Ото, жив я собі й жив. Жив я собі й жив... А потім, взяв собі й завів тещія. Справжнього-справжнісінького. Матьорого такого. А що? –Завів, як усі, тобто, під акцію „два в одному”. Чи, як замолоду при Союзі казали, що „внагрузку” до якогось краму в магазині. Тобто, береш у сільмазі камеру з покришкою для лісапету. А тобі до них праску у вигляді чавунячого вутюга з дверкою для розпалки вогнища усередині сунуть. Й надписом „Азовсталь 1956”. А надворі вже всьо, електрифікація прасок повна на мозоль любу наступила. Цілком й повністю. Та, видко, що ще не безповоротно... Да, а, всеодно, не взять не можна. Бо, тоді камеру продадуть іншому, кому з отим чавунним крейсером кальсонів та штор і море, пробачте, до коліна.
А, коли під акцію „два в одному”, то воно, ото, ну, саме халява, коротше. Думаєш, собі, ото. Всі дурні, а я ж... такий розумашечко. В усіх по одному чи одній, а в мене два чи дві. Шара аж прьот по шару нашару. Коротше, кайф аж розпирає всьо й скрізь навкруги навколо побіля-подекуди. Отож, я й того, цоп, коротше. Внагрузку два в одній.
Нічого сказати не можу гидкого. Основний, такби мовити крам, виявився добре для мене підходящим. І гарна, і покладиста, і в міру мовчазна повально. А що, борща не вміла зварити, -такого, як я люблю, - нічого, навчив таки. Згодом. Навіть не дуже багато харчу на науках тих було переведено. Дослідницьки. Та, хоч говорити про це й приємно, але ж не про неї, мою рибоньку, зараз мова...
А мова йде про її, так би мовити, мать. Зараз. А, -внагрузку два в одному. Теж нічого гидкого сказати не можу. Тільки хороше. Да, тепер, тільки хороше. Вже рік, як порвали з кумом два баяна... Чи три? Й акордеон? Не пам`ятаю, головне добре відспівали. Пєвчих ресурсів з наявними можливостями, так би мовити, не шкодуючи. Надійно провели...
Грошей копачам не жалів. Метрів зоп`ять завглибшечки, -сказав, щоб. Не менше. Халтури без ніякої. Так вони й вирили, як слід. Що потім на канатах з колодязя спуск і відбувся. У один кінець. Такі метрів по 30 троси, капронові. Сам у області купляв. Водички відром витягати з колодязя щоб. Ну, тоді, ото, як тьма нишком на село приходить з райРЕСу. Позапланово-планова...
Отож, як знав, що на добру справу згодяться. А ще, хтів зверху бетонною плитою перекриття з покинутого коровника для надійності пригвоздити. Але, моя рибонька сказала, що її мамусі не такий обеліск потрібен. Що це ми в області у безенчуків замовимо. Гарні вони там. Як мама хотіла. З мармуру. З патретом спеціальним пазурьом вишкрябаним. Як у кумової тещі...
Ну й здря вона. А, я вже й з автокраном був за ту плиту домовився. Отож, спіть, мамо, спокійно тишком-нишком... Під надійним кришком.
Так-то, воно, так. Але, й не так. Жила собі людина, пожила, потім упокоїлася й всьо. Радісно накруги. Пташки співають й дощик теплий по мармизі, мов немовля своє на ноженятках власних йде. А моя теща, виявляється, що геть ще й не всьо. Тобто, вже дуба врізано, а в пам`яті народовій корчем сивим стримить. Справами своїми. Ну, як Сталін там чи наш районний рибінспектор Бурякуда. За Сталіна, то всі знаютьо за що саме. А, от наш Бурякуда, посмертно спливає з незлим тихим словом за дуже вже велике, як зараз кажуть, по роботі гавзяття. Коротше, завзяття... М-да... Хороший був чоловік, а туди йому й дорога... Отож, такі посеред там зібралися люди, а теща моя туди упленталась й собі. Справами своїми й не упокоїться ніяк. Відітєль.
А було це так. Траншею на мою шею копав я їй під водогін. Дванадцять метрів завдовжки, півтора завглибжки. Ще й за півдня, щоб підключитись разом з усіма. Тягла, паньмаш, резину мама-два. Скільки питав зарані, ще коли фори було зо дві обори:
А скажіть-но мені, мамо, а чи-то будемо Вам водогін проводити?
Так вона ж навсю відмовлялася. Казала, що як помру, то потім хоч водогін, хоч недогін. А поки жива, то не руш мого спориша в дворі. А за півдоби до підключення приходить і лупешить мене в саме тім`ячко згодою. Ну, шланг капроновий в мене був, зі свого водогону добро шматком залишилося. А, от копати, власнолопатно довелося. Кажу:
Мамо, то така робота, що кваліфікації потребує абиякої. Так я, ото, когось найму. Чи алконавтиків зокілька яких, удавчиків траншейних, заводу горілчаного, чи що?
-Ні, -каже, якщо так, то я сама й копати буду. Спориш вони мені спиртовим подихом спортять.
-А як я спорчу?
-Ти не спортиш, -тілько вбік видихати будеш, -бо я ж твоя теща.
Отож, пішло на мене в вухову атаку оте бу-бу, бу-бу... Тут ще й рибонька моя вступила і таки мене вдвох умовили...
Коротше, викопав я траншею тую. У встановлені строки. Хоч, довелося проходити такі грунти, що геть не під унти... Каменюка на каменюці й жужелиця, вугілля згар. Все мостила-мостила, мостила-мостила, мостила-мостила, мстила-мстила. Ой, та спиніть же мене, нарешті, хтось. Оце, досі, як згадаю. Спинитись не можу. Болєзьня прямо стрімко набігає. Свиндром від беря-беря побіля-побіля та ще й побільше. Ну, й кидай-кидай подалі-подалі, ще й довго-довго... Коротше, в штикову атаку на неї аж ніяк й не підеш. Тільки добрим ломом, певним прийомом. І совковою вибираєш. Отака копка. Але, вже десь під опівніч, таки я її подужав.
Догріб з лопато-ломовими матцінностями додому. Не кидати ж їх, рідних, вночі на чужині посивіти в чужому краї? Обмився, повечеряв. Й до Марини під бік. А що, я ж ще не геть зовсім трухлявий виробник та й вітчизняний? Та й діти вже навсю всі сплять... Коротше, як кажуть французи у перекладі Михайла Боярського на по-нашому: а чом би й ні, шановная пані?
Ось тут і почалося. Ні, все звичайно в порядку. Не осоромив я, зрештою, ковили та типчаки землі рідної... Але ж, хрустіти почало десь там, де права нога моя з мами своєї у жизнь сувору проростає...
Ну, я, ото, ить, а воно, -хрусть, я, знову, -ить, а воно й собі –хрусть. Ну, я тоді, ит-ить, а воно кляте, -хрусть-хрусть. Дражниться, зараза, як наче. Так я тоді зопалу –ить-ить-ить-ить-ить-ить-ить-ить–ить-ить-ить-ить-ить-ить-ить-ить–ить-ить-ить-ить-ить-ить-ить-ить–ить-ить-ить-ить-ить-ить-ить-ить–ить-ить-ить-ить-ить-ить-ить-ить–ить-ить-ить-ить-ить-ить-ить-ить–ить-ить-ить-ить-ить-ить-ить-ить–ить-ить-ить-ить-ить-ить-ить-ить, щоб знало кляте... Й всьо і всі задоволені. Тобто, з Мариною ми. А нога моя з її мамою так всю дорогу з нами й прохрустіли. Синхронно, такби мовити, колгоспом майже, на хвилях пристрасті проплилося гуртом... Отака, вона, тепер любов сімейна почалася вчотирьох...
Й усьо... Як почалося й не проходить. Звичайно з часом звик. Хоч і згадував, бувало, оту траншею на тещину шею незлим тихим словом. Але, як відомо, частенько час аж майже все лікує в нас. Отож, згодом я, навіть, плюси в цьому постеріг. А що? Хванхвара, що не спить, а ить. Тобто, якби не ить, то й не звучить. Коротше, як в того француза, Декарта, майже: в мнене хрустить, значить я існую... А, може я тільки тоді лишень й існую, коли той хрускіт та й лунає? –Хвілосохвія иття...
Так собі й жили... Ну, а потім теща відійшла туди, де тещ усіх збирають назавжди. Цілком і повністю. Й безповоротно. Провели, пом`янули. Хату її з двором та городом де треба пристроїли. Ну, все, як слід. Й здавалося б, нарешті й усе. Канула мама-два з усіми її бебехами в Лету. Ні, я ж не проти, згадати тещу на Проводи. Ну, коли всю рідню, не знами хто, вже згадують і поминають кучно. Але ж, не кожен же день, чи, перепрошую, ніч. Чи, де трапиться маринин теплий бік? Й зі свічкою хрустить Тещій Безсмертний!
Марині ж, геть нічого не кажу. Це ж її мама, що тут скажеш? Та сам розумію. Допоки буде в мене усілякий ить... Або вся пам`ять з голови не побіжить...
Отож, й чекаю, що станеться перше...
(Історії Малої Історії-2. Продовження бенкету, 2009).
