До болі знайомий звук привів Альфа до тями – скрегіт каміння, це без сумніву – саме цей звук. Лишень коли бігав берегом гірської річки звук цей був веселий, співучий. Нині ж це були важкі жорна, де каміння перетирались зі стогоном, - важкий, натужний звук. Мав враження, що прокидається зі сну, але кинувши зусібіч позирки, усвідомив, що ступає в довгій шерензі людей по великій річковій гальці. Напевно, я іще не прокинувся, - попросту перескочив з одного сну в инший, - таке з ним уже бувало. Трохи відлягло від серця, Та, полегша від думки була лиш на мить. Скрегіт давив на вуха. Його все важче було переносити. Хто ці люди, з низько опущеними головами, що бредуть із ним поруч? Не міг роздивитись – чоловіки це чи жінки. Вочевидь, йому сниться сон про концтабір… Бачив подібну картину в якомусь фільмі. Припинив ходу із твердим наміром допитатись правди, та люди, що йшли позаду, - не зупинились, обходили його, не підіймаючи голови, хоч і звертався до них, та не почув звуку свого голосу. Нескінчена вервечка спрямовувала свої стопи в невідомому напрямку. Це точно сон! Це лише у сні починаємо бігти, а ноги не несуть, не мають сили руки, говоримо, а звуку немає…
Удар у спину, повернув його до реальности. Ось лише до якої? Реальности сну? Спостеріг, що хтось жорстко підтримує стрій. Хоча охоронців чи наглядачів, йому, так і не вдалося розгледіти, навіть того, хто огрів його канчуком він не побачив. Лише як уповільнював крок, чи витягав мов страус голову, аби збільшити поле зору, справа, чи зліва насувалась тінь, і зловіще свистів канчук. Що б це все мало в біса означати? Мозок, який на початку взагалі відмовився сприймати умови такої реальности, гарячково запрацював. Але, жодної асоціяції, окрім картини концтабору не виникало. Звук скреготу каміння виводив із рівноваги, не дозволяв на чомусь зосередитись. Врешті рельєф поверхні почав мінятись, кам’яне плато закінчилось, почався спуск у долину. Це дало змогу оцінити розміри їхньої валки. Попереду йшли тисячі, напевно, стільки ж позаду. Скільки всього тут людей, навіть приблизно визначити не міг. Тьма, - це визначення татар пасувало тут хіба найкраще.
Слава Богу, залишився позаду дивний скрегіт. Ґрунт, як виглядало, надалі був кам’янистим, та галька закінчилась. Тепер переступав через великі брили, що до болю нагадували карпатські Горгани. Аби щось зрозуміти, треба знайти бодай якусь відправну точку. Що останнє бачив він, покидаючи такий знайомий і милий серцю реальний світ? Напевно, павука, чи радше символ складений із трикутників, що чимось його нагадував. Ні, йому не згадати, що означає цей символ. Ніколи серйозно не ставився до кабалістики. Що це все могло його обходити? Був прихильником "вузької стежки" у житті.
Те, що почав аналізувати, принесло Альфові бодай якусь полегшу. Та все ще не мав жодного поняття, що тут відбувається, навіть натяку на те, як міг би уплинути на ситуацію.
Безконечний потік людей стікався в долину, і заповнював величезний простір, що його годі охопити оком. Небо над долиною вкрите темною, зловісною хмарою. Ані натяку на якусь рослинність. Бо й звідки? Те, що було під ногами, важко окреслити, як землю. Радше, - лава, хоча для нього все рівно - незнайома субстанція, бо лави ніколи не бачив. Не міг зорієнтуватися, вечір це, чи навпаки, - ранній ранок. Ніколи не бачив, аби грозові хмари так довго зависали в повітрі. Мертва передгрозова тиша гнітила. Як може атмосфера витримувати таку напругу? Швидше б уже вдарила блискавка, чи загриміло…Нараз його й іще декількох бідачисьок конвоїр почав відтісняти. Їхній маленькій групці, десь біля десяти осіб, визначили окремий майданчик, де їм дозволили присісти. Хоча втоми Альф й не відчував, можливо, через те що нерви напружені вкрай. Монотонний, без жодних модуляцій голос, що розносився невідомо звідкіля, подавав інформацію.
- Ви знаходитесь на розподільному майданчику корпорації „Пекло”. Терпеливо дочекайтеся свого призначення. Ви будете займатися тим, чим займалися до того, як потрапили сюди. Ми не розлучимо вас із джерелом вашої найбільшої радості – працюватимете на Інтернетсторінці пекла. Укладатимете програми, створюватимете ігри. Словом, будете у своїй стихії. Ми позбавили вас лише тіла. Ви позбулися клопотів із його обслуговуванням. Зважте, і змушені будете погодитись, що для вас, це – благо. Ви й так, - давно вже живете у віртуальному світі.
Слова мовлені спокійним, монотонним голосом укладались у свідомість і не будили протесту. Тут Альф уперше побачив обличчя „тіні”, як він про себе назвав їхнього охоронця. Такий жорстокий вищир у житті йому доводилось бачити лишень раз. Було це в якомусь американському бойовику, іще тоді окреслив про себе, - „маска садизму”. „Маска” в якій не було нічого людського – ані цікавості, ані співчуття, лише тупа насолода від завданого ним болю. Він уже й не йшов, а пролітав гнаний ударами, навіть напрямку куди його штовхають не намагався прослідкувати. Знає лише, що, таким чином, просувалися вони із шаленою швидкістю. Знову удар, хіба найпотужніший з усіх, і він мов більярдний шар у лузу потрапляє у відсік із безконечним рядом комп’ютерних столів. Чиясь рука притягла його до себе.
- Ти, Альф? Це був Грінго. Ледь упізнав товариша, - ніколи ще не бачив його таким заклопотаним і смутним. Був щиро здивований тим, як вираз обличчя може змінити людину. Це було втілення трагічного образу „покинутості”. Образа, невдоволення, розчарування, безнадія – усі стани прекрасно читались на його обличчі.
- Грінго, що ми тут робимо? Поясни! Як ти сюди потрапив? Ти щось розумієш? Грінго скривив посмішку.
- Ти теж розумієш, - відповів, - лише не хочеш собі в цьому признатися…
- То ми, справді, у пеклі?
- Та ні, лише в одному з його філіялів. Я розпитував, тут немає жодної особи, яка побувала б у пеклі.
- Як ти тут опинився?
- Достоту так само, як і ти. Це, що ми тут, безумовно, моя вина. Ми отримали флайєр, зайшли на сайт, і тим самим підписали контракт на душу. А контракт, зрозуміло, слід виконувати.
- Все тобі зрозуміло, і з усім ти погоджуєшся?! Ти що, з глузду з’їхав?
- А хіба є в нас якась альтернатива?
- Повинна бути. Це якась страшна й фатальна помилка, випадковість!
- Я теж казав „випадковість”, та вони, бач, тут не знають такого слова, кажуть, ми самі його придумали. В їхньому лексиконі його немає.
- Якщо не випадковість, то „непорозуміння”. Невже ти не розумієш? Адже мав би бути Божий суд. Якась процедура…
- Божий суд, - кажеш? А з якої рації? У мене не було ніколи жодних стосунків із Богом. У тебе вони хіба колись були? Чи ти бодай хотів їх установити? Альф понуро мовчав. Товариш говорив спокійно й розсудливо, та кожне його слово, було як удар батога. Грінго розважливо продовжував.
- То яке відношення до тебе може мати Бог? Чому уповаєш до Його справедливости? Кажуть, ми довго й свідомо до того йшли…
- Дурня! Дурня! Ніколи не повірю! Щоб через якісь дитячі забавки!..
- Хочеш сказати, що в нас немає жодного шансу? Альф заглянув в очі приятелеві, та, краще б того не робив, - у них була бездонна й глибока безнадія.
- Пізно, брате, пити „Боржомі”, коли печінка відвалилась, - посміхнувся скрушно. Краще б він не посміхався, його посмішка була такою безнадійно – трагічною, що Альфові, здалось, що по тілу пробігла ціла фаланга мурашок. Урешті видушив із себе запитання, яке від початку ятрило його свідомість, та він усе боявся це промовити.
- То ми мертві, друже?
Грінго не відповів, лише вказав на ряд моніторів, що світились за його спиною, десятки картинок, та усюди один сюжет – похорони. Десь відспівують покійника, хтось плаче, охопивши руками домовину. Врешті побачив величаві каштани, обриси каплиці на вулиці Пекарській у Львові, серце защеміло, - це ж так близько від хати! Ледь упізнав згорьоване мамине обличчя, біля неї батька, - був білий, мов лунь! Коли ж устиг посивіти? Оксану помітив лиш згодом, вона оперлась головою в дерево, і невтішно плакала. Довкола знайомі обличчя – друзі, однокласники, однокурсники і його власне обличчя усе в квітах. Він у центрі уваги, - посередині каплиці у дорогій домовині. Альфа пройняв невимовний глибокий жах, та все ж не паралізував свідомости. Щось тут не так! Він не повинен би так перейматись баченим, так розпачати! Читав, що люди, які в час клінічної смерти покидають своє тіло, ставляться до нього, і до акту своєї смерти з абсолютною байдужістю. Не міг того сказати про себе – душу мучили докори сумління, - він зрадив батька й маму, зрадив свою Оксану, сестру, товаришів. Кожен із них по-своєму розраховував на нього, з розрахунку на нього будували свої плани: Оксана мріяла про щасливий шлюб, батьки хотіли побіля нього зустріти свою старість, сестра любила його над життя, і не уявляла свого життя без нього. І всі вони мали на це право, а він в одну мить усе поламав. Він винен у руйнації їхніх життів.
- Невже всьому кінець? Невже немає жодної можливості повернути це диявольське колесо?
- Вибач, якщо можеш, старий, що втягнув тебе в цю паскудну історію. Будь прокляті ноги мої, що переступили твій поріг. Я приніс тобі непоправне нещастя, - Грінго обійняв його обіруч, поклав голову на груди.
- Не карай себе, ти ні в чому не винен, друже, це лише випадок, що ти приніс мені цю карту. Цілком добре таку послугу міг зробити тобі і я. З певністю, не раз і робив. Лише тоді наслідки не були такі фатальні. Карта за будь-якої умови знайшла б нас. Ми ж бо шукали її!
Як воно там?
(Частина 3).
- Я думав, Альф, Ми можемо спробувати звідси вирватись, аби лиш всадовили нас за комп. Це ж усе таки не пекло, а лише його інтернет-версія, а якщо так, то можна постаратись і знайти якусь нішу в програмі, чи просто зламати коди, чи переробити програму під себе. Знаю, ти всі ці хакерські штучки вважаєш дурнею, але, иншого шансу в нас попросту немає. Хіба є щось неможливого для „Золотої голови комп’ютерної академії”? – Намагався не то піджартувати, чи збудити Альфове его Грінго. Та дарма. Альф не слухав, він гаряче молився до свого Ангела, єдиної істоти з вищої сфери, з якою був у тісному контакті в дитинстві, до якої й тепер, хоча дуже рідко, але звертався у коротких молитвах-зітханнях.
- Облиш, Альф, шкода праці, це не їхня парафія. Сюди, в пекельні кола, шлях небесним мешканцям закритий.
