Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2471
Творів: 44362
Рецензій: 86683

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Щоденник

Бабусина конвалія

© Ганна Осадко, 23-12-2009
         А знаєш, позавчора, у переддень празника святої Ганни, моїй бабусі було би 80 років. Я це лишень нині пригадала-дорахувалася – попри дев'ять класів у фізико-математичній гімназії  ані твердою пам'яттю, ані полюдською логікою, ані блискавичним відніманням-додаванням (ну, це ще сяк-так, навіть помножити можу в стопчик, ділю лишень кепсько, тільки ж то тільки між нами, ок?)
        Знаєш, яка вона була? Вона була моя-премоя, мене ж і назвали Анею на її честь, так, батьки вирішили: назвати мене і Ольку на честь бабусь – я була старшою, і мене на честь маминої мами назвали, а Ольку – на честь татової. Такі ми і вийшли, чесне слово – бабцеаніна внучка – смаглява, чорноока, шустра я, і бабцеоліна – світленька, сивоока, домашня Олька.
        Я років до чотирьох-п'яти щиро вірила, що ми з бабцею – «тільки дві Ані». І більше нема жодніііісінької Ані на білому світі окрім нас – це чудово вписувалося у мою приватну теорію світобудови! Та якось до нас прийшла в гості тітонька, яку теж – от холєрисько! – теж звали Анею...
Знаєш, це був облом.
– Як?!!! Ще одна Аня?!!! – мені просто в голові не вкладалося....
– Нууууу...так... Анів багато є на світі! І не дві, і не три – тисячі, мільйони Ань, Анн, Ганн... Це ж найпоширеніше ім'я у світі! Смішнаааааааа.......
Здається, нічого такого.... ну подумаєш... але пам'ятаю яскраво – оце відчуття – гірке на язиці – розчарування...так наче мене банально надули. Обкрутили довкруг пальця.  Насміялися з нашого такого собі таємного «Товариства двох Ань», чогось святого, вічного, єдиного....Ти розумієш, про що я?
          А ще бабця Аня мене завжди виручала – коли, приміром, я не хотіла йти в садок чи школу – відмазувала мене у батьків – «Най побуде дитина вдома, я чула, вона кашляла вночі, абощо», а ще – хвалила мене. Мені страшенно важило, аби мене хвалили – завжди не була певна власної сили, умінь, краси – і оте її – «ти ж моя Анічка, ти ж моя пташечка» - огортало теплом любові та спокою. Їй – бо кому ж іще? – переказувала відповіді на екзаменаційні білети... Їй – бо кому ж іще? – виплакала свою першу любов: «Бабцю, а я  ще буду любити після цього всього? – Звісно ж будеш! « А потім і другу любов – «І після цього?! – І після цього...Завжди. Багато разів. Бо любов насправді це не чоловіки, що трапляються тобі в житті. Любов живе всередині тебе. Бог – це Любов».
         Від бабусі Ані пахло кухнею – але, знаєш, не огидні запахи, як ото бувало, приміром, в їдальні чи  дитсадку, це був зовсім інший запах – вареників, коржиків, борщу, замішаний густо з гострими запахами «Білизни», крохмалю і діктливих нот «Ландыша серебристого».
     Знаєш,  такі парфуми в  тонесенькій пляшечці з гілочкою живої конвалії всередині? Я малою страшенно  любила на неї дивитися, на оту сріблясну конвалію... Одного разу мені навіть вдалося   виколупати квіточку із флакона – та вона одразу ж зігнулася в три погибелі і зачахла... Я тоді ще добряче отримала на горіхи – і все даремно... Напевно, вони були створені одне для одного – конвалія для флакона – і роз'єднувати їх було гріхом.  
Бабця тримала парфуми в маленькій чорній сумочці – гаманець, який вона все життя називала «пагелярес», окуляри, записник, гребінець, дзеркальце, пінцет для брів... Вона була дуже гарна, моя бабуся Аня!  Навіть вже в кінці, в лікарні, коли це виглядало зовсім зайвим – вона ретельно причесувалася і робила манікюр. Косметикою вона не користувалася, але волосся фарбувала постійно – «Бо що ж? Оце помру – і така страшна-сива лежатиму... невдобно...» (до речі, нагадала – спитати тебе хотіла – ти не знаєш, а мертвим людям голову миють? Минулого року з села їхала, гнали по трасі...а думки людські ти ж знаєш які – як вузлики – одне за одне – і поплелося... а що як вляпаємось в цяточку? А в мене ж після села волосся брудне... от блін...лежатиму як ідіотка з брудною головою в труні... то певно у нас родинне, ага, пунктик такий)
       У мене є стара світлинка, де бабусі років 7 – там її Перше причастя. Вона там на мою  доцю подібна.  Вона ж і померла того дня, коли ми Софію хрестили... Я тобі не оповідала, ні? Так от – я завжди знала, що сни мені сняться не прості – оті всі люди знайомо-незнайомі, міста, в яких я жила колись чи житиму ще, дати важливі, голоси надсадні – що кликали чи шепотіли про головне... Того дня мені цвинтар приснився – старий, занедбаний цвинтар – і бабцина могила. Дати народження-смерті через довічне тире. І порожньо... Я запам'ятала ці цифри – до дати бабциної смерті було ще майже два роки... Я вийшла заміж, винаймала квартиру в іншому кінці міста, у мене народився син – події-події-події – та  чим ближче було до тієї дати – тим маркотніше мені ставало... Вранці я  зателефонувала Ольці: «Слуууу.....лишися сьогодні вдома, а...будь ласка....мені такий сон снився нездалий про бабусю...»
- Та що ти вигадуєш!  Тююююю!!! Теж мені...Кассандра знайшлася!  Навіть не думай, Анько, у мене купа справ!
...я її вмовила. І вже ввечері Олька ридала в слухавку: «Ти знала, ти все знала! Ти відьма, Анько, ти все знала!!!»
...у бабусі був інсульт, сестра викликала швидку, бабусю забрали в лікарню («Якби нікого не було вдома, вона б померла» - казав хірург... так, хірург, я не помилилася – тромб закупорив судини, і бабусі відрізали ногу.) Вона не плакала. Вона майже ніколи не плакала. Сиділа на лікарняному ліжку – бліда на тлі анемічної подушки з лікарняним тавром – акуратно причесана...посміхалася до мене – «Нічого, Анічка, нічого, не плач, вже все добре, бачиш, уже все добре! Я житиму, бачиш?»  
Вона прожила ще майже п'ять років. Вибавила мені Юрка. Дочекалася Софії. Ми одразу з пологового повезли малу до бабці – показати... Вона взяла її на тремтячі руки – «моя ж ти зірочка...моя ж ти пташечка...»
       А через місяць, на світанку, у день, коли ми хрестили дочку, вона померла... Відміняти хрестини не виходило – пам'ятаю, як я заплакана бігала по хаті, шукаючи чорну хустку до церкви замість цвітастої...
         Мені здалося, що я бачила її у храмі – маленьку, скоцюрблену – вона аж поменшала на старість – дрібнесенький горобчик з гострими рисами обличчя... та це була не вона, звісно. Вона ніколи не ходила в церкву. Молитися – молилася – я чула, пошепки, в ліжку, але в церкву – ні. Я колись навіть наважилася – мовляв, може, священика запросити додому...
- Ні, сказала вона, - не варто. Я востаннє сповідалася пістоліття тому, коли вінчалася з першим чоловіком. І що ж я скажу священику? От що?  Не вбила, не крала, не чинила перелюбу...Бог усе бачить – і попереду в мене ще дооовга розмова з Ним...А священик – ні, не треба...
Так і померла несповідана. І сива-сива, як голубка....Не встигла пофарбуватися....
Вона снилася мені нещодавно -  прийшла, сіла на моє ліжко... Бліда, аж біла....В чорній перуці. Очі блистять вогнем нетутешнім...Лихим вогнем.
- Бабусю...А Бог – це Любов?
- Не знаю, Анічка...напевно...
- А ти шо, Його не бачила?
- Ні, ще не бачила...
- А там де ти є...як там? Там страшно?
- Ні, не страшно. Тільки в руки холодно... Це як великий вокзал...людей багато...і всі чекають свого потяга...а його все нема і нема...
- А довго ще чекати?
- Довго, доцю, довго...та ти не хвилюйся, я тобі чергу зайняла...тобі менше буде чекати...
- Дякую, бабусю...
       Намагаюся її обняти...втримати її вузьку зимну долоньку в своїх руках...зняти цю жахливу перуку з її сивого волосся...заховати її – дрібненького горобчика - у коштовному флаконі своєї пам»яти...
як отой давній  діктливий запах...
як оту сріблясту  квіточку солодкої – забороненої -  конвалії.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 5

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

© Іринка , 28-04-2010

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© , 28-12-2009

Мені страшенно важило, аби мене хвалили...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Петро Домаха, 27-12-2009

Поезія у прозі

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Уляна Галич (Консуело), 27-12-2009

Теплі бабусині руки

На цю рецензію користувачі залишили 7 відгуків
© Василь Тибель, 25-12-2009

пам'ять

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Дара К., 25-12-2009

пережите

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Ганна Осмоловська, 25-12-2009

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Паславська, 25-12-2009

Розплакалася.

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Зоряна. Львів, 24-12-2009

Тепло-тепло...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Наталка Ліщинська, 24-12-2009

Але ж і гарно!...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Залєвський Петро, 23-12-2009

Намальована гілочка не в'яне

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Микола Цибенко, 23-12-2009
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.24432420730591 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Джон Ґрішем «Фірма»: інтелект одного проти могутності сотень
У молодому віці кожному хочеться усього й відразу. З роками людина розуміє, що так не буває, але до цього …
Що це за дитячі книги з різними витребеньками?
На українському книжковому ринку досить багато якісної спеціалізованої літератури для дітей. Хочемо …
Вікторія Авеярд «Багряна королева»: зрадити може будь-хто [рецензія]
У жанрі фентезі регулярно з’являються новинки, варті уваги. Одна з них — серія «Багряна королева». Дебют …
«Глінтвейн дорогою на Говерлу» Василя Карп’юка [рецензія]
Нова книга прозаїка та поета Василя Карп’юка потішить спраглого до спокою та забуття, втомленого містом …