шуму, і це чомусь заділо. Неймовірно хотілось лісу, терпкого запаху хвої і колючок під ногами, та хоч павутиння на обличчя, неприємного, але справжнього...
“Досить,” - стиха мовив собі. Перед цим сірим днем було багряне божевілля любові до сірої леді, а ще раніше... о, синє полум’я щирої ненависті у наскрізь несправжньому світі дорого коштувало! Щоправда, значно дешевше за прозору блакить дружби...
Він згадував людей, з якими зустрічався, оцінюючи їх, шукаючи того, хто буде гідним Ворогом, кого можна ненавидіти і захоплюватись, бо... Любов, дружба, ненависть – три речі, які змушували його жити, які надавали існуванню зміст, робили його яскравим, повним. Але любов, справжню любов, важко знайти, а гра в неї не приносить нічого. Дружба... вона як дім, тендітна і спокійна, вона не дає скотитися в прірву, з нею не злетиш до небес. Вона – не пристрасть. Тому залишається ненависть, яку доведеться зростити в своєму і чужому серці, але гарний ворог і синє полум’я боротьби того варті.
Він йшов все далі і далі провулками старого міста. Над головою догорала рожева стрічка заходу, і білі хмари пливли по темно-синьому, поцяткованому іскорками зір небу. Шлях, звичайно, можна було значно скоротити, банально сівши на тролейбус, але не хотілось. Тут і зараз було майже чудово, був тихий діалог сам на сам зі стомленим містом, і не хотілось його переривати. Чиясь рука зупинила його на перехресті, уткнувшись долонею в груди. Він здивовано підняв очі і крива усмішка перекосила губи – здається, ворог з’явився сам.
Перед ним стояв старий в потертому чорному пальто, лисий і сутулий. Безколірні очі його двома колючками вп’ялись в нього і за мить перебігли на обличчя людей навколо. З язика так і рвалось щось особливо тепле і лагідне, сповнене почуття людинолюбства, але він змовчав. Старий... зацікавив, і він згоден був хоч півночі чекати його слів, а в тому, що той заговорить, сумнівів не було.
- Ти хочеш піти звідси? – спитав старий. Розуміння, схоже на спалах: мова йде не про вулицю, місто чи країну – про світ.
- Так, - прямо глянув він, спіймавши бігаючий погляд старого.
- Я можу в цьому допомогти, - стиха мовив старий, і певність його в своїй силі била з очей, переконуючи і змушуючи його повірити.
- І яка буде моя ціна?
Старий, здається, здивувався.
- Я не вірю в благодійність.
- Твої проблеми, - відрізав старий, озираючись. – Хоча... пообіцяй мені, що не повернешся.
- Мені б тільки забратися звідси! – гірко розсміявся він, і обірвав себе, побачивши задоволення в очах старого. „А їм все одно щось треба, - подумав він. – Тільки я сам згоден платити за право піти, і віддати чимало. Що б не було, воно того варте.”
Кістлява, та сильна долоня старого штовхнула його в груди, збиваючи з ніг, а він не відвертався, зачарований жорстоким поглядом безколірних очей, які намагався не пустити в свою душу...
Він мав побачити тоді те, що очевидно зараз. Він не побачив. Чому? Питання без відповіді. Чи це просто стомлена пам’ять змінює минуле, перекроюючи його під теперішнє?
Там... тут було все. Зелена пелена щастя торкнулась душі. Казка і мрія – світ, ідеальний для нього. Люди, завжди готові допомогти, легкі і веселі. Жінка на ім’я Ноера, яка чомусь вирішила прийняти його в свою сім’ю, її чоловік, старий знахар Зеннор, що став його другом і вчителем. Його, Вадима, вважали безумцем, юродивим. Йому було все одно. Він полюбив цей світ так, як йому не дозволяли любити свій, і якщо вважати вічну щасливу усмішку безумством – так, він був божевільним. І неймовірно вдячним цьому світу за те, що він є, за те, що він дозволив йому тут опинитись, дихати його повітрям, дивитись на його небо, радіти його людям, ступати по його землі, розглядати схожі на картини стіни будинків, які кожен господар робив сам, викладаючи з різнокольорової мозаїки портрет своєї душі...
І він віддавав замість, віддавав як плату, яку ніхто з нього не вимагав - всього себе, всі накопичені знання і вміння, все, що міг віддати. І здивовані люди тремтячими руками приймали його дари, і це давало сили йти далі. І тільки одне порушувало ейфорію. Точніше, один. Він не знав його імені, він називав його людиною з великої літери, сам не до кінця розуміючи, чому. Він бачив його кілька разів, але це вгризлось в пам’ять так, що не видереш. Ніби нічого особливого – і все ж.... Він захоплювався ним і майже ненавидів, він хотів вбити його і померти за нього, врятувати, аби побачити іскру вдячності і цікавості в холодних сірих очах. Він майже боявся його. І мріяв бути другом. І... Насмішлива постать Людини з великої літери ніби завжди була з ним, стояла за плечима, не засуджуючи і не погоджуючись – просто. Він ніколи не підходив до нього, аби заговорити. І, зустрічаючи на вулиці, все намагався розгледіти схвалення в його погляді, розуміючи, що його нема й не може біти, але все одно... І, не знаходячи нічого, відвертався. А за мить пірнав з головою в інші справи, намагаючись не помічати масивну тінь за плечима.
- Хто він?
- Соур Ліанон.
- І все?
- Я більше нічого не знаю про нього. Пробач.
- А хто знає, Зенноре?
- Він сам.
Кроки. Людина з великої літери відходила вбік і далі... минала... а лишалось – те, що...
Проміння сонця, яке ляпасом било по обличчю. Схопитися на ноги одним рухом, усміхаючись сердитому світилу. Легко збігти з пагорба до джерельця, опустити голову в воду, помотати нею, струшуючи бризки. Він не бачив себе зі сторони, не бачив, як проміння сонця відбивалось в глибині його зіниць, роблячи їх схожими на дві збожеволілі зірки, торкалось волосся, запалюючи його кривим німбом. Його ноги ступали по м’якому моху, і п’янка краса неймовірного дня сміялась йому в обличчя, а він сміявся разом з нею. Лінивий вітер байдужо відмахувався від Вадимових спроб його розтормошити, і навіть не ображався на це. Абсолютно неочікуване і незрозуміле відчуття щастя зазирало у душу, щастя бути, і бути саме тут і зараз. Щастя жити.
Він любив цей світ. Він хотів подякувати йому за те, що він є, за те, що... З цього все і почалося. А може, і не з цього, але...
- Ти знаєш, що таке страх?
- Знаю, Зенноре.
- Я боюся. І боїться Ноера.
- Чого?
- Тобі буде смішно.
- Неправда.
- Правда. Я достатньо знаю тебе.
- То що ж сталося?
- Сталися люди, яким не подобається наше життя. І вони вирішили змінити його. Як завжди, вогнем і мечем, - хмикнув в бороду Зеннор.
- Революціонери? Чи просто розбійники?
- Називай як хочеш. Це нічого не змінить.
- Розумію.
- Нічого ти не розумієш. Ці люди чомусь вирішили, що щастя майбутніх поколінь варте крові теперішніх.
- Я справді розумію це.
- І що?
- Я розберусь.
- Ох хлопче... – розсміявся старий. – Ну розсмішив... ні, це ж треба – він розбереться!
Світ легко змінити. Правда – дуже легко. Просто треба любити його більше, ніж себе, просто треба знати – без тіні сумнівів, без тіні гри – знати, що так буде краще... І любити – до останку, до... Насправді світ вміє вірити. Тільки треба заслужити право на віру. Право на зміну. Право на... заслужити любов’ю. В яку не можна грати – світу, будь-якому, занадто часто брехали, аби була змога сподіватися на... Треба платити – душею, відкритою широко, до межі. Треба платити – собою, завжди – собою, бо насправді ні в кого з нас нічого іншого, нічого крім немає... потрібність зміни визначається платою... і любов’ю... бо що іще можна дати – йому? Що іще?
- Я справді розумію це.
- І що?
- Я розберусь.
- Ох хлопче... – розсміявся старий. – Ну розсмішив... ні, це ж треба – він розбереться!
Навколо були люди. Живі і мертві. Ніч. Жорстока господиня темряви, яка так легко перетворює ворогів на чудовиськ. А тих вже не страшно вбивати, вони – не люди, їх душі не прийдуть ночами тривожити твій сон. Вони...
Вночі не видно крові, але він відчував її всіма фібрами своєї душі. Ніч жорстока. Вона вимагає чудовиськ. От тільки він не знав, хто більше підходить на цю роль - розбійники, яких вбивали, чи городяни, які вбивали. Він знав і тих і інших, з усіма ділив і кров і хліб. І, що найгірше, усіх розумів.
Руку відтягала вага меча, на кінчику леза якого гойдались життя людей. Значно більшої кількості, ніж тих, кого він вбив своїми руками...
„Так, - казав собі, - тоді піти в табір розбійників було ідеальним варіантом. Все легко і просто, як часто показували кінофільми... дурень. Ну що ж цим поробиш, якщо вже є?” От тільки що з цієї яскравої гри в шпигунство, коли твоя душа затаврувала – зрада, і не хоче слухати пояснень і виправдань. Є ціна і ціна. Але... Він знав імена всіх тих, хто вбивав і вмирав тут. І серед приречених ним на смерть був Ерельн... Хай не було тут янголів, бо слава розбійників просто так не дається, і він бачив це своїми очима, але... Вони називали його другом. І тільки тут і зараз він відчув всю неймовірну вагу цього слова. Хтось кричав, і він з усіх сил намагався не вслухатися, не чути. І не знаючи, кого ненавидіти...
Чиясь постать метнулась збоку, і він вже приготувався до бою, коли упізнав в ній Ерельна. І завмер. Нестерпно хотілось вити на місяць, який все одно не видно за деревами і хмарами, але десь же він є... Ерельн був єдиним, кого називав другом він. І меч опустився, чиркнувши по гіллю.
- Йди, - шепнув він розбійнику.
- А ти? – спитав той і замовк, зрозумівши.
- Я не міг інакше. Пробач, - крізь гірко-солоний ком хрипло сказав Вадим.
- Ти... – в голосі Ерельна, вічно на щось націленого, впевненого в собі, повного енергії настільки, що вона захлистувала всіх навколо, змушуючи йти і вірити, чувся злам. І слова замерзли, померли - несказаними...
- Йди, - повторив він, дивуючись, як ця неймовірна земля ще не проковтнула його. Можливо, гидує... або пам’ятає... любов...
- Я не забуду, - мовив Ерельн, зникаючи в пітьмі. Не проклинаючи і не дякуючи – розуміючи. І від цього було ще болючіше. І важко спершись на меч, він дивився вслід, не відрізняючи його тіні від інших, і думаючи, чи отримав він хоч щось, варте дружби Ерельна. Відповідь на це питання була невтішна.
І навіть звинувачувати було нікого, бо не гнали його сюди, не наказували йти, не змушували. Просто якось ввечері Зеннор жалівся скоріше собі, ніж йому, на паскудство під назвою життя. І він, божевільний ідеаліст, вирішив все виправити. І виправив. На свою голову. Ну хіба ж не дурень?
Докір мертвих підсилював величезний камінь вини, опутуючи його ланцюгами спізнілої покути. Будь проклята ніч. Вона вимагала чудовиськ. А воно тут було тільки одне – він сам. І чомусь ніхто не спішив виправити це, упускаючи рідкісну мить, коли він готовий був сам підставити шию під удар, відкидаючи всю майстерність ведення бою, якої навчився у все тих же, мертвих зараз, розбійників...
- Ерельне...
- М-мм?
- Не спи, ми ж ніби на чатах...
- Ніби. Але ж ти початуєш і за мене? Я не спав три доби, Вадиме.
- Початую. Обов’язково. Я... Ерельне?
- У?
- Навіщо це тобі?
- Спати? Чи не спати?
- Я не про це. Наша маленька... війна...
- А-а. Знаєш, Вадиме, тільки тут, з цими людьми... в цьому божевіллі... я відчув себе по-справжньому живим. Раніше я спав. І, якщо піду... думаю, буде те саме. А може, гірше, хоча б тому, що я знатиму – буває інакше. А я хочу жити. Розумієш мене, Вадиме? Жити. І ще... я все життя щось шукав. А тут – знайшов. Я не знаю, що. Але воно...
- Розумію.
- Знаю. На те ти і друг.
- Спи, Ерельне. Я початую.
- Угу...
Найстрашніше було потім, коли його проголосили героєм, і, все більше перефарбовуючи дійсність, підносили до небес його вчинки. Він мовчав і відвертав очі. Він боявся допомагати Зеннору лікувати хворих, аби клеймо його вини не лягло на їх душі прокляттям. Він топив провину і відчай в крові чужих, цей самозваний захисник людства. Він пам’ятав ейфорію полювання на упирів і біль перемоги, бо... так, напевне, це його кара – розуміти ворогів. І у згасаючих вуглинках їхніх очей він бачив питання: „Чому? Ми ж лише хотіли жити... Ми ж навіть не чіпали людей... тільки тварин... ми ж...” – і сіра пелена смерті гасила недоговорене. І, напевне, тоді згасли в серці останні іскри синього полум’я ненависті, бо ворог в нього віднині був тільки один – він сам. І він втікав, як зранений, загнаний звір. Він ховався в горах від людей, від їхньої ненависті і захоплення, але спокійний, з присмаком байдужості осуд лісу і самобичування гнали його все далі і далі, в хмільне забуття вина, яким він розучився впиватися, в найнепролазніші хащі, де йому все одно було забагато чужих очей, в скляне божевілля снів.
- Я зміг, Зенноре. Я розібрався з цим.
- Бачу.
- І що ти мені скажеш?
- Сядь, хлопче, не метушись. І подумай тепер, навіщо ти це зробив.
- Але ж...
- Не бреши собі. Мені не потрібна ця відповідь, але тобі вона може врятувати... ні, скоріше дати сил жити.
Його гнали третю добу. Гнали як звіра, гірше, ніж звіра. Третя доба бігу, без сну і спочинку, коли на ходу зриваєш гриби, ягоди і гілки ліщини, і безпомічно падаєш біля стрічки джерела, захлинаючись, заливаєшся водою, даруючи собі блаженні миті відпочинку. І – далі, далі, далі...
Він був приречений на поразку. Він знав це. І не спиняючись мчав далі.
Віра у власну силу – це страшно. Саме вона привела його сюди, майже закинувши в засідку, яку тільки божевільна інтуїція вовка-одинака дозволила обійти. Обійти, але не лишитись непоміченим. Його зустрічали серйозно. І хоча тільки сам Вадим знав, наскільки перебільшили чутки його героїзм, але два десятки стрільців завалили б і героя. Він тоді не дозволив собі бою. Чому – так і лишилось для нього загадкою. Можливо, хотілось загинути яскраво, а не від стріли в лоба, як би безглуздо це не звучало. Йому ні для чого було жити, але якийсь дрімучий інстинкт не давав підставляти горло під удар. Він знав, що за ним підуть далеко не всі. А це збільшувало його шанси переважити на хистких терезах долі. Троє мали привід йому мстити. Скільки з тих, хто йде за ним, позичили чужу помсту? Це більше не мало значення. Поправка – це ніколи не мало значення, але мав же він чимось займати голову, а зараз вже занадто для цього вимотався.
Його гнали третю добу. Він боявся спинитись, бо наздоженуть. Вони боялись спинитись, бо втече. І продовжувалась божевільна гонитва. „Досить,” – не раз говорив собі Вадим, але спинитись не міг. Ноги не слухались. А потім він впав і зламав ногу так, що кістки стирчали назовні. І залишилось... залишались три стріли в сагайдаку і довгий широкий ніж. А ще – крихти життя і безумне небажання помирати. І Вадим роззирнувся навколо – недалеко височів симпатичний пагорб, до якого він і поповз, шиплячи і спльовуючи кров з прокушеної губи. Трава озвіріло дряпала обличчя, вивернута нога періодично чіплялась за кущі і каміння, і тоді він на мить завмирав, захлинаючись спалахом болю. Але до вершини він дістався і навіть влаштувався там в компанії ввіткнутих в землю стріл і ножа. Він сидів, дивлячись на стежину, якою прийшов і виглядаючи на ній інших. Дивився на небо, якому безглуздо молитись, бо все одно все знає і бачить... і дахи будинків не сховають від... Ковтав повітря, ледь не захлинаючись. П’янів від терпкого запаху трав. Сьогодні гарний день. Гарний день для смерті – це теж дар... А потім з’явились вони. Вадим почекав, поки пройдуть пів дороги до нього і випустив стріли.
- Чим багаті, тим і раді! – мовив він, споглядаючи, як падають під стрілами люди, і розсміявся залпу, який злетів до нього, вітаючи стріли, що бились об каміння і стріли, що ламались об скелю біля нього, і ту з них, що пробила його плече - теж. Слів його люди внизу на почули, але сміх луною розлетівся по міжгір’ю. Їх було одинадцять на одного, залишилось вісім на половинку, бо як битись з такою ногою... Ех, було б більше стріл – перестріляв би всіх! Дідько їх всіх забери... в гості до того, що в скелі сидить... чи ще когось, не менш доброго… А потім він побачив там, внизу, Ерельна. От і все. „Я не забуду,” – роздалося в голові відлуння давно сказаних слів. Ерельн... той, кого він чекав менш за все, той єдиний, якому б сам підставив під удар горло, якби він попросив. От і все. Жити лишилось доти, поки друг... чи як він тепер там називається, не підніметься сюди. Кожен сам вибирає свій шлях. Він, Вадим, вибрав першим. І не йому судити вибір Ерельна.
- Пробач, - зірвалося зі скривавлених вуст ледь чутно, але людина внизу підняла голову і кивнула. Він почув. Маленьке, смішне диво. Від якого нікому не стане ні холодно, ні жарко. Згадалося давнє: „Я все життя шукав щось. А тут – знайшов. Я не знаю, що, але...” Ерельну було за що мститися. І було кому. В кожного свій шлях... Тільки от чомусь від цього неймовірно боляче. Не будь там Ерельна... „Не думай,” – сказав собі, зручніше перехоплюючи неймовірно важкий ніж, яким, якщо пощастить, йому вдасться когось вбити, якщо першим до нього не добереться...
- Пропусти мене, - сказав раптом той, хто завжди жив в його душі.
- Навіщо? – байдуже відізвався Вадим.
- Пропусти, - з натиском повторив той, і Вадим відійшов вбік, в глибини себе, випускаючи назовні того, хто завжди там жив. Не тому, що чогось боявся чи на щось сподівався. Просто йому було цікаво. Він все свідоме життя відмежовував себе і його, він так багато віддав заради цього... А тепер поразка чи перемога в цій війні нічого не важили. Смерть змінює цінності. І Вадиму було цікаво, що ж зробить Той, якщо дати йому довгоочікувану волю... І його губи скривились в злій усмішці звиклої до болю людини, якій вже давно нічого втрачати, але яка знає, що сила болю і безнадії – це теж сила. І вміє користуватися нею. Він легко піднявся на розпухлу ногу, спираючись на неї, як на живу, і розсміявся так, що тим, хто йшов до нього, стало страшно, але вони не спинилися. Він був схожий зараз на демона, здавалось їм, скривавлений і скалічений, брудний і в рваному одязі, з запалими щоками і дико палаючими очима. Вони помилялись. Він був демоном.
- Хто не вміє жити, той не зможе вмерти, - шепнув Вадиму його особистий демон. – Чуєш? Ми безсмертні! – і розтягнув губи в хижому оскалі.
- Хоеле! Хоейо! – викрикував слова давно збезсилілих заклять той, хто жив у Вадимовій душі. – Йдіть, ідіть до мене!
І вони йшли, ці люди, які достатньо давно знали Вадима, аби вважати це пустими похвальбами смертельно зраненого звіра, і тільки Ерельн на мить збився з кроку, але тільки на мить. А дарма. Вони не були знайомі з тим, хто зустрічав їх на вершині. Вони понуро лізли на пагорб, не відчуваючи приреченості, бо той, хто жив у Вадимовій душі не розмінювався на кидання каміння і палиць. Він просто мовчки чекав, затуляючи зсутуленою постаттю шматочок неба. Шлях, який би він не був, закінчується. І вони зустрілися. Розуміння того, з чим саме прийшло потім, разом з останнім подихом, коли глибоко запалі очі, запалені іскрою одержимості, загороджували собою всесвіт, бо були смертю. Подив – уламок миті, але його вистачає на те, щоб поцілувати чуже серце холодом сталі. Вони вважали себе жорстокими, люди, що бились зараз з тим, хто жив в душі Вадима. Вони не знали, що таке безжальність на межі божевілля, коли ти – кровожерне лезо меча. На одного ворога – один удар. Цього досить. Рухи занадто швидкі, аби їх роздивитись, неймовірно відкриті, бо він не ховав груди від ударів і, можливо, саме тому ніхто не наважився вдарити в ці відкриті груди. Били по рукам і ногам, виціджуючи його кров і дивуючись тому, що вона червона... Йому було все одно. Зараз існували тільки бризки крові на ножі і обличчі, і страх, який нарешті прийшов до колишніх розбійників. Вісім ударів. Вісім. Не більше і не менше. І на останньому на землю впало два тіла, одне – мертве, друге –майже. Як не дивно, останнє належало Вадиму.
Тиша. Кров. Піднятись важко, неймовірно важко – навіть на коліна. Треба. Щоб, ошелешеному болем і життям, побачити обличчя того, кого вбив останнім... обличчя Ерельна. І відчайдушне вовче виття змушує двох поранених стрілами перелякано поповзти назад, від страшного героя, який от-от стане ще й вовкулаком. Вадим не помітив цього. По лицю його текли сльози, змішуючись з кров’ю і потом. Він захлинався болем і чужою смертю, і ім’я Ерельна ніяк не злітало з неслухняних вуст...
Уламки болю різали душу і тіло. Десь неймовірно далеко вгорі злітали з каменя краплі води і падали вниз, вгризаючись в шкіру. Можливо, їм здавалось, що вони полегшують біль. Вони помилялись. Вони важко плюхались на скалічене тіло, розриваючи рани. Треба було б відкотитись вбік і припинити це знущання, але це означало рух, а порівняно з цим катуванням всі слабенькі спроби крапель накапостити здавались нічим.
„Тебе не змогли зламати інші, - нерішуче приходили в голову думки, - але ти достатньо божевільний, аби зробити це самостійно...”
Він ловив краплі розкритим ротом. Хоч якась від них користь.
„Вставай, - хрипло казав він собі. – Вставай. Ти – Вадим. Ти – я. Ти – герой. Принаймні, є ідіоти, які так вважають...”
І не було плеча того, хто жив в його душі. Гіркий ком збирався в горлі. Вадим не чекав від нього того, що той зробив. Їхнє спільне тіло було зараз менш ніж в задовільному стані, але це такі дрібниці порівняно з... Ну що ж, він і раніше знав, що не можна випускати Того, хто жив в глибині його...
„Е...ре...льн...” – вистукували краплі по камінню і шкірі. Ерельн. Я боляче... Як безглуздо... Ерельн... Ім’я, схоже на прокляття. Наскільки божевільно... І нічого не змінити... З горла рвався хрип впереміш зі сміхом, і він захлинався болем, який це приносило його понівеченому тілу, і знав, що так йому не звільнитись і не очиститись. „В помсти чорні руки, - думав він. – Чорні руки, які люблять хапати за горло...” І що з того, що він (ну, майже він) примудрився втекти...
Він розідрав повіки, змушуючи себе дивитись на сірий присмерк печери, розшматований зубами сталактитів. Надумай хтось із них звалитися – і не поворухнувся б. А вони не падали. Чому?
Сон і яв переплітались в його свідомості в такий тугий ком, що не розрізнити, не розідрати. Тут же, поряд, сидів Ерельн, і щось стиха пояснював йому. Здається, те, чому він, Вадим, має вмерти. А може й ні. Вадим не чув його слів, тільки бачив, як рухаються порепані губи. Навколо намотував круги той, хто жив в його душі. І сотні голосів, перекриваючи одне одного, намагались втовкмачити щось в дурну Вадимову голову, але він ніяк не міг зрозуміти, що ж від нього хочуть. І намагався сказати про це, але його слова тонули в гулі їх...
І прийшов день, коли біль зламався об порожнечу його душі і перелякано відповз вбік. А сам Вадим... Він вижив. Чому, як – не розумів. Навіть думав інколи, що простіше було б померти – але... Нехай тіло було тепер помережене сіткою шрамів, і він зараз більше нагадував нічну нечисть, ніж людину. Він вижив. І все питав себе, Того, печеру – навіщо?
- Ти псих.
- Так, Зенноре.
- Божевільний вбивця.
- Так.
- Кат. І в першу чергу – свій власний.
- Можливо.
- Йди.
- Куди?
- Куди завгодно. Наші шляхи розійшлись.
- Чому?
- Я більше не зможу допомогти тобі. А вмирати разом з тобою... Вибач, але не збираюся.
- Прощавай, Зенноре.
- І тобі... всього найкращого.
У відповідь – мовчазний кивок Вадима, який тихо вийшов і зачинив за собою скриплячі двері Зеннорового дому. Він так і не спитав того, що вертілось на язиці. „Чим ти допоміг мені, старий?”
„Хто не вміє жити, той не помре,” - говорив йому той, хто завжди жив в глибині душі. „Я навчусь жити, - обіцяв Вадим собі. – Я завоюю право на смерть...”
Він ненавидів площі і натовпи. І не тому, що хтось весь час штовхається, свариться чи намагається наступити тобі на ноги. Ненавидів просто і щиро, сам не знаючи чому і за що. Але сьогодні прийшов. Прийшов побачити тих, кого називали бичем світу – чаклунів, в існування яких він вірив слабо. Він хотів побачити монстрів, гірших за себе. І вкотре все пішло не так.
Він побачив жінку з понівеченим тілом, рани якого не ховало навіть грубе рубище смертника. Жінку, яка була одночасно гарною і ні, ледь живою, але не зламаною. Тільки в ній, попри все, не було сили. Точніше, зовсім трішечки вона мала, цього вистачало на кілька фокусів, та не більше. А ще... вона майже вірила, що заслужила це вогнище, що хмиз його – її гріхи, і прокляття от-от запалять на ньому вогонь. Ні, вона не думала, що очиститься. Просто вважала це чимось схожим на її майбутнє постійне місце проживання – гієну огненну. І їй було цікаво, як же ж воно там...
„Так не повинно бути, - несподівано вирішив Вадим. – Не в цьому світі, не так, не тут. Не з нею.” Але все це так і залишилось би думками, якби... Він раптом спіймав погляд чорних очей жінки, очей, в яких жив біль, так неймовірно схожий на його власний, коли він ще був... Він згадував той день, коли пішов його біль. Згадував, як біг і сміявся йому в слід, і кричав щось насмішливе і зле, а він не вертався... Вадим кусав себе за руку, гладив ножем кістки – і не відчував нічого. Він сміявся тоді. А потім радість його стала непотрібною, неправильною, як брудна вода. І емоції, які раніше кольоровими плямами розцвічували його життя зараз ніби проходили повз нього не зупиняючись. Так несподівано і неочікувано замість болю прийшла нова господиня – порожнеча. Він вирішив, що мав би злякатися, але вийшла тільки тінь страху, запилена, як роками не мите скло, гидка, як плювок на асфальті... Він гнав її, бив і рвав, та вона забирала все це в безодню себе і потроху заповнювала саме його єство. Вона так і лишилась з ним, багатократно проклята порожнеча, а зараз... Щось зламалось у криво налагодженій системі Вадимової душі – біль чорноокої жінки і темна лавина гніву захлиснула її. І настала мить, коли вона переповнила порожнечу і виплеснулась назовні. І він схопився за цю мить з відчаєм приреченого, так, ніби це він, а не незнайома жінка, піднімався зараз не ще ненароджене вогнище.
- Так не має бути! – крикнув він, ловлячи хвилини безпомічної бездіяльності порожнечі, і рвонув вперед. – Хіба це кара?
Здається, він здивував натовп. Це нашарувалось на те, що він все ще був в їх очах героєм.
- Подивіться на неї! Хіба легка смерть – достойна кара за її злочин? Вона ж не тягтиметься довго, як будь-яка смерть. За те, що вона зробила, треба платити життям. Кожною його миттю. Так, аби кожен світанок запалював у душі таке ось вогнище. Так, щоб захлинулась своїм болем і самотою, своїм гріхом і прокляттям. Смерть –це передача справи у вищу інстанцію суду, а кара її має бути тут і зараз. Кара довжиною в життя. Страшніша за смерть, більша за біль, глибша за страх. Чому ви так не караєте? Невже не знаєте такої кари? Я знаю! Вона буде платити. За чужий біль – тисячократно, за чужий страх – своїм відчаєм, за чужу смерть – мрією померти. Я поведу її по грані її ж душі. Я дам їй Кару. Що таке вогонь? Невже ви хочете, щоб вона очистилась і за миті болю отримала квиток в рай? Хіба це буде справедливо? Вона має заплатити. Коли гріхи занадто страшні, аби їх виправити, залишається розплачуватись. До останніх іскор життя, до сивої крові! Смерть – не кара. Це просто кінець, остання крапка в смішній і похмурій п’єсі життя. А де ж відплата? І покута де? Якщо ви не можете карати по-справжньому, її візьму я. І подбаю, щоб життя стало існуванням, а сама можливість дихати – прокляттям. Вона розплатиться. Згодні?
Натовп мовчав. Він не чекав його слів. Він бачив у Вадимових очах божевільну одержимість війною з порожнечею, з самим собою, і сприймав їх як віру і впевненість. Він був героєм, цей злий і втомлений хлопець. А героям звикли вірити.
- Так, - почулось кілька невпевнених голосів, а решта просто не встигли чи не побажали заперечити.
- Тоді я беру її, - підсумував Вадим, за шкірки стягаючи жінку з вогнища...
- Хто ти? – спитав Вадим.
- Питання без відповіді, - відізвався той, хто завжди жив в його душі. І зробив крок вперед, дозволяючи запиналу тіні зісковзнути з його постаті. Вадим пильно вдивлявся в нього, в риси свого (а чиїм іще могло бути обличчя того, хто жив в його душі?) лиця, хоч і трохи змінені, старші, з жорсткими зморшками вздовж вуст, глибоко запалими очима, запаленими іскрами одержимості і сивими прядками русого волосся, що спускалось на очі. Легка сутулість тільки підкреслювала міць широких плечей і грудей, покритих в’яззю шрамів. А ще через все тіло, від лівого плеча до правого стегна спускалась врочисто-червона стрічка – три паралельні розрізи, схожі на сліди кігтів величезного звіра, глибокі настільки, що крізь них було видно кістки ребер і розрізані нутрощі. Тільки крові чомусь не було, і це жахало більше, ніж розуміння того, що з такими ранами не живуть. А ще були руки, зведені судомою болю, і краплини крові, що виступали з-під нігтів, що продавлювали шкіру долонь, і побілілі кістки пальців.
- Чому? – вражено спитав Вадим.
- Питання без відповіді, - криво всміхнувся той, хто завжди жив в його душі, і Вадим з жахом подумав, чого йому варта навіть така посмішка. Він простягнув руку, намагаючись торкнутись, зцілити, змінити, не дуже то й розуміючи як, але... Той, хто жив в його душі відійшов вбік, і похитав головою, не даючи дістати пальцями ран, з яких не тече кров, які ніколи не загояться.
- Чому? – розгублено спитав Вадим.
- Не намагайся щось змінити чи зрозуміти, - пильно поглянув в його очі той.
- Чому? – безпомічно, як страшне закляття, яке чомусь раптом втратило силу, повторив Вадим, опускаючи голову в очікуванні знову почути - „питання без відповіді”.
- Бо тоді ти станеш мною.
- Чи навпаки? – схилив голову на плече Вадим.
- Насправді це на має значення, - зітхнув той, хто жив в його душі, і сколихнутий рухом біль на мить перекосив обличчя. – Це просто дві назви того самого явища.
Він зробив крок назад, перетворившись в темний силует, ще крок – і розчинився в темені Вадимової душі. А сам Вадим безпомічно дивився йому вслід і вперто намагався зрозуміти. І не міг.
Він так і не зрозумів, що в ньому так налякало ту жінку. Але вона боялась, боялась як ніколи в житті. Найгірший страх – той, що породжений безсиллям, він має звичку переростати в щось інше. На лють жінки не вистачило. Але зла, істерична, надривна ненависть в ній була. І Вадим не став її розчаровувати. Кожному треба щось, заради чого варто жити, і якщо нічого кращого під руками не має, хай це буде ненависть до нього. І він почав вирощувати в ній це почуття.
Він відвіз її до свого колишнього сховища, до печери, в якій текла підземна ріка. І залишив, залишив їй все, що мав, що міг дати – їжу, одяг, зброю, максимум речей, навіть кілька книг, які так і не забрав звідси колись давно. А потім пішов. І страх, тваринний страх, пробуджений „святими” людьми в цій жінці тримав її там краще за кайдани.
Потім були інші, десятки людей, чийого таланту вистачало на один-два трюки, за що вони й потрапили на вогнище, але не більше. І історія повторювалась. Він виривав їх з гарячих долонь смерті, він віз їх у все ту ж печеру, він приносив їм все, що могло знадобитись в житті, він приносив їм книги. І бачив в їх очах одне й те саме – страх, який потроху переростав в ненависть, страшну ненависть слабких до сильного.
Вадим дивився в спину високому священику, який приходив питати його про долю грішників, знятих Вадимом з вогню. Рано чи пізно це мало статись, але розмова вийшла занадто зла, погана, неправильна вийшла розмова. Вадиму чомусь здавалось, що його співрозмовник – знає – і обережні натяки, і вуаль слів, під якою ховається обіцянка і загроза – тільки дань традиції, що ще трохи – і ця гра набридне блідому священику, і він – скаже, а в тому, що його слово дорівнює ділу, Вадим ні на мить не сумнівався. Але священик не сказав. І Вадим мовчки дивився йому в спину, намагаючись згадати його погляд і побачити в ньому хоч якусь тінь душі. Але нічого не міг прочитати.
- А може, вся справа в тому, що в нього справді пусті очі? – задумливо спитав його той, хто завжди жив в душі і дуже любив виглядати через ліве плече Вадима на оточуючий їх світ, як оце зараз.
- О ні, - відізвався Вадим. – Повір мені.
- Чому б і ні, - хмикнув Той. – Занадто мало даних. Все, що мені лишається – це вірити. Можна і тобі...
Вадим вчив їх усьому, що знав, і бачив в їх очах той страх, що змушує шукати вихід, обмінюватись крихтами знань, відомими кожному, і працювати над собою до втрати свідомості. Вадим оберігав їх як міг, і був їм Ворогом з великої літери, перед яким відступав в тінь сам диявол. Часом він питав себе – навіщо все це? Але не міг спинитися, і змінити нічого не міг. Вони стали змістом його життя, ці непогані, але невезучі люди. Вони і їхня ненависть. Він зробив їх справді сильними, він змусив їх стати справжніми чародіями, тими, кого можна було б назвати бичем світу, тими, хто справді міг би ним стати. Він навчив їх виживати і жити, жити попри все, жити – заради. А потім вони зрозуміли. І одного дня Вадим побачив порожню печеру, на кам’яній стіні якої було виплавлене одне єдине слово – „ДЯКУЮ”. Він дивився на нього і не міг відірватися. І розумів, що його підопічним більше вже не потрібна охорона, що, можливо, тепер тисячократно будуть праві ті, хто охоронятиме від них світ... Він зробив все, що міг, хоча це слово вже починало чимало отруювати його життя, як і його антипод – не міг. Відчуття задоволення впереміш з болем втрати тривожило душу, і як сліпець, він водив пальцями по обпаленим краям каменя. Вся вага закінченої нарешті справи навалилась на його плечі і поставила на коліна, поставила перед тими, кого він зламав і звільнив, кого він навчив ненавидіти і жити...
Дякую. Вони зрозуміли. Як давно? Вадим знав, що більше не зустріне нікого з них, не зустріне ніколи. Так має бути – залежних треба відпускати, навіть якщо їх тримали тільки ненависть і страх. „А могли ж і вбити”, - подумав він. Могли. І що з того? Тоді б настала його черга казати: „дякую”. І, якщо чесно, він і не хотів би ще їх бачити. Пам’яті було достатньо. По вустам його блукала усмішка неймовірно щасливої людини, а очі пекло щось вологе і неймовірно гаряче. Притулившись щокою до стіни, Вадим вчився плакати. Кожен вчитель чомусь вчиться у своїх учнів...
Він не брехав собі – в його діях не було ані крихти благодійності. Як він рятував їх, так і вони рятували його – рятували від себе і від порожнечі. Вадим вчився плакати і відчував, як щось лишається позаду, а щось наближається, і нехай тільки на крок, і нехай до цього щось ще йти і йти – воно є. Тільки трохи сумно було від того, що він не зміг піти з ними тим безумним шляхом, який називають дивом. І чомусь неймовірно важливим видавалось те коротке слово, витворене знущанням одного з найскладніших заклять над стіною майже святого місця... Він так часто говорив про кари... цікаво, чи зрозуміли його учні, що він теж розплачується, що кожному – своя голгофа? Він криво всміхався комусь, всевідаючому і тут відсутньому і шкодував, що так і не навчився вірити в бога. Вряди-годи йому хотілось сказати – дякую, дякую за все, і погане, і добре що було і не було в його житті. І для цього потрібен був хтось великий і могутній, хтось, відповідальний за все, кого – не було. І він до хрипоти кричав те саме дякую сірим стінам печери, не слухаючи, як воно переплітається з луною, і не відчуваючи, як висихають непотрібні зараз сльози...
...холод забирався під повіки. Він не знав, що туди не можна, бо тільки в закритих очах відбивається людська душа. Він зазирнув і злякано відсахнувся вбік. Холод не вміє боятися. В теорії. Але ця душа злякала б і легковажний вітер. Ні, в ній не було зла, і тьми не було. Так само, як і мрій і болю, радості і страху, навіть безодні. На мить холод повірив, що ця душа – смерть, але відкинув крамольну думку. Так не буває. І він тихо, майже непомітно, відійшов подалі. „Просто так, - казав він собі. – На всяк випадок.” Відійшов, бо навіть холод хоче жити...
Аліное. Її звали Аліное. Ім’я, схоже на спалах світла, на маленький вогник свічки, яку рукою ховають від прискіпливого погляду ночі. Аліное. Вітер і вода, що зустрілись і сплелись в обіймах – як коханці, як друзі, що давно не бачились, як найзапекліші вороги. Аліное. Так могли б звати богиню. А-лі-но-е. Стук крапель по каменю, стук крові у скронях. Аліное. Аліное. Аліное...
Він починав розуміти тих, хто робив кличем і закляттям ім’я бога. Він починав розуміти владу імен. Він починав... Аліное. Тихий плеск моря біля ніг. Аліное. Шепіт трав, що впівголоса сваряться з падаючим листям. Аліное...
Він зустрів її тоді, коли вже нічого було втрачати і нічого – берегти, коли якби йому сказали, що завтра настане кінець світу, він спитав би, звідки його буде краще видно, коли правда і брехня, праведність і гріх так переплелись в його свідомості, що він перестав їх розрізняти, коли... і він йшов тоді до того, з ким не перекинувся і двома словами, але чию думку цінував вище власної – до Людини, його Людини, хай би що не казали про нього інші. А його не було вдома. Проте – там була Аліное. І це вирішило все. Можливо, вона була занадто схожа на мрію. Можливо, все, чим йому лишалося жити – це любов, бо дружбу зламав він сам, а обов’язок знищила зламана дружба, і треба було полюбити – хоч когось. А може, він просто стомився від власної долі і її треба було віддати, і віддати зараз. Він хотів – Людині. Але Людини не було. І цей сумнівний дар дістався Аліное. Вона була схожа на казкову королеву – довга хвиля навіть на білявого чи жовтого – а рідкісного, справді золотого волосся спадала їй по спині до пояса і з-під цього німбу дивились великі, як у ельфа, очі кольору замерзлого неба, бліді вуста несміливо всміхались гостю, а вся постать найбільше нагадувала мармурові статуї античних майстрів.
- Що робити, - спитав він її, - коли твоє життя не потрібне тобі?
- Віддати, - розсміялась вона, - віддати тому, хто знайде йому застосування.
- Віддати? Кому?
- Це вирішувати не мені.
- А можна, я віддам – тобі?
- Давай! – сміялась вона. Але слово було сказане.
Що він хотів знайти? Що він знайшов? Він розучився жити, але жити хотілось – до безуму. Шляхи героїв годяться лише для величезних бовдурів з розумом менше середнього і абсолютною відсутністю почуттів як таких. Можливо, саме тому всі так звані „великі герої” і були такими. А от він – не був. Занадто багато крові, занадто багато болю і смерті, і – ніякого сенсу. Якби це хоч щось важило – він би терпів. А так... (ні, не треба згадувати, не треба думати, не треба...) Слова друг і ворог втратили своє значення, він плутав їх, він перестав говорити – обидва. (Е-ре-льн... стук крапель по каменю і шкірі...) Ні, досить! Якби можна було залишити минуле в минулому, якби можна було використовувати великий і страшний дар пам’яті на свій розсуд, якби... Він шукав. Він пробував. І – не зміг. Аліное стала його богинею, от тільки... (гірка посмішка на порепаних губах, не розібрати, чия, його, чи того, хто...) Він так і не навчився вірити. Він нічому так і не навчився. Він таки отримав багряну пелену любові, любові її, любові його. Але цього вже не вистачало. Напевне, десь були щасливці, які могли обмежити любов’ю свій світ, не дарма ж про них стільки всього написано, та йому не пощастило – він до них не відносився. І щоб піти далі, треба було повернутись назад, повернутись до Людини. Якщо він пробачив, якщо він зрозумів, якщо схотів зрозуміти і схоче почути, якщо...
Вадим стояв притиснутий до стіни, розмазаний по ній поглядом Людини з великої літери, і чекав. Він відвик чекати, життя в цьому світі відучило, в кров і шкіру йому вписавши істину – бий першим, поки не вдарили тебе, бо потім цього робити, можливо, буде нікому, поки твоя, а не чужа кров не напоїла землю...
Чіпкі, колючі очі Соура Ліанона ніби здирали з обличчя шкіру, заглядаючи не в серце – в душу, і Вадим ошелешено споглядав, як змінюють одне одного на обличчі Соура пильність, недовіра, подив... Так, ніби він раптом побачив щось абсолютно неочікуване, майже неможливе, але в той же час безнадійно сподіване. Вадим знав – в ньому побачили не героя. Але що ж? Що?
Важка, сильна рука лягла йому на плече і різкі, ніби висічені з каменю вуста ворухнулись:
- Йди звідси. Залиш її і йди. Поки ще можеш піти, поки...
Вадим сіпнувся, як від удару. Залишити Аліное? Від однієї такої думки жах охоплював душу, холодом розливаючись по тілу. Простіше кинутись в прірву. Аліное... Він не сказав би, що любить її. Він не вважав любов такою. Але – як кров у жилах, як можливість дихати, як власне тіло йому потрібна була вона. Аліное – можливість жити. Єдина – для нього. Істина серед сотень правд, міра праведності і гріховності, вівтар, на які так легко покласти життя – своє чи чужі – не має значення... Невже він не..? По очах Вадим бачив – розуміє. „Тоді чому ж?” – майже кричав він. Чому?
- Чому? – несподівано зло зірвалось з губ.
- Так треба, - похитав головою Ліанон. Здається, він хотів пояснити. Тільки не знав – як.
- Чому?
- Це... повір мені, будь ласка, це... – це було тим, що не можна говорити, що можна лише зрозуміти. І Вадим – не розумів. Ніяк. Не хотів. Не міг. Чи тільки так думав?..
Вершник поморщився і відігнав уламок спогаду. Все вийшло занадто брудно, занадто... по-геройськи. Та вже як вийшло. Соур Ліанон пішов. А він – він залишився. В чужому домі, який ніколи не зможе назвати своїм, з черговим подвигом, роздутим з нічого, з правом назвати Аліное – дружиною. Назвав. От тільки... Це нічого не змінило. Не додало і не знищило. Лише духам мертвих не треба було довго шукати його ночами – вони збиралися навколо його ліжка. Він тримався – поки міг, поки вистачало сил. Ні, не мертві були його бідою – вони якраз стали добрими приятелями. Бідою був він сам, бідою була безодня, що роз’їдала душу, і якій було чхати абсолютно на все. Він змушував себе радіти. Він змушував себе турбуватись. Він грав нецікаву і непотрібну роль, грав – заради Аліное. Поки і гра, і це саме заради не втратили сенсу. І тоді довелося йти далі і повертатись назад. Що він зараз, власне, і робив.
З-за чергового повороту вискочила масивна громада фортеці і він легко всміхнувся. Соур Ліанон непогано влаштувався, частково відбудувавши неймовірно старий замок і замкнувши себе самотою його темних стін. Вадим знав, що крім самого Соура він не зустріне тут нікого, але величезна будівля не виглядала запущеною і готовою от-от розвалитися, навпаки, вона ніби огортала гостя теплом і радісним спокоєм. Вмів Соур знаходити собі житло. Він спішився, кинув повіддя коня (куди той тут дінеться?) і зайшов. Брів, вслухаючись в те, як ковтають луну його кроків щілини стін, і легкий вітерець зацікавлено смикає одяг. І Вадим вкотре спитав себе, навіщо він прийшов сюди і чи не вилетить, випихнутий черевиком Соура Ліанона. Але чомусь вперто йшов далі. Коридор скінчився просторою залою, стеля якої тонула в пітьмі.
Соур сидів в глибокому кріслі біля комину і гортав сторінки якоїсь книги. Вадим не мить застиг в дверях, вкотре думаючи, що ж такого особливого є в цій людині, і вкотре розуміючи, що ніколи не зрозуміє цього. Ліанон підняв голову, поглянув на гостя і усміхнувся.
Вадим мовчав. Він тисячі разів як по нотах розігрував цю зустріч, і те, що він скаже, але тут і зараз все це виявилось непотрібним, пустим.
- Я...
- Знаю, - погодився Соур з невисловленими словами. – І ти знаєш.
- Але ж це...
- Це правда. Бачиш? – поглянув він йому в очі, і Вадим застиг, придавлений тим, що жило в них, їх правдою і силою.
- Ні...
- Так.
- Ні! Так не буває. Так просто не може бути...
- Так є.
- Ні. Ні! Ні-і-і!!!
Він отримав те, за чим прийшов. Він отримав свою істину. Ту, про яку не можна говорити. І... що ж поробиш з тим, що вона виявилась ще гіршою, ніж він думав?
„Не треба про це, - говорив він собі, вилітаючи за двері. – Це не так, цього просто не може бути... це просто... не так, не так, не так...”
Соур тільки мовчки дивився йому слід, вслухаючись в луну затихаючих кроків. Бідний хлопець. Та що ж тут поробиш. І похитавши головою, він знову уткнувся поглядом в книгу. Чому бути, того не змінити. Все, що міг, він зробив. Тепер черга Вадима.
Він летів назад, як шалений, і впевнював себе в тому, що все це – маячня. І майже автоматично знаходив підтвердження жахливій правді Соура Ліанона. Він ще пам’ятав себе, який жив тільки ворогами, яких треба перемогти, вище яких треба стати. І – він розумів це тепер – він умів шукати ворогів. Його ворогами потроху ставали справді великі – не банальною людською величчю, а чимось більшим, глибшим. І хтось там, на далекому олімпі, вирішив, що боротися з маніяком, який живе ворогами – собі дорожче, бо може ж перемогти, і вирішив відпустити його куди подалі – в мрію, з якої не хочеться йти, в світ, ідеальний для нього одного, в маленький такий ляльковий світик, де єдиною справжньою істотою був він сам... грайся, дитино, в своєму пісочнику, і не лізь під руки дорослим дядечкам... і він грався, о, як він грався...
- І яка буде моя ціна?
Старий, здається, здивувався.
- Я не вірю в благодійність.
- Твої проблеми, - відрізав старий, озираючись. – Хоча... пообіцяй мені, що не повернешся...
Невже все це було дарма? Розбійники і городяни, Ерельн і Зеннор, чудовиська і чародії... грайся, дитино, грайся... Як він зміг тоді вгадати, як зміг розпізнати, що крім нього, справжнім тут був ще один – гравець, в’язень, ворог, хранитель, сторож і ремонтник маленького світику –людина з дивним іменем Соур, людина, яку він завжди вважав – з великої літери...
- Аліное? – жах холодними пазурами впивався в душу. – Аліное! – цього не може, не могло бути, не тут, не з нею, не... – АЛІНОЕ!!!
Темні сходи здавались нескінченними, і він летів вперед, затамувавши дихання, не дослухаючись до слів слуги, які летіли йому вслід, і кров молотом била об скроні, вистукуючи її ім’я.
- Аліное? – увірвався він в напівтемну залу. Не треба було йти, не варті всі божевільні істини Людини її болю, її...
Темне дерево крісла обіймало тонку світлу постать. Біла сукня зі смугами бруду і крові. Він впав навколішки, вдивляючись в обличчя, таке дороге, таке неймовірно важливе, захлинаючись від передчуття болю, який відбився на ньому... тобто мав відбитися... а замість цього – спокій, неймовірний спокій постаменту...
- Аліное? – схлип, видих, мольба. – Що...
- Нога, - хрипко відповіла вона, хрипко, але – СПОКІЙНО! І усміхнулась, гірко, болюче, як часто усміхався він... ні, Той, хто жив в... Здалося?
Тремтячі пальці відвели вбік розірвану тканину, і він на мить застиг, приголомшений білизною кістки, що стирчала зі шкіри... це не просто боляче – це неймовірно боляче. А вона мовчить. Обличчя мармурової скульптури „Страждання”. Застиглого. Не живого. Невже... невже Соур був правий? Він ледь не захлинувся від цієї думки. Це було не просто страшно, це...
- Можна, я вправлю ногу? Я вмію, правда, я...
Скажи: „Ні”. Будь ласка.
- Давай, - видихнула вона. І його пальці лягли на мармурово-білу шкіру, залиту жахливо-червоною кров’ю. „Пробач, - ворухнулись губи, але вона не дивилась на них. – Я маю знати...” І кістка хруснула, доламуючись...
Він зіщулився, очікуючи удару, очікуючи сліз, крику, гніву. Він майже скрикнув: „Пробач!” знову хапаючись за ногу, аби цього разу вже вправити...
- Дякую, - тихо мовила вона і усміхнулась. – В тебе чарівні руки...
Він не закричав. Хоча дуже хотілось. Він таки вправив кістку. А потім не встав – злетів на ноги, і помчав назад ще швидше, ніж мчав туди, ледь стримуючи в горлі нелюдське виття, ледь стримуючись, щоб не рознести тут все під три чорти. Він втікав як злодій з в’язниці, втікав з дому, який так любив називати своїм, куди завжди з такою радістю повертався...
- Це ти?
- Я.
- Таки повернувся...
- А що мені ще лишалось? – гірка усмішка перекосила обличчя без віку, обличчя з печаткою болю, власнику якого ніхто б не дав біологічні двадцять років. – Ми підемо звідси?
- Звичайно. Бо... Що лишилось втрачати?
- Що...
- Ми підемо. Обіцяю.
- Знаю, - в глибоко запалих очах спалахнула іскра одержимості.
- Як? – жадібно спитав вже немолодий, але ще неймовірно сильний чоловік з абсолютно білим волоссям.
- Бачиш? – простягнув йому співбесідник скривавлену руку. – Я розбив її об небо.
