Віднедавна у мене з’явилася звичка блукати нічними вулицями… Вночі місто зовсім інакше… Звуки повільно стихають, змінюються, вітер відносить їх кудись в далечінь, нічне повітря бринить спокоєм та темною тишею…
Переступивши поріг свого дому і зробивши кілька кроків спиняюся на сходах відчуваючи сонний настрій міста. Ще кілька сходинок. І темний простір розкривається переді мною…
Цілий день йшов дощ і лише під вечір він стих, піднявся легкий туман, повільно наповзаючи на все навкруг і наповнюючи повітря теплом. І вечір спокійно дихає, навіть вітер, заплутавшись у верховітті дерев, затих…
Тиша... Темрява… Бліде світло самотніх ліхтарів... Та звук ударів мого власного взуття об темний асфальт як симфонія в тиші ночі, що супроводжує мою мандрівку – все це наповнює ніч певною таємничістю.
Я блукаю давно знайомими вуличками і стежками, насолоджуючись нічною чарівністю міста, та майже зовсім не надаю уваги поодиноким постатям, що в цю пізню пору поспішають додому, вони безмовні і химерні з’яви у пітьмі ночі, я лише темна тінь для них…
Доріжка темною змійкою біжить у пітьму, розходиться на дві інші, згодом знову об’єднуються в одну й уривається, там де закінчується темний асфальт починається сіра бруківка, вона рівно і однотонно виблискує під світлом ліхтаря, наче луска на шкірі велетенської кам’яної змії, наче химерна істота спить під моїми ногами і кроки ніг людських ніколи не зможуть порушити її одвічного спокою…
Я не люблю освітленні місця, що, на жаль, є невід’ємною частиною мого шляху, тож уникаю світла і повернеться в нічну пітьму…. Заходжу в міський парк – це маленький і майже закинутий скверик, де панує її величність Осінь. Єдине місце де світло гармонійно контрастує з пітьмою. Розкішне жовто-золоте листя вкриває, мов килим, доріжку під ногами, а пишні крони дерев відкидають довгі густі чорні тіні, що з темряви починаються і закінчуються нею…
Сідаю на лаві і вдивляюся у листя під ногами, так ніби воно може щось мені розповісти…
Помічаю таку ж самотню постать, як я, на сусідній лаві… Юнак дивиться у вись темних небес, де за щільним сукном хмар не видно зірок… Він опускає очі і повільно переводить погляд на мене, наче відчувши, що привернув мою увагу…і ніяковіє… Мені теж стає якось не по собі… Я теж надаю перевагу самотності, тому зовсім не хотіла порушити його спокою, мовчки підводжуся і йду геть, ще довго відчуваючи його погляд на собі, що проводжає мене, аж доки темрява ночі не покриває мене…
Дивна зустріч… і мені чомусь видається знайомим той хлопець, я вже десь бачила його…
Та з рештою я вирішую йти туди, де ніхто не порушить моєї самотності, в те місце, що таке близьке моєму холодному серцю й чуже всім іншим, ще живим… Кладовище…
Я заходжу сюди, наче, в рідний дім… Його тиша та спокій огортають мою душу. Скрип брами, шелест листя, шум вітру, крик одинокого нічного птаха – усе таке знайоме, містичне… Знайомі стежки ведуть мене між пам’ятниками і хрестами… Спиняюся постояти під високим старезним дубом… Дрібний дощик падає на мої руки, небо знову плаче і пронизливий вітер плутає моє волосся… Я не лишуся сьогодні тут на довго, ще трохи постоявши покидаю стіни нічного некрополя…
Ще трохи поблукавши темними вулицями, повертаюся додому… Ось завершилася ще одна моя нічна мандрівка…
…
Наступного дня, спускаючись по сходах університету я побачила того самого хлопця з парку, він йшов мені на зустріч… Він подивився на мене довгим поглядом, він впізнав мене… Він з тиха привітався і я привіталася у відповідь… Тієї миті мені здалося, що ми знайомі вже багато років… А серце наповнила якась неосяжна впевненість, що це наша остання зустріч… Тепер кожен з нас піде в свою самотню подорож крізь ніч…
