Частина 2. Помста патріота
Розділ 3. Слід історії
8 років потому…
1.
Тарасівська загальноосвітня школа розміщувалася у самому центрі села й була справжнім витвором мистецтва, оскільки її недавно збудували й всі стіни завісили картинами, вишивками. Вчитель історії зробив власний величезний внесок у відкриття історичного музею у приміщенні школи: тут були й старовинні монети ще епохи монголо-татарської навали на Русь, старинні глечики, кераміка, старовинні ножі, кинджали… Але найбільшою знахідкою для музею, як і для самого вчителя історії була бойова сокира, котрою, за народною оповідкою, збивав голови панам сам Устим Кармелюк. Школярі із захватом роздивлялися археологічні знахідки, що сприяло їх зацікавленню до навчального процесу. Історію, як не дивно, учні любили.
Учитель історії був молодим ентузіастом, тому робив усе, аби дітям було цікаво вивчати цей предмет, одначе відчував, що всі його слова, як горох об стінку. Люди змінилися: учитися ніхто не хотів, працювати теж… Батьки нічого не роблять для того, щоб їхнє чадо виховувалося законослухняним громадянином, думають лише про гроші. Звичайно, після затяжної світової кризи 2008 року, Україна і досі перебувала у її лоні, тому гроші були дуже потрібні. На вулиці вів свій парад 2016 рік, а Україна перебувала на межі голоду. Люди уже забули, коли востаннє куштували ковбасу, копчену рибку чи щось солоденьке… Єдине, що рятувало – це село… Почався масовий відтік міщан до сіл, аби хоч якось вижити. Там можна було й город засадити й на цих харчах вижити. А старенькі бабки весь час примовляли зі злобою:
- А що, коли добре жилося, нас селюками обзивали, а тепер у нас порятунку шукаєте? Гріш ціна вам! Тьху на вас.
А міщани весь час заспокоювали негостинних селян:
- Та ми ж місцеві. Наші батьки тут жили.
Восьмирічна економічна криза, котра плавно переросла у політичну, засмоктала у свою трясовину Україну по самі вуха. А урядовці топталися на її голові й продовжували затоптувати її все глибше й глибше. Здавалося, ще мить і все, - потоне наша рідна Україна. Потрібне було чудо, аби витягти країну з економічної трясовини…
Тарасівська школа була збудована саме напередодні кризи, тому лиха година її оминула. Хоча кожного року потрібно було робити ремонти у класах, спортзалі, а держава коштів не виділяла, тому учні мусили влаштовуватися на літні роботи до колгоспу, що ще ледь-ледь дихав, аби той зробив ласку й привів до ладу школу.
Учителі зарплатні майже не отримували й викладали виключно з надією, що котрийсь із вихованців стане гідним продовжувачем славетної української державотворчої традиції. Сподівалися, що, можливо, хтось вийде з цієї школи, проб’ється в урядові кола та сприяє розвитку як краю, так і країни в цілому. Хоча ці надії розвіювалися з кожним наступним днем, коли учні один за одним гордовито промовляли:
- Я не готовий!
Коли ж вчитель вимагав пояснень, то причиною непідготовленості до уроку була виснажлива праця вдома. Діти вимушені були працювати вдома на городі, тримати скотину, аби пережити ще один страшний рік…
Історію, як-не-як, вчили…
Вчителі зводили плечима, коли їх запитували, чому саме історію. Чим ця наука настільки в’їлася їм до душі? Відповідь знав вчитель історії. Вся історія – це шлях славного розвитку держав та їхнього занепаду. Після зникнення однієї країни, з’являється інша; після затяжної кризи приходить розквіт… Саме це твердження давало учням надію на певні зміни. Читаючи історію, вони томилися мріями про переміни, про кращі часи, чекали на героя, що повстане проти злиденного життя й визволить весь український народ від кризи. Тільки, де ж він, той герой? Ніхто, поки-що, дати відповіді на це питання не міг.
- Гаразд, мої любі учні, - мовив голосно Богдан Михайлович, вчитель історії Тарасівської школи, до дев’ятикласників на своєму уроці історії України, підбиваючи його підсумки. – сьогодні на уроці ми розглянули тему «Селянські рухи в першій половині XIX ст.». Ми побували з Вами у часі, коли бунтівники боролися за свої права, мстилися за смерті та виснаження, мстилися за кріпосництво та зневажливість… Найбільшими були виступи селян під проводом легендарного Устима Кармелюка. Що Вам сподобалося в цій людині, а що – ні?
Руку підняв хлопчина на задній парті – заслужений двіюшник школи.
- Будь ласка, говори, Петре. – привітно мовив учитель.
- Мені в цій людині сподобалося те, що він хотів добра людям, він боровся за краще життя.
- Гаразд, гарна думка. – підсумував відповідь Петра вчитель. – Хто ще має свою думку?
- Я! – голосно вигукнула з передньої парти відмінниця Катерина.
- Будь ласкава, поділися.
- Мені Устим Кармелюк сподобався тим, що він героїчно боровся зі злою владою, проти кріпацтва. Він чотири рази втікав від ув’язнення, зазнавав нелюдських тортур, одначе продовжував боротися за поставлену мету. Кармелюк є прикладом для наслідування, він вчить нас добиватися свого, не дивлячись на перешкоди, біль та страх.
- Молодець, Катю. Гарна відповідь. – Богдан Михайлович усміхнувся. Давно він не чув настільки гарно побудованої та насиченої власними думками відповіді, причому прикрашену емоційністю.
- А я не згоден. – викрикнув хлопчина, що половину уроку проспав, а в кінці прокинувся.
- Чому це, Дмитре? Поясни нам свою думку.
- Він убивав людей. Він досягав власної мети, ціною смертей чужих людей. Він убивав поміщиків, однак іноді завдавав болі і простим жителям. Чим вони прогрішили? Це не справедливо…
- Згоден з тобою, Дмитре. – з розумінням у голосі, мовив Богдан Михайлович. – Однак життя повне несправедливості, брехні та смертей, а наше завдання запобігти цьому, зробити світ кращим, прикрасити його собою… - пролунав дзвінок на перерву. Учні почали збирати речі та пішли до іншого класу. А вчитель історії все стояв і про щось роздумував. Слова останнього виступаючого зачепили йому душу, освіжили давно припалену рану… Він згадав подію, що сталася з ним вісім років тому, коли можновладці застрелили його батька. Ще тоді він на власному прикладі зрозумів, що таке несправедливість. І боротися з цим було важко. Дуже важко…
Після уроків Богдан Хмельницький повільно почимчикував додому, все ще роздумуючи над словами учнів щодо характеристики Устима Кармелюка. Слова відмінниці Катерини вертілися у голові, немов бджолиний рій, перемішуючись зі словами Дмитра, котрий глаголив, що справедливості не існує. Що дівчина, що хлопець, певною мірою праві. Коли люди могли повністю насититися тією правдою, справедливістю та свободою, коли вони відчували себе по-справжньому вільними від усього? Ніколи. Весь час люди застібають на своїх руках та ногах кайдани повсякденності, страждаючи потім від неї, як від нав’язливого, огидного комара.
…він продовжував боротися за поставлену мету… він вчить нас добиватися свого, не дивлячись на перешкоди, біль та страх… - прокручував ще і ще слова відмінниці Богдан. І ці слова ятрили все більше його застарілу душевну рану, що час від часу кровоточила. – А ти? – звернувся він сам до себе. – Ти перестав боротися. Ти зупинився. Ти поклявся помститися за смерть батька, але нічого не зробив; ти поклявся раз і назавжди змінити життя у цій країні, але… Ти зупинився, ти злякався, ти виявився недостатньо розумним, аби розробити план змін. Ти бажав помсти та змін, але коли прийшов час – злякався. Гріш тобі ціна, Богдане. Якщо ти негайно не виповниш обіцянки, станеш ворогом самому собі…
Монолог із самим собою закінчився повним розпачем. Богдан втратив настрій і тепер зовсім з опущеним носом прийшов додому. Відчинивши двері, він увійшов до пустого коридору, потім пройшов далі – до так званої зали, де розміщувався широкий диван, виднілася невеличка шафка у кутку, на невеличкому столику навпроти дивану розмістився пан-телевізор, котрий одразу розгромив гробову тишу у хаті Хмельницького. Богдан вмостився на диван ще десятирічної давності, котрий йому віддала мати й втупився у телевізор, котрому було неменше років. Його Богдан купив, коли вчився на першому курсі педагогічного університету й працював водночас охоронцем. Накопив та купив. Так досі його й дивився та молився, аби той не поламався, оскільки прийшли такі часи, коли хліба купити було проблемою, що вже говорити про побутову техніку.
По телевізору весь час крутили новини. Весь час один негатив: то когось пристрелили, то когось повісили, то підірвали завод… Складалося враження, що ЗМІ служать для того, аби люди звикали й ставилися до цього, як до потрібного, неминучого. У країні вирувала криза, купувати нові фільми не вигідно, тому всоте повторювали фільми десятирічної давності і, для того, аби не домогосподарки сумували, у кінопрокат запустили дві мильні опери, котрих вистачило б на три роки: славнозвісна «Санта Барбарра» та «Династія». Ті, хто бажав подивитися ці фільми, могли починати і з шістдесятої серії, все-одно ніхто не пам’ятав початку…
Богдан включив телевізор саме, коли по телевізору на всіх каналах транслювали повідомлення кандидата у президенти Лисенка Афанасія Львовича. Така процедура стала звичкою для цього кандидата. Мало чи не щотижня він звертався до людей з проханням схаменутися, зупинитися, адже країна швидко пливе до прірви. Тільки одного він не говорив, що схаменутися повинні не прості громадяни, а всі можновладці, котрі протягом всього періоду незалежності України розкрадали її.
- Шановні громадяни. – почав трагічно Лисенко. Богдан втупився у екран. Раніше він чув, що Лисенко балотується у президенти і має всі шанси перемогти на виборах, однак рідко слухав його звернення до народу. – Звертаюся до Вас із закликом протистояти кризі, котра зламала наше мирне життя. Ми повернулися до того часу, коли кожна зернинка дорожча за золото. Ми з Вами стали заручниками власної байдужості. Ми повинні боротися з цим. Я обіцяю, коли стану президентом, зробити все, аби наша країна розцвіла. Досить вганяти її у все глибшу яму лайна, варто вже її за вуха витягувати з неї. – Богдан, з люттю на обличчі, посміхнувся. Він не вірив, що хтось прийме до серця такі слова. Ці слова – фальшиві, від них віяло холодом, брехнею…
- Яма лайна, - злісно промовив Богдан. – Це ти, Афоня. – він переключив на інший канал – «Украйна-ТV». Тут саме йшли новини. Як не дивно, розповідали не про вбивства, а про зовнішньополітичне становище України.
- Сьогодні Україна отримала від Росії позику у розмірі 7 мільярдів доларів на відновлення промисловості. – усміхнено говорила телеведуча, ніби у країні ніякої кризи й не було. – Президент Росії повідомив, що всіма силами сприятиме виходу України із кризи. Україна важливий сусід та стратегічний партнер, тому для Росії не вигідно, аби він розтанув у вічності.
Богдан ще більше повеселішав.
- Оце жарти. Росія тільки й мріє про те, аби Україна розтанула у вічності й ожила під новою назвою: «Українська область Російської Федерації».
На екрані знову з’явився фейс кандидата у президенти Лисенка. Він широко усміхався репортерові й щось розповідав. Богдан прислухався.
- Українці повинні повірити у мене. Я виведу країну з кризи, я зроблю все, аби мої громадяни жили щасливо. Я виховаю молодь, котра служитиме країні й дотримуватиметься закону, адже закон – це найголовніший чинник розвитку демократичної держави.
- Так. – прокоментував останні слова кандидата Богдан. – Ти дотримуєшся норм закону як ніхто інший… Гидото… - раптом вигукнув Богдан та швиргонув чашкою з гарячим чаєм по телевізору. Чашка розтрощила екран пана-телика й зображення Лисенка різко зникло. – Ось він, нарешті, й поламався. – дивлячись на розбитий телевізор, мовив вчитель історії.
* * *
2.
Заснути чомусь було дуже важко. В голові роїлися думки, котрі все більше і більше викликали бажання знайти Лисенка та вбити його; думки, котрі змушували освіжити у пам’яті події восьмилітньої давності. Богдан підперся на руку, включив світильника та дістав з шухлядки книгу, котру недавно почав читати. Книга розповідала про найславетніших історичних діячів, діяльність котрих сприяла розвитку України. Зупинився Богдан на Устимові Кармелюку. Перед уроком у дев’ятому класі він трішки підчитав цікавих фактів про Кармелюка, аби зробити урок більш ефектнішим. Зараз він продовжив читати життєвий опис історичного героя.
Богдана захоплювала безстрашність цієї людини, як, водночас, і його жорстокість. Жорстокість не тільки до інших, а й до самого себе. Це чоловік, котрий не знав щастя, не відчував такого жаданого почуття – кохання, він жив лише майбутнім… Чиїм майбутнім – своїм чи України – важко було сказати, але дивувало те, що за досить короткий час він зумів об’єднати під своєю владою двадцять тисяч повстанців, що не так і просто.
Богдан на мить подумав, якби він мав такого товариша, то, мабуть, без проблем очолив би повстання проти існуючого ладу, аби допомогти Україні виплутатися із павутини кризових явищ, котрі полонили її. Тільки, якби був такий товариш… Самому важко, тим паче сьогодні. Потрібен друг, з котрим нічого не було б страшно зробити…
З такими думками Богдан нарешті заснув, проте ще пів ночі роздумував про Устима Кармелюка…
* * *
3.
1824 рік,
м. Кам’янець-Подільський
Базарна площа старовинного міста сьогодні була вщент заповнена людьми, котрі від очікування чогось незвичайного ледь не затоптували один одного. Над високими мурами Кам’янця-Подільського піднявся оглушливий шум. Юрба смакувала очікуванням публічного покарання…
Сьогодні при всіх мешканцях повинно відбутися побиття славнозвісного героя-повстанця Устима Кармелюка. Всі вже й так зачекалися його появи, однак ладні були стояти отак до ночі, аби хоч мигцем побачити цього чоловіка… А хтось чекав цієї миті, аби насолодитися жорстокістю та болем…
А ось і він – винуватець сьогоднішніх зборів. Устим Кармелюк. Власною персоною. Людина, котра наробила шуму по всій Україні; людина, котра ще змолоду проявила свій бунтівний характер, втікши з уланського полку; людина, котра за цю втечу отримала 500 болючих ударів шпіцрутенами, після котрих одиниці виживали; людина, котру називали «українським дияволом» та «українським Робін Гудом»; просто людина…
Високий чоловік з пишними вусами, що напівдугою розстелилися над його верхньою губою, із закованими у кайдани руками та ногами, повільно йшов вузьким проходом до базарної площі, гордовито вдивляючись у цікаві очі, котрі виглядали із юрби. На його верхній частині тіла не було жодного одягу, тому на спині виднілися шрами, які залишили по собі шпіцрутени. Сьогодні на цій спині з’являться нові…
Впевнені, наповнені люттю і, водночас, добротою, очі Устима вдивлялися в юрбу, немов вишукуючи когось. Можливо друга… Дарма…
Кармелюка продовжували вести четверо охоронців, раз-по-раз підпихаючи його рушницями, аби той пришвидшив ходу, мовляв: «Зачекалися всі!» Устим не звертав уваги на подібні накази охоронців, а продовжував спокійно прямувати вузьким проходом, немов Ісус, чекаючи на розп’яття. Одначе на Устима чекає сьогодні кращий кінець…
Устима підвели до високого товстого стовпа і прикріпили до його рук та ніг кайдани. Тепер Кармелюк, немов собака, був припнутий до стовпа й чекав на покарання…
Потім якийсь незнайомий Устимові чоловік виголосив промову та наказав випороти Устима шпіцрутенами у кількості ста одного удару. Устим від подібного наказу ледь помітно усміхнувся.
- От дурні, - тихо мовив він. – вирішили цим мене налякати? Слабо…
Раптом пролунав ошелешений крик чолов’яги, що проголошував промову:
- Один… - за криком послідкував сильний удар палицею по спині Устима. Останній скривився від болі, однак стримав себе, аби не скрикнути. – Два… - ще один удар пройшовся по спині Кармелюка. Люди аж позамовкали всі. Вони чули, як палиця з ляскотом прилипає до спини Устима й як тріщать від цих ударів його кістки, однак дивувалися його дивовижній витримці.
Довго ще били Кармелюка, доки не пролунав такий жаданий для нього вигук:
- Сто один… - останнього удару Устим майже не відчув, оскільки знав, що він останній… Однак не знав він ще одного – що це ще кінець.
Здоровань у сірій сорочці, котрий поров Устима, з цинічною усмішкою підніс у повітря розжарене залізо, котре було своєрідним клеймом кріпака. Юрба несамовито заричала. Такого шуму Устим ще не чув. Стало аж трішки млосно…
Здоровань, у котрого з обличчя усмішка і не думала сходити, притиснув клеймо до плеча Устима. Той від болі несамовито викрикнув, почав вертітися, немов в’юн, однак розжарене залізо робило свою справу, випалюючи шкіру на плечі Устима…
Раптом звідки не візьмись, вулицею пронісся сильний вітрюган, котрий почав закручуватися та утворювати вихор. Вулиця стала темною, немов над містом нависло величезне страховисько. Люди злякалися й почали розбігатися навсібіч. Кармелюк широко розкрив очі, намагався вирватися із кайданів, проте не міг. А вихор, з кожним метром зростаючи, наближався все ближче й ближче до нього. Здоровань з переляку кинув клеймо на землю та ринув навтіки.
- Боже ж ти мій. – загорланив Устим. – Це що, мені судилося так безглуздо загинути? Боже… - молитва Устима швидко розвіялася вітром і вихор повністю поглинув його своєю широкою пащекою…
* * *
4.
Богдан відкрив очі й відчув як його обличчя торкаються лагідні промінчики сонця, котрі пробралися, немов розвідники, через вузькі щілинки у вікні. Тепер він розпрощався зі своїм сном. Дивним сном… Чомусь майже пів ночі снився цей Устим Кармелюк, як його вели на базарну площу Кам’янця-Подільського, як його карали побиттям шпіцрутенами, як накладали йому клеймо… Чому цей чоловік так в’ївся йому до свідомості, Богдан однозначної відповіді дати не міг. Щось із середини змушувало імпонувати цьому чоловікові, щось бунтівське просиналося у ньому, коли він думав про Устима. Прокидалося бажання кинути все і вчити революцію… Набридло все… Набридло життя, коли не можеш мати дітей та сім’ї, тому що не матимеш можливості прокормити її, набридло жити в страшному очікуванні смерті від голоду… Все набридло… Прийшов час перемін… Але хто? Хто їх зробить? Уряд чи народ? Якщо перший, то все відбудеться досить демократично, а якщо другий?.. Ні! Аби другий зробив певні зміни потрібен лідер, котрий підняв би людей проти всієї системи… А цього лідера, героя в Україні не було. Не було людини, котра б не мала страху, не боялася бути громадянином своєї країни. Не було…
Богдан намацав рукою годинник та поглянув на його дисплей: 7:28. Час прокидатися. Він весь час ставив будильник на сьому тридцять, але прокидався за дві хвилини до сигналу. Така звичка виробилася у Богдана ще в університеті. Тепер він відчував час.
Потрібно підійматися з ліжка, одягатися та прямувати до школи. Богдан ліг на спину й зробив спробу потягтися. Розпростер руки й ледь не сходив під себе від страху… Його рука торкнулася ще якоїсь людини. Хто ж це?.. Богдан повільно, аби нікого не злякати, повернув голову вліво й краєм ока помітив спину чоловіка, повністю в крові та ранах. Також у цього чоловіка була дивна, старомодна зачіска: по бокам пострижено, а решта утворює собою розкішну шевелюру. Таку зачіску сьогодні називають казанчиком.
А це ще хто такий? – заговорив сам до себе Богдан і вже сміливіше повернувся обличчям до чоловіка, котрий спав на боку. Богдан відразу прокрутив у голові вчорашній вечір і ніякого чоловіка у своєму будинку не згадав. Звідки ж він?
- Агов, чоловіче… - викрикнув Богдан й штурхнув чоловіка по спині. Той зненацька зірвався з ліжка, упав на підлогу, потім переляканими очима обдивився кімнату й втупився у Богдана. – Ти хто?.. – Богдан задав останнє питання вже за інерцією, але напевне знав, хто перед ним стоїть. Сьогодні вночі він його уже бачив…
Чоловік невпевнено зробив крок назад і наштовхнувся на розбитий телевізор. Злякавшись, він різко повернувся до предмету, який він тільки-но збив. У цей момент, неначе змовившись, пролунав сигнал будильника, котрий ще більше злякав не тільки гостя, а й господаря будинку. Обидва зі страху голосну закричали…
Чоловік різко побіг на Богдана.
- Заспокойся… - вигукнув Хмельницький, розуміючи, що чоловік зараз бажає побити його. – Заспокойся, Устиме… - гість зупинився та придивився до господаря.
- Ти мене знаєш? – запитав стурбовано він.
- Сідай, Устиме. – намагався заспокоїти гостя Богдан. – Тебе знає вся Україна.
- Україна? – перепитав гість.
- Так. Ти ж сам Устим Кармелюк. Тебе знає кожен дев’ятикласник, тобою всі захоплюються.
- Мною? – не вірив словами Богдана гість.
- Так, тобою. Тільки я одного не розумію, як ти тут опинився.
Кармелюк засміявся.
- Це мене, мабуть, після публічного побиття кинули до тебе в камеру?!! – Кармелюк ще раз обдивився кімнату. – Дивна, одначе, в тебе камера. М’які ліжка, речі якісь дивні…
Богдан голосно зареготав.
- Помиляєшся, Устиме. Нічого дивного в цьому немає.
Устим якось різко змінився на обличчі, неначе щось згадав та поглянув на ліве плече. На ньому виднілася випечена рана з клеймом кріпака. Устим ще більше розізлився.
- Це що, ти, пане, мене в кріпаки до себе записав, га? Думаєш, що маєш такі розкішні шатра, то й можеш мною керувати? Помиляєшся, пане, я втечу і спалю твоє помістя так, як і спалив помістя свого ворога пана Пігловського. Все-одно, не втримаєш мене…
- Заспокойся, Устиме. – з усмішкою на обличчі, промовив Богдан. – Щодо пана – ти загнув, а щодо твого характеру – я в курсі, що ти бунтівник. – Богдан дістав з шухлядки маленький календарик і показав його гостеві. – Просто ти невідомим чином потрапив до XXI століття.
- Що??? – скривився від почутого Кармелюк. – За дурня мене маєте? Ви хочете сказати, що…
- Я хочу сказати, що сьогодні 2016 рік, тобто XXI століття.
- Але ж я… - не розумів логіки речей Устим.
- Так, ти жив у XIX столітті. А рани на твоєму тілі та твої слова, що тебе привселюдно побили на Базарній площі Кам’янця-Подільського, свідчать, що ти якось перелетів до мене з 1824 року. Ось, дивись. – Богдан протягнув Устиму календар. Той уважно роздивився його. Читати він не міг, однак цифри знав, тому розгледів «2016». Повірити ж все-таки у подібне не міг. Його розум ще не роздумував, як у сучасної людини, подорожі у часі для нього здавалися чимось на кшталт магії.
- Ви що, чарівник?
- Не сміши мене, Устиме. Ти ж серйозний чоловік, не задавай дурних запитань.
- Тоді, чому я тут?
- Устиме, я ж просив не задавати дурних питань.
Обоє сіли на краю дивана й почали між собою спілкуватися. Устим повірив Богданові, повірив його словам та чесним очам. Такі очі не могли брехати. Богдан, у свою чергу, намагався посвятити гостя у світ XXI століття, розповідаючи про події, які сталися за два століття після смерті Кармелюка. Тому дивно було слухати, що після його смерті відбулося стільки дивних відкриттів, вигляд яких він навіть уявити собі не мав змоги.
- Слухай, Устиме, - мовив Богдан. – давай я тобі оброблю рану, аби ти не загнав інфекції.
- Ін… Чого? – скривився, як середа на п’ятницю, Кармелюк.
- Інфекції. Паразитів, вірусів, ну, як тобі пояснити?
- Ні, краще не треба. Роби, що хотів, тільки не грузи словами.
- Гаразд. – Богдан дістав з шухлядки півлітрову пляшечку медичного спирту й пішов шукати вату та бинт. У цей час Устим принюхався до прозорої рідини у пляшці й, зрозумівши, що там знаходиться праобраз української горілки, почав з горла жадібно дудлити її. Зупинився лише тоді, коли до кімнати увійшов Богдан.
- Що ти робиш, Устиме?
- Обробляю рану.
- Устиме, ти як дитина. Цією рідиною рану обробляють зовнішнім способом, а не внутрішньо. – на ці слова Кармелюк відреагував усмішкою, котра уже віддавала своєю косиною. Очі бунтівника стали враз дуже веселими, проте не на довго. За мить і вони злиплися. Дух бунтівника заснув.
Богдан змочив залишками рідини ватку й почав обробляти рани Устимові. Думав, що той зараз попочне кричати, волати від болі, проте той не подав жодного сигналу. Він собі спокійно спав…
* * *
5.
Доки Устим Кармелюк відпочивав, Богдан вирішив приготувати щось їстивного. Не варто лякати гостя, котрий прилетів з минулого, голодом. Хоча, рано чи пізно, він все сам побачить на власні очі… Побачить заради чого боровся і помер…
Богдан дістав з погребу відерце картоплі, начистив її та почав готувати борщ. Такий же смачний, як готувала мати… Колись…
Все… Все нагадувало Богданові про минуле. Дивишся телевізор – бачиш Лисенка і згадуєш день, коли він застрелив батька; смакуєш борщем і знову згадуєш той день… Все… Все освіжує у пам’яті ту подію, за яку він поклявся помститися. Поклявся, але, поки-що, не дотримав… Можливо прийшов час?
Можливо… Устим Кармелюк став сигналом. Адже Богдан мріяв про друга, з котрим не страшно буде й революцію затіяти. Ось він, власною персоною з XIX століття.
Роздуми Богдана перебив той же самий Устим, котрий саме прокинувся і пішов на солодкий запах борща.
- У-у, - мовив він. – смачно пахне.
- Запах – це ще не факт смакоти. Однак думаю, що сьогодні вони гармонійно поєднаються.
Устим запитально поглянув на Богдана.
- Ой, вибач, забувся. Надалі жодних складних слів. Я говорю, що борщ сьогодні смачний буде.
Устим усміхнувся й потер руки.
Коли Богдан зготував борщ, запросив Устима до столу. Сіли й почали смакувати.
- Слухай, Богдане, - зненацька почав Устим. – я ще повністю не розумію, що потрапив у майбутнє, однак скажи, як живе сучасна Україна? За що я боровся, за що загинули мої друзі?
Богдан чекав такого запитання і намагався якнайкраще охарактеризувати ситуацію в Україні, проте…
- Розумієш, Устиме, - невпевнено розпочав Богдан. – у XX столітті Україна опинилася під владою страшної деспотичної… тобто, жорстокої держави під назвою «СРСР» - Союз Радянських Соціалістичних Республік. Її володарі всяко намагалися принижувати українців, влаштували навіть голодомор. І було багато людей, Устиме, подібних тобі, котрі не жалкували свого життя заради блага Батьківщини. Вони боролися за вільну Україну і добилися… У 1991 році Україна, все-таки, стала незалежною…
- Правда?.. – зрадів Устим. – Значить не даром помирали! І панів теж уже немає?
- Як тобі сказати? – Богдан на мить замовк, а потім продовжив. – Пани, вони завжди були й завжди будуть, тільки зватимуться по-іншому. Сьогодні ми всі залежимо від панів, котрі пропонують нам роботу, а ми, немов ті кріпаки, працюємо за гріш, не знаючи втоми та відпочинку. Здобувши незалежність, Україна почала перетворюватися на розвинену країну, проте вже останніх вісім років влада повністю підкорила собі народ. Влада розкрадає країну. Люди голодують, місць для роботи немає… Нічого немає…
- Що ж це виходить, я даремно проливав кров? – розгнівався Устим та стукнув кулаком по столу. – Ходімо, скинемо цю владу. Ходімо… Звільнимо народ від цих панів…
- Зачекай, Устиме, не все так просто. Для цього потрібні люди.
- Так, покличемо. Скажемо, що йдемо на повстання. Тоді й вони до нас приєднаються.
- Помиляєшся, друже. Не ті часи нині. Ніхто не буде жертвувати власним життям та життям своїх дітей заради чого-небудь…
- А ти?
- А я… - Богдан замовчав. – А я, Устиме, піду. Мені нічого втрачати. Батька мого пристрелив, мов погану собаку, пан Лисенко, котрий сьогодні хоче стати президентом України. А мати… Мати через п’ять років покінчила життя самогубством… Повісилася, Устиме, чуєш, повісилася… - на очах Богдана з’явилися сльози. – Так любила батька, що не хотіла жити на білому світі без нього… Я поклявся вбити цього ірода, навіть, кинув свою кохану, аби вона не потрапила під приціл міліції після моєї помсти, проте… Я злякався… Я злякався, чуєш, Устиме? Страх підкорив мене. Я не помстився, бо злякався. Але зараз… Зараз я готовий, якщо ти мені допоможеш.
- Допоможу. Заради України все зроблю.
* * *
6.
29.10.09 р.
- Устиме, - трішки заспокоївшись, мовив Богдан до гостя з минулого. – можеш дати відповідь на одне питання, котре мене дуже мучить?
- Звичайно. – відповів Кармелюк, голосно сьорбаючи та ковтаючи смачний червоний, наваристий борщ.
- Я ось дивлюсь на тебе, вибач, звичайно, неприглядний, нічим не кращий за інших, проте зумів організувати загін повстанців у двадцять тисяч. Як це тобі вдалося, оскільки вмовити простих людей піти на вірну смерть – досить складно.
- Ти, навіть, Богдане, і не уявляєш наскільки. Аби достукатись до сердець кожного, потрібно знати їхню особисту рану й натиснути на неї, зробити людині боляче, щоб вона змусила свій дух прокинутися й дати опір своєму ворогові. Тоді я знайшов спільну для всіх рану – кріпацтво. А ця рана уже в кожного по різному кровоточила: у когось сина забрали в кріпаки, у когось поміщик забрав кохану й змусив одружитися на не коханій, хтось просто був злий на пана… Я поцілив прямо в серце людям і, як результат, вони погодилися воювати зі мною пліч-о-пліч. Однак це маса. Доки ця маса йде вперед і не зупиняється, вона набирається сили, стає все щільнішою, проте варто, аби хтось дав потужний відсіч цій масі, тоді вона стає легким туманом, котрого легко розсіває вітер. Допоки у людини є прагнення помститися, доти нею можна керувати. Пізніше – ні!!!
- Зрозуміло. – важко видихнув Богдан, потираючи скроні. – Що ж, бачу, аби організувати повстання, потрібно бути знавцем людської психології.
- Психо… що? – скривився Устим.
- Ех, - змахнув рукою Богдан. – проїхали. Ходімо, прогуляємося вулицями сучасного села.
- Ходімо. – радісно вигукнув Устим. – Я з радістю подивився б на Україну у … Якому, ти там казав, столітті?
- Двадцять першому.
- Дивно якось, ще не можу звикнути. Тільки був у дев’ятнадцятому столітті і там мене гамселили палицею по спині, а тут я опинився у двадцять першому, де годують смачнючим борщем. Мушу визнати, що тут мені уже дуже подобається.
- Головне, Устиме, - із певною задумою, мовив Богдан. – аби це не був єдиний аргумент симпатії до сучасної України…
Обоє голосно розсміялися.
Богдан зібрався був тільки виходити на вулицю, коли помітив одну цікаву деталь – на гостеві з минулого, окрім сірих широких штанин, більше одягу не було. Потрібно було якось призвичаїти Кармелюка до сучасної моди.
- Так, хлопче, - з хитрою міною, промовив Богдан. – для нашої прогулянки спочатку потрібно тебе прибрати як годиться. – він потягнув Устима за собою до своєї шафи, почав викидати звідти всякий мотлох, цинічно називаючи його модним одягом. Заняття очищення шафи від застарілого мотлоху (себто модного одягу) змінилося приміркою. На гостя з дев’ятнадцятого століття нахабно, порушуючи всі традиції, Богдан напхав пошарпані джинси, матня яких звисала ледве не до колін, та широку футболку з написом на спині «Я люблю красивих Girl». Суті напису Устим не розумів, однак одяг йому сподобався й виявився дуже зручним.
Відтепер злісний повстанець з минулого мав вигляд репера двадцять першого століття, от тільки обличчя було трішки дурнуватим. Він ніяк не міг звикнути до того, що у місці, де він перебуває зараз, все зовсім по-іншому, не так, як у далекому дев’ятнадцятому столітті. Тепер вони «продвинуті». От тільки новизна усього трішки лякала Устима й він, з широко роззявленим ротом, уважно роздивлявся все, що його цікавило. З боку він мав вигляд чувака не сповна розуму.
- Ось тепер ти готовий до виходу у світ. – радісно мовив Богдан, зиркаючи на Устима з широкою посмішкою на обличчі. Його сірі очі вперше за час знайомства з Устимом спалахнули радістю.
Кармелюк лише у відповідь кивнув головою.
* * *
7.
- О-г-г-о-о-о, - несамовито вигукнув Кармелюк, зиркнувши через плече Богдана у розпростерті двері на вулицю села. Він бачив вузьку дорогу, вкриту глибокими асфальтними ямами, які майстерно об’їжджав якийсь хлопчина на загадковому для Устима механізмі з двома колесами та педальками. – що це штукенція?
- Це, Устиме, велосипедом називається.
Зненацька в полі зору обох чоловіків з’явилася ржава автівка червоного кольору, котра ледве дихала й раз-по-раз від напруги попукувала, то з’являючись, то ховаючись у клубах пилу.
- А це ще, що за динозавр? – стиха запитав Устим, піднявши ліву брову.
- Це автомобіль марки «Запорожець».
- Ого. Оце сила.
- Ходімо. – посміхнувся Богдан.
Вони покрокували селом двадцять першого століття.
Богдан весь час розповідав цікаві, на його думку, історії про те чи інше місце села, а Устим, відкривши рота, ловив мух та, з цікавістю в очах, розглядав всі місцеві цікавинки. Найбільше дивувало Устима те, що сучасні жителі України гонористо будують височезні будинки, але за словами Богдана існують на межі голоду… Для чого це?
- Слухай, Богдане, скажи, чому українці досі не живуть, як нормальна нація? Чому, здобувши незалежність, Україна втратила шанс на розвиток?
- Тому що, Устиме, в Україні й досі не перевелися люди, котрі за шматок хліба та копійчину ладні продати свою матір. І досі, заради наживи, певні кола нашого суспільства готові лизати зади своїм панам. І досі прості люди, ганебно опустивши голову, терплять знущання над собою, змовчують, коли бажають вилаятися, мовчать, коли принижують їхню гідність. Українці забули, що потрібно боротися за власну свободу, боротися не на життя, а на смерть…
- Але ж проблема не в цьому. – завважив Устим. – Тільки досягнувши такої довгоочікуваної свободи, ми раптом розуміємо, що нічого не можемо з нею зробити, вона враз стає тягарем, котрий потрібно нести на своїх плечах. Саме ця невизначеність українського народу й робить його таким беззахисним та нікчемним.
- Ти маєш рацію, друже, однак є й інша причина. Нині немає лідера, котрий зміг би правильно використати здобуту свободу. А без лідера маса не зуміє нічого вчинити, вона стає безпорадною та смішною, безсилою перед випробуванням дійсності. Ось дванадцять років тому Україна мала всі шанси стати найрозвинутішою країною у Європі. Темпи розвитку промисловості невпинно росли, сільське господарство годувало місто, люди кінець-кінцем почали вчасно отримувати заробітну платню… Після мирної революції, коли українці нарешті схаменулися та постали проти гніту урядовців й вибороли собі свободу… Проте дана свобода розвіялася, мов туман. Лідери революції, аби продовжувати розвивати економіку країни, натомість почали розвивати в українців культурні смаки – відкривають пам’ятники голодомору 1932-1933 років, згадують славнозвісну історію українського народу… Але людей цікавить не те, що було сто чи двісті років тому, їх цікавить те, що є сьогодні та зараз. Добробут своєї сім’ї – головна мета кожного сучасного українця. А революція не дала всього цього, тому й розчарувала.
- А лідер революції повинен задовольнити бажання кожного, - вставив Устим. – оскільки це загрожує новим повстанням, тільки вже проти самого лідера. Розчарована маса здатна на все… Абсолютно на все…
- Щодо цього, Устиме, згоден з тобою на всі сто відсотків. Проте українці, після цієї революції, не зробили жодної спроби вибороти краще життя для себе. Їх задовольняє те, чим вони живуть сьогодні: бідність, голод та незвиначеність.
- Але ж ти… - почав говорити Устим й запнувся.
- Говори, Устиме, не мовчи.
- Але ж ти такий самий українець. Чому тоді ти, так голосно критикуючи власний народ, не піднявся проти панів? Чому ти не організував повстання? Чому? Адже вони убили твого батька, ти сам казав. І мати, і кохану…
- Річ у тім, Устиме, - Богдан зупинився й повернувся до Кармелюка, аби бачити його проникливі очі. – що всі ми говоримо, але далі слів діло не йде.
- Чому?
- Важко відповісти. Можливо, всі ми втікачі. Ми тікаємо від самих себе. Ми тікаємо від власних думок, котрі лякають нас. Ми втікачі від власного «Я», від власного страху. Нас лякає думка про смерть у разі можливого повстання, нас лякає незахищеність рідних, ми боїмось власної тіні…
- Тобто, єдиною причиною, через яку український народ і досі страждає під ярмом панів є страх? Це найжахливіше, що я міг почути. – у очах Устима Богдан помітив ярість, котра наростала. Його погляд ставав все жорсткішим і ставало дедалі важче стримувати його тягар на собі. – Я проливав кров заради цього народу, я пожертвував всім заради уявної мрії про щасливе майбутнє моєї нації, а вона сьогодні просто боїться. Ні, це ганьба.
- Заспокойся, будь ласка, Устиме. Я думаю, що вже прийшов час подолати цей страх. Кожен із українців сьогодні підсвідомо готовий виступити проти влади, тільки от не знає як. Його тільки потрібно підштовхнути, дати імпульс…
- Я не знаю, що ти їм там збираєшся давати, а я просто зіграю на їхніх почуттях.
- Думаю, друже, - мовив Богдан. – мені це вдасться краще, я ж житель цього часу, кому, як не мені краще знати гіркоту сучасного життя.
