Частина 1. Біль смерті
Розділ I. Полювання на людину
1.
Голосний постріл роздробив лісову тишу й здійняв у повітря всіх пташок, котрі мирно сопіли собі під носа, додивляючись до кінця ранковий сон. Навіть пугач, котрий тільки нещодавно прилетів з нічної варти, з переляку важко здійнявся у повітря й метнувся кудись, куди й очі не бачили, ледве не врізавшись у товстелезного дуба, котрий гордо розпустив свої вітки. Куля з тріском увіп’ялася у столітню потріскану кору дуба й розкидала її шматки в різні сторони.
Чоловік ледве встиг нахилити голову, аби куля не розтрощила її, немов достиглого кавуна. Чоло втікача рясно було всіяне солоним потом, котрий безцеремонно просився до очей. Однак втікач невтомно стирав його долонею й продовжував бігти.
Постріл повторився. Куля знову пролетіла повз живу мішень. Втікач перелякано озирнувся, але нікого-нікого не бачив. Переслідувачі були досить далеко, проте снайперська гвинтівка значно наближала їх до втікача, котрий плекав надії на життя… Життя, котре вони купили за двадцять тисяч зелених папірців…
Михайло Хмельницький важко дихав. Втома давала про себе знати та й роки уже не свідчили про фізичну витривалість. Сорок дев’ять! це вам не двадцять. Ноги затерпають після трьох хвилин інтенсивної біготні, дихання забивається ще після першої, а серце починає підстрибувати до мозку уже після однієї думки про біг… А коли за тобою мчить залізний звір на чотирьох колесах, то бігти стає набагато важче. А втікати потрібно було чим душ, оскільки на кону його життя…
Чорний позашляховик мчався лісовими гущами, намагаючись оминати дерева, проте густі кущі йому доводилося просто «перестрибувати». Водій позашляховика дико сміявся. Його очі, немов два маленьких фосфорних ґудзика, яскраво світилися. Такі очі можуть бути тільки в обкуреної маріхуаною людини. Водій не був виключенням. Інші двоє – пасажири – реготіли ще голосніше. Один з них, котрий сидів на передньому сидінні, висунув голову через бокове віконце дверей та затиснув у руках снайперську гвинтівку. Ще мить і він прицілився… У снайперський приціл він бачив невисокого чоловіка, одягненого у простий одяг: пошарпані штани, які носять селяни та легка сорочка, на ногах виднілися легенькі сандалії, котрі ризикували в будь-яку хвилину полишити спітнілі стопи свого господаря.
- Селянин. – просичав стрілець й саркастично додав. – Гарна мішень. Нічого не скажеш.
- Так. – голосно зареготав водій. – Минулого разу був афганець. Той хоч протримався довше… А цей…
- А цей зараз буде моїм. – промовив стрілець й натиснув на спусковий гачок. Пролунав постріл. – Чорт. – знову вигукнув знервований стрілець. – Знову промах…
Михайло Хмельницький зупинився. Сил бігти далі не залишилося. Він оглянувся навколо: дерева, через вітки яких просочуються промені сонця, птахи, котрі злякалися пострілів, зелена трава трішки зім’ята під ногами втікача… Ця природа жива… Кожен її член існує за законами природи. За ними виживає сильніший…
Хмельницький на даний момент був слабшим. Раніше, якби повернути назад час на років з двадцять, він задав би перцю цим обкуреним стрільцям. Але зараз… Зараз він жертва, котра повністю розчарувалася у сенсі втікати. Залишилося лише з честю прийняти смерть…
* * *
2.
Шістнадцятирічний Богдан Хмельницький сьогодні прокинувся досить пізно як для села. Десята ранку – це вже половина дня позаду. Проте вихідний день – субота – дозволяв повалятися на ліжку й поніжитися під тиском сонячних промінчиків, котрі пробивалися крізь віконце.
Заплигнувши у короткі шорти, котрі залишали на показ сільським дівчатам накачані м’язи ніг та безрукавку, Богдан вийшов з хати та потягнувся, немов дефілюючи м’язами рук.
- Привіт, мамо. – голосно мовив він до Катерини Хмельницької, котра саме прала біля криниці.
- Привіт. – відповіла вона. – Чого так пізно прокинувся?
- Та… Вчора ж дискотека до середини ночі була.
- Зрозуміло. – кивнула мати й засміялась. – Що, Іру проводив додому?
- Мамо… - засоромився син.
- Що, мамо? Проводив чи ні?
- Проводив. – Богдан від сорому почервонів, мов стиглий помідор.
- І що? – цікавилась мати. – Поцілував її?
- Мамо!!! – вигукнув Богдан.
- Так цілував чи ні?
- Ні.
- Ех, - махнула рукою матір. – що за хлопці зараз пішли? Тільки й чекають, коли дівчина сама зробить перший крок. Іди снідай.
- А тато, де він? – запитав Богдан.
- Не знаю. Думала, що він теж десь затримався на дискотеці, але на відміну від тебе він зовсім не прийшов додому.
- Його що, ще з ночі немає? – запитав стурбовано син.
- Ні. – спокійно відповіла мати. – Лягали спати разом, а прокинулася я одна. Де він, я не знаю.
Богдан стурбовано поглянув на матір, а потім попрямував до літньої кухні, аби поснідати смачним маминим борщем. Борщем, якого не готує ніхто в світі. Смачніше – ніхто!!!
Однак не встиг він дійти до дверей кухні, коли почув три постріли десь в глибині лісу, котрий належав місцевому депутатові. Ехо пострілу ледве було чутно, однак, як справжньому мисливцеві, Богдану був притаманний гарний слух.
Раптом він почув ще один постріл. У голові одразу прослизнула думка: Тато!!! Невже він у небезпеці?!! Тверезий глузд переконував, що це можливо хтось почав полювання на вепра чи на якусь іншу дичину, проте виглядало досить підозріло, що тато й досі не повернувся. Раніше такого не було. До того ж, у селі вже довгий час шукають трьох чоловіків, котрі так само різко зникли, однак їх так і не знайшли. Де вони, ніхто не міг сказати. Було безліч теорій: від найреальніших, що їх вбив якийсь маніяк, або з’їв звір, до найбанальніших – що у лісі з’явилася якась містична істота й тепер викрадає всіх чоловіків, аби послабити населення для боротьби з ними. Теорії здавалися смішними, однак коли це стосується тебе, сміх якось сам по собі сходить з обличчя.
Богдан схопився на сполох й побіг до гаража. Відчинивши дверці, він викотив з нього мотоцикла червоного кольору, котрий йому подарував батько на шістнадцятиріччя й завів його. Ще мить і червоний мотоцикл мчав польовою дорогою у напрямку лісу, звідки хлопець почув постріл. Страх за батька, хоч і уявний, візуальний, змушував вичавлювати зі старенького двохколісного максимум швидкості, проте той ніяк не розумів свого господаря й лише попердював від напруги. Хлопець змирився з цим, проте продовжував тиснути на газ.
Декілька хвилин і мотоцикл виїхав на вузьку стежку, що вела вглиб лісу. Обабіч стежки Богдан помітив зламані гущі, зім’яту траву. Складалося враження, що тут тільки-но промчався важкий автомобіль й значно розширив стежку.
Раптом Богдан почув ще один постріл. Він доносився з глибини лісу, проте звучав набагато ближче, аніж той, якого почув хлопчина сьогодні вперше. Це означало, що скоро хлопець дістанеться місця полювання (якщо це й справді полювання)!
Позаду уже було двадцять кілометрів. Попереду? Складне питання.
Богдан на швидкості оминав могутні дуби, ніжні берези, осокори, обличчям чіплявся за колючі гілочки й порізав собі лоба. Однак болі хлопець не відчував. Викид адреналіну до крові позбавив Богдана відчуття болі та страху. Тепер йому нічого не страшно, окрім за життя свого батька, якщо, звичайно, стріляли у нього.
* * *
3.
…Цього разу куля продірявила ліву ногу втікача й чоловік голосно вигукнув від болі, котра миттю пронеслася всім тілом і боляче вколола у мізки. Нога миттєво заніміла й втікач звалився на землю, затиснувши руками рану, з якої точилася кров.
Чоловік зробив спробу підійнятися, однак стати на ногу не вдалося. Михайло підхопив із землі дерев’яного прута й, використовуючи його, підперся та повторив спробу підійнятися. Цього разу вдалося.
Шкутильгаючи, Михайло Хмельницький заховався за широку деревину, котра лежала у густих зарослях. Важко дихаючи, він намагався затиснути руками рану, аби припинити кровотечу. Раптом він почув шум двигуна. Автівка наближалася, а Михайло не міг більше йти, тому потрібно було чекати. Можливо переслідувачі не помітять його, можливо проїдуть повз… Це єдиний шанс на порятунок…
Михайло Хмельницький вперся спиною на дерево й чекав. Чекав, доки автівка не проїхала повз деревину, за котрою заховався втікач. Чоловік з легкістю видихнув з легень повітря. Невже врятувався…
Зненацька позашляховик зупинився і з нього вийшло три чоловіка, в одного із них – високого чоловіка з лисиною на голові – в руках виднілася зброя. Снайперська гвинтівка. Саме та, котра продірявила ногу втікача й позбавила його права на життя. Принаймні шансу на виживання.
Лисий здійняв гвинтівку й націлив її на чоловіка, котрий корчився від болі. Пролунало ще три постріли. Кулі позбавили втікача життя, простреливши черево, груди та шию. Проте вбивця підійшов до мертвого втікача, котрий безпорадно лежав на зеленій траві, задерши руки над головою, й вистрілив ще раз…
- Не дуже цікаве полювання. – констатував факт лисий і голосно зареготав. Його регіт підтримали товариші. – Нічого, наступного разу підберемо кращу кандидатуру.
Лисий став навшпиньки й акуратно витяг з-під сорочки мертвого втікача згорток матерії, в котрій той заховав двадцять тисяч зелених папірців.
- Давайте вип’ємо. – запропонував вбивця й закинув до салону автівки гвинтівку й дістав пляшку горілки із заднього сидіння. Троє сіли на землю біля мертвого втікача й розпили пляшку горілки…
* * *
4.
- Давай за нас!!! – прогорланив лисий до своїх товаришів й підніс у повітря пластиковий стаканчик. – Ми вполювали звіра, отже ми переможці. А переможців не судять…
Товариші лисого голосно зареготали.
- Так. – підтвердив товариш, у мові котрого відчувалися певні дефекти. – Нас тепел точно не засудять. Ми з ці, як їх, стлажі налоду. Ми з людей захисцяти повинні…
- Ага, сцяти… - зареготав лисий. – Сцяти я хотів на людей. Я що хочу, те й роблю. А на людей мені і насцяти, і насрати. – завівся він. – Хоча я теж обранець народу. Вони ж самі дали мені право відчувати себе безкарним. Вони надали мені недоторканність. Я – Лисенко Афанасій Львович, депутат Шевченківської області від партії «За людей» – недоторканний. Я вбив цього селянина, але я не боюся, що мене засудять до десяти років позбавлення волі. І знаєте чому?
- Цому? – не розумів логіки Лисенка сипилявий.
- Ех, Саня, Саня. – важко здихнув народний обранець. – Тому що вовк вовка ніколи не покусає. Розумієш, Саню?
Дефектомовний якось невпевнено покивав головою.
- Ось ти, Саню, - продовжував Афанасій Львович. – прокурор Шевченківської області. Хіба тебе засудять за вбивство цього селюка? Та ніколи в житті!
- Так. – підтвердив третій. – Бо, якщо вже прокурора області засудити, то тоді й до Президента рукою подати. Це – утопія. Ми – політичні діячі, а політика завше захищає своїх, тож…
Раптом прокурор Шевченківської області Ульянов Олександр Микитович піднявся на ноги.
- Цуєте? – звернувся він до своїх «братчиків». – Цуєте, мотоцикл?
- Де? – перепитав третій, начальник районного відділу міліції Григорівського району Шевченківської області Кутузов Олександр Сергійович.
- Та там!!! – тицьнув пальцем на північ дефектомовний Ульянов.
Лисенко різко зірвався з місця та направився до позашляховика, аби схопити свого вірного друга у руки – снайперську гвинтівку, та, у разі потреби, скористатися нею. Однак не встиг він зробити й кроку, коли поблизу почув шум двигуна мотоцикла.
Афанасій Львович зупинився, однак не на довго. Ще мить і він зірвався з місця, немов бігун. Добігши до позашляховика, він схопив у руки гвинтівку та націлився у тому напрямку, де чувся шум мотоцикла.
Раптом з лісових гущ на шаленій швидкості вилетів мотоцикл, за кермом якого сидів підліток досить атлетичної статури. Хлопець скерував свого байка на двох сполоханих правоохоронців, один з яких почав злякано «сипилявити», а інший просто відкрив рота й не міг зірватися з місця. Однак якась невідома сила змусила їх відплигнути в сторону від мотоцикла, аби не потрапити під його колеса.
Богдан різко натиснув на гальма. Біля височезного дерева він побачив свого батька… Лють охопила всі клітиночки його організму. Очі налилися кров’ю, а в голові крутилося лише одне слово… Слово, котре не полишає людську цивілізацію від їхньої появи. Помста! Помста!! Помста!!! А між цим словом ціла куча слів, котрих не варто вживати вголос при дітях.
Богдан Хмельницький ще раз поглянув на труп батька й з його очей покотилися сльози:
- Батьку… - він хотів був зістрибнути з байка й надати йому допомогу, однак боковим зором помітив на собі пильний погляд. Мимоволі повернувшись вліво, хлопець побачив наведений на нього приціл гвинтівки. Лисий ядюче усміхнувся й натиснув на спусковий гачок…
Клац… Клац… Клац…
Нічого.
Пострілу не було. Тиша. Легка паніка.
Богдан на мить закрив очі, уже змирившись зі смертю, однак, почувши нервове клацання лисим, в якому він впізнав обласного народного депутата Лисенка, спусковим гачком, натиснув на газ і мотоцикл помчав у напрямку народного обранця, котрий намагався перезарядити гвинтівку. Ще мить і байк збив з ніг Афанасія Львовича та направився до двох його товаришів, котрі продовжували «загорати» на лісовій травичці. Цього разу Богдану вдалося зачепити ногою «сипилявого» товариша, в котрому він знову впізнав прокурора області, адже той мало чи не щодня приїжджав до них в село на дачу. Цей прокурор так і казав: «Таласівка – моє село!!!»
Богдан помітив, як Афанасій Львович перезарядив гвинтівку і знову здійняв її у повітря. Потрібно було їхати за допомогою, інакше вижити не було жодного шансу. Перевага на боці трьох товаришів. По-перше, їх більше, по-друге, у них зброя. Звичайно, «бліцкріг» з боку Богдана трішки навів паніки у ряди вбивць його батька, але… Ця паніка швидко розсіялась, як туман під тиском сонця.
Хлопець дав по газам і мотоцикл за мить зник за густими лісовими гущами. Тільки й чутно було роботу двигуна й виднілася клуба пилюки.
Афанасій Лисенко тримався долонею за голову, котра розривалася від болі. Хлопчина, хоч і малий, але гепнув так, що будь-який боксер-професіонал позаздрив би. Депутат зробив спробу підійнятися на ноги, проте у голові й досі літали бджоли. Він почухав лисину й повторив спробу. Цього разу вдалося.
Два ж його товариші й досі відлежувалися на лагідній зеленій травичці долілиць, раз-по-раз постогнуючи. Лисенко зробив глибокий вдих, аби заспокоїтися й важко видихнув. Але навіть це його не заспокоїло.
- Підірвалися на ноги!!! – вигукнув він зненацька. – Нудисти, бісові. Малий намнув боки… Паскуда…
«Сипилявий» прокурор відірвав свою голову від трави й почав лупцювати і досі розпростертого, немов Ісус на хресті, Кутузова. Той щось пробелькотів незрозуміле й перевернувся на інший бік. Мабуть уявив собі, що на даний момент він повинен загорати на гавайських пляжах, а якийсь невихований турист намагається відірвати його від такої приємної справи. Раптом він відчув болючий удар під ребра. Такого навіть невиховані туристи не роблять. Довелося відкривати очі…
- Блін… - прошепотів він, розуміючи, що ніякі це не Гавайї, а засраний ліс, і зараз він повинен не загорати, а ловити малого, котрий послав його у короткий нокаут.
Нарешті всі товариші зібралися до кучі.
- Що робитимемо далі? – прийшовши до тями, запитав Лисенко.
- Со лобити, со лобити… - почав дразнитися прокурор. – Залас зловимо цього малого й відлізимо йому голову, аби ніхто ніцього не дізнався.
- Олександре Микитовичу, - перейшов до ділового стилю Кутузов. – ви що, здуріли? Ми цього малого уже не наздоженемо. Він уже, мабуть, викликає наших підлеглих, щоб ті заклацнули на наших руцях наручники.
- Отже, потрібно щось вигадати… - якось загадково почав глаголити Лисенко, погладжуючи свою лисину.
- Со саме?
- Щось таке, щоб ми вилізли з цього лайна сухими…
- Й цистими… - додав прокурор.
- І чистими. – розгнівався Лисенко. – Більше нічого додати не можете?
- Цого це, мозу...
- Клаще не тлеба. – передразнив прокурора Афанасій Лисенко. – Я сам. Коли приїдуть сюди менти, скажімо їм, що сьогодні, як і завжди, виїхали на полювання.
- А це ідея. – оживився районний міліціонер Кутузов. – Ми полювали, коли нашу автівку атакував цей хворий. – він вказав рукою на мертвого чоловіка, обличчя котрого перекривилося від жаху. – У мене в сумці є незареєстрований пістолет.
- Давай його сюди. – наказав депутат Лисенко.
Кутузов Олександр Сергійович швидко приніс пістолета марки «ТТ» й протягнув його депутатові. Той різко схопив його, зняв із запобіжника та почав розстрілювати свою автівку. Кулі пробивали кузов бідолашного авто, котрий неначе стогнав від болі.
- Ось тепер нам точно повірять. Виявиться, що померлий – психічно хворий, уявив себе на війні та почав обстрілювати автомобіль, в котрому сиділо три чоловіки, в одного з яких помітив зброю. Ми ж з Вами, аби не стати жертвами, почали відстрілюватися. І застрелили його…
- А якщо запитають, чому ми просто не втекли? – поцікавився Кутузов.
- Та колеса з плобиті… - вставив своїх дві гривні Ульянов.
- Тож…Чекаємо на братів наших менших. – Лисенко усміхнувся й дістав з кишені мобільника. Набрав номер. – Алло, міліція…
Розділ 2. Слідство вели депутати…
1.
Афанасій Львович Лисенко був дуже суворим депутатом. Його позаочі називали «дияволом з мандатом», оскільки той настільки відчував у своїх руках владу, що намагався керувати роботою всіх, кого потрібно і кого ні. Його за це дуже не любили підлеглі.
А в дитинстві ж був золотим хлопчиною. По дому матері допомагав, скромний, зайвого слова не скаже, все, чого не попрохаєш – віддасть. Щоправда, м’ягкотілий виявився. Щоразу, як якийсь старшокласник дасть підсрачника, починав рюмсати, залякувати своїм татом, котрий, до речі, був перспективним бізнесменом і міг, якщо на те його воля, наслати парочку бритоголових братків, аби ті поквиталися з розбишакою. Проте Афанасій, а простіше Афоня (для близьких та рідних), ніколи не нарікав батькові на власне важке життя. Навпаки, вихвалявся, що все у нього в школі добре. Але ж в душі затамувалася образа, котра немов ядюча змія шипіла й вичікувала момент, аби болюче і смертельно вжалити.
Коли ж батько допоміг синові стати на ноги у фінансовій сфері й відкрити власну справу, тоді Афоня відчув силу у своїх руках. Адже у кого гроші, у того й сила. Проте головне не гроші, влада – ось, що найголовніше. Тому Лисенко прагнув будь-якими методами досягти влади. Напевне перечитав Макіавеллі, оскільки своїм життєвим кредо вважав його принцип: «Ціль виправдовує засоби». І, до речі, часто цим принципом користувався у процесі політичного становлення. Наприклад, одного разу підставив свого кращого друга, аби лишень зберегти мандат в обласній раді. Скандал, звичайно, видався на славу, однак Афоня-депутат зумів використати його у власних цілях і невдовзі набув такої популярності в області, що йому навіть пророкували посаду мера Шевченківської області, що дуже радувало серце Афоні.
Здавалося – все, Афоня став великою людиною. Тепер він відомий на всю область. Відтепер у нього в руках долі хоча й не мільйонів, але тисяч людей. Людей, котрі віритимуть у його пусті обіцянки, насмішкуваті слова… Людей, над котрими від пануватиме…
Ще крок, здавалося, і з мера можна перетворитися на самого президента України, або, на крайній випадок, уже й прем’єр-міністром. Однак хвиля бурхливої працелюбності та смуга везіння скінчилася й Афоня надовго залишився на посаді мера. Поступово дана робота починала набридати, як упертий комар, що набридливо дзизчить над головою. Не вистачало якоїсь родзинки в роботі. За роки, котрі він був мером, набридло все: і гроші, і дівчата, і випивка… Всього вистачало, однак нічого не приносило задоволення. Й тут Афоня зацікавився полюванням. Він майже кожного ранку виїжджав зі своїми товаришами – Ульяновим Олександром Микитовичем та Кутузовим Олександром Сергійовичем – на полювання й стріляли з снайперської гвинтівки по дичині. З часом він викупив й величезну лісову ділянку, на котрій вважав себе повним господарем. Нікого в ліс не пускав, погрожував пристрелити, якщо когось там помітить. Люди спочатку не вірили, однак коли Афоня все-таки дотримав свого слова й поранив ногу чоловіку, що вирішив позбирати грибів. Тут-то люди й злякалися. Писати догани на самого мера – справа зовсім не корисна, тим паче, коли його друзі прокурор області та районний міліціонер. Тож Афоня відразу відчув власну безкарність. Сподобалося й стріляти по людям – це все-таки не дичина, а розумна істота, котра ладна на будь-який непередбачений вчинок. Тож він запровадив у постійну практику полювання на людей. Він платив чоловікам, котрі вже втратили сенс свого життя, або ладні були за гроші на будь-що, й разом зі своїми дружками полював на них.
Сьогоднішня субота не стала виключенням. Минулого разу полювали на афганця, котрий виявився достойним супротивником, що ледь не втік з двадцятьма тисячами доларів з очей Афоні та його компанії. Пощастило, що афганець ненароком злякав нічних птахів й викрив своє місце схову.
Сьогодні ж мішень виявилася простішою. Афоня знайшов якогось селянина, котрому конче потрібні були кошти на якусь-там справу. Хотів підняти на ноги власну сім’ю й не знайшов кращого варіанту, аніж стати під шквал куль… Що сталося з ним? Прострілена нога, грудна клітина… голова… А тут ще й цей малий… Переплутав усі карти. Тепер Афоні доведеться роздумувати над тим, як виправдатися перед набридливими міліціонерами, котрі засипатимуть дурнуватими питаннями на кшталт: «Як це селянин опинився так далеко від свого села? Чому він (себто депутат Афоня) спочатку прострілив ногу селянину, а потім ще й у голову стріляв?». І таких питань буде багацько.
- О-о, їдуть! – з острахом в голосі, однак ще з деяким відтінком надії, промовив Кутузов, почувши десь в далечині міліцейську сирену.
- Невзе насі блатки плиїхали? – намагався виділяти кожне слово дефектомовний Ульянов, однак розібрати з першого разу те, що він говорив було заважко. Та й, взагалі-то, його не дуже й бажали слухати. Лисенко собі надалі роздумував над майбутніми питаннями слідчих щодо подій, котрі відбувалися близько пів години тому й навіть слухом не чув, про що там белькотав Ульянов. Чи мало він псує повітря своїми пустими, однак «смісними» словами?
Нарешті через декілька хвилин до місця розташування табору душогубців-сміливців, котрі себто охоронялися від нападника, під’їхав міліцейський мікроавтобус білого кольору з двома червоними смугами, котрі немов широкий пояс на талії української дівиці, обтягували весь корпус автомобіля. Через бокові дверці з нього вискочило четверо здорованів у рябому камуфляжі та автоматами в руках й одразу скрутили в’язи отетерівшим «слугам народу». Через невеличкі прорізи для очей у чорних масках спецназівці з певною ненавистю дивилися на трьох осіб, котрі здавалися укуреними їжаками. Біля них лежало понівечене тіло чоловіка в потріпаних латах, однак трійка й досі відчувала себе безкарними. Якби не наказ командира групи захоплення, то хтозна, щоб спецназівці вдіяли б із «трійкою суперменів».
Група захоплення зробила все, як було наказано: блискавично налетіли на підозрюваних та знешкодили їх, не завдавши їм при цьому важких тілесних пошкоджень. Все ж таки, депутати – особи недоторкані, а кому хочеться судитися з представником народної влади?!!
За чотирма спецназівцями, котрі легко, немов з ляльками, розправилися з трійкою високопосадовців, з бобика повільно вийшов поважний пан у потертому сірому плащу, котрий, мабуть, востаннє прався півроку тому. На голові у нього виднівся великий капелюх під колір плаща, під котрим зовсім не помітно було рис обличчя поважного пана. Статура чоловіка, котрий виглядав під років п’ятдесят п’ять, нагадувала славнозвісного капітана Коломбо: низький зріст, сутулий стан, накульгування на ліву ногу. Чоловік повільно підійшов до розпростертого долілиць на землі мерця, присів коло нього, щось уважно розглядав і, якби ще в руках тримав лупу, то в даний момент точно виглядав би як сам Шерлок Холмс. Однак лупи з собою капітан Грушевський, на жаль, не взяв – мабуть пам’ять підвела.
Коли ж Грушевський дослідив місце злочину, повільно, немов через біль в ногах, піднявся й голосно вигукнув у бік сірого бобика:
- Володю, веди їх на впізнання.
За мить з бобика дверей бобика з’явилося грубе обличчя майора Винниченка, котрий за руку тримав уже не молоду, проте ще й не бабусю, жіночку, яка ще повністю не розуміла, що взагалі діється. На обличчі жіночки застигло питання, яке вона ніяк не осмілювалася запитати ні у слідчих, ні у свого сина. Це питання: «Що сталося? Невже щось з моїм чоловіком?» Проте ніхто – ні син, ні ці дивні люди з автоматами в руках – навіть не намагалися прочитати це запитання. Вони просто мовчали, навіть, не намагаючись порушити нервову тишу. А коли вони приїхали до місця злочину, то питати уже було пізно…
Катерина Хмельницька судорожно увіп’ялася кістлявими та довгими, немов у орла пазурі, пальцями у долоню сина та потягла його за собою геть з мікроавтобусу.
- Мамо… - голос Богдана тремтів. – Мамо… не… тре-е-е-ба… - продовжував благати син, упираючись. Проте Катерина, немов віл, потягла сина за собою, навіть не відчуваючи його відчайдушного опору. – Мамо, я не хочу… Не хочу бачити цього… Я вже…вже бачив, мамо, ні!!!
- Синку, - тихо мовила матір, на мить зупинившись. – нам потрібно, розумієш? Синку, сама я не зможу, я боюсь. Страх побачити твого батька мертвим змушує мене тремтіти. Будь ласка, синку, допоможи мені, підтримай…
Богдан мимоволі кивнув. І справді потрібно допомогти матері – вона ж жінка, слабка за своєю натурою. Тепер він – Богдан Хмельницький – господар у домі й відтепер тільки він допомагатиме матері. Він її не кине, ні!!!
Хлопчина вгнув голову та тихо попрямував услід за матір’ю, кожен крок для якої ставав катуванням. Вона не могла уявити собі, що зараз побачить мертве тіло свого коханого чоловіка. За декілька секунд у пам’яті освіжилися згадки двадцятирічної давності. За декілька секунд у голові провертілося ціле життя, котре вона присвятила своєму чоловікові. На котрусь суперкоротку мить вона згадала сиру осінь, жовте листя, що повільно злітало з гілок дерев на землю, синій туман, що сідав на вечірнє місто… Це була осінь, коли вона познайомилася зі своєю половинкою. Тоді вона, сімнадцятирічна панночка, пішла зі своїми подружками на дискотеку. Там вона помітила красивого чорнявого хлопця, до якого те й діло, що ліпилися дівчата. Якась хвиля ревності пронеслася всім тілом дівчини, однак вона себе швидко взяла у руки. Пізніше цей же хлопчина, на подив Каті, запропонував їй потанцювати… Так все далі закрутилося, завертілося й проста симпатія переросла в сильне почуття, котре скувало серця молодим і красивим…
Катерина голосно схлипнула, ковтаючи солоні сльози, котрі немов нестримні гірські води текли з очей. А в голові й досі вертілися найкращі епізоди з минулого… Минулого, котре собою прикрасив її чоловік.
Крок за кроком, мить за миттю зближували бідолашну жінку зі своїм чоловіком… Мертвим чоловіком…
Катерина, мов би у тумані бачила попереду себе пожмакану зелену травичку, зламані гілки дерев, чотирьох богатирів з автоматами в руках, трійку осіб, котрі широко розставивши ноги, обличчями тицялися в землю. Але тут туман розвіявся й вона помітила понівечений труп свого чоловіка… Він лежав долілиць, розпростерши руки. На його обличчі застигло відчуття страху… Пусті очі мерця дивилися прямо на Катерину, однак все-одно немов оминали її, ігноруючи наполегливий погляд.
Жінка, не зумівши стримати сліз, голосно заревіла й кинулася до мертвого Михайла Хмельницького.
- Міша… Мішуня… - раз-по-раз вигукувала жінка, потріпуючи голову мерця. – Мішуня, прокинься… - горланила жінка і її голос перетворювався з тонкого істеричного жіночого на тваринний, прагнучий помсти. – Мі-ш-ша. – зненацька закричала вона, немов вовк, що завиває на місяць. У Богдана, що стояв позаду матері та спостерігав за нею, шкірою пробіглися мурашки. Стало моторошно…
- Мамо… - Богдан кинувся до матері та зробив спробу відтягти її від мертвого батька, проте жінка виявилася напрочуд сильною, оскільки грубо відкинула свого сина й знову припала до тіла чоловіка.
Майор Винниченко, котрий не без співчуття спостерігав за ситуацією, що відбулася й раз-по-раз поглядав на капітана Грушевського, чекаючи наказу відтягти вже бідолашну від трупа. Одначе Михайло Сергійович був незворушним.
Винниченко не витримав сліз бідолашної жінки й рвучко відтягнув її від тіла померлого, намагаючись якимось чином заспокоїти її.
- Пані, - говорив він. – заспокойтеся, будьте ласкаві. Ми співчуваємо Вашому горю, проте не мучте себе так, адже нічого не повернеш…
Подібні слова міліцейського ще більше розлютили жінку, котра вже більше походила на божевільну й вона кинулася своїми тонкими пазурями в обличчя тому, намагаючись виколупати йому очі.
- Це ви… - горланила несамовито Катерина. – Ви винні у його смерті. Це ви дозволяєте подібним стріляти бідняків. Це ви своєю продажністю доводите людей до смерті. Ви…
- Заспокойтеся, пані Хмельницька. Зараз ми поїдемо до відділку, ви напишете заяву й винних обов’язково покарають. Ми обіцяємо Вам…
Катерина голосно засміялася, проте нічого у відповідь не говорила. Вона дозволила майору Володимиру Кириловичу завести її до салону мікроавтобусу. Сльози перестали литися, немов джерело висохло…
Богдан продовжував стояти на місці, заціпенівши. Батько… Батько… Батько… - одне слово продовжувало виром крутитися в голові. – Чому? За що? Для чого? Через що? Очі сина, котрий бачив мертвого батька, замість сліз наповнювалися люттю, наливалися кров’ю…
Афоні набридло лежати на сирій землі близько п’яти хвилин й слухати крики божевільної панянки, тому він почав відчайдушно пручатися, намагаючись виплутатися від захвату спецназівця. Одначе це зробити було заважко, тому він спробував скористатися вербальним способом.
- Капітане Грушевський. – наказовим тоном вигукнув він з-під туші здорованя-спецназівця. – Відпустіть нас.
- Звідки Ви… Пане Лисенко? – нарешті капітан впізнав у затриманому мера Шевченківської області. – Ви??? - здивуванню не було меж.
- Я, капітане.
- Відпустіть Афанасія Львовича! – наказав Грушевський спецназівцю.
- Як? – не розумів той логіки дій свого начальника.
- Відпусти його!!! – повторив наказ капітан. Підопічний виконав його. Лисенко з притаманною йому суворістю на обличчі, піднявся із землі й обтріпав свій одяг.
- Капітане, це ми виклали вас сюди. Ось це… - Афоня тикнув пальцем на дефектомовного прокурора Шевченківської області. - … Ульянов Олександр Микитович.
- Пане прокурор… - майже шепотом, мовив капітан.
- Капітане, - продовжував свою промову Афанасій Львович. – ми викликали Вас, оскільки на нас напав ось цей чоловік. – він вказав пальцем на понівечене тіло Заславського…
- По-перше, - перебив його Грушевський. – нас викликав ось цей хлопчина, повідомивши, що якісь депутати стріляли у нього та вбили його батька…
- Ха-ха-ха… - голосно засміявся Афоня. – Фантазії хлопцю хоч відбавляй. Мабуть передивився бойовиків.
Богдан, почувши, що мова йде про нього, повернувся обличчям до депутата.
- Все було так. – говорив Афанасій Львович. – Ми виїхали на полювання із самого ранку…ну, звичайно, трішки випили, аби веселіше стрілялося. Одначе полювання виявилося невдалим через дві причини: перша – дичина немов знала про полювання й десь поховалася, а друга – він. – Лисенко тицьнув пальцем на Михайла Хмельницького.
- Продовжуйте. – Грушевський уважно слухав розповідь, аналізуючи всі факти.
- Ми собі спокійно їхали, коли почули постріли. Кулі почали продірявлювати кузов нашого позашляховика. Ви навіть не уявляєте, як ми злякалися. Я зі страху витягнув снайперську гвинтівку з вікна автівки й двічі вистрілив. Постріли затихли. Коли ми осмілилися вийти, то побачили, що чоловік цей лежав мертвий. Я влучив йому у коліно та голову… Ненароком… Я злякався за власне життя… Він збожеволів… Та ще і цей… - Лисенко на мить замовк, затримавши погляд на Богданові. – Цей хлопець взявся ні лісу, ні з тину й почав нас гамселити… Я вистрілив двічі у повітря, аби відлякати його і мені це вдалося. Ось і все.
Капітан Грушевський посміхнувся.
- Цікава історія з трагічним кінцем.
- Що зробиш? – з удаваним співчуттям промовив Лисенко. – Однак він сам винен…
Богдан ледве стримував себе, аби не стрибнути, як вовк, на Афоню та не увіп’ятися зубами йому в шию, допоки той не зомліє від втрати крові. Він стиснув кулаки так, що ледь не зламав собі пальці. Від болі вони аж посиніли.
- Він сам кинувся на нас. – неначе граючись з хлопцем, продовжував говорити Афоня. – Він, мабуть, божевільний, якщо… - тут-то хлопчина не стримав себе. Прагнення помститися за батька здобуло перемогу у внутрішній боротьбі і Богдан зі швидкістю гепарда підбіг до Лисенка, вчепився ручищами у його шию та щосили душив… Два спецназівці намагалися відтягти хлопця, однак робили це якось неквапливо, немов і раді були, аби той придушив душогуба. Проте обов’язок зобов’язував…
Капітан Грушевський помітивши, що навіть два здоровані не можуть відтягнути хлопця від Лисенка, допоміг рятувати депутата. Спроба виявилася успішною, оскільки Богдан все-таки відірвався від шиї останнього, залишивши на ній сліди від нігтів.
Лисенко безсилий звалився на землю. Хтозна, скільки б він ще протримався, але факт залишався фактом – він залишився живим. Віддихавшись, Афоня голосно зареготав й пригрозив хлопцеві:
- Ти, герою, ще дізнаєшся, що означає термін «депутатська недоторканість». Я це тобі обіцяю…
* * *
2.
Міліцейський мікроавтобус швидко мчав польовими дорогами до районного центру, аби у відділку капітан Грушевський розібрався з подальшими діями. Ситуація складалася досить складною. З одного боку ці «шишки», котрі начебто натрапили на збожеволівшого селянина, що почав обстрілювати їх. Пістолет вони показали, місце злочину ретельно дослідили фахівці, одначе нічого, щоб свідчило проти Афоні та його кампанії не було. Лише один факт закрався недовірою до душі Грушевського: селянин Михайло Хмельницький навіть мертвий виглядав вимученим, його одяг був пошарпаний, неначе він довгий час від когось втікав… Михайло Сергійович часто чув скарги місцевих жителів, що начебто щосуботи в лісі депутат Афанасій Львович проводить полювання… полювання на людей. Вірити людям підстав не було – заяв ніхто не писав. Та й перевіряти цей факт, по правді кажучи, всі боялися. Всі знали, що важелі влади знаходяться у Шевченківській області саме у Афоні. Він керував міліцією, судом і обласною радою. Його слово – скеля: сказано – зроблено. «Ціль виправдовує засоби» - цей принцип, котрим користувався Афоня знали всі й були впевнені, що він здатен на все, навіть на вбивство, аби лишень досягти поставленої мети.
Проте сьогодні Михайло Грушевський був настроєний досить радикально. Чомусь саме в даний момент, після тієї ситуації, коли хлопчина кинувся на депутата, капітан зневірився у кожне його слово. Від них віяло фальшу, холодом, штучним запахом, однак… відчуття не доказ, але…краще, аніж нічого. Тому капітан твердо вирішив розібратися у цій ситуації, знайти винного та покарати його, навіть, якщо винний сам мер Шевченківської області Лисенко Афанасій Львович.
Начхати. Вирішено. Досить під кожного стелитися! Правосуддя для всіх одне і не важливо кого воно сьогодні торкнеться. Досить. Вирішено. – переконував сам себе капітан Грушевський й одразу повернувся до Катерини Хмельницької, котра сиділа поруч з ним й поглядом пропалювала Афоню, що вмостився напроти неї й намагався відчайдушно втекти від її очей. Жінка весь час щось нашіптувала. Михайло Сергійович розумів лише ім’я, котре вона промовляла: «Міша, Міша, Міша!». Нічого більше він не розібрав.
- Пані Хмельницька, - звернувся він до жінки, котра навіть не відреагувала на слова капітана. – пані, поговоріть зі мною. – Катерина ледь помітно усміхнулася, проте не відірвала погляду від вбивці свого чоловіка. – Я хочу Вам допомогти знайти вбивцю. Пані, скажіть, будь ласка, де Ваш чоловік був учора, що робив та коли пішов з дому? Будь ласка, дайте відповідь. – жінка продовжувала мовчати, сміятися та свердлити поглядом Афоню. Той аж почервонів від цієї процедури.
- Капітане, - вигукнув він зненацька. – заберіть цю ненормальну від мене. Вона скоро пропалить мене поглядом. Я відчуваю себе недобре від її очей. Можливо вона якась відьма. Заберіть…
- Пане Лисенко… - зірвався зненацька до цього спокійний, мов стовп, майор Володимир Кирилович, однак відразу стримав свій порив. – Зрозумійте бідолашну, її чоловіка вбито, а ви…
- А ти мені, майоре…
- Все, досить спелецятися! – обізвався голос Спасителя, дефектомовного Ульянова. – Плокулатула в усьому лозбелеться, все буде добле… - прокурор набрався важності, мов індик перед особами жіночої статі.
- Так, звичайно… - вдав, що погоджується зі словами прокурора, Лисенко. Якби вони зараз були десь на природі, то отримав би цей «плокулол» по пиці, але зараз потрібно було по-мистецьки грати роль законослухняного громадянина, хай йому грець.
* * *
3.
- Пишіть заяву. – тихо, якось невпевнено мовив капітан Грушевський до Катерини Хмельницької. Проте та навіть не кліпнула у відповідь. Вона просто сиділа на широкому шкіряному кріслі у відділку ще з того моменту, як вони тільки сюди приїхали. Жінка весь час дивилася на винуватця цієї трагедії, однак зараз у кімнаті Лисенка не було, тому вона просто мовчала й поглядом впиралася у стінку. – Пані… - ще раз звернувся до неї капітан, проте його перебив Богдан Хмельницький.
- Давайте я напишу. Я був свідком події, я й напишу її. Якби ж тільки це допомогло.
- Допоможе, синку, обов’язково допоможе.
- Ваші б слова… - хлопчина змахнув рукою й почав швидко вишкрябувати на листі паперу літери, котрі плавно переростали у речення. Зміст їх був зрозумілий. Хлопець просив затримати трьох осіб, котрі застрелили його батька. – Все, готово. – без радості в голосі, мовив хлопчина й кинув кулькову ручку на стіл.
- Гаразд… - капітан з незрозумілої причини зніяковів й прикусив нижню губу. – Гаразд, бери, синку, матір та їдьте додому. Автомобіль у Вашому розпорядку. Я накажу…
- Дякую… - сказав-обрізав Богдан і посміхнувся.
Капітан затримав погляд на хлопцеві. Бідолашний… Такий малий, а уже втратив батька… Страждатиме, не вистачатиме його… Однак не пропаде, хлопчина – здоровань, мабуть, спортсмен. Якось буде… - думав про себе Михайло Сергійович, жаліючи хлопця.
- Богдане, - мовив капітан. – ми покараємо винних…
Хлопець кивнув головою й пішов геть.
Грушевський зо дві хвилини сидів у кріслі, зовсім не рухаючись. Він думав над обіцянкою, котру щойно дав хлопчині. Пообіцяв покарати винного, але ж винний, по суті, безкарний. По суті він сам закон, він правосуддя, він справедливість, він тиран, він же ліберал… В його обличчі вся влада. Він – все!!! Хто зможе зробити так, аби він був покараний? Бог? Можливо, але як бути тут, на Землі?
Капітан потер скроні й дістав зі шухлядки пляшку з очищеною водою. Всі знайомі думали, що це він горілку зберігає у шухлядці, однак Грушевський обожнював пити дистильовану воду, тому носив її навіть з собою на роботу. Він налив собі в стакан води та випив. Освіжився й різко підстрибнув на місці.
- Володю… - вигукнув щодуху він. – Володю.
До кабінету швидко вбіг Винниченко.
- Що сталося, капітане?
- Володю, заведи мені цю трійку.
- Ви маєте на увазі Лисенка, Ульянова і Кутузова? – заметушився майор Винниченко.
- Їх самих. А що, щось сталося?
Володимир Кирилович, сорокарічний високий чоловік з пишними чорними вусами, зробив невпевнений крок до капітана.
- Михайле Сергійовичу… - майор нахилився до капітана так, аби говорити якомога тихше. – Нам наказали зверху не чіпати їх, інакше…
- Що інакше?
- Інакше полетять наші голови. Якщо все пройде тихо, без телебачення і папараці, то все буде добре.
- А якщо ні? – не вгамовувався Грушевський.
- Тоді є два шляхи вирішення проблеми з нами: перша – якщо їх виправдають, то нас просто звільнять; друга – якщо, не доведи Господь, їх посадять, а телебачення зробить це як подію року, то нам і нашим сім’ям… - Винниченко замовк і так було ясно, що він мав на увазі.
- Однак, Володю, ти ж знаєш, що у мене сім’ї немає. Дружиною та дітьми я не обжився і вже не обживуся, а батьки мої давно померли: батько ще в Афганістані, а мати – захворіла. Тож…
- Але ж у мене є сім’я… - наголосив Володимир. – Двоє дівчаток і син та красуня-дружина.
- Це добре, Володю. Я знаю їх, тож не потрібно старатися. Просто пиши заяву, що відмовляєшся вести справу і все. Я всю відповідальність беру на себе. Тому давай, веди сюди трійку невловимих.
Володимир Кирилович покірно вгнув голову й вийшов. А за мить він знову з’явився на порозі кабінету уже з трійкою високопосадовців, на руках яких уже не було наручників. Та й відчували вони себе більш впевненіше.
- Вітаємо Вас. – мовив капітан та вказав рукою на стільці. – Сідайте, прошу.
Трійка понуро й тихо всілася.
- Тож панове, розкажіть як все було ще раз, аби я запротоколював Ваші свідчення.
- Капітане, - мовив Лисенко. – можливо досить уже ламати комедію? Ця жінка і хлопець уже вдома. Досить корчити суперслідчого із себе.
- По-перше, пане Лисенко, комедії крутять у кінотеатрі, а тут слідство і не забувайте, що ви!, панове, саме ви головні підозрювані у цій справі.
- Шо? – загорлавнив прокурор Ульянов. – Ти здулів, ци шо? Ти звинувацюєш самого плокулола у вбивстві? Ні, це тобі так плосто не плойде.
- Досить погроз, панове. Розповідайте, як все було.
Лисенко на мить замовк, а потім знову почав розповідати історію, як вони втрьох полювали й натрапили на котрогось селянина, що почав обстрілювати їх. Розповідь Лисенка перебив дзвінок телефону.
- Вибачте, - зупинив розповідь Лисенка капітан та підняв слухавку. – Слухаю. Вітаю Вас… генерале… - у голосі капітана відчувалася напруга. Він довго щось слухав, а потім рвучко передав слухавку Лисенку. – Вас…
- Мене? – радісно запитав Афоня, неначе знущаючись з капітана. – Невже? Алло. Вітаю Вас, генерале. - У слухавку Лисенко почув грубий чоловічий голос:
- Слухай сюди, Афоня, що ти там знову накоїв? Зараз же зроби щось, аби забрали заяву, інакше… Інакше всім нам гаплик… Зрозумів?
- Так! – гаркнув Лисенко й кинув слухавку. Секунду дивився на стіл, а потім перевів погляд на капітана. – Ви все зрозуміли?
- Так. – Грушевський піднявся з крісла, підійшов до шафи, витяг з неї мундир, зірвав капітанські погони та кинув на стіл, потім дістав з сейфу пістолет та вийшов геть з кабінету.
- Що сталося, Михайле Сергійовичу? – запитав Винниченко, коли побачив озлобленого капітана.
- Мене звільнено. Послідкуй за мером, аби з ним нічого не сталося і закривай справу. На… - він протягнув Володимиру Кириловичу пістолет. – Здаси…
* * *
4.
День доходив до свого логічного кінця. Важкий день для Катерини та Богдана Хмельницьких. Сьогодні вони залишилися самі. Сьогодні вони поповнили статистику неповних сімей. Сьогодні…
Над Тарасівкою, селом котре лежало у широкій та водночас глибокій ямі, нависнув густий туман. Через синій його димок намагався просвітитися місяць, однак світив він лише тусклими промінчиками.
Богдан вложив матір спати, а сам вийшов надвір. Бідолашна мати, настраждалася, нехай відпочине. Хлопчина з любов’ю намагався заспокоїти матір, але здавалося вже пізно… Матір втратила здоровий глузд. Цілий день щось бурмоче, тихо шепоче, когось проклинає, час від часу вимовляючи таке кохане ім’я «Мішуня».
Що робити? – запитав сам у себе Богдан. – Що?
- Що мені робити? – запитав він комарика, котрий саме намагався висмоктати кров з руки хлопця, однак тільки-но помітивши понурий його вигляд передумав, аби, не доведи Комариний Господь, не отруїтися. – Що мені тепер робити? – вигукнув хлопець кудись у височинь та так, що сам туман кудись зненацька зник, а місяць уже й не радий був цьому, оскільки відтепер намагався кудись втекти від запитального погляду хлопчини.
Богдан звалився на землю, вхопився руками за зелену траву промоклу свіжою росою та почав її виривати.
- Заспокойся… - шепотів він сам до себе. – Заспокойся… ти – один… ти – один… ти повинен бути чоловіком… ти повинен доглядати за матір’ю.
Неначе заспокоївшись, однак не позбавившись нав’язливих думок, Богдан вирішив попоратися. Пішов до сараю, накормив свинею, видоїв корову, процідив молоко й зібрався йти до хати, коли біля свого двору помітив чорний джип. Приглядівшись, він зрозумів, що у салоні автівки нікого немає… Хлопець злякався. Невже хтось зайшов до їхнього будинку?
Богдан кинув відро з молоком на землю та швидко помчав до хати, однак на порозі йому дорогу перегородив височезний здоровань у шкіряній куртці. Він тримався руками за одвірки й сміявся, висвічуючи своїми чорнявими, кривезними зубами.
- Ви хто? – запитав спочатку Богдан, а потім, зрозумівши від кого цей здоровань, зненацька заїхав тому поміж ніг. Удар вийшов потужним і нога немов прилипла до своєї мішені. Здоровань упав на коліна та завив немов мале дитя, у котрого забрали іграшку. Хлопець вбіг до хати й одразу зупинився, отетерівши від побаченого… Його мати лежала на ліжку гола-голісінька, а коло неї стояло двоє чоловіків з пістолетами.
- Прівєт, Бодя. – заговорив російською один із них, той, що виглядав більш солідніше. – Ми прієхалі, штоби убєдіть тєбя забрать заявлєніє с міліциї. Понял?
- Іначє, ми твою мамуську… - почав говорити інший, однак замовк, коли Богдан рвучко побіг в його бік. – Ц-с-с-с, малиш… - вигукнув він, наставивши пістолета прямо на хлопця. – Напорішся.
- Карочє, малиш, прєдупріждаєм, штоби завтра заявлєніє ти забрал. Всьо. – чоловіки повільно вийшли з хати, підхопивши під руки здорованя, що й досі корчився від болі.
Богдан кинувся до матері, накинув на її оголене тіло простирадло.
- Мамо, з тобою все добре? – запитував він Катерину.
- Так. – відповіла жінка. – Так, Мішуня, зі мною все добре. Чекай, я скоро прийду…
Богдан відсахнувся від матері. Йому стало моторошно…
- Мамо… мамо, прокинься, мамо, досить уже. – син притиснувся до плеча матері, котра й досі щось продовжувала нашіптувати. Так вони пролежали до ранку. Богдан роздумував над тим, що робити далі й прийшов до висновку, що батька вже не повернеш, а життя матері потрібно вберегти. Тому тільки попоравшись, він одягнувся у чистий одяг та зібрався їхати в районний центр. Оскільки автобуси до Григорівки зовсім не їздили ще з минулого року, то Богдан ще декілька годин стояв на дорозі, чекаючи, доки хтось зжаліється над ним та підбере. Проте сьогодні, мов на зло, ні одного автомобіля до районного центру не їхало, тому хлопець потихеньку попрямував пішки. Не так уже й далеко – 11 кілометрів, а якщо ще й зрізати, то й не більше семи.
Добравшись Григорівки, хлопчина невпевненою ходою увійшов до міліцейського відділку. Думав, що побачить там знайомого капітана Грушевського та поговорить з ним, однак його повідомили, що той вчора була звільнений з посади, а його обов’язки тимчасово виконує майор Винниченко.
Хлопець довгий час вагався, однак, знову все добре обміркувавши, вирішив забрати заяву...
Надалі потрібно було з’їздити до моргу, аби дізнатися, коли можна забрати тіло батька… Тепер ця, зовсім неприємна, місія дістається йому, старшому у сім’ї, тому, хто тепер головний…
* * *
5.
Місяць потому…
«Життя пливло звичною течією…». – так, не дуже поетично, міг схарактеризувати своє життя Богдан Хмельницький після смерті батька. Похорони стали найважчим випробуванням не тільки для нього, а й для матері, котра ледве трималася на ногах. Як відомо, в селі похорони – це для одних горе, а для інших – привід гарно пообідати, обговорити сільські брехні… Проводи Михайла Хмельницького до іншого світу не стали виключенням із традиційної обрядовості сучасного села, проте люди поставилися до сімейного трагедії Хмельницьких з розумінням. Декотрі, навіть, говорили гарні речі про померлого й розпиналися, що потрібно розібратися з цим неподобством, що коїться сьогодні у країні. Та далі слів нічого не пішло. Лише за столом всі щось поговорили-побалакали та й розійшлися, залишивши Богдана та Катерину сам-на-сам із життям.
Однак за час від похорон життя неначе почало набирати звичних форм. Сільська праця змушувала думати зовсім не про те, що роїться у голові, а про корову, курей, город… Катерина, навіть, почала поступово змирюватися з тією думкою, що Михайла уже не повернеш, а жити потрібно, хоча б заради сина.
Чого не скажеш за Богдана!
Цей хлопчина дуже змінився за цей місяць. Смерть батька зробила з нього справжнього чоловіка, господаря свого життя, впевненого у своєму майбутньому… Проте метою свого подальшого життя він ставив помсту за смерть батька. Ті, хто змусили Богдана забрати з міліції заяву, ті, хто убили його батька, ті, хто зробили матері боляче будуть покарані. Всі будуть покарані. Богдан поклявся, що все зробить, аби поквитатися з ними. А хлопчина він був серйозний – що сказав, те зробив.
Відтепер Богдан жодного разу не виходив на дискотеку, хоча не раз за ним заходили однокласники, друзі. Тепер він повинен допомагати матері, тепер він головний, він годувальник сім’ї. Якщо він дозволить собі гуляти, то матір помре з голоду. Тому весь вільний час хлопчина виділяв заняттям спортом. Цілими вечорами він сидів у коморі, спеціально оснащену для биття боксерської груші та тягати всякі залізяки для нарощування м’язів.
Сьогоднішній вечір Богдан вирішив присвятити саме побиттю боксерської груші. Це було його улюбленим заняттям, оскільки мало безліч переваг. По-перше, тренує силу та витримку, по-друге, є гарним способом удосконалювати уміння завдавати ударів, по-третє, ідеальний засіб для заспокоєння нерв. Так, іноді, хочеться після важкого дня заїхати комусь по пиці після першого ж якогось негарного слова, але стримуєш себе. Але коли є груша, то можна виплеснути на неї весь негатив, вона не кусається, не відбивається, не кричить...
Хлопець натягнув боксерські рукавички та почав гамселити грушу. Кожен удар був точним, сильним та різким, тільки їх гармонійне поєднання робить результат ідеальним. Хлопець все швидше і швидше рухався біля груші, завдаючи їй все потужніших ударів. На мить, уявивши себе у ролі цієї груші, стає досить боляче. Від таких ударів голова може репнути на дві половинки. Погляд хлопця був зосереджений на мішені, проте ніхто не зміг би здогадатися, про що насправді від думає та кого лупцює. Кожен раз б’ючи грушу, Богдан уявляв на її місці Лисенка. Хлопчина іноді настільки визвірявся, що, навіть, збивав собі кулаки, але не припиняв її лупцювати. Гнів переростав у ненависть, що трансформувалася у потужні удари. Зціпивши зуби, Олексій мріяв про мить, коли він знову побачиться з цим виродком і помститься йому.
Знесилившись, хлопець завше йшов спати… Сьогодні ж, мабуть, не судилося послідкувати такому суворому графіку…
Змивши зі свого тіла липкий піт, Богдан збирався лягати спати, коли почув, що хтось стукає у вікно. Хлопець принишк, прислухався… Знову стукіт. Він повільно підійшов до дверей. Після подій з його батьком, Богдан побоювався відкривати двері кому-небудь, краще пересвідчитися…
- Хто там? – вигукнув Богдан.
- Чорний (таку кличку він отримав у школі за свій вибуховий характер), виходь, це я… - пролунав знадвору знайомий дівочий голос.
Іра… - подумав Олексій й рвучко почав одягати на себе абищо, що потрапило під руку.
- Йду. – мовив він, ще одягаючись. – Хвилинку…
Минула секунда й хлопець відчинив двері. На порозі стояла струнка дівчина з білявими кучерами, що завивалися за вухом. Дівчина, побачивши Богдана, ніжно посміхнулася.
- Привіт… - прошепотіла вона.
- Привіт. – відповів хлопець.
- Що робиш?
- Уже нічого, збирався спати.
- Не хочеш зі мною прогулятися? Мені сумно без тебе. Ти уже місяць не розмовляєш зі мною. Я розумію твою трагедію…
- Ні!!! – зненацька перебив мову дівчини Богдан. – Ні, ти не розумієш. Ніхто, чуєш, ніхто мене не зрозуміє. Ніхто не зрозуміє як це, коли твого батька вбили, а справжній вбивця ходить собі по землі й насолоджується життям. Ніхто…
- Богдане… - дівчина намагалася заспокоїти якимось чином хлопця, проте той здавався досить розлюченим. – Я знаю, що ти пережив страшну подію, але ж потрібно жити далі. Інакше, нічого немає сенсу…
- Сенс має лише помста…Все, Іро, йди додому. Бувай… - Богдан хотів був зачинити двері, однак Ірина притримала їх рукою.
- Ти просто жалієш себе. Ти страждаєш і хочеш, аби всі ставилися до тебе зі співчуттям, але ж краще буде, коли ти розвієшся… - дівчина не договорила, оскільки хлопець голосно і сильно грюкнув дверима та пішов геть.
Ірина із сумом в очах, нахиливши голову, повільно пішла.
- Чому він такий? – запитала вона сама себе вголос. – Чому він такий жорстокий до мене? Я ж його кохаю… - дівчина й не помітила як до горла підступив комок і дихати стало важче, хотілося лише плакати. З очей потекли рясні краплинки сліз.
- І я тебе… - зненацька почула за спиною голос Богдана Ірина.
- Олексію, це ти?
- Я. – з темноти з’явився силует хлопця. – Вирішив прогулятися вулицями вечірньої Тарасівки. Що нам пропонує екскурсія? Дендропарк? Цирк? Кіно?
- Бери вище, - лагідно посміхнулася дівчина. – сільський клуб.
- Ого. – промовив Олексій та міцно обійняв дівчину. – Як я за тобою сумував…
