Павло був успішним бізнесменом та бабієм. Мав гарний нюх до грошей та легке інтуїтивне почування, що забезпечувало неабиякі успіхи в бізнесі. Тричі офіційно одружений, тричі офіційно розведений. Кожна дружина дарувала йому велике кохання та дитину. Та величезне жагучо-чуттєве серце Павла прагло більшого, ніби когось чи чогось вишукувало. Усі три попередні дружини – красуні-блондинки, майже копії. Той, хто погано їх знав, навіть плутав, яка з них перша, а яка третя. Насправді все було доволі просто. Найстарша – перша. Ну і так далі. Безліч коханок – всі без винятку брюнетки. То як день і ніч – вічна боротьба протилежностей і ще не відомо хто кого подужує. Хоча, якщо поміркувати, день та ніч – це ж гармонія. Тобто гармонія у взаєминах з жінками очевидна. Приятель Василь не дивувався такій манері поведінки Павла. Сам був поведеним на зачитуванні до дірок праць Ніцше та Фрейда, а там можна віднайди пояснення будь-яких вчинків, навіть найбезумніших. Через це і зробив умовивід: вся поведінка Павла - суцільне несвідоме. Ага! Точно. І оте його бажання вчетверте одружитися – теж з тої когорти. Бо здоровий глузд певне в Павла таки спить або куняє – для чого нове ярмо на шию вішати, невже коханок мало. А можливо то таке випробування для голови?
- Павле, нафіга тобі здався ще один штамп у паспорті та нові діти? Тобі мало твоїх попередніх шлюбів та теперішніх клопотів з колишніми екс-дружинами та дитинятами? – не вгавав Василь.
Павло у відповідь лишень стинав плечима. Здавалося, він сам не зовсім добре розумів - для чого. Так сі стало і все! Типове тобі фрейдівське «несвідоме».
За добу до свого чергового одруження Павло добряче вмазаний завалився до Василя.
- Васю, я, я, я зустрів її, тобто я зобачив її і знову вмер…
Василь здивовано витріщився на Павла. Вигляд у приятеля був кепський, пригнічений, втомлений, прибитий, той ледве держався на ногах. Але тут, очевидно, не тільки в спиртному справа. Василь вирішив поки ні про що друга не розпитувати. Захоче – сам повідає, а лізти нагло в душу, не мав звички. Весілля завтра, очевидячки, не буде. Василь мовчки постелив Павлу у вітальні, залишив друга відсипатися, а сам поплентався на роботу.
На мобільний до нього разів сто телефонувала теперішня Павлова наречена (чи то вже екс наречена) Ілона і слізливим голоском заводила про те, що учора ввечері ні сіло, ні впало до неї задзвонив п'яний в дим Павло і, не пояснивши нічого, скасував весілля, плутано перепросивши «за незручності». Нічогенькі собі незручності! У дівулі істерика, весь гламур помпезного недешевого весілля коту під хвіст. А слава покинутої майже біля вівтаря? Василеві врешті то набридло і він, затятий холостяк, вимкнув телефон. Так, у Павла і направду щось трапилося неординарне. До своїх майбутніх дружин та й екс-дружин він завжди ставився трепетно, можливо коханням там і не духмяніло, але пристрасть та жага, якої у ньому було завжди через вінця, робили його шаленим, бездоганним коханцем, що шиком та блиском так і пломенів. Звісно, неабияке значення грав і товстий гаманець Павла та добре підвішений язик. Жінки ж люблять вухами.
Пізно увечері, коли Василь повернувся додому, то у себе на кухні застав пригніченого та вже тверезого приятеля. Павло сидів за столом та витріщався на пляшку горілки, ніби хотів у ній щось розгледіти. Пляшка була не зачеплена. «Справи кепські», - подумав Василь. Він сів навпроти друга, налив і собі, і приятелю по чарчині. Розмова мала бути відвертою. Мовчки хильнули. Павло підійняв на Василя з вдячністю очі, його трохи попустило, і заговорив:
- Коли я побачив її вперше, то вже знав – вона та сама, моя єдина. Вже не пригадаю, мо' то пізніше я усвідомив. Та то не важливо! Помах її розкішних вій над великими карими очима та чорне вороняче крило волосся зводили мене з розуму, її оксамитний голос робив мене безвільним та щасливим. То було перше моє кохання і певне єдине. Не можна бути таким закоханим бараном, Василько, тому що пропадеш. І я пропадав, бо то було не взаємним. Вона лишень милостиво дозволяла себе кохати. Так, як я зараз дозволяю кохати себе іншим жінкам. Але кохати і бути коханим – то різні речі. «Мені і цього достатньо», - дурив я себе, бо зовсім не хотілося зазирати у завтра. Але завтра таки прийшло - вона мене покинула. І тоді я помер, майже. Кажуть, що чоловіки легко зносять розставання: напився, забувся, переспав з кимсь – клин клином чи що. Ех! Не вір, Васю, брехня! Я пообіцяв собі – ніколи нікого не кохати. Залюблятися чи захоплюватися – чому б і ні! Така банальність, друже. Про соплі і сльози. Пхе! Всі мої дружини – це спроба почати життя з чистого аркуша: забуття в обіймах дружини, що тебе до безтями кохає, або твій статус чи гаманець, без різниці. З часом то все ставало рутиною, тоді з’являлася нова дружина. Тепер от Ілона – молода, чарівна, вродлива, в міру розумна. Навіть мені на мить здалося , що я її кохаю. Різниця у віці - двадцять років… Не важливо, бо клин клином. І раптом мене осяяло – це ж мій шанс позбутися власних фобій. Чому я раніше не допетрав, тобто не догнав? Моя єдинокохана з минулого зараз такого ж віку, як і я. Мабуть сорокарічна тітка, яку рознесло на домашніх пиріжках від бід та літ. Жінка, що загрузла в повсякденних проблемах, яка давно всім нецікава, тому що побут виїдає навіть найдужчих та найпристрасніших із середини. То я собі таке вигадав. Здавалося – побачу її і врешті розпочну нормально дихати. Я знайшов її. Пам'ять – прикра штука, друже! Чому вона так нав'язливо пригадує всі дрібниці, навіть номери телефонів з далекого минулого, а теперішнє часто немилосердно шматує та викидає з голови? Не знаю. Звісно, вдома вона вже не мешкала. Через її матір домовився про зустріч, нібито мені дуже потрібна допомога і все таке, замовна стаття рекламна і то добрий приробіток для журналіста, бо гроші ніколи не бувають зайвими. Вона погодилася.
Я замріявся. Хай вона зобачить мене: красивого, успішного, розумного, багатого і хай пожалкує, що тоді пішла, а ще ліпше - хай закохається у мене до безтями і ми нарешті будемо квити. А я, отакий багатий фраєр, трохи зарозумілий, пихатий і вродливий буду милостиво дивитися на неї і зубоскалити вже з її фобій.
Павло тяжко зітхнув. Василь розумів, що зустріч з минулим у Павла таки відбулася і не на його користь.
Павло продовжував:
- Вона прийшла, Василю. Змінилася. Ні, не постаріла – стала іншою. Але такою ж рідною та недосяжною. В очах з'явилася туга, віночком навколо них зарябіли дрібненькі журливі зморшки. Досить скромно одягнена, з легким усміхом на устах, таким як і колись. У неї є все для «щастя» - коханий чоловік, що живе на зарплату і трохи зачасто зазирає до чарки, діти, купа проблем, які вона сперла здебільшого собі на плечі, прикра зарплатня, якої майже ніколи не вистачає на життя. Вона говорила про це, якось буденно, навіть з іронією, маючи на увазі одне – в її житті для мене місця нема і ніколи не буде. Людина з іншого виміру. Їй начхати на мене, на мої теперішні гроші, статки, на мій вишуканий костюм за пару тисяч євро. Ех, Василю, такі, як вона, навіть в убогому одязі - королеви! О, Господи, що я собі тільки думав! Навіть сорокарічною продовжую її обожнювати і мені начхати на роки, на молодість Ілонок, на весь світ!
Василь розуміючи киває головою. Чому так часто люди самі собі вишукують проблеми на рівній дорозі? Все на світі можна пояснити. Він повчально прорікає:
- Це все феромони, Павле! Фізіологія! Не парся!
- Що? Феромони? – Павло дивиться на друга, як на божевільного. От тобі й підтримка друга!
- Ага! Феромони – то такі пахучі виділення в живих істот, які можуть впливати на статеву, материнську, територіальну, агресивну та інші форми поведінки, а також на фізіологічний та емоційний стан інших осіб. Наприклад, феромон, що виділяє бджола-королева пригнічує статевий розвиток інших бджіл-самок, перетворюючи їх на робочих бджіл.
- Феромони кажеш? Робочі бджоли? – Павло здивовано витріщився на товариша, добираючи в голові - говорить приятель серйозно чи кепкує.
- Я – серйозно! - випереджаючи думки друга, просторік Василь. - Це – наука! Феромони, Павле, - то наука! Зрештою, у кожного з нас своя королева. Але королева, на жаль, лише одна, а нас - багато.
З Ілоною Павло так і не одружився. А згодом переїхав жити у Київ, від спокуси якнайдалі чи що. Переніс туди і свій бізнес. Бачилися приятелі доволі рідко. Василь знав – одружуватися більше Павло не збирався. Принаймні, поки що!
Минуло півтора роки. Напередодні Нового року Павло зателефонував. Звісно, як годиться, бажав всіх гараздів та здоров'я, а у відповідь на побажання великого кохання, відповів скептично:
- Знаєш, Василю, ліпше мати справу з робочими бджілками, ніж з королевами!
Цікаво, що він мав на увазі?
