09 Розділ 4. У вирі боротьби за свободу
1.
Здалеку доносилася весела гучна музика, а в ритм із нею раз-по-раз викрикували голосисті дівиці, котрих обмацували з ніг до голови багатенькі пузаті дядьки. Одні із них розляглися біля широчезного басейну, інші плавали у ньому, а ще дехто виціловувався з двома дівчатками-малолітками у окремій кімнаті для джакузі. Цей дехто був начальник Тарасівської районної міліції Олександр Кутузов в минулому, а сьогодні заступник мера Григорівської області.
Його триповерховий будинок, збудований у стилі бароко, сьогодні зібрав близько тридцяти багатеньких дядечків, котрі очолювали обласні урядові кола. Серед них помітною особою був кандидат у президенти України Лисенко Афанасій Львович.
Доки всі гуляли, пили, їли, цілувалися і трахалися, Лисенко спокійно сидів на шкіряному кріслі біля паруючого джакузі, з якого ледве виглядала голова Кутузова. Сьогодні був особливий привід для гуляння: Лисенко з перевагою у двадцять відсотків у другому турі президентських перегонів здобув перемогу й став новим Президентом України. Не без фальсифікацій, однак переміг. Однак, більше всього радувало душу Лисенку той факт, що більшість людей свідомо голосували за нього. Вони і досі всі тупі й довірливі… - зазначив він про себе й звернувся до Кутузова, котрий саме притулився до розкішної блондинки й погрузився своїм язиком до її роту.
- Слухай сюди, Казанова, - зробив спробу відірвати Кутузова від солодкої дівчини Лисенко. - є розмова.
- Що сталося? – не цікавості у голосі, запитав Олександр Сергійович, проте звільнив свою бранку з сильних обіймів. Обійнявши обома руками двійко симпотних дівчат, він втупився поглядом на флегматичного Афоню, котрий якось недоречно сумував.
- Що будемо робити?
- Ти це про що, Афоня? – не розумів логіки запитання Кутузов. – Не темни.
- А про те, друже, що Україною уже півроку ходить хвиля заворушень. Я ж уже президент і я, керуючись своїми обов’язками, повинен зупинити цей безлад. Потрібно знищити центр повстанців.
- Хто ж лідер руху?
Лисенко підійнявся з крісла й підійшов до Кутузова, нахилився й мовив:
- Богдан Хмельницький!
- Хмельницький??? – перепитав Кутузов, попирхнувшись шампанським. Його очі стали схожі на перелякані беньки кота, коли той помічав поблизу здоровенного бультер’єра. – Це що, той…
- Вірно здогадуєшся. Той хлопець, батька котрого ми уколошкали вісім років тому. – Лисенко присів навкарачки й погладив рукою голову Кутузова. – Цей хлопець зумів організувати повстанський загін у своєму селі й за пів року його кількість сягла п’ятисот чоловік. Говорять, що цей хлопець зумів знайти підхід до кожного, такий собі Тарасівський Сократ. До його загону стікаються селяни з усього району. Якщо нічого не робити, то… - Афоня мить помовчав. – думаю, повстання сягне всеукраїнського масштабу.
- Ну, то це не проблема. – радісно вигукнув Кутузов. – Скільки їх там, п’ятсот? Тьху! Та ми їх за три хвилини знищимо.
- І що далі? Знищили, а слава їхня, немов тих студентів, що полягли під Крутами, понесеться всією Україною і чекай біди. – Лисенко похитав головою. – Ні! Так сьогодні не можна, тим паче новому президентові. А ті, хто думали, як ти, уже посилали два місяці тому до тієї місцевості загін спецназівців кількістю у тисячу бійців. І, уяви собі, тисяча спеців була розгромлена за одну годину. З усього загону повернулися лише десятеро, всі перелякані, з очима повними жаху. Вони сказали, що ці повстанці, мов тіні, з’являються нізвідки й зникають в нікуди.
- А решта бійців загону що, загинули? – зі страхом у голосі, запитав Кутузов.
- Саша, - лукаво відповів Лисенко. – ти наче не заступник мера області. У тебе під носом воюють, а ти не при ділах. Решта у полон потрапили. Ті, що врятувалися, зазначили, що з тисячі загинуло лише двоє.
- Це ж що таке? – розлютився Кутузов й почав активно виганяти з гарячої водички красунь. – Виходить повстанці граються з нами, показують, що вони такі милосердні і не вбиватимуть нікого. Потрібно з ними розправитися.
- Ось ця функція, друже, покладається на нас з тобою: на мене як президента України, а на тебе як майбутнього мера області. Усікаєш?
Кутузов покивав головою.
- Якщо ми знищимо повстанців, - додав Лисенко. – то я особисто призначу тебе мером Шевченківської області.
- Це доб… - мову Кутузова перервали крики, котрі долинали знадвору. Відчувалося, що там розсіває свої зерна пані паніка. Обидва переглянулися в німому заціпенінні. Що сталося?
Лисенко хотів був вибігти до басейну, аби подивитися в чому причина неспокою, тільки схопився рукою за двері, але раптово хтось невідомий з іншого боку рвучко штовхнув двері й Лисенко звалився на підлогу. До кімнати вбігло троє чоловіків у чорному. Їхні обличчя були прикриті масками з прорізами для очей та роту. Двоє з них, дибелі чолов’яги з автоматами системи Калашникова оббігли урядовців з боку, а третій, ледь покульгуючи, почимчикував до Лисенка, котрий зі страху витягнув перед себе руку, ніби благаючи, аби його не чіпали. Проте кульгавий навіть не поглянув на нього, пройшов повз і втупився пронизливим поглядом у вічі Кутузову.
Ще мить вони дивилися один на одного, а потім чоловік націлив на Кутузова пістолет та вистрілив. Від різкого пострілу мозком Лисенка пронеслася хвиля страху, а серце ледь не просочилося через штани назовні. Куля, випущена кульгавим, продірявила грудну клітину Кутузова й червона кров одразу розбавила гаряченьку водичку, у якій мирно відпочивав урядовець.
- Така твоя доля, Сашуня. – мовив кульгавий та перевів погляд на Лисенка. Той, тільки помітивши очі вбивці, ладен був провалитися під землю, зникнути, однак зумів лише прошепотіти ледь зрозумілі слова:
- Не робіть цього…
- Чого? – запитав кульгавий, наводячи пістолет на Афоню. – Не вбивати тебе, пане президенте, га?
- Так-так… - активно закивав головою Афанасій Львович, той самий суворий, безстрашний мер Шевченківської області в минулому та президент України на дану мить.
- Ні!!! – відповів кульгавий. Обличчя його Лисенко не бачив, проте, невідомо як, він відчув зловісну посмішку вбивці. – Я розправлюся з тобою.
- Не треба… - благаючим тоном заговорив Лисенко, піднімаючись на коліна. Тепер він був схожим на священика, що просить Божої милості.
- Гаразд… Якщо так просиш… - кульгавий підпер своє підборіддя вказівним пальцем, зробивши таким чином вигляд, ніби над чимось роздумує. – Я помилую тебе, якщо ти зробиш одну річ…
- Я все зроблю… благаю… все, чуєте, все… тільки не вбивайте… - тепер Лисенко мав ще більш жалюгідний вигляд, аніж тоді, коли став на коліна.
- Все зробиш? – перепитав кульгавий з моментом іронії в голосі.
- Все. – ствердно кивнув головою Афоня.
- Тоді… Тоді поцілуй мене в зад. – кульгавий та ще двоє його підопічних голосно розсміялися. Їхні насмішкуваті голоси ножем вкололи Лисенка у серце. Він ладен був загризти їх зубами, але не терпіти такої ганьби. Проте страх… Страх за життя…
- Що??? – перепитав Афоня, ще щиросердно сподіваючись, що це просто черговий жарт невідомого. Проте погляд кульгавого говорив зовсім про інше.
- Поцілуй мене у зад. – повторив кульгавий, виділяючи кожне слово. – І я тебе не пристрелю.
- Ви смієтеся з мене? – лякливо зиркаючи то на одного, то іншого помічників кульгавого, Лисенко зробив спробу піднятися на ноги.
- Чому це? Альфа 1 – стріляй. – наказав кульгавий підопічному, котрий стояв за спиною Афанасія Львовича. Той клацнув запобіжником…
- Ні… - встиг вигукнути Афоня. – Я…я поцілую… - обличчя його перекривилося й стало схожим на обличчя старого, що покуштував кислого лимона.
- Ну, тоді давай. – кульгавий повернувся до Лисенка своїм привабливим задком й оголив його краєчок.
Краще померти, - твердив сам собі Лисенко. – аніж цілувати йому зад. Я…я президент України… Я цілуватиму зад якомусь невідомому зад… Щоб я в пеклі горів, якщо зроблю це…
Мабуть, згорить Лисенко у тому-таки пеклі, оскільки з огидою, проте смачно цмокнувши він поцілував дупу кульгавого. Останній задоволено посміхнувся й промовив на кінець, перед тим як піти:
- А мені сподобалося. Гарно цілуєшся, хлопче… - Лисенко ладен був провалитися під землю. – А тепер серйозно, це не кінець, це лише початок. Я ще повернусь. Просто сьогодні не твоя черга. Чекай… Па-па.
З цими словами кульгавий та його помічники вийшли з кімнати й під звуки міліцейських сирен вони розтанули у вечірньому тумані…
Лисенко, трішки оговтавшись після пережитого шоку, підійнявся на ноги та вийшов назовні. Його очам постала страшна картина: повсюди рябіла кров, басейн змінив колір води на червоний, а посеред нього плавали трупи друзів Лисенка та вбитого Кутузова. Біля басейну лежали розстріляні тіла дівчаток по виклику, які були запрошені на сьогоднішній вечір для того, аби розважити старих пердунів.
- Оце так перший день президентства. – мовив стиха Лисенко, ледве не посміхнувшись від смішної думки, яка постигла його. – Ще не встиг прийняти присягу, а вже почав цілувати дупи іншим. З посвятою тебе, Афанасію Львовичу…
* * *
2.
Лисенко сидів навколішки біля басейну усіяного трупами та розбавленого водою червоного кольору й ридав. Сльози лилися, мов осінній дощ. Це були сльози радості. Так, не горя, а радості. Померлих друзів йому не бажалося жаліти, не стільки сильно він їх любив, аби проливати сльози. Себе – ось кого він любив більше всіх, тому й лив крокодилячі сльози від радості, що залишився живим.
Здавалося йому, що поцілувавши дупу таємному кульгавому, він втратив власну гордість, проте коли побачив всіяний трупами басейн, зрозумів, що зберіг найголовніше – життя. А поцілунку ж ніхто не бачив, тому цей факт потрібно стерти з пам’яті.
Ось і міліція… Чотири мікроавтобуси під’їхали до будинку й з нього вивалилося два десятки здоровенних чоловіків у рябому камуфляжі з автоматами Калашникова у руках. Вони швидко розбіглися по периметру, перевірили забудову.
- Все чисто, командире. – вигукнув один із здоровил, не знімаючи чорну маску.
- Гаразд. – відповів командир, такий же самий здоровило. Він звільнив обличчя від чорної матерії й поглянув на Лисенка. Звичайно, що він одразу впізнав у особі, котра сиділа на колінах біля басейну нового президента України Лисенка Афанасія Львовича. – Афанасію… - хотів він заговорити до президента, але той перебив його.
- Заберіть мене звідси.
- Куди? – командир не розумів чого бажає президент.
- Будь-куди…
Півгодини Афоня з командиром спецзагону на білому мікроавтобусі їхав до штабу СБУ, де на нього чекав його старий друг Ульянов Олександр Микитович та генерал, котрий колись закрив справу про вбивство Афонею Хмельницького Михайла.
Штаб СБУ був розміщений у самому центрі столиці України, у триповерховій забудові. Лисенко піднявся ліфтом на третій поверх, зайшов до кабінету під номером 111 й привітався.
- Привіт, друзі. – в кабінеті сиділи вище зазначені особи. Ульянов саме перечитував пресу, а генерал грав у пасьянс за комп’ютером. У кабінеті яскраво горіло світло. В правому кутку розмістився широкий диванчик, а біля нього три зручних крісла. Стіл, яким сидів генерал виблискував своєю лакованою красою.
- Привіт, дружок. – відповів генерал Устимов, не відриваючи очей від захопливої гри. – Що сьогодні?
- Кутузова пристрелили. – ледь стримуючи сльози, говорив президент України.
- Як? – отетерів генерал. – Хто?
Лисенко звів плечима.
- Я не знаю. Вони були у масках.
- Скільки?
- Троє…
Генерал полишив гру й піднявся зі свого робочого місця. Потерши руками голову та шию, він підійшов до Лисенка.
- Чого вони хотіли?
- Так, цого? – підтакував і досі «сипилявий» Ульянов.
- Звідки я можу знати. Вони зненацька вбігли до будинку, всіх перестріляли…
- А ти? – генерал пильно придивився до Лисенка. – Чому тебе залишили живим?
- Так, цьому? – знову підтакував Ульянов, впіймавши одразу погляд Лисенко, котрий замість слів передавав зміст послання: «Пішов ти!!!».
- Він сказав, що ще не мій час.
- Не твій час? – генерал повернувся до Афоні спиною. – Кого підозрюєш?
Лисенко стенув плечима.
- Звідки я можу знати, хто бажав убити Кутузова?
- А можливо, хотіли вбити не його, а лише залякати тебе, га, президенте? – суворо, з присмаком іронії, мовив генерал Устимов. – Кому це вигідно?
- Не знаю. Можливо, хтось із кандидатів у президенти не задоволений тим, що вибори виграв я?
Генерал усміхнувся.
- Ти що, з дуба впав, Афоня? Ти начебто не знаєш, що всі кандидати ходили під нами, як і ти? Вони не могли розпочати власну гру, ні. Це хтось інший, хтось, хто бажає тобі за щось відплатити.
Лисенко задумався. Він присів на крісло та налив собі у стакан мінеральної води. Випив.
- Гадаю, що це міг бути цей повстанець…
- Ти маєш на увазі того хлопчину, що очолив повстанський загін у Шевченківській області?
- Так, його.
- І чим же ти йому завинив?
До розмови вирішив приєднатися всіма поважний прокурор Ульянов.
- Він плистлелив його батька. Вісім локів тому…
- А-а-а… - протягнув генерал. – Це тоді, як я відмазував вашу трійцю?
Лисенко кивнув головою.
- Так.
Генерал посміхнувся.
- Тоді використаємо ситуацію, що склалася, на нашу користь.
- Яким це чином? – не розумів логіки Лисенко.
- Ти, Афоня, президент України, так?
- Так. – кивнув головою Лисенко.
- А Богдан Хмельницький – лідер повстанського загону, так?
- Так. – знову відповів Лисенко.
- А якщо лідер повстанського руху вчинює замах на президента України, то…
- Я, - заговорив впевненіше Лисенко. – маю можу арештувати його.
- Правильно думаєш. – зазначив генерал Устимов. – Значить, так. Завтра по всіх телеканалах розпинайся, що на тебе було вчинено замах і ти бачив в обличчя організатора замаху…
* * *
3.
Тележурналістка Ірина Богуславська, білява красуня з блакитними очима, уважно вслухалася у кожне слово, котре виринало із уст трьох осіб, що саме роздумували над тим, як краще використати у своїх цілях замах на президента України Лисенка Афанасія Львовича. До речі, сам президент у цій розмові приймав досить активну участь…
Уже майже три місяці Ірина прослуховує кабінет генерала Служби Безпеки України Устимова Карла Андрійовича, якого підозрювала у не досить законних махінаціях. Вона мала деякі факти, котрі свідчили, що генерал, користуючись своїми повноваженнями, прокручував афери по продажу зброї в Африку, Іран, Афганістан та інші країни. Однак нічого суттєвого вона не дізналася…
Близько семи років Ірина працює тележурналісткою мала особливий нюх на сенсації. Справа з генералом СБУ, на її думку, не була виключенням, проте на протязі уже трьох місяців прослуховування кабінету генерала, нічого нового та цікавого вона не почула.
Почала з часом підозрювати, що її жучок знайшли на внутрішній стороні його мундира. Дівчина зуміла його підсунути, коли генерал досить бурхливо відпочив на вечірці. Тоді він ледь не забув, як його власне звати, а Ірина цим скористалася й стала його супутницею на вечір. Так і причепила жучок…
Розчарування підступало до серця болячим тромбом щодня, коли здавалося, що прослуховування не принесе ніяких результатів. Проте сьогоднішня розмова прояснювала становище тележурналістки. По-перше, розкрилися деякі події з минулого не тільки генерала, а й його друга прокурора Шевченківської області (сусідньої до Київської) та самого нового президента України.
Це було щось…
Дівчина мимоволі засміялася. Оце так вдача… - зазначила вона про себе. Її тілом пролетіла хвиля куражу. Невже їй вдасться зробити сенсаційний випуск новин – перший за десяток років. Одразу стало страшно – що з нею станеться після оголошення цієї сенсації? – Ех, що буде, то буде. Мені нічого втрачати. Все, що могла, вже втратила. Вперед…
Дівчина дістала з кишені мобільного телефона, набрала номер. Їй відповів тонкий чоловічий голос.
- Слухаю тебе, Ірино.
- Сергію, - мовила дівчина до свого оператора. – негайно відправляємося в Тарасівський район Шевченківської області. Деталі поясню в дорозі.
- Гаразд… - відповів оператор та кинув слухавку.
* * *
4.
Табір повстанців був розкладений у глибині Тарасівського лісу так, аби до нього дістатися, витратити безліч часу та сил. Ліс став головною захисною лінією табору й водночас основним годувальником. П’ять сотень бійців повстанського загону зробили все, аби табір був захищений з усіх сторін пастками та вартовими. Щодня, щогодини, щохвилини бійці вартували, аби ніхто не міг тихо підкрастися вночі й розгромити табір.
Повстанці мали навчених розвідників, котрі весь час перевіряли чи не має хтось наміру піти на них війною, як це було два місяці тому, коли до них підступило близько тисячі озброєних з ніг до голови бійців елітного спец підрозділу «Беркут». Саме завдяки розвідникам повстанці мали час для підготовки оборонних дій. І елітний загін був знешкоджений за годину без єдиного пострілу. Деякі спецназівці самі переходили на бік повстанців, оскільки розуміли за що ті борються.
Табір повстанців займав щонайменше одного гектару лісистої місцевості. Тут були зведені високі курені, виднілися невеличкі дерев’яні будиночки. Всі вони розміщувалися колом, а в центрі виднілася висока забудова з каменю. Це був будинок, який повстанці збудували спеціально для лідера руху. Це була ставка повстанців. Будинок спеціально було збудовано з каменю, аби у разі обстрілу тут можна було певний час переховуватися, але був ще один плюс… Під будинком проходив, проритий у роки Великої Вітчизняної війни, тунель, який виводив аж за межі лісу. Тому у разі прямої атаки можна було тунелем втекти від нападників.
Однак про таємний тунель знало лише три людини: лідер та духовний наставник руху «За вільну Україну» Богдан Хмельницький, його помічник Устим Кармелюк та ще один чоловік, котрий виконував роль командувача військами та готував повстанців вправно володіти зброєю, вміло розправлятися з ворогом у разі рукопашної бійки…
Лідер руху «За вільну Україну» Богдан Хмельницький був умілим організатором й талановитим оратором, оскільки зумів об’єднати під своєю владою п’ятсот чоловіків. Однак повстанців вабило у ньому те, що він виступав категорично проти насильства. Такий собі Махатма Ганді – мирний повстанець або ж пацифіст. Свої принципи боротьби він проголосив на сільському зібранні, коли вперше зібрав усіх чоловіків села у приміщенні клубу сільради. Всі, як не дивно, прийшли й слухали…
* * *
5.
- Хлопці, - говорив тоді Богдан перед сходкою села. – а скажіть мені, чи не набридло вам терпіти знущання над собою, чи не викликають у вас зневагу ті нелюди, що сидять у депутатських кріслах? Не набридли?
- Набридли! – вигукнув хтось із залу. – Але що ми можемо зробити?
- Да. – підтвердив хтось інший. – Шо ми можемо, ми ж ніхто. Ми, мов миші, принишкли й тихенько гриземо у своїй норці корінець.
- То давайте вже, кінець-кінцем, виліземо з цих норок. Давайте встанемо з колін та зробимо рішучий крок наперекір долі. Давайте об’єднаємося і провчимо цих урядовців, адже наша сила у нашій єдності. Тільки разом ми щось зможемо вдіяти.
- Померти? – запитав хтось із єхидним тоном. – Ні! Дякую, я не смертник. Мені вистачає того, що я маю.
- А що ти маєш, Павле? – звернувся до чоловіка Богдан. – Напіврозвалену хату, яка не сьогодні так завтра завалиться? Ти ж навіть не маєш зможи її трішки підлампічити. Адже у тебе маленький синок… А ти, Северине, - Богдан знайшов у залі молодого чоловіка з сумними темними очима, Северина Наливайка. – твою красуню дружину рік тому збив автівкою якийсь бізнесмен… Він просто переїхав її, оскільки той рівень алкоголю та наркотичних речовин у його організмі просто не давав йому шансів зупинитися перед чим-небудь… І він не дав шансів твоїй дружині на життя. Дружині, яка під своїм серцем носила ще одне маленьке життя. – Северин похнюплено опустив голову. – Цього багача не засудили на двадцять років, ні, його просто звільнили. Хіба це правильно?
Богдан замовк і оглянув прискіпливим поглядом весь зал. Здоровенні чоловіки сиділи на стільчиках і боялися постати проти сваволі урядовців. Прийшов час розвіяти цей страх…
- А ти, Ігоре, - звернувся Богдан до чоловіка зі зростом у два метри. Його статура свідчила, що він або коваль, або ж м’ясник. – ти пам’ятаєш, як синочки наших обласних депутатів зґвалтували твою донечку? Їй всього виповнилося чотирнадцять. Після знущань цих сексуально стурбованих сосунків твоя доня зовсім втратила глузд і… Що? Скажеш сам, Ігорю? Чи я?
Чоловік підняв важкі, мов молот, очі наповнені тяжкою смутою.
- Вона… - прозвучав грубий бас чоловіка. – Вона повісилася…
У залі розгорівся шум. А коли він стих, Богдан продовжив:
- Кожен із вас має образу на урядовців і бажає помститися. Зазирніть до себе в душу, досить боятися бути вільними. Ви повинні піднятися проти цього безладу.
- І що ж ти пропонуєш, Богдане? – запитав Северин Наливайко. – Невже сформувати повстанський загін із селюків та захопити владу в Україні?
- Я планую зібрати величезну кількість повстанців. Українців варто підштовхнути, а потім їх уже й не зупиниш. За допомогою інтернет-ресурсів (чого-чого, а інтернету українцям вистачало. Їжі немає, а глобальна мережа у кожному домі, щоправда у міських жителів) я розгорну загальнонаціональну акцію «За вільну Україну». Що стосується вас, я маю на меті підготувати вас, як профі. Зброю знайдемо, все буде, тільки ваше бажання. Однак запам’ятайте: я проти насильства. Наша головна мета не братовбивство, а звільнення України від такої нечисті, як пани-урядовці.
- Без смертей тут, як не крути, не обійдеться. – вставив своє слово Устим Кармелюк, котрий стояв біля Богдана. – Це війна, а війна потребує жертв.
- Тоді на те воля Божа…
На диво селяни погодилися постати проти влади. Їм набридло нікчемне існування, вони бажали жити.
Три місяці Богдан активно тренував селян рукопашному бою, а пізніше запросив вести тренування ще трьох осіб з області. Богдан збрехав, що бажає тренувати селян задля того, щоб ті кинули дурні звички палити та пити. Тренери повірили…
Через півроку кількість загону повстанців зросла з двохсот двадцяти до п’ятисот бійців.
Устим Кармелюк в усьому допомагав Богданові. Теж тренував селян, звертаючи увагу більше на психологічну підготовку. Він пояснив бійцям, як правильно робити пастки…
Все було добре, допоки Устим, таємно від Богдана, не пограбував хатинку одного багатенького дядьки. Йому набридло весь час готуватися до уявної боротьби і вирішив випробувати сили повстанців у реальних умовах. Він підмовив десяток найкращих, на його думку, бійців та розробив план пограбування. Гроші їм ніяк не завадили б…
Проте Устим не врахував одного факту: двадцять перше століття багате на такі видумки як сигналізація. Такого він, житель дев’ятнадцятого століття, й знати не знав, тому коли тільки зламав двері будинку й почув гучні звуки сирени, дуже здивувався. А коли сюди прибув загін охоронців озброєних до вух, взагалі втратив дар мови. Довелося втікати…
Так він і засвітив місце розташування повстанського загону.
Служба Безпеки України за допомогою супутників сфотографувала місцевість та визначила, що на цій території знаходиться не менше п’ятисот бійців. Було підготовлено спеціальну операцію. Тисяча бійців елітного загону «Беркут» атакували табір повстанців, проте потрапили до пастки. Повстанці обеззброїли спецназівців.
Богдан Хмельницький довго не міг забути розмови з Устимом після відбиття атаки.
- Ти взагалі розуміє, що вчинив? – горланив Богдан. – Ти піддав нас небезпеці. Нас ледь не знищили через твою нестриманість.
Устим схилив голову.
- Я не знав… - хотів був виправдатися він, проте Богдан його одразу перебив.
- Устиме, змирися, кінець-кінцем, з тим, що повстанцями керую я, а не ти. Відчуваєш свою силу? Я обіцяю тобі, що прийде ще час її використати.
- Коли? – огризнувся Кармелюк. – Ти ж у нас проти насильства. Ти і досі віриш у казку, що змін у країні вдасться досягти мирним шляхом?
- Так, вірю.
- Ти глибоко помиляєшся, Богдане. З давніх часів ми боролися, боролися, проливаючи свою та чужу кров. Лише зброя, вона лише здатна принести зміни. Страх смерті змусить урядовців поступитися нам.
- Ні, Устиме, це ти помиляєшся. – вставив Богдан. – Минули ті часи, коли зброя вирішувала всі сутички…
- І це говорить людина, котра організувала повстання лише заради однієї справи – помститися за смерть батька. Та ти ж сам ладен взяти у руки меча чи пістолета й розправитися б із Лисенком. Чи не так?
- Так. – Богдан стиснув зуби. – Однак я намагаюся перебороти себе. Я ставлю долю України, долю її мешканців вище власних бажань. Я хочу показати всім українцям, що вірою та надією ми здатні перебороти все. І не обов’язково застосовувати силу.
- Та ти сам чуєш, що говориш? – заперечив Устим. – Ти не розумієш нічого. Бачиш, як сьогодні уряд вирішив з нами розібратися? Бачиш? Так буде й далі, тільки більш жорстко. А ти говориш без сили.
- Але ж ми нікого не убили.
- Двох…
- Так, двох убив ти, Устиме. Ти навіть не зробив спроби зберегти їм життя. Ти по-звірячому убив їх.
Устим голосно зареготав та підійшов ближче до Богдана.
- Друже, зрозумій одну річ, якби я пожалів їх, вони б мене – ні. – з цими словами Устим вийшов з кімнати, залишивши Богдана сам-на-сам з власними думками.
Чимось він, цей Кармелюк, правий. – зазначив про себе Хмельницький. – Я горю бажанням помсти, однак втікаю від цього бажання. А він просто керується своїм бажаннями. Він живе своєю свободою…
З цієї розмови Богдан зрозумів, що його погляди щодо революції кардинально розбігаються з поглядами Устима. Потрібно було щось робити, інакше…
* * *
6.
Богдан Хмельницький намотував уже, мабуть, з десятий кілометр по приміщенні, де розташовувався штаб повстанського табору. Це приміщення мало невеличкі розміри та досить спартанський вигляд. В правому кутку виднівся широкий лакований стіл, на якому виднілися стоси списаного паперу (можна припустити, що на них лідер руху розробляв план подальших дій повстанців), біля столу зручно розмістилися три стільці, за якими зазвичай сиділи сам лідер та два його помічники. Біля трьох стінок приміщення розклалися довжелезні лавочки, на яких збиралися найбільш активні члени повстанського руху й обговорювали важливі питання. В лівому кутку під стелею майоріла ікона із зображенням Богоматері та сина її.
Сьогодні Богдан був дуже знервованим, оскільки повстанці, підбиті Устимом Кармелюком вимагали від лідера активних дій. Твердили, що готові до боротьби, висували вимоги, аби негайно виступати на штурм Верховної Ради. Богдан трішки заспокоїв повстанців, проте знав, що ще трішки і його план лусне, як шар під натиском голки. Потрібно було щось робити, щось таке, що врятувало б рух від знищення. А прямий штурм це і є знищення, насамперед повстанців, як людей за своєю подобою. Так вони перетворяться на тих, кого намагаються скинути з урядових крісел.
Зненацька до будівлі вбіг Устим Кармелюк та Северин Наливайко. Ці два чоловіки досить добре порозумілися між собою: один гарячий, нестримний, як польовий вітер, а інший – приклад для наслідування за своєю стриманістю. Вогонь і вода. Один горить, інший затушує його полум’яні язики.
Обидва були неспокійні.
- Що сталося, хлопці? – запитав Богдан, не розуміючи причини такої стурбованості друзів.
- Тут… там… - не міг склеїти слова Устим.
- Гелікоптери летять сюди. – допоміг другові Северин Наливайко.
- Як? Сюди? Скільки?
- Два… - мову Наливайка перебив гучний шум знадвору. Здавалося, що хтось говорить через рупор.
- Хлопці, накажіть усім, аби без мого наказу не стріляли. Зрозуміли?
Устим та Северин ствердно кивнули головами.
Богдан відчинив двері та вийшов назовні. Вечірні сутінки саме накривали ліс й важко було розгледіти незваних гостей, проте яскраві промені світла, котрі долинали з гелікоптерів робили вечір схожим на день.
- Богдане Хмельницький, - говорив грубий чоловічий голос у рупор з салону гелікоптера. – виходьте, високо піднявши руки.
Богдан, отетерівши, оглянувся навсібіч. Він бачив півтисячі бійців, готових у будь-який момент, тільки почувши наказ, збити цю пташку й не знав, що робити.
Пролунав ще раз голос невідомого через рупор.
- Служба Безпеки України…
О-о, це вже добре. – зазначив про себе Богдан. – Значить, комусь ми вже насипали солі на рану.
Богдан зробив упевнений крок вперед. Устим хотів був зупинити друга, проте Богдан відштовхнув його від себе.
- Так треба. – промовив він Устимові. Чи могла бути більш краща нагода для налагодження ситуації у таборі?
Раптом Богдан помітив, як до табору під’їхав білий автомобіль. З нього вибігла невисокого зросту розкішна білявка з мікрофоном у руках. За нею з автівки вискочив сутулий хлопець з камерою. Він одразу включив її та почав знімати сцену затримання особливо небезпечного злодія.
Білявка в цей час поправляла зачіску й крокувала ближче до Богдана.
Богдан стояв, заціпенівши.
Невже вона? – крутилося в голові. – Якою вона стала. Така красива.
Заціпеніння Хмельницького швидко минуло, коли з гелікоптера з нову прозвучав різкий голос у рупор, котрий уже починав трішки набридати йому.
- Дівчино, - говорив голос у рупор. – вимкніть камеру. Ця операція засекречена.
Дівчина у відповідь похитала головою й вигукнула щось на кшталт «всі мають право відкритість» на що голос з рупора відповів щось, що нагадувало мат.
- Дівчино, я попереджаю Вас ще раз. У випадку непокори ми відкриємо вогонь.
Тележурналістка кивнула головою операторові і той незадоволено опустив камеру. Даремно стільки їхали.
Гелікоптер повільно приземлився на галявині поблизу штабу повстанського загону. З нього одразу вибігло чотири чоловіки у чорній формі з написами на спині «Беркут». Всі вони були озброєні автоматами. Останнім з машини виліз голос з рупора – невисокий чоловік, худощавий, проте з дуже сильним та суворим поглядом.
- Пане Хмельницький, - мовив він до Богдана. – ви звинувачуєтеся у замаху на вбивство президента України та вбивстві двадцяти урядовців. Прошу ваші руки.
Богдан скептично посміхнувся.
– Я б і радий був стількох пристрелити, але вибачте… Це не я.
- Руки. – наказав голос із рупора. Богдан витягнув руки вперед. – Арештувати його. – наказ одразу виконали двоє спеців, які накинули на руки Хмельницького кайдани й повели до гелікоптера.
- Дівчино, - голос із рупора звернувся до тележурналістки. – а вас я також прошу до нашого скромного транспорту.
- Ні, дякую. – відказала дівчина й повернулася до оператора. – Ми власним транспортом.
- Я наполягаю, пані. – більш наказовим тоном мовив голос із рупора.
Тележурналістка піддалася наказу. Нічого іншого не залишалося. Вона покрокувала до гелікоптера. Коли заходила до його салону, Ірина зустрілася поглядом із Богданом.
- Привіт… - тихо мовила вона й відвернула погляд.
* * *
7.
Гелікоптер летів високого над землею. Можна було бачити малесеньких істот там, внизу, котрі кудись поспішали, щось робили. Он видно, як селяни женуть додому скотину з череди. Вже темно, а вони досі на ногах. Тільки заради кого? Заради того, аби вижити.
Богдан сидів навпроти Ірини й весь час дивився на неї. Ця дівчина просто зводила його з розуму. Колись він мав нагоду залишитися з нею навіки, але відігнав її від себе. Тепер картає себе за подібний вчинок.
Богдан намагався хоч секундочку піймати її погляд своїми очима. Хотів побачити її очі. Блакитні чисті очі. Колись він бачив їх дуже близько й нечувано довго. Колись… Як же давно це було.
Дурень… - констатував факт про себе Богдан й продовжив тупитися на дівчину, проте та ніби не помічала його. Вона відвернулася в сторону й про щось думала.
- Ірино, - заговорив він перший до дівчини. – давай поговоримо. Я так давно тебе не бачив.
- Тихо!!! – наказав голос із рупора.
Однак Богдан не бажав мовчати.
- Іро, ну вибач мене, дурня. Поговори зі мною…
- Я сказав – тихо!!! – обурено вигукнув голос із рупора.
- Я сумував за тобою. – не звертаючи уваги на погрози голосу із рупора, говорив Богдан.
- Я ж казав… - голос із рупора зціпив зуби й з усієї сили заїхав кулаком Богданові в обличчя. Хлопець спочатку втратив орієнтацію, а потім, прийшовши до тями, кинувся на грубіяна. Однак кайдани зробили свою справу й той грубо відштовхнув Богдана від себе. Четверо спеців зробили спробу заспокоїти бешкетника-повстанця-вбивцю Богдана Хмельницького, але зненацька пілот гелікоптера повернувся до пасажирів з пістолетом з глушником у руці. Почулися тихі постріли. Один…три…п’ять… Навсібіч розлетілися каплі крові…
Усі специ та голос з рупора були мертві.
Богдан заціпенів від неочікуваних дій.
- Хто ви? – запитав хлопець у пілота.
Відповіді ніхто не дав. Лише Ірина чимось вколола Богдана у шию. У очах потемніло і хлопець втратив свідомість.
А гелікоптер продовжував всій вечірній політ…
* * *
8.
Прийшов до тями Богдан у якомусь темному місці. Здавалося, що це приміщення не має ні вікон, ні дверей. Лише моторошна пустота та темнота. Хлопець струснув головою й поступово в очах темрява почала розсмоктуватися. Він розгледів, що кімната, в якій він отямився все-таки темна, проте має єдине джерело освітлення – лампу.
Богдан піднявся на ноги та побачив в іншому кінці кімнати білявку, яку сьогодні бачив в гелікоптері. Коли він раптово втратив свідомість, то не міг бачити, що з нею сталося. Слава Господу Богу, що з нею все нормально.
- Ірино, - вигукнув Богдан та підбіг до дівчини. Вона тихо спала на підстеленій матерії. – Ірино, моя дівчинко. – тихо шепотів хлопець, погладжуючи її біляве волосся.
Дівчина відкрила очі й посміхнулася.
- Все-таки, впізнав. – мовила тихо вона.
- Звичайно. – Богдан прикусив нижню губу. – Ти зовсім не змінилася. Ні, брешу. Ти дуже змінилася. Ти стала такою красунею, що з тобою ніхто не зрівняється.
- Дякую. – засоромилася дівчина.
- Не варто. – Богдан опустив голову, неначе винний у чомусь хлопчина перед матір’ю. – Вибач мене, Ірино. Мені тебе не вистачає.
Дівчина посміхнулася.
- Я вже зрозуміла.
- Тоді, після смерті батька, я поклявся помститися його вбивці, а тебе… Тебе я відігнав від себе, аби не підставляти тебе під удар.
- Я розумію все, Богдане. – спокійно відповіла дівчина. – Тільки твоя ідея помститися, я бачу, переросла у загальнонаціональну.
- Так.
Раптом Богдан почув скрипіт дверей і насторожився. До кімнати увійшов чоловік невисокого зросту з чорною маскою на голові. Чоловік накульгував на ліву ногу.
- Вітаю Вас, панове. – мовив до Богдана та Ірини кульгавий. – Вибачте за тимчасові незручності.
- Та нічого. – відповів Богдан. – Лише поясніть хто ви і чому тримаєте нас тут.
- Хто я, вам ще зарано знати, але скажу, що це я вчинив замах на нашого улюбленця, пана Лисенка А.Л. та перестріляв двадцяток урядовців. А тримаю я вас тут, аби відпустити. Бачите, пане Богдане…
- Ви знаєте моє ім’я? – Хмельницький був шокований поворотом подій.
- Навіть більше. Я довго слідкую за вашими діями. Повірте, дуже довго. Ще до того часу, коли ще ви не були лідером повстанського табору.
- Але навіщо?
- Бачите, у нас з вами єдина мета – повалити теперішній уряд, адже наша країна чекає кардинальних перемін. Ось тільки заходи у нас з вами різні – ви прихильник мирного вирішення проблеми, я – давно в даному способі розчарувався. А допоміг я вам виключно з власних інтересів.
- Яких саме?
- Я хочу, аби ми були партнерами.
- Партнерами?
- Так. Ми обидва зараз у такому становищі, що друзі не завадять. Я пропоную вам допомогу, яка значно пришвидшить розвиток вашого повстанського руху.
Богдан посміхнувся.
- Що ж ви можете мені запропонувати?
- Одну дуже цікаву ідею та інформацію в додаток.
- Викладайте.
- Гаразд. – кульгавий підійшов ближче до Богдана. – Аби підняти людей проти уряду, потрібно довести, що цей уряд проводить активне винищення цих таки людей. – кульгавий витягнув з кишені DVD-диск та протягнув його Хмельницькому. – На даному диску є інформація, яка й доводить цей факт. Зробіть так, аби цей диск побачила вся Україна і матимете видимий результат.
Богдан взяв диск в руку.
- Але як я зроблю, щоб його побачила вся Україна? – запитав Богдан у кульгавого, а потім зрозумів на що той натякає.
Його погляд прикипів до очей Ірини.
- Ось, хто нам допоможе…
* * *
9.
- Екстрений випуск новин. З Вами я, Ірина Богуславська. – Богдан сидів на стільці у телевізійній студії каналу «Україна-ТV» й у монітори бачив виступ Ірини. Вона говорила так спокійно і впевнено, що ставало трішки заздрісно її витримці. – Сьогодні, до редакції нашого каналу невідомий підкинув диск із дуже цікавим записом. Ми провели експертизу й встановили, що запис є оригінальним. Тож просимо підсісти до екранів ваших телевізорів та дивитися уважно. – на екрані з’явився запис, з якого Богдан бачив трьох чоловіків, котрі про щось розмовляли. Один із них – високий чорнявий чоловік років п’ятдесяти – саме розповідав іншим цікаву історію:
- Слухайте, друзі мої, ми повинні щось робити з цим. Настав час розібратися з цими повстанцями, котрі зібралися у лісах Шевченківської області. Якщо ми нічого не вдіємо, то це переросте у повноцінну революцію. І що ми потім робитимемо?
- Генелале, - відповідав чоловік з явними дефектами мови, проте його обличчя видно не було, лише потилицю. – їх зе там маленька купка, пелестліляємо, та й годі.
- Пане Ульянов, - огризнувся третій, обличчя якого ніхто не бачив, проте голос всім видавався досить знайомим. Цілих три місяці цей голос трезвонив, що виведе країну з кризи, якщо його оберуть президентом. – перестріляти ми завжди встигнемо. Народом потрібно маніпулювати, а не стріляти. Не хвилюйтесь, панове, все в наших руках.
- Невже у вас є план? – запитав генерал у невідомого з дуже знайомим голосом.
- Звичайно. – відповів той. – Пропоную вам дуже просту, але ефективну схему. Пам’ятаєте зразок вірусу, розробленого дослідниками СБУ минулого року?
- Це той, що викликає захворювання слизистої оболонки й призводить до повільної смерті? – запитав генерал.
- Так. Пропоную запустити вірус по території України. Почнуть помирати люди. Розпочнеться паніка, всі забудуть про погане життя, про прагнення повалити владу. Ми оголосимо надзвичайний стан, карантин… А коли ми зненацька знайдемо протидію цій епідемії, то станемо загальнонаціональними героями. Люди просто не зможуть піти проти нас.
- Гарна ідея… Так і зробимо…
Запис зупинився і на моніторі знову з’явилося зображення ведучої новин.
- Що ж, шановні українці, даний запис змушує нас задуматися над тим, хто ми – люди, чи піддослідні кролики. – Ірина після своїх слів уявно перенеслася до кожної сім’ї України й уявила їхнє розчарування, обурення, бажання помститися вже за подібні знущання над ними. – Однак це ще не все, шановні телеглядачі. У нас є ще досить цікавий епізод із життя нашого нового президента. – на екрані з’явився запис, на якому помітно було злякане обличчя Лисенка, котрий повільно нахиляється до заду якогось невідомого чоловіка та цілує його. У студії телестанції завівся регіт, а Богдан ледь не звалився зі стільця. Вперше за останні роки він так щиро сміється.
Новини скінчилися й Ірина, з почуттям виконаного обов’язку, піднялася з крісла. Вона знала, що мабуть це востаннє їй судилося, після таких слів та записів, сидіти за столом. Але вона не сумнівалася у правильності вчиненого. Народ потрібно рятувати від подібних вчинків урядовців.
Ірина підійшла до Богдана.
- Ходімо звідси. Свою справу ми зробили, тепер нехай народ робить свою…
* * *
10.
Лисенко в шаленому пориві кинувся пультом по телевізору, розгромивши його монітор.
- Ідіотка. – загорланив він. – Ти підписала собі смертний вирок, транслюючи подібні ролики.
Невдоволення Афанасія Львовича перебив дзвінок мобільного телефону.
- Ало, слухаю. – нервово відповів Афоня.
- Ну як, сподобалося? – запитав уже знайомий йому голос. Голос чоловіка, котрий змусив його – президента України – поцілувати йому зад.
- Та я тебе… - загорланив Афоня, плюючись врізнобіч.
- Досить уже патякати. Ще, не доведи Господь, втратиш дар мови. А тобі ж доведеться довго виправдовуватися перед народом. Тепер розумієш, чому я не вбив тебе одразу? Па-па…
На іншому кінці дроту почулися гудки. Афоня кинув слухавку на стіл.
- Падло…
Згодом, прийшовши до тями, він зателефонував генералу Устимову та Ульянову й призначив їм на ранок зустріч у Секретаріаті Президента. Як не крути, а завтра йому доведеться там бути…
Ніч тягнулася дуже довго. Надзвичайно довго. Роздуми над тим, як бути далі, не давали змоги Лисенку спокійно заснути. Начебто тільки все впало до його ніг, начебто настав такий довгоочікуваний момент, коли його обрали президентом України. А тут… На зміну білій прийшла чорна смуга. А все цей кульгавий… Хто він? Чого добивається? Що бажає довести?
Ранок прийшов яскравим променем сонця, що пробився до кабінету президента України Лисенка А.Л. Він піднявся з крісла, за яким просидів майже всю ніч й підійшов до вікна.
- Ранок. – мовив стиха він й поглянув через скло на вулицю. Саме в цю мить там збиралася юрба людей з плакатами та транспарантами. Лисенко вголос прочитав написи на плакатах. – «Досить знущатися над українським народом», «Владу народу», «Геть бюрократів, геть олігархів, дайте нам свободу».
Лисенко рознервувався все більше. Здавалося, що від нервів піднялася температура тіла. Все-таки трюк із записом пройшов. Люди обурилися й зняли із себе маску рабів, а стали повноправними членами українського суспільства.
«Досить бути пішаками у руках інших» - сказав собі український народ і прокинувся український дух.
До кабінету президента увірвалися генерал Устимов та Ульянов. Їхні обличчя мали такий вигляд, неначе побачили комету, що летить на їхній будинок. Ошелешені побаченим на вулиці, вони посіріли.
- Афоню, ти бачиш, що коїться на вулиці? – загорланив генерал.
- Ще не осліп. – різко відповів Лисенко.
- Ви ше не бацили, шо коїться на Майдані Незалезності. – вставив свої геніальні слова Ульянов О.М.
- Що ж там таке? – скептично поцікавився Лисенко.
- Там узе повно людей. Всі вони кличать гасла за свободу. Думаю це леволюція. – відповів дефектомовний.
Лисенко плюнув на підлогу.
- Б**ть, оце дожилися. Що робити будемо, хлопці?
Обидва гостя стенули плечима. Вони були шоковані як подіями у Києві, так і матами президента.
- Не знаю я, що робити. – відповів генерал Устимов. – Мені тільки-но телефонували й повідомили, що по всій України люди йдуть на вулицю. Це точно революція.
- Та що ви заладили, революція-революція? Хватіт!!! Набридло. Треба думати. Ну, генерале, тобі не позаздриш, на записі видно твоє обличчя…
- Як і твоє - на іншому записі – у солодкому поцілунку… - одразу відповів генерал.
Ульянов голосно зареготав, однак одразу замовк, помітивши на собі красномовний погляд Лисенка.
- Гаразд, - продовжив президент. – давайте без образ. Із записами розберемося – доведемо, що це підробка, фальсифікація. Ви ж все-таки генерал СБУ. Це зробимо. Щодо мого запису – з часом забудеться. Що ж робити з революцією?
- Ми ж політики. – почав генерал. – Потрібно вигадати якусь показуху, аби люди розчарувалися у повстанському лідерові. Треба виставити його посміховиськом.
- А це ідея. – мовив Лисенко, вийшовши із задуми. – Давайте думати: чого потрібно повстанцям?
- Свободи. – відповів Ульянов.
- А ще.
- Прийти до влади. – вставив генерал.
- Абсолютно вірно. Повстанці бажають встановити нову владу. І перш за все цього бажає лідер руху.
Генерал мимоволі усміхнувся.
- Тоді давайте дамо їм цей шанс. Призначте його прем’єр-міністром України. Посидить цей Хмельницький в урядовому кріслі, зрозуміє, що воно таке й кине всякі думки про державний переворот, а люди тим часом заспокояться. Якщо ж цей повстанець почне проводити якісь кардинальні зміни у парламенті, ти, Афоня, як президент, просто заборониш йому це. З часом все стихне, забудеться…
- Так, - радісно мовив Лисенко. – вихід є. Сьогодні ж ввечері я запропоную Хмельницькому крісло прем’єра. Думаю він погодиться, якщо ні, то я просто на всю Україну проголошу, що він прагне узурпації влади у своїх руках. Все-одно, ми будемо у виграші.
- Тож до вечора…
* * *
11.
Вечір сьогоднішнього дня виявився досить спекотним. Не у сенсі високої температури повітря, а жаркого становища у Києві. Близько п’ятисот тисяч київлян вийшли на вулиці, аби виголосити свою незгоду щодо політики урядовців в Україні. Також прилинула така звістка, що до столиці їдуть тисячі українців з різних міст країни. Всі вони покинули свої робочі місця, хто їх мав, і де не отримували такої очікуваної заробітної платні. Інші полишили свої сім’ї, годуючи свої мрії покращенням життя у країні.
Всі, кому набридло терпіти знущання, заповнили Майдан Незалежності та всі вулиці, що приєднувалися до нього. Рух у місті зупинився. А з усіх сторін юрбу охопили здоровенні чолов’яги в чорній формі зі сталевими щитами. На головах вони мали міцні пластмасові каски, аби у разі сутички з юрбою не отримати смертельних травм.
На майдані Незалежності за наказом президента спорудили сцену, аби Лисенко зумів виступити перед народом. Розмістили два мікрофони, а навколо сцени спокійно стояли три десятки охоронців президента. А ще близько двох десятків, одягнені у цивільний одяг, контактували з юрбою.
- Вітаю Вас, українці. – пафосно вигукнув, плюючись у мікрофон, президент України Лисенко А.Л., коли прийшов час його виступу. Юрба значно оживилася, видаючи звуки явного незадоволення присутністю тут президента. – Прошу вислухати мене, рідні мої. Ми з вами громадяни однієї країни, давайте ж мирно вирішувати наші проблеми.
- А ми поки-що й не воюємо. – почувся голос невідомого чоловіка з юрби.
- Я не це маю на увазі. – якось не до місця посміхнувся Лисенко А.Л.. – Ви зібралися тут, аби вирішити певну проблему. Скажіть мені, будьте ласкаві, кого ви вважаєте своїм лідером, хто змусив вас прийти сьогодні на майдан та страйкувати?
- Ми зібралися тут, аби протестувати проти сваволі урядовців, котрі намагаються використати нас, як піддослідних кроликів. – вигукнув низькорослий чоловічок в окулярах, що стояв у передніх рядах.
Лисенко голосно засміявся.
- Чому ви так легко вірите словам ЗМІ. Вони працюють заради сенсацій, а ви всьому вірите. Ви навіть не поцікавилися чи провела Служба Безпеки України експертизу записів. А ми її провели. Виявилося, що записи підроблені. Обидва. Їх хтось сфабрикував.
Юрба трішки принишкла. Здавалося, що тільки зранку були причини затоптати цього президента, який дозволяє СБУ розробляти віруси та випробовувати їх на українцях, а тут все розклалося по поличкам і все… Злість кудись зникла…
Проте, ні!!! Ми хочемо кращого життя…
- А наше жалюгідне існування теж хтось сфабрикував? – знову запитав чоловічок в окулярах. – Ми бажаємо народної влади.
- Гаразд, Гаразд. – витягнув руки вперед Лисенко. – Хто ж Ваш лідер? Ви? – президент звернувся до чоловічка в окулярах.
- Ні. – похитав той головою. – Нашого лідера тут немає.
- Хто ж він? – не вгамовувався Лисенко.
- Ми… - зам’явся трішки чоловічок. – Ми вважаємо нашим лідером…нашим наставником… Лідера повстанців… Богдана Хмельницького. – юрба значно оживилася. Здавалося, що вона нарешті прокинулася.
- Богдана Хмельницького? – перепитав президент.
- Так. – впевнено кивнув головою чоловічок в окулярах.
- Тоді, де ж він, ваш лідер? – провокував натовп Лисенко. – Чому він не з вами. Чому не допомагає виборювати свободу?
- Він скоро буде тут.
- Коли?
- Скоро. – відрізав хтось із натовпу.
- Наскільки скоро? – все допитувався президент. – Я волію поспілкуватися з ним.
Натовп шумів.
Але раптом шум розрізала заворожлива тиша. Люди почали розступатися і пропускати до сцени якогось чоловіка. Коли той підійшов ближче, чоловічок в окулярах голосно вигукнув:
- А ось і він…
- Богдан Хмельницький… Власною персоною. – скептично вимовив Лисенко.
Чоловік вийшов на сцену та підійшов до мікрофону.
- Вітаю всіх. – юрба зірвалася вигуками. Всі вони вітали свого лідера. – Привіт, президенте. Бажали поспілкуватися? Прошу…
Лисенко ледь не впустив на підлогу свою щелепу від неочікуваної появи Хмельницького.
- Я хотів почути ваші вимоги.
- Наша єдина вимога – покращення становища нашого життя. Ми вимагаємо майбутнього для наших дітей та внуків.
- Це добре. – покивав головою Лисенко. – Тоді я дозволю тобі стати прем’єр-міністром уряду. Ви матимете змогу вирішити нагальні проблеми суспільства, водночас зрозумієте складність цієї роботи.
Богдан голосно посміхнувся.
- Ви пропонуєте місце прем’єра? Кому, як не вам знати, що всі законопроекти, які я просуватиму, просто заблокує Верховна Рада. Чи ви думаєте, що я настільки дурний?
- Чого ж ви вимагаєте від нас? – прямо запитав президент.
- Повної зміни урядовців у всіх регіонах. Зміна парламентарів та президента України.
- Ха-ха, - усміхнувся Лисенко, скрививши міну обдуреного хлопчака. – а президентом України бажаєте стати ви, так?
Богдан кивнув головою.
- Люди, - вигукнув Лисенко, тикаючи своїми наманікюреними пальцями на Богдана. – українці, ви що, не бачите, чого прагне ця людина? Він, користуючись складним економічним становищем України, вашим складним життям, просто намагається отримати крісло президента України. Хіба ви не бачите, хіба ви сліпі?
Лисенко очікував реакції натовпу, котра б засуджувала їхнього лідера за бажання узурпувати владу у своїх руках. Однак реакція юрби виявилася трішки іншою. Люди обурилися на подібні слова президента. Так давно вони вірять кожному слову урядовців, а зараз вперше піддали критиці слова Лисенка. Вони почали освистувати його та вигукувати:
- Геть! Геть!! Геть!!!
Лисенко, прикритий широчезними плечами своїх охоронців, швидко зник зі сцени.
- Дякую за вашу віру в мене. – промовив Богдан до українців, що зібралися на майдані перед сценою. – Я відчуваю, що скоро, дуже скоро ми досягнемо нашої мети. Я маю до вас лише одне прохання: не піддавайтеся на провокації уряду, не опускайтеся до насильства. Ви повинні вчинити загальнонаціональний страйк. Зупинимо виробництво всіх галузей промисловості, припинимо постачати олігархам гроші до їхніх кишень. Досить. На наших мозолях вони більше не житимуть.
- Так. – підтримали його слова викриками та оплесками люди.
- Досить страждати. Зупинитесь ви і зупиниться економіка, зупиниться економіка – всі пани-браття злякаються і задумаються про людей. Що вони робитимуть, коли село перестане постачати у міста продукцію? Що вони робитимуть, коли газ та вугілля залишатимуться у шахтах? Що вони робитимуть, коли одяг, автомобілі та різні модні цяцьки перестануть продавати, коли ви перестанете їх виробляти? Я вам скажу. Вони згадають про вас. Вони зрозуміють, що ви і тільки ви основна сила у країні. Без вас, простих громадян України, ніщо не функціонуватиме. Ніщо. Все у ваших руках.
- Так. – вигукнув натовп. – Так!!! Так!!! – за вигуками послідували оплески натовпу.
І справді, - подумав про себе Богдан. – дивний цей український народ – доки йому копня під зад не даси, справи не буде!
