Брязкання металевої зчіпки потягу болісно віддало у грудях. Крики, голосіння і тупотнява пероном. Cумки з продуктами влітали крізь вікна вагону. Ти лежав на верхній полиці, втупився у скло та нічого не бачив. Свідомість уперто гнала думки назад до того, що втрачалося. До коханої дівчини Софії і друзів. До львівських цивілізаційних принад, які лише трохи пригубив. А попереду – військова служба.
Через кілька годин стало зрозуміло, що рекрутів везуть кудись на північ через Прибалтику. Добігав кінця теплий травневий день. Увагу привернув молодий чоловік за нижнім столиком. Той не зважав на розмови і хаотичне пересування майбутніх вояків. Не примкнув до жодної компанії. Що за один? Чорний суперовий костюм, краватка, модна зачіска. Виділявся на сірому фоні стриженого “під нуль” загалу, одягненого в поношене вбрання. Ліва рука, прикрашена золотою каблучкою, тримала 330-грамову пляшку львівського “Золотого Колоска”, а права нервово жмакала тонкі цурпалки мисливської ковбаси. Молодий, дужий, з товстою шиєю і черевцем. Нагадував чимось графа Безухова у виконанні Бондарчука, але без пенсне. Граф зосереджено і якось ображено шматував ковбасу і запивав пивом. Потім жадібно дихав львівською “Примою”...
Увечері на запасній колії Ленінградського вокзалу нас, як худобу, без жодних пояснень перегнали в інший потяг. Єдине, що вдалося з’ясувати, – везтимуть на Кольський півострів. Граф десь загубився серед новобранців. Рушили далі.
Полярна зірка з Малою Ведмедицею якось лиховісно нависали над головою, коли наближалися до Мурманська. Обабіч залізничної колії можна було вгледіти стовпчики зайців-біляків із медитативно складеними на грудях лапками. А ще глухаря із хвалькувато розпущеним хвостом. Тварини ліниво і безстрашно проводжали поглядом гуркотливий потяг. Поміж невисоких дерев та кущів лежав потемнілий сніг.
“Кольський так Кольський. Зігріє тепла течія Гольфстріму” – втішали віртуальні думки, зішкрябані зі сторінки підручника географії.
Карантин у Мурманську. Чергові медичні комісії і щеплення від екзотичних хвороб. Тут знову вигулькнув з натовпу Граф... у кирзаках. Однострій вояка ледь сходився на шиї. Добрячий синець під оком і надірване вухо. То місцеві “діди” цупили чорний костюм, щоб лазити до мурманських дівчат, а Граф відчайдушно боронився. Йому здавалося, що костюм – то остання надія повернутися додому. А це непорозуміння скоро закінчиться. Тепер же тільки каблучка залишалася незмінним предметом на тілі гирявого чоловіка з понурим поглядом.
Він довго затримувався у кожному медкабінеті. Однак переконати військових лікарів у недугах не вдалося. Які можуть бути хвороби, коли 90 кілограм ваги, міцні зуби, здоровий кендюх, 45-ий розмір чобіт і загривок, як у бугая! Капітан медслужби не на жарт перелякав Графа, коли заявив, що особисто посприяє, аби того відправили на ЗФІ.
– До Землі Франца Йосипа інфекційні хвороби не долітають. Абсолютно стерильна територія. Якраз для таких, як ти, – знущався капітан.
Ближче познайомилися з Графом-Зиновієм у сержантській школі. Тут сформували цілий взвод курсантів із вищою освітою. Кого тільки не було! Спортивці, ветлікарі, товарознавці, єгері, фахівці друкарської і молочнотоварної промисловостей, бухгалтери, агрономи й один 26-річний директор школи з Удмуртії. П’ять місяців із цієї різномастої публіки намагалися виліпити два “органи” Збройних Сил. “Глаза і Уші” військ протиповітряної оборони. Тобто фахівців радіолокаційних станцій, які повсідалися не тільки на найвищих сопках півострова, а й повилазили на острови Льодовитого океану.
Розпочалася безглузда муштра на плацу. Прибацана гучна пісня перед сном. Граф натирав до крові ноги у чоботях. Слухав на лекціях незрозумілі технічні терміни. Чистив картоплю і зброю. Стріляв-дірявив кулями з карабіна фанерні манекени людей. Поступово змирився з тим, що півтора року життя доведеться кинути під хвіст оленю чи білому ведмедю. Вдома залишилися вродлива дружина і вельми прибутковий утаємничений валютно-джинсовий бізнес. Чартерні поїздки до Польщі...
Уже домінував Полярний день. Вся живність, дерева, кущі й трава підштовхували колесо життя, гарячково поспішали без сну і спокою. Та й Світило лише трохи нахилялося до обрію, червоніючи, а потім стрімко здіймалося і сліпило очі. У казармі багато вояків спали з ковдрою на голові.
Через місяць муштри у Графа зникло черевце і всі жирові відкладення, як у ведмедя по зимовій сплячці. Зиновій дедалі більше ненавидів широкозадого сержанта – замком взводу, котрий був на п’ять років молодший за нас. Не тому, що доводилося виконувати його команди, а тому, що Пупсик (так ми його нарекли) мав пухкенькі, якісь дівчачі щоки та губи.
У солдатській їдальні Граф ретельно принюхувався до страв. Уникав їсти приготоване на комбіжиру. Тримаючи у лівій руці грубий маслак зі старої корови, голосно заявляв Пупсику:
– А я би зараз не відмовився від карпачо з трюфелями. Там прісна яловичина і гриби на оливковому маслі казково поєднуються із сиром пармезан.
Сам продовжував худнути, допоки дружина не почала слати гроші. На них у буфеті для офіцерів можна було поповнити нестачу протеїнів. Після чотирьох місяців служби Граф з’ясував, що від щоденної конячої дози брому в казані з компотом Кохана перестала приходити в еротичні сни. Дехто негайно відмовився від того пійла. А Зиновія, як головного заколотника, за сукупністю провин і не без допомоги Пупсика, посадили на п’ять діб під арешт.
Повернувся звідти тільки через десять днів. Злий і мовчазний. Скупо розповідав про “губу” з її вишуканим арсеналом принижень. Ми сиділи на краю сопки у заростях паморочливого багна та чорниці. Полярне літо щезло, великодушно дозволяючи фарбувати осінньою палітрою усе підряд: мох, листя, траву. Навіть південний бік кам’яних виступів “зацвів” багрянцем лишайників. Щоб якось розрадити зажуреного Зиновія, показував йому двох, майже домашніх росомах, які порпалися на помийні. Звірі не зважали ані на нас, ані на крикливих чайок, що нападали зверху. Кумедно, трохи боком, пересувалися звалищем. Граф, недбало поглянувши на них через сигаретний дим і колючий дріт паркану, процідив:
– Тішить одне: завжди так не буде. Через рік і місяць будемо вдома.
Якось серед ночі в казарму влетів п”яний капітан, черговий частиною. Не зважаючи на днювального, заревів:
– Рота падьйом! Спітє, а у кустах насілуют дєвушку!
Ми вискочили надвір. З високого ґанку було видно, що й з інших казарм вибігали курсанти з солдатськими пасками у руках. Кілька сотень із первісними окриками і гиканням почали прочісувати прилеглі кущі. Граф не побіг, а разом з ним лишилася більша половина взводу.
– Когути-солдафони! Затопчуть, замочать. Трупами запахло, – зауважив він.
Через годину збуджених вояків з потугами повернули до казарм. Вони нікого не знайшли. Потім з’ясувалося, що біснуватий капітан так хотів нагнати-відвадити залицяльника від власної дочки...
Коли щедра навала снігу поголила, вибілила усі навколишні сопки, нас, „юних сержантів” розвіяли по всьому Кольському. Графа відправили до Фінського кордону, а те6е – до Норвезького.
Тепла течія Гольфстрім сюди не добігала. Розпочалися сутінки Полярної ночі. Довготривалі хуртовини, а після них – тихе морозяне прояснення. І тоді на поцяткованому зорями небі, розпочиналося велетенське, містичне видовище Північного Сяйва. Кольорові, багатошарові пульсації, мерехтіння, завіси. Химерні, божевільні форми. Сяйво магічно змінювалося, заворожувало стихією, тягло за собою отим космічним шурхотом і шепотом...
На зовнішній стіні казарми батальйону висів закіптюжений довгий термометр. Вояки-узбеки методично гріли його сірниками, доганяли стовпчик червоної рідини до плюс 40 і сумно споглядали, як цівка спадає, а разом – згасають мрії про сонячний Ташкент. Сердитий комбат, син вуглекопа, потім брутально вкладав тих узбеків перед строєм обличчям у сніг. Напевно, щоб відчули гаряче дихання Землі... Як у батькових копальнях. До Ташкенту далеко. Мантія ближче. Нюхайте. Вояки лежали, заклавши за голову руки, допоки тривало розведення на бойове чергування...
Через рік доля звела нас із Графом знову. За місяць до демобілізації зустрілися у містечку Полярний. Тут із бойових сержантів і старшин з вищою освітою захотіли поспіхом наклепати офіцерів запасу. Ми слухали лекції, стріляли з пістолета Макарова. Але кожен подумки був уже вдома.
Геть невеселі були твої думки. Від Софійки чотири місяці й п’ять діб не надходили листи. Щось моторошне, тривожне всілося на плечі. Поступово розмивався, розвіювався шлях додому до Львова...
А Зиновій геть роздобрів і майже повернув утрачені кілограми.
– Як тобі це вдалося? Немов після курорту, – запитав його.
– Замполіт дивізіону “підсів” на коньяк “Закарпатський” і львівські каву з цукерками. Я вже півроку не нюхав казарми. Бібліотекою відав. Там і спав. А ще проводив політзаняття з вояками, допоки замполіт “зкліщувався” з чужими дружинами!
Граф довго розповідав про того екзотичного комісара. Обпитий коньяком, філософував. Міг навіть цитувати молодого Шіллера. Щось на зразок: “Тільки той почувається величним і щасливим, кому не треба ні владарювати, ні підкорятися для того, щоби чимось бути...”
А взагалі, замполіт почувався кепсько. Всередині нуртував тестостерон, а клятий гнус залазив на почеревину і виїдав під паском портупеї звивисті канавки у плоті. У снах і наяву йому хотілося перебратися з Кольського на Кримський. А там на теплому пісочку, під шурхіт морських хвиль... розкласти бойову подругу – прапорщицю з авіаційного гарнізону. Розкласти, ні від кого не ховаючись. А тут – холодне каміння і сіра, паскудна вічна мерзлота під ногами. Плацдарм не для любовних судом.
– Влітку за один коїтусс скажені комарихи випивають із голого озаддя ложку крові, – жалівся комісар Графу, вимовляючи “коїтус” із двома “с” і вишкіряючись кудись у небо.
...За тиждень до омріяного повернення додому нам на вечерю дали гнилу, смердючу рибу. Вона віддалено нагадувала камбалу чи то палтус. Поїздка до Львова у Європу реально заступалася палатою госпіталю. Граф не витримав і перший пожбурив алюмінієву миску у вікно-амбразуру кухні. Інші рушили слідом. І тільки затуркані вояки місцевої частини, де ми “квартирували”, злякано спостерігали.
Покарання не забарилося. Взвод вишикували на засніженому плацу і наказали займатися стройовою підготовкою. Вісім годин на добу! Командир верещав фальцетом:
– Будєтє втаптивать паталочноє абразованіє в асфальт! Ви дєморалізовалі мнє боєвую часть!
Минав другий день гупотіння плацом під орудою колишнього директора школи з Удмуртії. Зиновій тихенько зателефонував у свій дивізіон Бешкетнику Коїтусному. Той зв’язався з політвідділом бригади. Марширування раптово закінчилося, і ми роз’їхалися за документами додому. Наостанці Граф призначив зустріч львів’янам у ресторані.
А далі – стрімкі, бентежливі переміни. За п’ять годин вдалося дістатися з пересадкою з літовища Мурмаші до затуманеного (як завжди) Львівського аеропорту. У вуха і ніздрі вдарив щемкий набір звуків, запахів і голосів. Приємне видиво трамвайного і людського потоків.
...Вечір. За вікном ще проглядався пам’ятник Міцкевичу. Нас було лише четверо. Граф із дружиною, Ярослав – знавець друкарської справи, і ти.
– Хлопаки, пригощайтеся. Частую. Потіште оскорузлі шлуночки. Карпачо з трюфелями не буде, зате наш рідний “Трюфель” із коньяком гарантую на десерт. Одне прошу – ні слова про армію, – промовив Зиновій.
Його ліва рука тримала чарку, а права крадькома гладила опуклини дружини. Стіл повнився-горбатився наїдками. Запопадливо крутився офіціянт.
Розгубленість і сум”ятя у твоїй душі. Напевне так почувався б волохатий неандерталець із кам”яного гроту Прийма-1, що на Львівщині, якби його перенесли на “Клюмбу Стометрівки” і посадили за шахівницю до статечного сивобородого панка у капелюсі. Не знав, що робити і куди подіти руки. Призабута виделка погано трималася в обморожених ще зимою пальцях.
Поряд снували-крокували легкі білотілі кралі... Усі такі привабливі до запаморочення... Повний дик. За півтора року кудись щезло вміння невимушено спілкуватися з ними. Грубий мужичище в колючій шинелі, що пропахла авіаційним мастилом...
За столом лунав і не вмовкав приємний баритон Зиновія. Впевнений у собі чолов’яга з витонченими манерами уже мало чим нагадував колишнього вояка.
– А й справді Граф! Граф у своїй стихії, – подумалося.
Зате не їлося і не пилося, бо холодили зсередини, вистуджували думки про Софію.
Три тисячі кілометрів домчав легко. А чи здолаєш останні три до НЕЇ? І що там чекає? Ще не готовий до зустрічі... Треба зібратися, “обстругатися”, мобілізувати себе... Але то буде завтра. А сьогодні у теплі та гаморі ресторану, серед нав’язливих музик ти стояв зовсім самотній, як на тій промерзлій до мантії сопці під навислим Полярним сяйвом.
