– Джя карде, чаворо! Джя карде! – казала молода циганка своїм співучим циганським голосом. Власне, такою вона здавалася саме через свій голос. А ще хлопчину, котрого підзивала до себе.
Безбровий циганчук з маленькими круглими оченятами, чорними, аки перестигла порічка, крутився біля автомату з іграшками. На дні величезної скляної коробки почивали різнокольорові ведмедики, коники, зайчики, лисички і ще якісь звірята чи то заморського, чи то заокеанського походження і китайського виробництва.
– Мушшіна, шо вам? – спитала нетерпляча продавчиня, попередньо виклавши на прилавок дві білосніжні дині, якими її наділили матінка-природа і Бог-Отець.
– Мені, будь ласка, дві булки хліба, палку «Докторської», майонез «Європейський», десяток яєць і горошок.
– Фсьо?
Мені здалося якщо я зведуся навшпиньки і трохи витягну шию, то зможу розгледіти якого кольору у неї трусики.
– Так, усе, – підтвердив я.
Власниця білосніжних соковитих ягід неохоче прибрала їх зі столу і з видихом уточнила:
– Хлєб бєлий ілі чорний?
Вочевидь, перед тим як стати продавчинею, жіночка працювали в державній установі і обіймала високу посаду. Тільки так можна було пояснити її манери, її зверхню млявість і схильність до знущання над людьми.
– Булку пшеничного, і булку житнього.
Одним вправним рухом вона просунула руку в целофановий кульок і переклала з лотків на прилавок дві булки хліба. Відкрила холодильник, дістала палку ковбаси і кинула її на ваги. До хліба додала майонез і десяток яєць у пакетику. Простукотівши кнопками калькулятора, стала в улюблену позу з руками зігнутими в ліктях, з важкими грудьми за пазухою та на прилавку. А моє запитання випередила відповіддю:
– Гарошка нєту. Свас тріцадевятьсемсят.
Я розрахувався, склав продукти в пакет і згріб у жменю кинуті, як собаці, тридцять копійок здачі.
– Януш, джя! Джя додому!
Я завжди милувався з якою легкістю наші цигани домішують до своєї мови українські слова. Навіть коли вони в запалі сперечаються між собою подалі від допитливих очей і вух, зі скорострільністю кулемета випльовують одне в одного образи, навіть тоді можна вислухати колоритні, справдешні українізми. А на людях, між нами і поготів.
Циганка, на відміну від мене завантажена п’ятьма, а то й шістьма великими поліетиленовими пакетами та господарськими торбами, намагалася відволікти хлопченя і забрати з магазину додому. Той ніяк не реагував і заворожено розглядав іграшки; щось белькотів по-циганські і тицяв пальцем всередину автомата. Зрештою, мати зжалилася, облишила пакунки і дістала гривневу купюру. Після довгих виснажливих маніпуляцій під радісні вигуки сина їй таки вдалося зачепити якогось пухнастика, та за мить він гепнувся на своє місце.
Я облишив стенд із газетами та журналами, біля котрого крутився, щоб побачити чим усе закінчиться, і підійшов до ромів. Циганка винувато відсахнулася. Зиркнула в мій бік. Опустила очі. А малюк навпаки вперіщив свій погляд з тією щирістю і непідробністю, на яку здатні лише діти. Дві чорні смородинки розширилися ніби в подиві. Позирали з-під густої смолянисто-лиснючої чуприни.
– Давайте я спробую, – сказав я. – Позавчора точно в такому ж автоматі я витягнув отакого слона, – я розвів руками на підтвердження своїх слів, – своїй донечці. Я теж довго мучився, але тепер у мене є досвід.
Спочатку вона крутнула головою у бік дверей, потім блимнула на торби і, вочевидь не маючи вибору, погодилася. Малий з такою цікавістю зиркав то на мене, то на матір, що я не зміг не усміхнутися.
Як я і сказав, у мене вже був досвід і він мене не підвів. Ми витягли жовтогарячого зайця завбільшки з мою долоню. Радості малого не було меж. Він сам застрибав, як зайченя, затараторив по-циганському до матері. Та його осмикнула. Майже пошепки прикрикнула. Взялася за торби.
– Може, я допоможу? – спитав я, протягнувши руку до однієї з них.
Ось тут ця маленька тиха циганочка взагалі ледь не втратила свідомість. Полохливі чорні очі із трохи жовтуватими на викоті білками на якусь мить зустрілися з моїми. Пасма кучерявого темно-коричневого волосся біля скронь гойднулися, ніби од вітру.
– Та ні, ні – не треба. Ми самі, з Янушем, ми самі… – швидко проговорила вона.
Я завжди милувався і продовжую милуватися з якою легкістю наші цигани не тільки домішують до своєї мови українські слова, а й спілкуються українською мовою. Українською мовою або нашим суржиком, так як і ми. Чого я ні разу не чув від наших циган, так це суто російських слів. Ані російських слів, ані російської мови, ані подоби російської мови, яку так часто можна чути з вуст українців, наші цигани не вживають. Можливо це генетично закладене почуття свободи у крові конокрадів, можливо світосприйняття позбавлене комплексу меншовартості, але факт лишається фактом. Українські цигани не корчать із себе великоросів, не соромляться ні своєї, ні української мови, ні нашого суржику, ні свого.
З торбами обіруч циганка вийшла з магазину в засніжений грудневий вечір. Слідом за нею, притискаючи до грудей жовтогаряче зайченя, плентався Януш.
Це був дивовижний, по-справжньому зимовий вечір. Густющий лапатий сніг накривав сліди і посліди. Дахи будинків, припарковані машини, навіть обриси людей біліли на очах. Перший великий сніг напередодні Нового року. Перший сніг, до якого ніколи не звикаєш, красотою якого щороку зачудовуєшся.
Стоячи на порозі крамниці, я застібав верхні ґудзики пальта і дивився услід ромам. Я вкотре не міг збагнути чому їх бояться, зневажають, ненавидять; чому їх звідусіль гонять і звинувачують у всіх смертних гріхах; чому виродок-українець – злочинець і виняток із правил, до діянь якого не має стосунку весь український народ, а правопорушник-циган – типовий представник свого нібито й досі конокрадського народу; чому на захист, наприклад єврея, стають державні закони і міжнародне право, здіймаються бучі і революції, а на захист цигана не стає, окрім самого цигана, ніхто.
Назустріч матері й сину з вечірніх сутінок виринула постать чоловіка. Вони зблизилися і заговорили. Суто циганською мовою. Розмова поступово стала голоснішою і вже чутні були чоловічі вигуки, якесь невдоволення. Аж раптом чоловік змахнув рукою і вдарив жінку в потилицю. Штовхнув у спину кудись підганяючи. Та з усіма своїми торбами подалася вперед, але вчасно виставила ногу, щоб не розпластатися на засніженій мостовій. Відтак пришвидшила ходу, озираючись тільки на сина. Сунувши руки в кишені чоловік пішов назирці.
Це я бачив уже біжучи за ними. Не знаю який мене ґедзь укусив. Не раз був свідком циганських сварок, не раз доводилося бачити рукоприкладство їхніх чоловіків до дружин прямо посеред вулиці. Знав, що цигани-чоловіки пальцем об палець не вдарять аби допомогти жінці. Знав, що в циганських родинах жінки тягають торби, а чоловіки павичами ходять поруч з руками в кишенях. Але не втримався.
Зачувши кроки, що наближаються, першим обернувся малюк Януш. Дорослий циган обернувся скорше інтуїтивно слідом за малим і щось гукнув жінці у спину, яка тягла торби ні сном, ні духом нічого не підозрюючи. Так уся трійця і застигла.
– Ти хто такий? – зверхньо спитав чоловік.
На вигляд він мав не більше 30 років, хоч визначати вік циган за зовнішністю справа, відверто кажучи, невдячна. Як на цигана, закоротко стрижене волосся, вкрите пластівцями снігу, і від того на контрасті ще чорніше, такі ж, як у малого Януша, порічкові п’ятикопійкові очі і кривий, зігнутий півмісяцем, тільки навзнаки, ніс.
Я сходу спробував пояснити йому, що бити жінок щонайменше неприпустимо і що ділити з ними усі тяготи, ну, хоча би торби з продуктами, не так уже й заскладно. Циган вилупив свої баньки і озирнувся на дружину. Тепер я не сумнівався, що вони були подружжям.
– Джя чере! – крикнув він їй.
Вона не зрушила з місця і запричитала собі під носа все тією ж співучою циганською мовою.
– Джя чере – я сказав!
Він коршаком підлетів до дружини та знову штовхнув її у спину як і дві хвилину тому. Цього разу жінка не втрималася і таки впала долілиць. А наступної миті її чоловік і образник отримав такий удар в зуби, що пам’ятатиме мене до скону віку, навіть якщо на місце вибитих вставить золоті.
З розквашених губ, з відкритого рота і по підборіддю на білосніжне снігове простирадло хлинула кров. А разом з плювками битого і небитого цигана з рота полетіли уламки зубів. Заплакав Януш.
Не встиг я оговтатися і осягнути усе те, що накоїв, взагалі збагнути навіщо так учинив, а вже мусив закриватися від ударів… циганки. Вона схопилася зі снігу, побачила закривавленого чоловіка, вмить здичавіла і кинулася мене мутузити.
Плакав циганчук. Хрипів циган. Лютувала циганка. Удари один за одним досягали своєї мети. Гострі пазурі-нігті впивалися в мою шкіру, розсікали її неначе ножі. Пальці зцуплювали добрячі повісма волосся і перш, ніж я встигав зойкнути, ширяли за наступними. Руки, якими я наївно пробував захищатися, вкрилися подряпинами і саднами, пекли пеком. Зрештою, мені лишалося зробити те, що робив і циган. Поштовх у груди відкинув її щонайменше на два метри назад і на зад.
Остаточно мене добив малий Януш. Циганчук, який не припиняв волати, підбіг на відстань своє витягнутої рученьки і чи то кинув у мене, чи то вдарив мене жовтогарячим пухнастим зайченям. Іграшка так і лишилася лежати на білосніжному простирадлі, всіяному бризками чиєїсь крові. Густющий лапатий сніг повагом накривав усе, що тут скоїлося. Сліди і посліди.
Циганська родина зібрала манатки, зібралася з силами і вирушила додому. Жінка з полохливими очима потягла в руках торби і обвислого на плечі майже небитого чоловіка. Позаду поплентався синочок Януш. Це був дивовижний, по-справжньому зимовий вечір.
Мені теж варто було поспішити додому. Дружина чекала ковбасу, яйця, майонез і, звичайно ж, горошок. Не любить вона, коли я не приношу додому те, що вона просить, починаючи зарплатою і закінчуючи продуктами з крамниці. Ой, не любить. А хіба ж я всесильний?
Від самої думки про зустріч з дружиною, з пошкрябаним, уже пошкрябаним – без її участі – лицем, мене взяли дрижаки.
