Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2564
Творів: 46605
Рецензій: 90915

Наша кнопка

Код:



Ошибка при запросе:

INSERT INTO `stat_hits` VALUES(NULL, 19945, 0, UNIX_TIMESTAMP(), '3.226.251.81')

Ответ MySQL:
144 Table './gak@002ecom@002eua_prod/stat_hits' is marked as crashed and last (automatic?) repair failed

Художні твори Проза Альтернативна історія

Втікач (Р.4-продовження)

© Саня Сакура (Чучаєв), 22-12-2009
12.
Лисенко втупився поглядом у вікно. Падав дощ. На вулицях було повно холодного болота, над парком сіріло смурне небо, яке, здавалося, випромінювало  депресію, меланхолію й тугу…
До душі закралася ледь жевріюча іскорка надії, що через погану погоду натовп розповзеться по своїм домівках, аби зігрітися та попоїсти. Однак, на превеликий жаль пана президента, люди залишалися на своїх місцях і, натомість, здавалося, що їх стає ще більше. Тьма-тьмуща, сила-силенна українців заполонили своїм духом половину міста, заражаючи своєї епідемією свободи сусідні українські міста. Чи не вперше за останні роки столиця стала прикладом для наслідування.
Хто міг подумати, що по всій Україні лише за один день на вулиці міст вийдуть близько десяти мільйонів населення? Хто міг спрогнозувати, що після одного запису, який свідчив про факт зневаги до простого люду, українці стануть на ноги після надто довгого перебування на колінах у ролі рабів? А ніхто… Ні урядовці, ні олігархи, ні бандити…
Ніхто…
Лисенко ледь не заридав від розчарування. Кляті українці. Захотілося їм свободи. І саме після того, як я став президентом. Чи не могли вони трішки пізніше прокинутися? Якраз би набрався політичної сили. Хай би йому грець…
В кабінеті президента, оформленого за європейським зразком: комфортний диванчик, що підпирає тильну сторону кабінету; біля нього два крісла, сидячи за якими президенти полюбляли видивлятися новини по плазмовому телевізору; в кутках кабінету мирно розмітилися височезні вазони, були присутні ще дві близькі для нього особи – генерал СБУ Устимов та прокурор Ульянов.  
Гості нервово м’яли руки та прикушували губи.
- Що робити будемо? – заговорив першим генерал Устимов.
- Х*й його знає. – відрізав президент та плюнув у вікно. Комок слини скотився склом до підвіконника.
Знову у кабінеті запанувала гробова тиша. Лише хто-не-хто сопів у носа, шмаркав, кашляв…
Лисенко прокручував у голові публічну розмову з тим вискочкою… лідером… ха-ха-ха… повстанського руху. Потрібно було визнати, що цей хлопчина не пальцем роблений та й за словом до кишені не лізе. Розумний, падло… Йому одне кажеш, замилюєш очі, а він, сукине дитя, умудряється вийти сухим з будь-якої ситуації. От засранець. Звідки він взагалі тут взявся? З якоїсь там Тарасівки? То й дорога його туди ж. Нехай підбирає свої смарклі, ноги в руки та геть з території, де панує не справедливість та закон, а сила і гроші. Потрібно йому показати, як розбираються з такими, як він…
- Слухайте, хлопці, - завів мову президент. – а давайте дамо цим тупим істотам на вулиці під зад. Нехай знають, хто в домі господар. Вчинимо, як колись Маргарет Тетчер… Можливо, колись історики за це мене назвуть «сталевим дядьком».
- Ага. – скептично відповів генерал. – Дивись, аби тільки цим ти і не запам’ятався історії. Типу, другий Сталін чи український Саддам Хусейн…
- Та пішли ви… - розлютився Лисенко, чухаючи свою делікатно вичухрану лисину. – Я вам справу кажу… Дивіться… Зараз я скличу до міста із близьких військових частин всіх армійців та накажемо їм розігнати натовп…
- А завтла світова спільнота засудить тебе як тилана та деспота. – вставив Ульянов, припинивши висякатися у внутрішню сторону свого піджака.
- Та насрати я хотів на ту світову спільноту. – Лисенко гордовито задер голову, неначе тільки-но вчинив героїчний вчинок. – Що мені зробить та Америка чи Європа? У нас тут уже близько двох десятків років процвітає хабарництво та корупція, вбивають як суддів, так і олігархів та політиків, а вони ж нічого не роблять. Нехай сидять собі у своїх нірках та помовчують. Хай собі під носа заглядають, наглядачі бісові.
Генерал Устимов, приклад суворої дисципліни та серозного ставлення до будь-якої справи, не витримавши гундосення президента, щосили вгатив кулачищем по столу, який ледве не розлетівся на дві рівновеликі половинки. Лисенко зі страху ледь не зіпсував повітря, а Ульянов від неочікуваних дій генерала високо підстрибнув з крісла.
- Блін. – викрикнув ледь ненапудивший у штани президент Лисенко А.Л. – Що ти робиш?
- Та заспокоїти тебе хочу. – відповів генерал. – Ти, верзучи всяку нісенітницю, хоч трішечки задумуєшся про наслідки? Якщо ти зараз накличеш на людей армійців, то завтра ж чекай у кожному місті України повстанців, котрі силою випиратимуть урядовців з обласної ради. Завтра ж увечері тебе теж випруть із твого кабінету.  Розітнуть і розірвуть на шмаття тебе… І це я змалював ситуацію схематично, в реальності все виглядатиме досить страшніше.
- Не сци Маруся, бо я й сам боюся. – усміхнувся Лисенко, намагаючись жартувати. Однак жарти ставали все більш нервовими та насиченими матами. Здається президент втрачав самоконтроль.  – Спробуємо утнути щось таке, аби напад на юрбу виглядав необхідністю, а не спланованою акцією.
- Як це? – поцікавився Ульянов.
Генерал Устимов зненацька оживився.
- Потрібно спровокувати натовп. – відповів він.
- Тільки, як?
Устимов загадково усміхнувся. Лисенко, помітивши змовницьку посмішку генерала, вчепився запитальним поглядом у вічі тому, неначе киця кігтями за мишку.
Генерал витримав інтригуючи паузу, а потім мовив:
- Здається, я знаю, що ми повинні вчинити.
- Що??? – вигукнув Лисенко. – Та не тягни ти, кажи вже. Блін. Скільки можна? Давай уже, бо вчеплюся зараз зубами тобі у шию.
- Гаразд. Гаразд… - намагався заспокоїти Лисенка генерал. – Нашим порятунком є цей хлопчина, якого ти хотів сьогодні в дурні пошити.
- Хмельницького, чи що?
- Його самого.
- І яким чином він нас порятує?
- Ти ж погодишся з тим фактом, що цей Хмельницький є лідером натовпу? – генерал втупився у вічі президенту.
- Так. – кивнув Лисенко, очікуючи подальшої мови генерала.
- А за ким піде натовп?
- Як за ким? За ним, за Хмельницьким.
- Молодець. – засміявся Устимов. – А якщо лідер руху розізлиться на президента і накаже натовпу силою захопити Верховну Раду, тоді ти зможеш вільно використати резерви військових. І це буде виправданим кроком, оскільки державний переворот шляхом силового скинення президента є антиконституційним.
- Ха… - засміявся Лисенко. – А це ідея. Тільки, як його розгнівати? Він хлопець стриманий.
- А ти добре подумай, що може його розлютити… - загадковим тоном мовив генерал. Явно у його словах існував якийсь підтекст.
Лисенко напружив свої мізки. Здавалося, все. Невже вдалося виплутатися з ситуації, яка не мала виходу? Невже все вдалося?
Однак потрібно було подумати над тим, що може вивести хлопця, лідера повстанців, із себе. У цьому йому допоміг все той же мозок трійки – генерал СБУ Устимов.
- Пам’ятаєш епізод зі свого минулого, котрий звів тебе з цим хлопцем?
- Авжеж. – розцвів на обличчі Лисенко. Здавалося, він тільки-що випив енергетичного напою. – Авжеж, я й забув, що вісім років тому пристрелив його батька. Це нам допоможе. Потрібно якимось чином зв’язатися з ним і трішки освіжити його пам’ять…            

                                               *             *              *
13.
- Досить нам уже терпіти, досить чекати з моря погоди… - говорив до повстанців Устим Кармелюк. – Давайте покажемо цим панам клятим, де раки зимують. Поріжемо їх у їхніх же шатрах та й діло в кишені.
- Ні!!! – заперечив Северин Наливайко. – Ти що, не пам’ятаєш, що наказав Богдан? Він сказав, аби без наказу нічого не робити.
- Та годі вже вам. – розлютився Устим. – Чому ви слухаєте цього хлопчака? У нього ще вітер в штанях літає, а він… Теж мені командир… Він уже, мабуть, десь сидить із цими панами-браттями у шинку й випиває та закусує з ними…
- Цить… - вигукнув Северин, пригрозивши грізним поглядом Устимові. – Як ти можеш так говорити, адже ви разом розпочали цю справу?..
- А чому ти його перебиваєш, Северине? – звернувся до Наливайка хлопчина з числа повстанців. Він тільки прийшов до загону місяць тому й не знав про лідера руху майже нічого. Лише за слухами… - Судячи з усього, він нас зрадив. Уже три дні десь пропадає… Мабуть, купили його…
- Ех, ви… - махнув рукою Северин. – Роби для вас добро, роби, а отримаєш тільки в лоба. Злі ви… - він з презирством поглянув на повстанців, котрі зібралися біля штабу, аби вирішити подальші дії, та пішов геть.
Устим деякий час помовчав, а потім мовив:
- Я, браття, пропоную силою брати обласний центр, інакше – ніяк…

П’ять сотень селюків у минулому, а сьогодні професійно підготовлених бійців повстанського загону, разом з чотирма сотнями спеців, котрі потрапили до їх полону та згодилися боротися на їхньому боці, впевненим кроком рухалися лісовими хащами у напрямку обласного центру – Шевченково. Місто було розташоване на невисокому пагорбі, за сорок кілометрів від столиці України. Жителі багатоповерхівок Шевченково часто хвасталися іншим, що зі своїх вікон навіть мають змогу спостерігати за життям Києва. Вони одразу ставали гордими від цього…
Сьогодні ввечері Шевченково повинно було стати місцем жорстоких військових битв та баталій. Саме сьогодні повстанці вирішили брати владу силою. Саме сьогодні урядовці, котрі мирно спали на лавах міськради, повинні прокинутися та знову заснути на віки-вічні…
Попереду загону, з гордовито піднятою головою, тримаючи у руках автомата системи Калашникова, крокував Устим Кармелюк. Він ще довго згадуватиме той час, коли Богдан Хмельницький учив його обходитися з цією штукенцією. Першого разу Устим схопив незнайому його оку річ та натиснув на спусковий гачок… Мало того, що вчинив паніку серед повстанців, ледь не перебив половину бійців, а ще й вибив собі плече… Адже це не американські бойовики, коли герой тримає в одній руці пістолета, в другій – автомата, в третій – гранатомет (це я вже трішки перегнув палицю) й умудряється всіма цими видами вогнепальної зброї прицільно стріляти. А в реальному житті ці цяцьки мають гарну віддачу… Таку, що можна й зуби повибивати, якщо приставляти приклад до носа…
Коли загін з дев’ятисот бійців увійшов до міста тихо й не очікувано. Ніхто навіть й думкою такою не хворів, що якісь там повстанці захоплять владу в місті. Більшість жителів взагалі були впевнені, що ніякого такого повстанського загону у лісах Шевченківської області не існує та й не існувало ніколи (якщо тільки не рахувати Великої Вітчизняної). Вважали це продуманим ходом піар-компаній політичних партій. Який же подив був мирних жителів Шевченково, коли вони побачили близько тисячі озброєних чоловіків у сірих камуфляжах, які рухалися у напрямку міськради. Почалася справжня паніка. Хто просто втікав, аби врятувати власне життя; хто телефонував у міліцію, повідомляючи про надзвичайну ситуацію у місті, однак отримував нецензурні послання від захисників правопорядку (закрадалося питання, за що їм платять гроші); інші стояли, мов вкопані й мовчки спостерігали за діями невідомих; деякі намагалися налагодити контакт з повстанцями й, задумавшись над тим, за що бореться ця кучка бійців, переходили на їхній бік…
Так, підійшовши до міської ради Шевченково, повстанський загін уже налічував близько півтори тисячі бійців.
Устим Кармелюк вийшов уперед загону. Його блиснули лиховісним світлом. У цій людині прокинулася жага помсти, котру він майже півроку припинав у собі, втікав від неї, заручником якої був…
- Хлопці, - промовив стиха він. – в… Ат-а-а-к-у…  

    
                                       *           *             *
14.
Юрба людей, не зважаючи на холодний дощ, співали українські народні пісні. Вони, неначе обігрівач, гріли кров та душу українців. Вони співали з посмішкою на обличчі, котрим стікали каплі води. Ці усмішки свідчили лише про одне, що всі вони сьогодні зібралися тут, у Києві, не за чиїмось наказом чи проханням, не за гроші чи іншу винагороду. Всі вони тут заради однієї, загальнонаціональної, ідеї. Заради майбутнього – свого, своїх дітей та своєї Батьківщини.
Ще півроку тому ці люди, зціпивши зуби та стиснувши кулаки, гнули спини на політиків, бандитів та олігархів, а сьогодні стоять тут, на Майдані Незалежності, з вимогою (так-так, не проханням, як раніше, а саме вимогою) зміни державного устрою. Українці зрозуміли, що в країні потрібно змінювати все – починаючи від складу обласних рад та парламенту, закінчуючи законодавством. Народові набридло чути з екранів телевізорів, у кого вони були, що той чи інший політик, та чи інша партія, виведуть країну з кризи, а коли вони, українці, довірялися їм, нічого нового не відбувалося. Вірити люди перестали.
Вперше за довгий час повірили простому хлопцеві ще за роками, однак мудрому та розумному сільському вчителеві, котрий вирішив нарешті постати проти влади. Він викликав довіру не лише словами. Він перший, хто не вимагав силою скидати владу, він закликав до мирного вирішення проблеми. Страйк… Загальнонаціональний страйк… Зупинка виробництва… Ось рецепт ліків сучасної України. України 2016 року.
Мабуть, хлопчина, історик за професійним спрямуванням, оцінив минулі досягнення українського народу через революційні зрушення. Мабуть, краще страйкувати… Все-одно, як не крути, а їсти, як не було, так і не буде. Праця не давала жодного прибутку.
Тому українці вирішили, за лідером повстанців, за Богданом Хмельницьким, хоч у вогонь, хоч у воду…

Богдан разом з іншими виспівував народну пісню «Несе Галя воду», коли до нього підбіг якийсь хлопчина років тринадцяти на вигляд. Його темні, мов ніч, очі запитальним поглядом прикипіли до нього.
- Чого тобі, хлопче? – звернувся до хлопчака Хмельницький.
- Ви… Я… Того… - зам’явся хлопчина. – Ви ж Богдан Хмельницький?
- Так. – посміхнувся Богдан хлопцеві й поклав йому на плече свою долоню. – Чим можу допомогти?
- Ось, - хлопець витягнув з кишені мобільний телефон. – це вам.
- Мені? – Богдан і сам не помітив, як взяв у руку телефон. – Хто тобі його дав?
Хлопець стенув плечима.
- Звідки я можу знати. Якийсь дядько. Дав мені двадцятку й попрохав передати його вам та сказати, аби ви чекали від нього на дзвінок…
Раптом мобільний телефон задзвонив у руці Богдана. Він стрепенувся, поглянув на дисплей телефона. Там висвітився номер, підписаний як «Генерал СБУ». Богдан підняв голову, аби ще щось запитати у хлопця, однак від того лише слід простиг. Хмельницький ще раз поглянув на мобільник, слухаючи приємну музику дзвінка, та натиснув кнопку прийому:
- Слухаю. – невпевнено промовив він.
- Слухай, слухай, хлопче. – почувся до болю знайомий голос чоловіка зі слухавки.
- Чого ти хочеш, пане президенте?
- Полялякати з тобою.
- Лялякайте зі своїми у парламенті, а я розмовляю лише з нормальними людьми.
- Ха-ха. – голосно зареготав у слухавку Лисенко. Богдан уявив огидну міну президента, що усміхається і йому стало бридко. Скільки він бачив це обличчя по телевізору, скільки раз віч-на-віч, і з кожним разом його пика ставала все огиднішою. – А ти, я бачу, зовсім у свого батька пішов. Такий же пихатий та гордовитий. Він теж уявляв із себе Брюса Вілліса, коли дізнався, що я пропоную за полювання на живця двадцять тисяч зелених папірців…
- Сволото… - не стримав своїх емоцій Богдан, коли почув про свого батька. Страшна рана минулого знову відкрилася й починала повільно та болюче кровоточити. Двадцять тисяч доларів. – мовив він про себе. – Батьку, батьку, ти продав своє життя за двадцять тисяч доларів?
- Не заводяться, хлопче. Я ж поговорити хочу з тобою спокійно. Вирішити всі питання, котрі тебе турбують. Скажи мені одне – ти дійсно так переживаєш за цей народ? За народ, котрий не ладний постояти за себе у скрутній ситуації, а ліпше чекатиме допомоги чужого? За народ, котрий ляже під когось багатого, аби вилізти з-під когось злого?
- Ні. Це ти не про мій народ мову вів. – відказав Богдан. – Я вірю, що український народ зовсім інший. Це такі, як ви, зробили простих українців рабами, тряпками, ляльками у вашому театрі… Але всі вони не такі… У душі вони вільні, вони сильні та розумні. Й доведуть це… Лишень встануть з колін та відчують свою перевагу над вами. От тоді…
- Та ти патріот, хлопче. Патріот…
- Я – українець і цим все сказано. За свій народ воюватиму до останнього. А з тобою, гнидо, я маю окрему розмову…
- Це ти про що? – іронічно запитав Лисенко. – Ображаєшся, що батьку твого підстрелив? Та годі уже… Скільки років минуло з того часу, скільки води стекло. Забудемо те непорозуміння.
- Що??? – загорланив Богдан. – Непорозуміння? Смерть мого батька для тебе просте непорозуміння? Я за це непорозуміння втратив двох найближчих людей і ледве повернув третю. Я виношував у собі все життя план помсти тобі та тобі подібних – це лише через просте непорозуміння???
- Т-а-а-к. – протягнув, посміхаючись Лисенко.
- Тоді, начувайся, гидото. Твій час прийшов… - Богдан у запалі кинув телефон на асфальт. Той розлетівся на дрібні запчастини, однак хлопець не мав на меті спостерігати цю картину. Зараз у його душі перекрутилося все: чотири хвилини тому він жадав лише мирного повалення влади, але зараз… Зараз він ладен був застрелити кожного, хто б завадив йому задушити Лисенка… Очі Богдана повільно наливалися кров’ю. Він перетворювався на того хлопчину, який мріяв будь-яким чином помститися за вбивство батька… Перетворювався на того хлопчину, від якого так довго втікав… Саме цієї миті цей хлопчина у ньому прокинувся і зовсім не по-дитячому вимагав крові…багато крові…
Богдан вибіг на сцену, аби сповістити людей, що починається силовий метод усунення влади, але, в останній момент, схаменувся… Здоровий глузд переміг… Він включив мозок й прийшов до висновку, що подібні дії Лисенка є продуманими. Їхньою метою є не що інше, як розгнівати його та розпочати відкриту сутичку з військовими. Початок повстання розв’язував руки політикам, аби ті провернули все так, як вигідно для них.
Богдан не бажав дарувати їм такого шансу…

                                                     *             *             *
15.    
- Ну, со там? – вилазив на плечі Лисенка Ульянов, аби поглянути у вікно, що там відбувається на вулиці. – Цого це вони такі спокійні? Со, ніцього не подіяло?
- Заткнися. – вигукнув, не витримавши гундосіння Ульянова, Лисенко.
Генерал Устимов нервово нарізав кілометраж по кабінету, щось роздумуючи.
- А цей хлопчина молодець. – відзначив він. – Я так підозрюю, що він прочитав нашу задумку. Ти, звичайно, Афоня, добре зіграв на його почуттях, однак помітно, що хлопець схибнутий не лише на помсті тобі, він, здається, бажає допомогти цим бездарам з плакатами вибороти право на достойне життя…
- Патліот. – мовив дефектомовний. – Цолт його забилай.
- Ти колись заткнешся, оратор недороблений? – розлютився генерал. Ульянов втнув голову в підлогу й почав собі щось нашіптувати, роблячи вигляд, ніби образився. Однак, кому як не їм, його друзям, знати, коли він по-справжньому ображається. До таких звернень він уже да-а-а-вно звик.
- Розумний, розумний… - нашіптував Лисенко, потираючи підборіддя.
В кабінеті президента запанувала тиша.
Раптом її безцеремонно розрізав звук дзвінка. Лисенко здійняв слухавку його персонального телефону й відповів:
- Президент слухає… Що??? – раптом його обличчя сполотніло, однак згодом набрало рис радісної людини.
Він поклав слухавку.
- Пацики, ви не повірите. – Лисенко був на двадцять сьомому небі від щастя. – Нам реально фортить.
- Що сталося, говори? – не витримував інтриги навіть такий стриманий тип, як генерал Устимов.
- Щойно повідомили, що повстанці під проводом так званого Устима Кармелюка захопили міську раду Шевченково. Місто під їхнім контролем.
- Чому ж ти радієш, Афоня? – не розумів логіки подібної поведінки свого друга генерал СБУ.
- Тому що, друже, у нас є привід розігнати цих тупаків на вулицях. Плюс до того – неузгодженість у діях повстанців нам на руку. Тож…
- Це ж світить громадянською війною.
- А мені по-фігу…

                                                     *             *             *
16.
Богдан саме прокручував у голові події восьмилітньої давності, коли Лисенко, мов звіра, пристрелив його батька, як його плеча торкнулася ніжна рука. Він посміхнувся, оскільки знав чия вона. Знав на дотик, запах та смак…
- Ірино… - мовив він, не повертаючись. – Де ти була так довго? Я сумував…
- У мене були справи. – відповіла дівчина, подарувавши Богданові сором’язливу посмішку. – Але тепер я з тобою навіки.
Хлопець посміхнувся. Чого він ще міг бажати? Кохана з ним, українці нарешті збагнули, що потрібно боротися за власне життя, за гідне життя, а не безтурботне існування. Здавалося, все у його руках, якби не одне «але»… Одне маленьке «але», котре не давало йому спокійно спати.  Це прагнення помсти… Це прагнення пробуджувало у ньому звіра, котрий не здатен адекватно реагувати на той чи інший подразник… Від цього звіра Богдан на протязі восьми років уперто тікав, тікав світ за очі, знаючи, що втекти практично неможливо… Але втікав. І ця роль втікача, втікача від самого себе, від свого бажання йому не дуже подобалася. Боротьба з власним гнівом викликала часті нервові зриви та депресії. Іноді Богдан задумувався над сутністю цієї втечі. Фактично він тікав від запрограмованого у його ДНК звіра, хижака, з усіма його рефлексіями. Прагнення вбивати, виживати є сутністю кожної людини, якого б вона не була роду чи походження. І кожна людина свого роду втікач від цієї запрограмованої системи або вірусу (як завгодно). Однак лише одиниці можуть по-справжньому боротися з цим. Більшість здається і стає його заручником… Так з’являються грабіжники, вбивці, гвалтівники, месники…
Богдан не хотів здаватися, хоча й відчував, що сили у цій боротьбі не рівні. Вбивство батька на його очах… Важливий помічник…

Ірина притулилася до Богдана, зігрівши його теплом свого тіла. Здавалося, що вона до Майдану не прийшла, а прилетіла, оскільки страшна злива промочила одяг мітингуючих наскрізь, а її був зовсім сухим, неначе вона перейшла з одного часового виміру, де панувала спека до іншого… Богдан у свою чергу ніжно поцілував дівчину й заглянув їй у вічі…

А за триста метрів від них, з вікна президентського кабінету, спостерігаючи у бінокль сидів лисий пан, роздумуючи над черговим планом повалення повстанського руху. Облизуючи губи, він щось шепотів й посміхався.
Якась недобра думка закралася до його голови.
Тільки ось яка, окрім нього, поки що, не знав…

Довгий погляд закоханого повстанця перервали вигуки людей десь у метрах двадцяти від нього. Всі кликали Богдана Хмельницького.
Богдан, піддавшись вигукам, проліз крізь натовп й отетерів. Серце стислося й не розтискалося… Кров застигла від побаченого. Невже…
Просто у сотні метрів від натовпу зібралося безліч військових зі щитами та гумовими палицями у руках. Злічити їх було практично неможливо, як і мітингуючих. Хмара бійців у чорному камуфляжі поступово почала наближатися до натовпу, голосно стукаючи палицями по щитах. Складалося враження, що римська піхота почала свій наступ на Карфаген…
- Боже милостивий… - вигукнув хтось із натовпу мітингуючих, у голосі якого відчувалися благальні нотки.
Богдан подивився на Ірину, котра саме його наздогнала.
- Ірино, прошу тебе, йди звідси. Ти ризикуєш життям…
- А ти?
- Мені все-одно…
- А мені, ні.
- Йди.
- Не піду.
- Підеш.
- Тільки з тобою.
- Не будь впертим дитям. Я обіцяю, все буде добре. Тільки йди.
- Гаразд. – дівчина вгнула голову й зникла у натовпі, мов птаха у хмарах.
Богдан вийшов вперед натовпу.
Хмара військових зі щитами та гумовими палицями впевнено продовжувала рухатися. Коли ж до сутички натовпів залишалося декілька метрів, хмара зупинилася. Богдан викинув руку вверх, голосно вигукнувши:
- Стоїмо спокійно. Не встряваємо в бійку. – слова Богдана понеслися юрбою з вуст у вуста.
Військові чекали наказу свого командира для початку нападу. Однак ніхто із них не бажав цього. Це ж такі самі українці, як і вони, тільки по різні сторони барикад.
Командир військових мовив у рацію:
- Ми на місці, генерале.
- Починайте. – мовив голос генерала, котрий за всім дійством спостерігав з вікна кабінету президента України.
Командир почув наказ, однак не поспішав віддавати його військовим. Боявся. А у голові в нього крутилася одна думка: «серед них може бути його брат чи сестра, а можливо й син».
- Починайте. Ви чуєте наказ, капітане? – пролунав роздратований голос генерала з рації.
Командир похитав головою.
Раптом військовий, котрий стояв у першому ряду хмари, кинув щита на асфальт та попрямував до натовпу мітингуючих. За ним це зробили всі, хто були з ним в ряду. А згодом всі військові стали частиною повстанської армії, відтепер всесильної.

- Командоре, - трохи згодом запитав командира загону військових Богдан. – хто давав наказ наступати на нас?
- Сам президент, через генерала СБУ, щоправда.
- А в чому ж причина? Чому він вирішив владнати справу силою, адже ми демонструємо, що є прихильниками мирного повалення влади?!!
- Богдане, - мовив тихо, однак спокійно та врівноважено капітан. – Шевченково захоплене вашим повстанським загоном.
- Як? – отетерів Богдан. – Але, хто?
- Устим Кармелюк…
- Устим…
Цей удар був нижче пояса. Ні, це було відразу десять рівносильних ударів нижче пояса. Такого Богдан від Устима не очікував. Від кого-кого, а від нього, ні. Це була, можливо, єдина людина, на яку він міг повністю покластися й довіритися, але тепер… Тепер розумів, що довіряти не може нікому, за винятком єдиної особи… янгельського походження…
Розкол у партизанському русі говорив про падіння авторитету як Богдана, так і самого повстанського руху. Однак всі важелі у руках Богдана. Більшість з ним…
Тож і все вирішувати теж йому…

                                                    *            *            *
17.
Трійка добрих друзів сиділи за столом, розпиваючи по сто грамів горілки. Це задля зняття стресу. Що краще його знімає за неї?..
- Все, на жаль, провалилося. – закусивши шматком копченої ковбаси, мовив генерал Устимов. – Цей хлопчина мічений Богом. У нього неначе на плечі сидить ангел-охоронець й відводить від нього всі наші атаки. Везунчик, одним словом…
- Фарт – річ не постійна. – відповів Лисенко, скривившись від гіркоти окаянної. – Відтепер козир у наших руках.
- Що ж це за козир?
- Е-е, хлопці, вам скажи й самі захочете… - він підняв слухавку телефону й набрав потрібний номер. Коли на іншому кінці він почув грубий чоловічий голос, мовив. – Северине, твоя справа зроблена. Тепер спробуй умовити Устима прибути до мене для подальших переговорів. Чому-чому? Скажи, що так треба. Придумай щось. Все…
Лисенко загадково посміхнувся.
- Мати власного гравця на полі бою суперників – це вже шанс на перемогу…

                                                *               *             *
18.
Як тільки Богдан Хмельницький загін формував загін повстанців, Северин Наливайко став його другим кращим другом. Він разом з Устимом Кармелюком користувалися необмеженою довірою у ватажка повстанського руху. Всі думки, всі прогресивні ідеї лідера проходили через їхні вуха, їхні мозки…
Северин добре пам’ятав ту мить, коли Богдан вмовив його стати бійцем повстанського загону. Той тоді згадав про його бідолашну дівчинку, яку згвалтували малолітні чувачки… Однак Богдан не знав одного – з гвалтівниками уже давно все вирішено. Северин одразу після згвалтування дочки звернувся по допомогу до знайомого, котрий у свою чергу поросив підсобити старого друга – Лисенка Афанасія Львовича. Той на другий день віддав у руки батькові ображеної доньки її кривдників. Ой, що він з ними зробив… Тільки з того моменту Северин став одвічним боржником всесильного політика…
І як тільки Лисенко дізнався, що Северин є бійцем повстанського загону, одразу таємно з ним зв’язався й вимагав стати його підпільним агентом. Северину не залишалося нічого іншого, як погодитися. Щоправда, розриватися між дружніми почуттями та боргом ставало дедалі важче, однак він робив свою справу.
З Устимом він теж поговорив досить грунтовно. Кого-кого, а Устима він пізнав досить добре, тому й знав, на що натиснути одразу, аби той піддався його словам. П’ять хвилин умовлянь і Устим уже горів бажанням захопити обласний центр. На зборах повстанців Северин повів себе, на подив Устима, досить біполярно – начебто й відстоював погляди Богдана Хмельницького, але й не заперечував силового методу повалення влади…
Северина часто гризло сумління. Ставало все важче ховатися під маскою доброго чоловіка, який в будь-який момент відкликнеться на будь-яке прохання. Набридло. Особливо соромно було перед Богданом, адже той завжди ділився своїми мріями, витворами хворобливої уяви… Одного разу Хмельницький показав йому та Устимові план розвитку України. Це була схема, за якою країна могла б стати сильною при розвиткові регіонів окремо. Богдан наголошував, що вільна чесна конкуренція між регіонами у розвиткові економіки та культури змушуватиме керівництво регіонів думати про людей. Северина дуже вабив той пункт плану, який передбачав збільшення зарплат для робітників усіх сфер за рахунок зниження зарплатні політиків та всіх урядовців. Правильним ходом у плані Богдана він вбачав доповнення до всіх законів України, особливо Закону «Про освіту». Богдан вважав, що зі зміною морально-етичних засад сучасного суспільства потрібно й сферу освіти піддавати реформі. Він твердив, що учитель – особа, котра не прогресує, а регресує, оскільки зовсім немає часу для власного самовдосконалення. Саме через це вчителі стають затурканими й впертими скептиками, не бажаючими змінювати методи впливу на учня. Як людині, котра пізнала радості педагогічної професії, Богдан розумів важливість відчуття вчителем дітей. А задля цього необхідно створювати умови саморозвитку вчительського складу. Помітним є й падіння моральності в учнів. Ті зовсім забули про повагу до старших, упав авторитет учителя. Тому першочерговим завданням держави, на думку Богдана Хмельницького, є контроль насамперед сімейного виховання. Адже хто, як не батьки, повинні турбуватися, аби діти не лаялися у школі, не палили, не обпісювали кутки… А єдиним засобом впливу на дітей є адміністративне покарання, себто за кожен проступок свого сина-учня, батько чи матір виплачує певний штраф у грошовому еквіваленті. Це повинно було стати важливим стимулом для батьків заглянути до щоденника своїх чад.
І це були лише накидані на папері поверхневі реформи, які провести потрібно було першочергово. А скільки таких ідей вирувало у голові Богдана!!!
Тільки ось тепер його ліва рука позбавляє права привести всі ці мрії у життя.
Северин Наливайко стиснув кулаки й прикусив нижню губу. Потрібно діяти за наказом. А наказ досить простий – зробити так, аби Устим Кармелюк погодився зустрітися зі своїм злісним ворогом – паном президентом України Лисенком Афанасієм Львовичем, з людиною, яку той ладен був розірвати на маленькі шматочки, а в разі потреби й з’їсти. Однак все можливо…
- Слухай, Устиме. – говорив Северин. – Ну, чому ти гарячкуєш? Я ж не прошу тебе ставати перед ним на коліна. Ні. Тобі потрібно з ним зустрітися й поговорити. Сьогоднішні справи вирішуються не лише силою, а й методами вербального спілкування.
- Северине, - гнівно відповів Устим. – не змушуй мене посилати тебе під три чорти. Ти ж знаєш, як я відношусь до таких типів, як цей президент. Я ж його приб’ю при першій же нагоді…
- Теж варіант… - підмигнув Устимові Северин. – Однак спробуй спочатку проявити навички дипломата.
- Дип… чого? – скривився Кармелюк.
- Дипломата. Ти повинен стримати не певний час власні емоцій й вислухати уважно пропозиції Лисенка. Розпитай його про гарантії їх виконання. У разі, якщо тобі щось не сподобається, кокнеш його та й всі справи.
- А це вже мені більше подобається.
Устим підпер підборіддя пальцем й щось заздалегідь роздумував.
- Гаразд. – раптом рішуче й безповоротно, мовив він. – Я зустрінусь з ним. Телефонуй цьому пану…
Який я тільки молодець. – думав Северин, набираючи номер телефону Лисенка. – Все-таки, гостей з минулого так просто надути. Ха-ха-ха…

                                               *             *              *
19.
Наступного дня, зранку, Устим Кармелюк сидів у зручному кріслі, обмацуючи його шкіру. Дивні часи настали, - думав він. – живуть так шикарно й ще чимось незадоволені. Та у наші часи, та ми такого й близько на очі не бачили. Оце розкажу своїм, в шоці будуть.
Навпроти нього, нервово облизуючи сині, мов у мерця, губи сидів пан президент всія України Лисенко А.Л. Він намагався не дивитися Устимові у очі, оскільки знав, що злякається його погляду – погляду ще середньовічної витримки. Однак справу потрібно було вирішувати й для цього необхідно було деякий час погомоніти з гостем, аби той не накоїв дурниць…
- Що ж, пане… Вибачте, як до вас звертатися?
- Устим… - відповів впевненим тоном гість. – Устим Кармелюк. Я з минул… Я прибув сюди за вашим проханням і бажаю знати, чого ви мені запропонуєте.
- Єдине, що я можу вам запропонувати, пане Устиме… - Лисенко якось підозріло поглянув на Устима. – Вибачте, а ім’я таке ви отримали, мабуть, за власним бажанням? Ви ж не той Кармелюк, про якого я думаю?
Устим витримав паузу, аби Лисенко мав змогу відчути себе повним дурнем через подібне запитання.
- Ну, звичайно, вибачте за таке… Коротше, я пропоную вам реорганізувати повстанський загін, аби не зіпсувати зовсім відносини між народом та владою, оскільки вони й так через край напружені…
- І хто ж в цьому винний, пане?
- Звичайно, звичайно, тільки ми, але… Зрозумійте, керувати такою країною досить не просто. Тим паче я зовсім нова людина тут. Мене тільки обрали новим президентом. Чесно кажучи, - Лисенко нахилився ближче до Устима й прошепотів. – я й сам мав на меті порозганяти всіх цих урядовців. Досить їм гріти, вибачте на слові, сраки на теплих кріслах. Нехай йдуть працювати на заводи, а розумних та поміркованих професіоналів на їхнє місце ми знайдемо.
- Що ви конкретно пропонуєте? – Устим Кармелюк досить швидко адаптувався до ролі дипломата й задав точні й лаконічні питання, котрі конкретно стосувалися суті розмови.
- Я пропоную вам стати частиною нашого уряду. З вашою допомогою ми зможемо створити сильну країну, вивести її економіку зі стану розрухи, висмикнути її за вуха з трясовини…
- Голосно говорите, пане президенте, - вийшов із себе Устим. – однак не вірю я жодному вашому слову. А ось моя «довірялівка» мене ні разу не підводила. Тож… Краще я вас приб’ю. Так буде краще для всіх… - Устим висмикнув з-під футболки ножа й рушив до Лисенка, коли той голосно закричав, прохаючи охорону допомогти йому. За секунду до кабінету увірвалося шестеро охоронців, котрі зробили спробу схопити Устима. Проте той виявився міцним горішком і одним змахом руки відкинув від себе одразу чотирьох. Лисенко пополотнів від побаченого. Людина одним змахом руки…чотирьох… Збожеволіти можна.
Ще одна хвиля нападу охоронців знову обвінчалася невдачею. Устим не на жарт розлютився й почав гамселити всіх, хто потрапляв йому під руку, доки не піймався на простий, однак досить ефективний прийом армійського рукопашного бою. Його руку охоронець стиснув, немов тисками, заламав за спину так, що перебилося дихання, а кістка ледве не вискакувала з плеча. Однак подати вигляд, що йому боляче, Устим не міг. Перед такими він не буде ганьбитися…
- А тепер поговоримо зовсім по іншому, хлопче. – уже відчуваючи себе господарем ситуації, промовив Лисенко. – Киньте його до підвалу. Нехай трішки поспілкується з дівчиною…

- Ірино, - гукав на всі сторони Богдан Хмельницький, намагаючись віднайти кохану дівчину. Після цієї незрозумілої ситуації з військовими, він зовсім втратив її з виду. Вона кудись побігла. Але ж куди. Богдан починав хвилюватися. – Ірино, дівчинко моя, де ж ти? – він звертався до простих людей, прохаючи їх допомогти знайти дівчину, але ті лише зводили плечима.
Раптом його плеча торкнулася рука. Богдан мимоволі посміхнувся.
- Ірино? – він повернувся й посмішка повільно зійшла з обличчя.
- Богдане, - мовив командир військових, котрі ще вчора ледь не започаткували громадянську війну. Капітана звали Володимиром Винниченком. Вже пізніше, по ходу розмови, вони зрозуміли, що давно знають один одного. От тільки Володимир промовчав, що закрив справу про вбивство батька Богдана й за це отримав звання капітана міліції й очолював загін «Беркут». – тобі повідомлення.
- Від кого?
- Від Ірини.
- Де вона?
В.Винниченко стенув плечима. Він протягнув рацію Богданові та зробив крок назад. Хмельницький натиснув потрібну кнопку й з рації почувся гучний, пронизливий шум.
- Богдане, коханий мій… - почувся голос Ірини. – Забери мене звідси, прошу тебе. Вони мене вб’ють.
- Хто вони? – очі Богдана забігали, мов бісики.
- Лисенко…
- Гад… - Богдан зціпив зуби й слухав далі, що говорила Ірина.
- Приїжджай на вулицю Тараса Шевченка, 37-а, сам, через годину. Тебе там зустрінуть.
- Гаразд. Я приїду…

                                              *            *            *
20.
Богдан поглянув на високий будинок, котрий здавався настільки старим, що його вже давно пора було знести. Однак життя у ньому кипіло. До під’їзду входили десятки людей – жителів цього будинку, котрі зовсім не задумувалися над тим, що не сьогодні, так завтра їм на голову може звалитися багатотонна бетонна плита. Ні. З цим неподобством потрібно щось робити. Потрібно змінювати ситуацію у країні. Держава, в першу чергу, повинна думати про людей.
Перевівши хід думок зовсім до іншого русла, Богдан згадав про Ірину, котрій загрожує смерть й поглядом почав вишукувати вулицю Тараса Шевченка, 37-а. Уважно придивившись, він вгледів на тому-таки старезному будинку табличку з написом «вул. Тараса Шевченка, 37-а».
Залишалося лише чекати.
Однак не довго…
До будинку під’їхало чорне авто, з якого показалося пихате обличчя водія.
- Я от Лисєнка, помнішь?
- А как же… - зіронізував Богдан та сів до автівки.
- Накінь вот етот мєшок себе на бошку й молчі, понял мєня? – чоловік говорив російською мовою в перемішку з блотняком.
Богдан накинув на голову чорний мішечок, який йому люб’язно вручив блотний водій й чекав зустрічі з персоною нон-грата для нього особисто – Лисенком А.Л. Але що поробиш – треба, так треба…

Можливо двадцять хвилин, а можливо й довше їхали вони, але Богдан уже встиг забути, яке це денне світло й, коли нарешті мішок з голови злетів, світлові промені безцеремонно стукнули до його зіниць. Він зіщулився.
Коли ж очі звикли до світла, Богдан зрозумів, що знаходиться у підвалі, в якому воняло сирістю. Єдиним джерелом яскравого світла був винахід Ілліча.
Уважно придивившись в куток підземної кімнати, він помітив дві постаті, котрі притулилися до сирих стінок. Це був чоловік та жінка.
- Ірино, - невпевнено мовив Богдан. – це ти?
- Богдане? – запитала дівчина.
- Ірино. – вигукнув хлопець та підбіг до дівчини. – Сонечко моє, - говорив він. – заспокойся, не плач, все буде добре, я тебе витягну звідси.
Ірина ствердно кивала головою. Вона вірила Богдану, як раніше вірила своїм батькам. Іншого варіанту у неї просто не було.
- Богдане, - раптом почувся знайомий чоловічий голос з кутка, вкритого пітьмою. – це – я. – чоловік вийшов з тіні й Богдан впізнав у ньому Устима Кармелюка.
- А, Устим. – бездушно відповів Богдан.
- Друже…
- Ти продав свого друга… - різко кинув у відповідь Богдан. – Ти пішов проти нього.
- Я…я не хотів. Я хотів, як краще…
- А вийшло, як завжди…
Богдан міцно обійняв Ірину.
- Вони тебе не ображали, не били?
- Ні. – похитала головою дівчина. – Але обіцяли, якщо ти виконаєш їхніх умов – мене катуватимуть, а потім… - Ірина не витримали самої думки про те, що з нею можуть зробити і їй стало недобре.
Раптом Богдан почув, як рипнули двері й до підземної в’язниці зайшов пан президент.
- Привіт, ще раз.
- Вітаю. – відказав Богдан. – Які умови?
- Досить прості.
- Конкретно.
- Зроби так, аби люди з вулиць розійшлися по домівках й розчарувалися у подальших повстанських діях.
Богдан голосно засміявся.
- Це просто не можливо. Вони ж мені не підвладні. Вони керуються покликом власного серця.
- А ти спробуй.
- Я не зможу.
- Тоді… - Лисенко кивнув охоронцеві, котрий стояв ближче до нього і той наставив пістолет на дівчину. – Я пристрелю її.
- Ні. – вигукнув Богдан, його тіло напружилося, але коли пістолет опустився, воно раптово пом’якло й стало зовсім безпомічним. – Я спробую… Я зроблю це… А як Устим?
- Він виборюватиме своє життя самостійно.
Богдан поглянув на Устима. Той гордовито підняв голову та з посмішкою на обличчі ствердно кивнув.
- Гаразд. Я піду…
- От і добре. Щасти тобі, патріоте…

                                                *            *            *
21.
Минула година після розмови з Лисенком. Чогось подібного Богдан й очікував від нього, однак його слова стали смертельними для нього. Коли він погодився виконати умову Лисенка у ньому померла та особа, котра так бажала добра своїй країні, померла та частинка його душі, котру він так романтично називав «патріотом».
Ідіот… - говорив про себе Богдан. -  Як ти міг не прорахувати цього ходу? Чому ти такий ідіот? Тепер вся діяльність покотиться котові під хвіст… Нажаль…
Його нога повільно ступила на сцену Майдану Незалежності. Люди, помітивши його постать значно оживилися й готувалися слухати його промову. Тільки от ніхто не знав, що він повинен був зараз їм сказати.
Богдан міцно стиснув у руці мікрофон й переляканими очима поглянув у натовп. Мільйони очей прикипіли до нього, до своєї єдиної надії, а він їх так підводить.
В раз у голові завихрилися всі ті думки, мрії, витвори уяви, котрими він себе годував на сніданок, обід та вечерю й стало трішки моторошно. Скільки він хотів зробити, а зупинився посередині. Начебто й уже зробив багато, але результату ніякого. Лише вакуум. Він лише зумів струсити з цих політиків піт, коли ті злякалися про свої життя, але не більше. Вони виявилися хитрішими, впливовішими й в результаті всього переможцями цієї війни, хоча й всі битви були виграні повстанцями…
Ірина в них. Її життя в руках Богдана. Якщо виконає вимоги – виживе, ні - …
Потрібно було вирішувати, що робити і здається він знав.
Значить так потрібно. – констатував Богдан. – Я зроблю те, що вважаю за потрібне. І нехай Господь мене пробачить…
Набравшись сміливості, Богдан рішуче мовив:
- Вітаю тебе, народе український. Маю для тебе звістку…                            
    
                                  *            *            *
22.
Устима Кармелюка закинули до якогось невідомого для нього тунелю й сказали втікати. Сказали лишень, що це полювання й він повинен вийти з нього переможцем, інакше – смерть. За ним мали полювати троє охоронців Лисенка. Вони були озброєні до зубів, а Устимові не дозволили навіть одягти футболку.
Тож Устим щодуху біг темним сирим тунелем, котрий раз-по-раз розгалужувався. Поверх голові він часто бачив червоні цяточки. Для його розуму це ввижалося, як комаха абощо, але для людини XXI століття відомо, що камера спостереження. Устима було видно, як на долоні для його переслідувачів.

Три охоронці-мисливці, міцно тримаючи у руках зброю, з приладами нічного бачення переслідували свою мішень. Тунель був спеціально обладнаний Лисенком для полювання на людей одразу після випадку в лісі, коли його ледь не заарештували. Тоді малий хлопець побачив, як він пристрелив його батька…
Один із охоронців – високий чорнявий хлопчина – помітив у дальньому кутку постать схожу на людину й одразу вистрілив, однак постать продовжувала спокійно стояти. Охоронці отетеріли. Хіба таке можливо? Охоронець опустив трішки зброю й зробив крок вперед…
Раптом із-за вигину тунелю вискочив Устим. Він лише показався мисливцям і так же раптово зник, лише змахнувши рукою. Однак один із охоронців голосно скрикнув й схопився рукою за шию. Товариші підтримали його й помітили простромлену шию друга наскрізь коротким залізним прутом. Мабуть десь знайшов… Лисенко полюбляв залишати для своїх жертв зброю, аби ті хоч якимось чином відбивалися.
Мисливці стали трішки уважнішими. Ще їм не траплявся простий хлопець, здатний бачити в темноті й так метко кидатися залізними прутами.
Коли вони підійшли ближче, то знову помітили образ людини. Тільки вже ближче… Один із мисливців, маленького зросту, хотів був стріляти, але його партнер його стримав.
- Зачекай.
Він підійшов ближче й побачив пудало. Мабуть, Устим, втікаючи, десь знайшов пальто та жердину. Спорядивши жердину в одяг, він створив ідеальну приманку для мисливців.

Доки вони розглядали прострілене пальто пудала, Устим вмудрився швиденько й тихо, мов рись, перевернувся через плече повз мисливців. Обійшов їх ззаду, схопив одного лівою рукою шию й почав душити, а правою рукою піймав його автомат й тричі вистрілив у мисливця, що стояв попереду.
Третій, останній, мисливець ще трішки попручався й перестав. У полюванні жертва стала переможцем…
Устим захопив автомата й покрокував назад, адже там на нього чекає обіцяне життя. Він же переміг.
Йти довелося довго, хвилин десять – не менше. Однак, коли вийшов з тунелю, Лисенко уже на нього чекав. Щоправда, чекав на своїх охоронців, проте, помітивши саме Устима швидко схопив пістолета й наставив його на Ірину.
- Кинь зброю, я пристрелю її. – горланив, немов ненормальний, Лисенко. – Кинь зброю.
- Я переміг. –мовив Устим. – Я заслужив на життя.
- Кинь зброю і життя тобі гарантоване.
- Гаразд. – Устим кинув автомат на підлогу.
- Дибіл… - просичав Лисенко. – Сьогодні нікому не можна вірити. – він наставив пістолет на Устима…

Зненацька до підземного сховища Лисенка заскочило шестеро чоловіків у масках. Всі вони були озброєні.
Пролунав постріл…
Ще декілька секунд і незвані гості скрутили в’язи президентові Україні.
При виході з темного тунелю корчився від болі Устим Кармелюк. З його простріленої ноги сочилася кров, котру він відчайдушно намагався зупинити. Ірина спокійно сиділа на підлозі…
До сховища Лисенка увійшов чоловік, котрий накульгував на ліву ногу. Його обличчя теж прикривала маска.
- Привіт, Афоня. Як справи? Не сумував за мною?
- А-а, знову ти? – здавалося, що президентові вже все по-фігу.
- Я.
- Не скажу, що радий тебе бачити. Милості прошу до нашої скромної домівки. Вибач, чаєм не пригощу.
- Я чай не п’ю. – відрізав кульгавий та поглянув на дівчину. – Ірино, вам потрібно негайно бігти на Майдан Незалежності. Тут хвилина бігу. Давайте, швиденько. Зупиніть Богдана…
Дівчина ствердно кивнула й вибігла з підземного сховку.
- А його, - кульгавий вказав на Лисенка. – до автівки. Покатаємо його трішки…
- Що робити з пораненим? – запитав один із команди кульгавого.
- Витягніть його на вулицю та викличте швидку. Жити буде…

                                    *            *          *
23.
- Сьогоднішній день є історичним дня нашої країни. – голос Богдана Хмельницького луною розносився всім містом. Його чули всі і кожен окремо. Його голос торкався серця натовпу. Ірина саме добігала до Майдану Незалежності, уважно слухаючи кожне його слово. – Сьогодні ми повалимо деспотію влади та її неповагу до народу. Сьогодні ми розправимося з бюрократією та хабарництвом. Сьогодні той день, коли ви можете впевнено сказати собі: «Я вільний!» Саме сьогодні ви станете незалежними від когось вище вас. Ви такі ж люди, як і всі, хто посідає урядові крісла. Ні. Ви краще їх. І тільки вам вирішувати чи бути Україні, чи ні.
Ірина чула кожне слово Богдана й дивувалася, адже зараз він повинен говорити зовсім інше. Не це. Зараз він повинен відмовляти людей від боротьби…
Значить…
Ірина пробиралася крізь людські хащі ближче до сцени, аби побачити очі Богдана. Коли їй це вдалося, вона побачила залиті слізьми очі Богдана Хмельницького – лідера повстанського руху. Ці сльози стали свідченням непростої внутрішньої боротьби. Боротьби простої людини, котра бореться за кохання та патріота. В цій боротьбі переміг патріот.
Богдан вирішив пожертвувати життям своєї коханої задля подальшого розвитку України. Жертвуючи одним, він мав надати шанс іншим щасливо жити. Що ж, іноді потрібно так робити. Тут один Бог суддя…
Ірина підійшла ближче до сцени й вигукнула:
- Я з тобою…
Богдан миттю збіг зі сцени й міцно обійняв дівчину.
- Кохана моя… Вибач мене…
- Я розумію тебе, Богдане. Розумію. Я сама винна, адже знала на що йду. Це ж ти колись мене прогнав, аби не підставляти під вогонь. А тут я ледь не перекреслила всі досягнення українського народу… Ти правильно вчинив…
- Але, як? Хто тебе звільнив?
- Незнайомець. Він хоче з тобою поговорити.
- Де?
- Я тебе відведу до нього…      
  

                                         *            *            *
24.
Дорога котилася під колесами автомобіля й здавалася нескінченною. Богданові вона чимось нагадувала життя: таке ж прямолінійне, іноді з непередбачуваними поворотами та аваріями, завжди багате на вибоїни…
Сидячи в червоній автівці, котра мчала трасою з обох сторін обігнутою   невідомо куди, Богдан раз-по-раз поглядав на свою кохану. Дівчина, натомість, виглядала досить зосередженою, неначе їй доводиться зараз обдумувати якусь важливу ситуацію.
- Куди ми їдемо? – запитав у неї Богдан.
- До того, хто мене звільнив. Він не хоче, аби його бачив ще хтось, тому призначив місцем зустрічі…ліс.
- Ліс?
- Так. Те місце, де було убито твого батька…
- Але звідки він… - хотів запитати Богдан, але зрозумів, що кульгавий незнайомець знає про нього все. Тож, якщо потрібно зустрітися з людиною, котра врятувала життя його коханій, то він зустрінеться з нею хоч і в пеклі.
Водій авто дивився прямо на дорогу. Йому було наказано привезти цих двох вглиб  Шевченківського лісу. Дивне прохання, але чого не зробиш задля людини, котра свого часу врятувала його від смерті…

Поворот змінювався поворотом, перехрестя перехрестям і ось авто з’їхало з асфальтної дороги на бруківку. Вибоїни в дорозі не дозволяли спокійно сидіти на сидіннях авто й розслабитися хоча б на хвилинку. Коли ж авто заховалося в лісових гущах, дорога стала ще гіршою, більш вибоїстою, і пасажири вже молили Бога, аби повернулася та бруківка…
Холод лісової гущі накрив авто, в котрому сиділо троє осіб. Всі вони роздумували над своїм. Хто слідкував за дорогою та крутив кермом, хтось міркував над майбутньою зустріччю з невідомими, а хтось… Хтось думав, як відкритися коханому…
Здалеку Богдан помітив два білих авто та червоного мікроавтобуса, біля яких активно розмовляли біля десятка кремезних хлопців у камуфляжі та чорних масках. Вони щось доводили, жестикулювали… Серед них він помітив уже знайомого йому невідомого кульгавого чоловіка. Він стояв у стороні й з його стійки було чітко ясно, що він на когось чекав. І ці «когось» саме наближалися…
Червоне авто зупинилося біля мікроавтобуса й з нього вийшли Богдан з Іриною. Вони лише переглянулися між собою й попрямували до самотнього незнайомця, котрий почувши звуки новоприбулого авто, повернувся до них передом.
- І знову привіт, Богдане. – мовив він й розпростер руки, неначе хотів обійняти хлопця. Натомість той просто посміхнувся й кивнув головою. – Давно на тебе чекаю.
- Ви б могли ще в Америці назначити зустріч… - відрізав Богдан, вдавши з себе ображеного. Трішки заспокоївшись, вів далі. – Дякую за порятунок Ірини.
- Немає за що… Я своїх в біді не полишаю.
- Тобто… - Богдан насупив брови. – Що ви маєте на увазі під словом «свої»?
Кульгавий поглянув на Ірину й відповів.
- Ірина – один із бійців мого таємного загону месників…
Обличчя Богдана пополотніло. Почути подібне – страшніше будь-якого катування. Ірина – месник. Це ж зовсім не співпадає з її духовним станом. Вона ж пацифіст… Як вона могла стати месником.
Богдан перевів запитальний погляд на Ірину. Дівчина засоромилася й відвела очі.
- Ірино, поясни… - звернувся він до неї.
Дівчина зам’ялася, але трішки помовчавши, мовила.
- Справа в тому, Богдане, що після вбивства твого батька ти став для мене недосяжною мрією. Я ридала, кричала, прохала Бога, аби він повернув мені тебе, але… Я ладна була на все, аби помститися долі за те, що вона забрала у мене тебе. Я прокручувала сотні, тисячі планів поквитатися з Лисенком та йому подібних, аби ти, дізнавшись про це, повернувся до мене. Я захворіла цієї ідеєю, я стала її заручницею, розумієш мене, Богдане?
Хлопець у відповідь незрозуміло кивнув. Ніхто не розібрав чи-то він зрозумів дівчину, чи просто шокований від почутого.
- Я стала тележурналісткою – вела далі Ірина. – й часто зустрічалася з несправедливим ставленням до простих людей. Багаті ніколи не ставляться з повагою до бідних, вважаючи їх відходами суспільства. Вони весь час твердять, що кожен може стати багатим – тільки бажання й копітка праця цьому помічник. Проте вони помовчують, яким шляхом ці гроші їм дістаються. Прості люди не згодні з такими методами, а лише працюють день і ніч без спочину. Тому, коли до мене по допомогу звернувся Михайло Сергійович, я одразу погодилася стати членом загону месників.
- Ми вирішили покарати всіх політиків, урядовців, корупціонерів та хабарників за їхні діяння. – продовжив слова Ірини кульгавий. – Ми почали розробляти плани винищення цієї погані, як гризунів. Починали з вбивць та гвалтівників, а закінчуємо – самим президентом…
- Але навіщо це вам? Яка мета вашої діяльності? Вбивства і помста? – поцікавився Богдан.
- Ні. Ми не маємо на меті вбивства. Ми просто намагаємося звільнити землю від таких людей, які, окрім себе, ні з ким не рахуються. Ми вирішили навести порядок у країні.
- Силою? – скептично запитав Богдан. – Насилля породжує насилля.
- Так, звісно. Ось тут з’явився й ти – лідер повстанського руху. Ми склали план допомоги тобі. Ми повірили у твої сили й не помилилися. Твій розум та небажання силою скидати владу імпонувало не лише нам, а й всім українцям, тому й ставку ми зробили на тебе. Й ти переміг.
- Ще, ні.
- Уже, так. – кульгавий вказав своїм підопічним на мікроавтобус. Ті швидко підбігли до нього, відкрили бокові дверцята й вивели звідти президента всія України Лисенка А.Л. – Причина всіх невдач України у наших руках.
- Пане президенте… - засміявся Богдан. – Я ж казав вам, що земля кругла… Ось і зустрілися…
Лисенко гордовито посміхнувся, зробивши вигляд ніби йому все-одно, що з ним робитимуть, ніби він нічого не боїться. Прямо супермен власною персоною…
- Він – твій. – промовив кульгавий Богданові. – Можеш робити з ним все, що забажаєш. А я особисто дам тобі пораду, помстися йому, зроби з ним те, що він зробив з твоїм батьком… Визволи того звіра, який спить у тобі, але не дає покою. Зроби це… - кульгавий витягнув з кобури пістолет і простягнув його хлопцеві.
Богдан стиснув пістолет міцно у руці. Влада сили…
Лисенко, помітивши пістолет у руці Богдана, різко заметушився. Очі забігали від страху…
- Не роби цього, хлопче, не роби…
- Чому це? – з ненавистю в очах, промовив Богдан. – Ти не питав у мого батька чи хоче він жити. Ти пристрелив його, мов обідраного собаку. Якби ти, як справжній чоловік, погодився понести гідне покарання й б нічого з тобою не зробив, а так… Ти повинен бути покараний…
- Звичайно, - підтвердив слова Богдана кульгавий. – як і твої дружки – пан Кутузов та Ульянов.
- Хто ти? – вигукнув Лисенко, кинувшись до кульгавого. – Чому ти влаштував за мною полювання? Чому вбив Кутузова?
- Ха-ха-ха, - голосно зареготів кульгавий. – коротка у вас пам’ять, пане президенте. Можливо зараз освіжите пам’ять… - він одним різким рухом скинув з обличчя маску й виду всіх відкрилося обличчя незнайомця.
- Ви??? – Богдан від здивування ледь не втратив свідомість.
- Капітан Грушевський? – полегшено видихнув Лисенко. Він згадав обурене обличчя капітана Грушевського вісім років тому, коли той саме вів справу про вбивство Михайла Хмельницького і йому зателефонував генерал СБУ Устимов. Він наказав капітанові закрити справу, але натомість він звільнився.  – Ти?
- Як бачите. Згадав все-таки… Богдане, я всіма силами намагався розкрити справу. Я хотів довести, що у смерті твого батька винні Лисенко та два його дружки, але за мене все вирішила прокуратура та СБУ. Після звільнення я вирішив зробити все, аби помститися таким виродкам за їхню безкарність. Я взяв закон та справедливість у свої руки. Підключив до цієї роботи всіх знайомих з СБУ, міліції й армії…
Богдан підняв брову.
- Тепер ти все знаєш, хлопче. – вів далі Грушевський. – Можеш розправитися з винуватцем нашого зібрання.
Богдан перевів погляд на Лисенка. Той, ошелешений почутим, навіть не звернув надмірної уваги до своєї персони з боку Богдана Хмельницького. Однак, коли той навів на нього пістолет, значно оживився.
- Не роби цього… Не стріляй… - він витягнув вперед себе руку з благаючим жестом, котрий уявно промовляв: «Не стріляй у мене. Я виправлюсь.»
В очах Богдана блиснула іскра ненависті. Звір прокидався. І тікати від нього вже не було сили. Хлопець знав, якщо вистрелить у кривдника свого батька, то перетвориться на подібного йому. Він стане нічим, пустим місцем на цій планеті. Однак звір… Той звір морив його, благав дати йому свободу, благав помсти…
Хлопець стиснув зуби й боровся… Просто перед ним людина, яку він бажав довгих вісім років відшукати та вбити, але зараз… Зараз він боявся це зробити.
Він націлився у голову Лисенку. Рука тремтіла, а на чолі проступив піт…
- Ну, стріляй. – вигукнув Грушевський. Ірина ж відвернулася від Богдана, аби не бачити, що зробить її коханий. У будь-якому випадку він все зробить правильно. Він чоловік і розбереться з усім сам. Тим паче, коли справа стосується його особисто.
Рука Богдана затремтіла й опустилася. На очах проступили сльози… Він згадав понівечене тіло свого батька, бачив його в труні. До горла підступив важкий комок. Важко було дихати…
Вбий… - говорив йому внутрішній голос. – Поквитайся за смерть батька та матері. Матір…
Богдан знову націлився на Лисенка. Тепер ця дія проявилася впевненіше…
- Ти, погань, Афоню. – твердо мовив він. – Ти – тварина, яку джунглі проженуть після першої хвилини твого перебування там. Ти – астероїд, котрий петляє від однієї планети до іншої, благаючи прихистити його. Ти – ніхто. Ти не маєш цінностей, не маєш задля чого жити. А вбивши тебе, я просто позбавлю тебе страждань у цьому світі. Ти маєш кохання за гроші, але не маєш його справжнього. Я тебе можу лише пожаліти, однак не буду.
- Богдане, - запитально поглянув на хлопця Грушевський. – ти що, відпустиш його?
- Ні. – в голосі Богдана звучала витончена манера твердості. – Спочатку я змушу його відректися привселюдно на Майдані Незалежності від посади президента України. Ось тоді я, можливо, його відпущу.
Лисенко енергійно покивав головою.
- Так-так… - горланив він, немов божевільний. – Я згоден, лише залиши мене живим. Я все зроблю…
- Сьогодні ж ти відмовляєшся від посади…
- Так, звісно…


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.92617201805115 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Новинка від Братів Капранових — “Паперові солдати”
До свого 52 дня народження, Брати Капранови підготували для своїх читачів яскравий подарунок — історичний …
Конкурс оповідань “Open World”
Літературний конкурс “Open World“ (1 травня 2019 – 1 листопада 2019) Шановні друзі! …
Книжковий арсенал 2019
Шановні друзі! Нагадуємо Вам, що зовсім скоро, розпочнеться один з найбільших літературних фестивалів …
Мовна та візуальна стихія українськості. “Енеїда”Івана Котляревського у відображенні ілюстрацій Оксани Тернавської
Шановні друзі! Пропонуємо вашій увазі розмову із доктором філософських наук, професором кафедри української …