15
Остаточно до тями Микола Петрович прийшов уже в Тернополі. Хтось ввічливо штовхав його в бік. «Мужчина – візьміть телефон! Він червоний уже. Скільки можна? Совість треба мати. От часи пішли, алкашня всіляка в купе їздить. Дихати нема чим. Телефон півгодини дзвонить, а він спить, як колода!» – почув Микола Петрович жіночий голос.
– Вчора весь вечір тут усіх вчив жити, сьогодні не дає поспати, - промовив інший голос.
Телефон врешті замовк. Микола Петрович підвівся та сів на своїй верхній полиці.
– Де ж ця клята деренчалка? В штанях, напевно... А де штани? Десь тут. А де? На мені? Ні, спав розібраний. Зверху на дротяній поличці? Нема. Але ж десь воно бриніло? Під подушкою? Точно. Ось вони. Ось мобілка. Ось гаманець. Все на місці. Тільки штани тепер будуть, наче корова пожувала. А яка різниця? Зараз на маршрутку і за годину вдома, – вів сам із собою діалог наш герой, дістаючи з футляра мобільний телефон.
– О! Хто ж це дзвонив? Не зрозумів… Дружина. А їй чого треба спозаранку? Чи щось сталося? Господи, п’ята година... Це ж до прибуття півгодини лишилося. Треба віддзвонити. – Микола Петрович завмер в очікуванні відповіді, подумки констатуючи, – як же йому погано після вчорашніх пригод:
– Алло! Привіт, Галюсю! Ти що – на вокзалі? Нормально говорю. Та нормально все з голосом. А хоч би й пив… А хоч би й здох, то що? Ага, розкажи-розкажи, як би ти тоді побивалася. Який вагон? Не знаю, який вагон. А ось так... Не знаю. Зараз спитаю. То ти що, в Тернополі на вокзалі? Не зрозумів, чому ти в Тернополі?
Після цього Микола Петрович відірвався від телефону та звернувся до сусідів по купе: «Я вибачаюся – скажіть будь ласка – який це вагон?»
– Дванадцятий, - відповіла пасажирка, що перед тим штовхала нашого головного героя.
– Дванадцятий вагон, – відрапортував у телефон письменник. – Добре. Чао!
– Ось тобі, Миколо, злочин, і ось тобі, Миколо, розплата. Та це ж і донечка дорога припреться… Так що розплата буде подвійною. І марна надія на те, що вони одна одну перебиватимуть. Пити хочу. Хоч що-небудь. Помитися треба. Труси переодіти. Чисті в сумці. Старі викинути в сміття від гріха подалі. На сорочці помади бути не повинно ніби. А якщо є? В піджаку без сорочки з вагона виходити. Як Валєрій Лєонтьєв? Голова розколюється... Хоча б щось випити. Хоч би води!
У двері постукали, після чого вони розсунулися і до купе зайшла провідниця:
– Пасажири! Під’їжджаємо до Тернополя. Хто виходить в Тернополі, – здаємо постіль. Квиточки потрібні? Прокидайтеся, йдіть до туалету, бо зараз закриватиму. Санітарна зона. Може комусь чай, каву?
– Чай будь-ласка, – попросив Микола Петрович.
– Більше ніхто чай не буде? – перепитала провідниця.
Пасажири мовчали. Як тільки гостя зникла в коридорі, Микола Петрович розпочав вдягання штанів по системі «не злізаючи з верхньої полиці». Ціною неймовірних зусиль та додаткових приступів головного болю від різких рухів черепною коробкою врешті це йому вдалося, після чого наш герой спустився на грішну землю чи, точніше, грішну підлогу купе.
16
На момент прибуття потягу Микола Петрович встиг вмитися, випити чаю та виконати вищезапланований комплекс процедур для збереження конспірації. Сорочка, на щастя, виявилася непозначеною жіночою помадою, що посилювало впевненість у збереженні таємності вчорашніх сексуальних пригод. Єдине, що мучило Миколу Петровича, то це головний біль та сушняк. Тобто, все-таки дві речі. Але взаємопов’язані. Пива у провідниці не виявилося. А дорога родина в особах дружини та доньки зовсім напевно не налаштовані давати йому якісь поблажки. Це ж подумати тільки, – дружина повернулася з Італії, не попередивши його. Навіщо він сказав, у якому вагоні їде? Встиг би ще пива купити на вокзалі. Хоч і шоста ранку, але кіоски повинні працювати. Голова болить. Може, анальгіну випити? З’їсти, вірніше… Десь у сумці повинен бути. Старий воїн, – мудрий воїн. Знав, що так все може статися. Скривившись, наш герой розжував таблетку та запив її рештками чаю. Поїзд, нервово сіпнувшись, зупинився.
– З приїздом, Галюсю! Що ж ти так несподівано, не попередивши?– з розпростертими обіймами наблизився він до своєї дружини.
Однак у відповідь почув лише холодне: «Привіт», а коли Микола Петрович наблизився на відстань, як пишуть поети, «пів-подиху», – з наміром розцілувати «кохану», – вона взагалі його зупинила та відштовхнула.
– Скільки це ти вчора випив і чого, що від тебе такий перегар? Гарно, мабуть, погуляв... Пішли до машини.
Миколі Петровичу нічого не залишалося, як податися вслід за ними. Пояснювати він нічого не став, оскільки жодних намірів слухати оті пояснення у своїх рідних не побачив. Врешті, проминувши набридливих таксистів, недалеко від привокзальної площі вони знайшли «машину», – своїм 412-тим «Москвичем» разом з його дорогими жінкою та донею в Тернопіль приперся його товариш, – завклуб.
– Здоров, Петрович! – привітався він, відкриваючи багажник. – Клади сумку.
– Здоров-здоров, Семеновичу! І ти, Брут! Скажи, як ти оцим корчем сюди приперся? Цілих шістдесят кілометрів… Ще звечора, мабуть, виїхав?
– Та попросили твої, не міг відмовити ніяк. Бо ще й моя підключилася. Та поможи Галюсі, може пару єврів дасть та кави італійської. Я ж твою вчора і забирав з Тернополя.
– Може досить там терендіти? Може б сідали та їхали вже? – від імені жіноцтва, яке вже всілося на задні сидіння, «попросила» Галюся.
– Я на секунду до кіоска, жуйку куплю, щоб від перегару мого не подушилися, – попросився Микола Петрович. По дорозі до машини він уже запримітив необхідний кіоск, – такий, щоб працював, та такий, щоб там було пиво.
– Від жуйки тільки ще гірше буде, – тихо попередив Семенович.
– Та яка жуйка, – роздратовано прошепотів Микола Петрович. – Пива хочу. Похмелитися!
– А-а-а, тоді біжи, – погодився Семенович та, зачинивши багажник, сів за кермо.
– А де цей алкоголік? – спитала Галюся.
– По жуйку побіг. Культурна людина, – не хоче, щоб ви перегаром дихали. Та й автомобіль без кондиціонера.
– Від культурних людей зранку, як від пивної бочки, не смердить! – заперечила Галюся.
– Але я швидко наведу з ним порядок, – урочисто пообіцяла вона присутнім.
Донька Миколи Петровича, – модно вдягнута, з вималюваним начорно волоссям панянка, – тим часом, відгородилась від оточення навушниками mp3-плеєру та, врубала на повну щось попсово-танцювальне, закрила очі, мабуть, плануючи ще трохи поспати.
17
– То оце така в тебе жуйка? – поцікавилася Галюся, побачивши в руках чоловіка дві пляшки пива, при чому одна з них була вже порожньою більш, аніж на половину. – Ще кури воду не пили, а ти вже пиво п’єш?
– Ага, ксьондз до віходку теж ще не ходив. Ти хочеш, щоб я вмер? – питанням на питанням відповів наш герой. – Це ж тільки пиво. Жуйку я теж купив. Хочеш?
Відповіді на пропозицію Микола Петрович не дочекався, – можливо, тому, що загуркотів двигун і старенький, як його люб’язно обзивав власник, «Москалик» рушив у зворотну дорогу.
Микола Петрович їхав додому, пив своє пиво та думав, – як добре, що здогадався відправити Лєні есемеску, що доїхав нормально, та як мудро вчинив, опісля цього вимкнувши телефон. А ще Микола Петрович думав, яке життя чекає його далі. Звісно, приїзд дружини, – це не кінець усього і вся. Проте, – кінець великого та цікавого життєвого розділу. Цікавого, скоріш за все, за відсутністю цікавішого, – поправив себе письменник. Життєвого розділу, в який помістилося стільки всього. І написання нікому не потрібного роману про село… І активна діяльність на різних графоманських сайтах… І поїздка в Київ, яка супроводжувалася тотальною пиятикою, починаючи з купе потягу, продовжуючи вокзальною забігайлівкою з її філософами, кабінетом директора видавництва з його секретаркою... Апофеозом усього цього блуду став секс в кінотеатрі, з подальшою розплатою в особі дружини, яка несподівано повернулася з Італії.
Наш герой прекрасно розумів, що, як би там далі життя не повернулося, але все одно таким, як раніше, воно уже не буде. А буде гірше. Не відомо, наскільки, але гірше. З графоманством буде покінчено. Роман про село, скоріш за все, виправлено та опубліковано не буде. Та багато ще чого не буде… А що буде? Мусить же бути у цих усіх подіях якийсь потаємний сенс. А взагалі, – який потаємний сенс його життя? Терпіти вибрики цієї мегери? Чи вже, точніше, – двох мегер. Чи, може, він сам винен? Навіть не в тому, що неправильно вибрав супутницю життя більше двадцяти років тому. А провина у тому, що він сам не зміг заробити оті гроші, які його половина заробила в Італії. І тоді Галюся та й доця також не дивилися б на нього, як на ні на що не здатного придурка та невдаху. Але ж, мабуть, не така вже вона й мегера, якщо він усе ж такий бездарний письменник? – Микола Петрович побачив якийсь взаємозв’язок між цими явищами та посміхнувся.
– Справді, що від жінки чекати… - погодився сам із собою наш герой. -Та ж зараз ця дурепа почне або антидепресантів у борщ підсипати, або до ворожок звернеться. У гаманці ще двісті євро є, – треба буде Семеновичу віддати про всяк випадок. Можуть згодитися в разі розвитку найгіршого сценарію, згідно якого його узагалі виженуть з хати. Натомість привезе собі якогось Антоніо чи Франческо. А справді, звідки така зміна декорацій? – думав Микола Петрович. Хоч стосунки їхні, мабуть, ніколи не були ідеальними, але такою злою свою Галюсю він давно не бачив. І чому вона приїхала так несподівано, не попередивши?
“Москвич” тим часом підплигував на вибоїнах, заважаючи нашому герою як пити пиво, так і концентруватися на своїх роздумах:
– А що далі? Що далі? Недолік його життєвої ситуації чимось нагадує недолік його книжки. Немає відповіді на оце, мабуть, зовсім не нове, питання: «Що далі?». А без цієї відповіді, то і книжка, – нікому не потрібна макулатура, і в житті добра не буде.
І тут, після чергового ковтка пива, Миколі Петровичу відкрився цимус літератури:
– Це ж так просто, – купуючи твою книжку, читач ніби отримує посилку від тебе. Не просто прошиту нитками та склеєний стосик паперу, всіяний буквами. Щоб бути письменником, – треба наповнювати той папір, ту скриню-посилку-книжку чимось для читача цінним та потрібним. Інакше видання книжки, – це черговий, а може і найвищий, рівень графоманії. І не слід заспокоювати себе тим, що читач, мовляв, не такий, – ще не доріс, ще не розуміє, хоче тільки сексу та насилля. Сумнівно, що читач деградує. Тобто, слабкість читачів у старі часи не змогла зупинити появу всієї літературної класики.
– Та менше з тим, – Микола Петрович обірвав ланцюг думок. – Який же висновок з усього? Якщо роман не матиме отого головного посилу читачеві, то немає жодного сенсу в його публікації. А який може бути отой, як то кажуть, меседж? От дивіться, люди добрі, прожив усе життя, тільки те й роблячи, що помиляючись? Що вкладе він у свою посилку читачеві? Розповіді про всілякі пиятики та мистецтво споживання алкоголю в різних об’ємах та концентраціях? Про це кожен другий не гірше розкаже. Чи науку займання чужих жінок? Теж нічого видатного у тих стрибках в гречку не має. Чи розповідь про те як, дожився до того, що оце мовчки терпить жінчині, та ще й доньчині, сварки, звинувачення та обзивання? Ніби й не дурний чоловік, вчитель історії. Інтелігент. Чому я так погано оту історію вчив, що нічого не навчився? Який же я вчитель? Скільки раз я за останні дні про своїх учнів подумав? Жодного! Чому, прочитавши цілу гору книжок, я так ніде і не вичитав про те, як не просрати свого життя? Як не опинитися біля розбитого корита у вигляді оцього «Москвича» одного не зовсім прекрасного ранку на сорок п’ятому році життя? А якщо так усе і написати? Але яка ж, насправді, відповідь на ці питання? Сформулювати їх, – штука нехитра та й не нова. Особливо, коли самого вже смажений півень в одне місце клюнув.
– О, заснув, п’яницюга! – здивувалася Галюся, споглядаючи голову судженого, яка гойдалася з боку в бік, коли машину підкидало на вибоїнах. – Нехай проспиться, я йому вдома влаштую, – і літературний ранок, і літературний вечір. Знатиме він у мене… І трагедію, і оперу. Як до Києва їздити… Як гроші тринькати… Ой, знатиме! Ой, знатиме!
