-1-
А що ви собі думаєте? Якщо я звичайнісінький землянин безземельний, то вже не можу й на море в пинзіонат поїхати? Взяти своє сімейство, засадити його з торбами в москвича й до моря степами допхатися? -Можу і льогко. Бо, якщо папі дати та й по мапі, коротше, картою на Південь завжди з гірки виходить.
Наскладали ми в цьому році з Мариною грошенят з городу трохи й вирішили на тиждень з дітьми на моря гайнути. Перед самою школою попід. Вже й не сезон наче, а море ще, мов моня тепле. Ну, а ціни вже повально на гепу гепаються.
А що? Хазяйство зіпхнули на діда з бабою, звечора зібралися і вперьод! Коротше, сонце ще й не давно зовсім, як оченятка продерло, а нас вже й на моря поперло!
Місце морського відпочинку я напитав зарані. Ще, Заздалегідь, сказав, Санька. Водіяка маршрутки, що з міста до нас в село бігає. Себто, що там в Борщовику й море гарне, й ціни грошвою невеличкою запихатися не гидують. Й трасою туди виходить всього кілометрів вісімдесят. Отож, Борщовик так Борщовик. Як тато сказав, так сімейство й підтримало. Отож і їдемо!
-2-
Заправок дорогою скрізь понабудовували, хоч би машин їм всім вистачило. Ціни на 80-й нижчі, як в селі. Але мені по-барабану, бо заправив вчора повний бак бартером. Солярку хазяйську зекономив і на бензин поміняв.
Їдемо. Кажу своїм:
Як кому до вітру на перепис, то говорю одразу, що побіля кожного дерева ставати не буду. А, хто напудить зопалу як, то потім помиє машину і всередині, і іззовні шампунем від лупи. Бо налуплю.
Мої посміхаються, їдемо. Дорога така, що знаків типа село біле чи 60км всього, майже кожні два-три кілометри понатикано. Та для мого москвича це саме його економний коридор. Жере своє полуторне відро бензину та гранчак масла на сто км і не кавкне. Лише кузовом і вихлопною спокійнісінько порипує. Ну, й рештою заліза, конєшно, бряжчить, але мостом не підвиває. Та арія починається, коли він набирає 90км/год і опісля вже вимагає ще й зльотної смуги виключно.
Всього раз дорогою і ставали. Вже, як половину шляху до Борщовика пройшли У вербах, що каналу побіля. Сніданок з`їсти. Й перепис справити. Нічого довго розсиджуватися, попоїли і вперьод. Море ж, там без нас мокріє.
А, от, машин дорогою стрічалося аж геть небагато. Трактори в основному. Що значить городами попід фермами по кізякобанах просочуватись побіля подекуди. Ще й жодне око ДАІшняцьке на мій москвич посеред там не впало. Мать, бояться вони там честь мундера уляпати. А нам, по-барабану. Честь, вона, як є, то вже є. Як діти мої кажуть: Ватман хварева. Що означає: білий ватман – це не те, на що муху тягне. Отож, всього за дві години з гаком вже й у сам Борщовик в`їхали.
-3-
Ну, й почали собі пінзионат шукать. Щоб і гарно й недорого, і до моря близько. Години зодві напитували, але таки знайшли. Всім бажанням нашим відповідав. Ще й сам новий весь і знадвору в щось білесеньке пофарбований.
Ціна така була, що вселилися всі ми в номер з телевізором, холодильником і санвузлом на додачу. Двоє ліжок зібрані двоярусно, двоє поряд. Ну, на ті, що з на воздуся, ми дітей пристроїли, а самі внизу закріпилися. Їдальня тут же в дворі. А як, хто сам хоче готувати, то є й плита, й посуд. Без окремої доплати. Отож, красота. Ще й москвича я на стоянці пінзионатській на ту ж халявку під горіхом залишив.
Розселилися ми й не чекаючи обіду на моря рвонули. Мабуть метрів триста, як по прямій. А, як через інші бази ярами-перелазами, то кілометра зопів точно буде. Але, вже на морі. А, як воно на морі, коли погоди нас тішать? -Отож, гарно. А так, море, як море, що його пробувать...
Народу небагато, чоловік зотри на сотку. Доступ до води легкий. Коротше, прогребли ми на пляжі місце серед пляшок, пакетів та раптових туалетів. Я ще подумав, що треба було б граблі й вила, оті з держаками короткими, з собою сюди взять. Й відро квасу з отими бахтеріями, що органіку на сипець аж бігом переводять. Отож, розстелили барокан, пороздягалися до купальної збруї та й шубовсть собі в воду!
Гарно! Що значить вода солона для варіння макарона... Водиця бірюзова й прозора... Ну, я проплився собі трошки й на берег. На барокан. Викупалися всі та й на обід почалапали.
Розігріли домашнє, пообідали попід пінзионатським навісом й хто куди. Діти, свою компанію тут шукати, а ми з Мариною - в номер на час тихий. Красота, ось він режим для продовження життя сприятливий.
Сусідів в нас поки що не було. На всьому поверсі ще три сім`ї. Та й ті у кінцях різних. Але, хазяйка, як вселялися, то сказала, що завтра ще відпочивальники заїдуть. Зі столиць самих. Працівники культури.
Йой, Марино, - кажу. Відзавтра язика, хоч зовсім з припону не спускай. А то, якби нам туалети вечірні та й кахлями не обкласти.
Вона сміється.
-Ти, не переживай, - говорить. Ще й не такі обкладались...
Так і минув день перший. З моря майже не вилазили. Що старі, що малі. Ми з Мариною поснули майже одразу після вечері. Діти, здається, теж. Але, спати нам не заважали. Що, значить, попідростали. От трохи ще й прийде вона. Свобода до онучачого прихода.
-4-
Хоч і не звикли в селі спати ранком, але якщо звечора знаєш, що аж ніц на голову немає нагальних справ ранкових, то спиться, мов циці маминої аж побіля. Навіть попід скирдою на кухваєчці з вухом на балалаєчці, побіля подекуди. Гарно.
Пісня нас збудила. Народна. Дубки зодва, наче. Гарно так хтось виводив. Хором. Радіо ці частоти й не снилися. Бо до ведмежої ходи я вухо чуйне маю змалку. Ото, вже сервіс, - думаю. Ще й санвузол в номері майже подушно. Ну, прямо каприз будь-який за ваші гроші. Отож, як піснею домилувались, то й одразу повставали.
А вже, як снідати попід навіс чалапали, то сусідів нових і побачили. Гарні такі діди з бабцями пинзіонатом засновигали. Всі зросту й статури гренадерських. Чи породу то якусь нову пензіонерів вивели? А що? Заплатив де треба гроші з пензії й на тобі. Тепер в паспорті написано, що Генетично Змінений Організм. Й на морді те саме лосниться. А на додачу, ще й ніхто тебе їсти не береться. Хіба що з голоду великого. Ну, як і жука того, що з Колорадо принесло до нас. Майже.
Але, нічого, чемні всі й посміхаються. Це точно ті, про яких завпинзіонатом попереджала. Бо, культура аж прьот. В смислі доброму. Ну, й ми з сімейством, де треба й посміхнулися, й поздоровкалися, звичайно. Такби мовити, не осоромилися нечемами цілковитими перед бройлерами тими сивими. А, опісля й на море гайнули, такби мовити, з пузами на животах ситими.
Поморячились аж розкарячились і через душ на обід прийшли. А пісня народна нас ще за квартал стрічає. Але вже не Дубків хор тулить, а про необачного Сагайдачного. Як вже зайшли на територію, то одразу й виявилося, що то не запис. Сидять наші діди з бабцями попід навісом. Всі за одним столом великим, вкритим різним харчем аж щедро. Пляшками літровими з казьонкою щільно поцяцькованим. І співають собі та закушують. Так, от воно, які „працівники культури” виходить. Хор це приїхав. Генетично змінені солов`ї прилетіли сивопірчасті. От, хазяйка, витіяйка, заморочила геть яйка. Не могла прямо сказати, чи що?
Гарно було весь той день аж до пізнього вечора. І море, і номер, і хор. Все до лайфу додавало кайфу. А я, от, замолоду хоровий спів геть не поважав. Ми тоді Боні-М слухали, Аббу чи Африк Сімона, якого-небудь. Й зовсім не хори імені Григорія Вірьовки чи П`ятницького до вух допускали. Навіть саме слово „хор” мало смисл аж зовсім недитячий та й від культури геть далекий аж.
А тепер, як послухав... Мурашки шкіру з обох боків продирають... Горлом душі щось піднімається й крізь очі сльозу виштовхує... Сильно, одним словом. Аж посуд на столі бряжчить місцями деякими. От, що значить вживу хор послухати з піснями народними... Гарна, все ж таки, штука життя. Бо, навіть, якщо ти вже й не новий зовсім досить, а ще щось незвідане й тобі, сивомасі, відкривається... Як спати того вечора лягав, моя казала, що посміхався... Мов стара курва тая. Що, значить, мистецтво за жабри всі душі взяло...
-5-
А ранок ревищем почався. Годині десь о сьомій. Я аж підскочив. Подумав, що мітинг петингу курортний Борщовик зрання по холодку окуповує. А місцеві їх звідси гонять, щоб своїми виборами в них залишок сезона десь у під три вітри не вибрали. Потім трохи прислухався й змінив думку. Мабуть, кілька хтось з очима п`яними аж навсю до радіорубки добралися. Й з радості такої караоке завели. Без тексту й акомпанементу. А, от, голоси те, караоке п`янооке, мало сильні. Але, от, вуха співунам ведмеді відтоптали геть всі чисто. Зуб даю. Корінний. Гусячий.
Й клаптика вух незайманого на розвод нікому з тих караоких топтигіни не залишили. Й чого вони, оті, лапами розкосі, їх ще й хворобою ведмежою не наділили? А що? Були б собі в сурйозну справу цілком занурені. Завжди майже. Чим ото вуха всьому живому на квадратний кілометр тепер угноювать? Непорядок. Далі в ліжку вже не виживеш. Отож і вирішив я вийти й подивитися. А сімейство моє теж повставало й почало стрімко спасатися телевізором. А-ну, як перекричить? Всі ж знають, що гвалт лише гвалтом і згвалтуєш.
Виходжу з номера одягнений по-домашньому. В гамашах, ще здається мамціних, і майці навиворіт. Тут же зходу вираховую джерело звукових хвиль розповсюдження. Виявляється, що воно попід пинзіонатським навісом кучно вгніздилося. Таке собі сивувате й генетично змінене. Сидять дідугани з бабцями за великим столом з питвом-їдлом по коліна зверху заставленим. Співають і закушують.
Десь вже я це бачив? І здається зовсім недавно... Але, шановні, хто ж це приробив вчорашній нєзі нозі? Чому вібрації вокальні, що вухо й серце милували нещодавно, тепер фекаліями співу мажуть ті ж місця? Непорядок, посеред грядок. Шановні.
Он й інші пожильці пінзионату зі мною солідарні. Повиходили й заспано страждають від рев-шоу. Каже сусідка:
Ото дають, хоріяти. Капельдиняр, начальник їхній, ще не встиг до столиць відбути, а вони вже й голівудять.
-Ви хотіли сказати крапельмейстер? Хоч, наскільки мені відомо, то за хором – хормейстер ходить, -уточнив я.
-Яка різниця? –продовжила та. Все`дно, не Іванов хвамілія. Хоч і тренер п`ючо-співучо... Ну й ревуть.. Куди вже тим волам...
-Хіба що, коли волам нагадати про те, за що їх не потягнеш, -знову вніс я свою пучку точності.
-Та нічого, оно, вже й завбазою по них почесала, -помітила зміни на сцені сусідка.
-Умгу, - кажу. Вчасно. Ще й з косою на всю голову. Зараз й батожка виписано буде череді тій сивій.
Підійшла до них хазяйка пинзіонату. Поговорили про щось. І дикий рейвах той пропав. Потім притопала до нас, вибачилась і сказала, що надалі такого джязу, доки вона жива, на її базі ніколи вже не буде. Відпочивайте спокійно. Ну, ми й розбіглись собі відпочивати куди-хто. По дід-Пихто.
Поснідали попід навісом пинзіонаським і почалапали на моря. Вже звично прогребли на пляжі для барокану місце й шубовснули у водичку. Треба сказати, що того дня море нас не дуже балувало. Бо метрів на сто від берега у воді хмарою стояв пісок з водоростями вкупі. Але нічого. Далі, до коси, як допливеш, то море вже чисте й прозоре. Можна просто на дно постояти встрять. Глибини там, мені - майже по бюст, Марині - по бюстгалтер. А ще можна там лягти на воду чи на плавзасіб якийсь там підручний. Тільки з припоном, а чи якорем, з пардоном кажу, щоб. І кайфуй собі. Море... Небо... Чайки... І скутери, банани й бублеки за моторками майже по самих головах сновигають. Без клепок наче зовсім. Свою копійку з відпочивальників у цьому сезоні доклепують настирно...
Але, майже через весь той кайф шпигала мене шилом у спеціально відведене для цього місце думка про одну свіжу місцеву метаморфозу. Такби мовити, слизький шлях гарного продукту від повидла до навозу. Морди ж ті самі, що й вчора, навіть тембери, а мов ті фанерники та й без фанери?
Доречи, стосовно морд. Начеб-то сьогодні їх поменшало. Ну, не в навколо носів радіусі, а попортретно. Тобто, сусідка сказала, що по пару крапель хормейстер додому відбув. Але, мабуть не тільки він. Бо, як на невсипуще око, то здається, що численість особового складу солов`ячої череди масті сивої зменшилася на голови зотри. Ну, що тут думати-гадати, треба по рогах порахувати. І, як саме пірнав у пучини морські, то сяйнув в моїй голові здогад, що то не прості голови відбули, а спеціальні. У вокальному плані геть каліровані. Одна така, мабуть, за пів череди решти в заготконторі шоубізнесу іде. Отака загадка...
Накупалися ми й потягли наші підсмажені й просолені тіла й душі через душі в пинзіонатські райські кущі. Ну, а потім все за розкладом. Обід, сон-тренаж й т.п. без ДТП. Солов`ї сиві свої трелі віслюків на турелі в пизіонатській їдальні вже не відпускали. Просто тихенько випивали й закушували. Аж геть нецікаво, хоч і навсю генетично-змінено. Так і пройшов ще один на морі день. В плані турбот анітілень.
-6-
А ранок вітром нас зустрів. Хоч і сонячно. Шторм на морях почався. Ну, ми ж тут не на ПМЖ припхали свої Же. А лишень за візою на тижденьочок. В цей куточок. То, нам в номерах, як дощу немає, відсиджуватися не по карману. Отож, поснідали й чкурнули на пляж. Якщо не купатися, то хоч узбережжям пошпаціруємо. Повітрям морським цілющим подихаємо. А то й скупаємося мо`? Якщо хвиля дозволить.
З наближенням до пляжу шум моря підсилився. Що, значить, стихія зашевелилася. Яка ж то сила, що такі величини у рух призводить... Люблю спостерігати за стихією. Звичайно ж, з безпечного місця. Бо, якщо з геть небезпечного, то хто ж тоді буде наступного разу стихією милуватися?
Але щось в шумі хвиль об пісок та свисті вітру, як на вуші без бірушів, здалося зайвим. Але, знайомим. Наче вже колись таке чув. Що ж це чи хто ж це прийшов до вітру разом попідвивати?
А тим часом виходимо з-за будиночків і ось він сам пляж. Лежить собі піском крізь ніс посвистує і вигрібає від моря в саму диню щохвильово. Хвилі, правда невеликі. Десь до метра, але сивочубі. Швирголяється собі море на берег водоростями з пісочком. Отака у них любов.
Аж тут ще й загадка вітрових підгалдикал розгадалася. Солов`ї це були наші. Сиві й генетично змінені. На травичці пісків посеред розляглися-розсілися. Всією чередою, але без голови зі спецголовятами. Так ось тепер посеред де вони свою вокальну пристрасть тамують... Ну й правильно. Могутнє тріо у складі моря, вітру й піску їм всеодно не перемогти. Навіть повним складом череди. Але прагнути треба. Бо гидкий чайник той, що геть не мітить в паровози. І клізьма та дурна, в грілки не прагне що.
Народу на пляжі небагато. Й майже всі ходячі. Ну й ми пройшлися собі від співунів і до обіду. Купатися не лазили. Вода аж до коси, мов той борщ. З м`ясцем, медузятинкою. З якимись будяками морськими, камінцями й щедро пісочком приправлений. Зі сметанкою з піни на хвилях і попід берегом. Кажуть, що купання у такому борщі дуже корисне для здоров`я. Ну, йод, типа, самий там йодастий розчинено. Але, ні в кого з мого сімейства не виявилося так мало здоров`я, щоб в пєрвоє оте пірнути потягло.
Поїли обід, відпочили в номері. Ще раз сходили на моря до вітру. Й хвиль з піском. Вечерю з`їли. Діти вшилися десь на гулі. Потім серіал маринівський почався. Ну, той що вона від нього до телевізора горнеться й липне. Вшнипиться в екран і місцями дихає тяжко чи сльозу пускає, переживає за якесь педро чи хуаніту з іншої півкулі. А я пішов на балкон заходом сонця помилуватися... Не цікавлять мене усілякі педри, що ногу підіймають серій двадцять. А, от, якщо б якась хуаніта ноги позадирала хоч трохи... Серій зо стопійсят... Розгону задля... Але, не має у цих фільмах таких сцен. А здря. Тоді можна було б зараз разом з Мариною плавно рухатися від живого споглядання до абстрактного мислення, а від нього до практики... Діти ж пізненько прийдуть...
-7-
А тим часом, от, я й на балконі. А там один із хорових пенсіонерів курить стоїть. Поздоровкались. Кажу для затравки:
Дивно, наче вітер дме весь день, а хмар небагацько. Он, сонце в чисте сідало несе.
-Ваша правда, -погодився дідуган. І тут же запитав:
А, Ви, звідки приїхали?
Кажу:
Майже місцевий я. Вісімдесят км звідси. А, Ви? - питаю наче геть не в курсах.
А ми всі зі столиці. Весь наш хор.
-Ага, -кажу одне, а сам думаю, що, от, він шанс розлускать цей горіх. І про зріст хористів гренадерський, і про вокальні метаморфози... То й додаю:
Гарний у вас хор. В перший вечір я спожив масу насолоди від вашого співу. Дякую.
-Радий, що Вам сподобалося, -усміхнувся підлещений гренадер соловейчасто сивий.
-І почути є що, і глянути на кого. Всі хористи, мов на підбір, як дуби, -продовжую.
-Так хор у нас особливий.
-Та, Ви, що? -говорю.
Так-так, -каже дідуган, -особливий. Всі ми в минулому спортсмени. Веслувальники на каное. На одній базі займалися. На „Динамо”. Потім розкидало нас життя. Кого в куди... А, от, торік розшукав нас і зібрав докупи на зустріч Мишка Маєвський. І там прямо й запропонував утворити хор ветеранів каное. Сказав, що всю організацію бере на себе. Так і утворився наш хоровий колектив. Маєвський в нас в усьому за головного. Він, як виявилося, окрім спорту ще й на музиці та співах тренувався. Інститут культури навіть закінчив. Все Мишко й зорганізував. І приміщення для тренувань і спонсорів.
Отож-бо, я й погодився, хоч і сумнівався стосовно себе. Бо в мене, як, ото, в фільмі, голос від природи сильний, але противний. Й слуха ніколи не було. Як, де на гулянці, до співу доходило, то мені одразу, тільки щоб рота заткнув давали щось смачненьке. І серед наших багато таких. А тут, виявилося, що для співу в хорі це не вада. Тренуватись тільки треба наполегливо і все буде зер гут. Да-да. Зер гут. Додав наш Маєвський у склад хору кілька чужаків з друзів своїх, -Ви їх бачили, вони розмірами тендітніші, -справжніх вокалістів. Оце зараз Мишка з ними в столицю повернувся. А звідти до Німеччини та Італії. Кілька концертів відспівають і сюди повернуться. Довідпочинуть з нами. Потім концерт тут в області у спорткомітеті дамо й додому...
-Да, -кажу, -унікальний у вас хор. Другого такого мабуть і в усьому світі немає.
-Мабуть і немає. За інших не знаю, а от з каноїстів точно, -погодився дідуган.
-Що ж, бажаю Вам особисто й Вашому колективу творчих успіхів. Добраніч.
-Добраніч, -відповів дід.
І пішов я до Марини спати. Допоки діти не прийшли до хати.
-8-
А ранок знову штормом нас зустрів. І ще два дні моря були бурхливі. Навіть дощик накрапав. Потім розпогодилося. Хмари десь геть дременули. Сонечко вийшло й море знову прозорим стало. Засяяло на сонці бірюзою. Але не скрізь. Від берега й до коси в воді пісок з плавучими водоростями так і залишилися. Ще й із медузами побіля-подекуди. Аж до самого нашого від`їзду, щоб викупатися на косу плавали. А місцеві таки призналися, що отаке з морями в них частенько буває. І що це все течії підводні винні.
І зрозуміли ми сімейством всім чому в народі місце це зоветься Борщовик. Причому, майже одночасно всі. Що значить люди рідні. Й думки в нас схожі. Мов інкубаторські курчата у три дні.
(Історії Малої Історії-2. Продовження бенкету, 2008).
