Но и этот шопот утих, и наступила полная тишина,
Когда на возвишение, как председательствующий,
появился сам первосвященник Каиафа.
- Предвечний с вами, - торжественно
преведствовал он совет.
- Да благословит тебя предвечний!
- Все собрались?
- Все!
Каиафа сел и, положил руки на свиток.....
Мария Магдалина.
Густав Даниловский
Напередодні.
Кожна історія має свій початок, мабуть як і вся історія взагалі. Та починається вона не раптово, не з пострілу гармати з якогось там крейсеру, до того її щось приводить, мабуть звичайно, попереднє життя. Ця історіє теж не є винятком, а тому почнеться вона, все ж таки мабуть завтра, а сьогодні...
Аспірант, та молодий викладач історії в торговому університеті, Петро Славський, жив в приймах у тещі. Останніми днями, і без того важке життя, ускладнило ще й те, що дружина взяла відпустку та поїхала до тітки. Тітці було дуже зле, а жила вона одна, то ж доглянути за нею було нікому.
Прокидався аспірант рано, машини своєї в нього зрозуміло ще не було, а тому на працю добиратися було дуже довго. Разом з ним, як і завжди, на кухню заходила теща Ольга Степанівна зі своїм французьким бульдогом Лордом. Як і всі поважаючи себе тещі, вона готувала йому сніданок. Чому сама? По перше, для того щоб зять завжди пам’ятав, хто його в цьому домі годує, а по друге, щоб чого лишнього з холодильнику не поцупив. Вона щось поклала в тарілку та поставила її на стіл перед зятем.
- На ось, вчорашніх дерунів поїж, гріти не буду, бо вони ще вчора трохи підгоріли, хоч правда тільки з одного боку. Я ось їх на інший бік покладу. Ти не дивися що вони з цього боку сині, картопля з села, крохмалю багато то вони й посиніли. Я ось їх майонезом помащу, пролізуть зі свистом.., не вдавишся...
Вона сіла за столом навпроти, посадила собаку на стіл, та стала її розчісувати.
- Лорд гарний пес.., гарний.., Він дерунів вчора в вечері їсти не став.., все Петру залишив. Любиш Петра?.. Любиш!.. От молодець, гарний пес.., гарний...
Петро мовчки їв деруни, та поглядав на плиту чи нема більше нічого. Теща перехопила його погляд.
- Може ще хочеш? То там повна каструля..., ще тобі і назавтра.., на сніданок буде. – Потім поглянула в тарілку. – Ти оту цибулю горілу не їж, відгорни ложкою на край, я її потім приберу.
При словах: « Може ще хочеш», Петро аж відсапнувся, холодних дерунів помащених майонезом та здобрених горілою цибулею, він не дуже любив, особливо зранку. Він подивися на Лорда, і уявив себе на його місті. Кожен зять, завжди хоче бути собакою тещі, не в переносному, а в прямому сенсі цього слова. Собака тещі, це наступна сходинка в ієрархії родини, на неї ніхто не може слова сказати, а головне вона завжди їсть найкраще, та спить скільки завгодно та де завгодно, а ще, тільки вона може гавкати на тещу. Петро доїв деруни до останнього, а це головне коли їх подає теща, та запив їх гарною дніпровською водою з крана. Трохи поплямкавши після смаком хлорки та іржавих труб, він пішов одягатись.
Ранок... Ранок, зразу заплакав дитячим плачем, це коли він ще йшов по сходах, потім заспівав пташками у дворі, потім заревів моторами на вулиці, а потім оте все одночасно, загуло, заревіло, та заплакало на проспекті перед метро. Ті хто вважає що громадський транспорт зводе з розуму, дуже помиляється, отой транспорт дуже схожий на подушки безпеки, він дає змогу, поволі, без шокового стану та без побічного ефекту, перейти від проблем сімейних які тільки що були, до проблем на роботі, які зараз почнуться, і все це потихеньку на протязі години, та ще й під гарнюній шансон.
А так уявіть собі, жінка оре на вас, коли буде зарплатня та чуму вона така мала, ви відчиняєте двері, а з того боку, в коридорі, а то виходить вже ваш офіс, стоїть ваш шеф і теж оре на все горло, про те що ви й того не заробили, а про премію і мріяти не треба, а ви стоїте як дурень в отих дверях.., позаду дружина, а попереду шеф.., а тікати нікуди. Так що транспорт, дуже потрібен.
Петро Славський їхав в метро. В метро люди завжди про щось мріють, він мріяв про те як напише дисертацію, а ще більше, про добру ложку соди, хоч деруни тещі були холодними, та зараз чомусь сильно пекли з середини. Отак мріючи про дисертацію та соду, він вже йшов сходами університету, той шумів як вулик, студенти бігли, щоб сказати за знаннями, то ні, просто за вищою освітою, в цей час це були дуже різні речі. Лаборантська, зустріла його запахом тютюну та одеколону професора математики Матяша, той сидів за столом та розкладав на купки гроші. Петро пройшов мимо нього, достав з ящику столу баночку з содою, чайну ложку, ковтнув трохи, налив з графину стакан води та став ходи по кімнаті поволі запиваючи, побачив гроші на столі, він з подивом подивися на професора.
- А що вже хіба сесія?..
- А ти про це, ні трохи допоміг зі вступом, тай боржників по заліках з літа ще багатенько осталося. – Він посміхнувся. – Багато хто робить не правильно, ставлячи залік всім одразу, воно то безумовно так, гроші на відпочинок потрібні, але ж після відпустки, теж за щось жити треба. Вчись аспірант, я поганому не навчу, я ж професор. – І він знову посміхнувся. – Ти до речі що після занять робиш? Бо є повід.
- Та взагалі то нічого... Воно можна.., тай настрій кепський. Тільки от ...
- Та не переживай аспірант, я теж колись без грошів сидів, а потім нічого попустило, твій час ще прийде. Так що пригощаю.
- А що за повід?
- А завжди перед сесією, за когось з видатних п’ю. Сьогодні вип’ємо за Ейлера.
Петро вже хотів спитати чому за Ейлера, коли до кімнати зайшов ще один викладач, тільки вже з філософії, він привітався, швиденько дав оцінку ситуації, та включивши електро чайник, сів на стілець і став уважно слухати розмову.
- Кажу аспірантові, сьогодні п’ємо за Ейлера. – Математик, подивися на викладача філософії Павловича. – А він мабуть хоче спитати чому за нього... Я правду кажу аспірант? - Він вже дивися на аспіранта. Петро згідно кивнув, професор продовжив. – А тому що.., ви аспірант, як людина з вищою освітою знаєте... Що Ейлер сказав, що... «Функція пєрєменного колічєства єсть аналітіческоє вираженіє... чого...». – Він замовк, і уважно з серйозним лицем став дивитися на аспіранта. – Що... Не знаєте?
- А чому я повинен це знати? Я викладач історії.
- От бачте.., але ж ви маєте вищу освіту, а ми кого випускаємо, менеджерів з продажу, бухгалтерів, аудиторів. Їм конче потрібно це знати – Він стукнув по столу кулаком, та професори зареготали. Математик далі продовжував, голосом, яким звертаються до дітей. – Ейлер це наші засоби праці, тому до них треба відноситися уважно, а тому сьогодні будемо пити за Ейлера, чим людина складніше пише закони, тим їх важче запам’ятовувати студентам, а це краще для нас, більше грошів заробимо, філософія.
- Нарешті таки дійшли, що останнє слово завжди за філософією. – Філософ Павлович посміхнувся. - Я всім це кажу. Так же не слухають. А ми як бачите аспірант, люди мудрі, а нас не слухають. А мудрість як каже філософія, це є що аспірант? – Петро знизав плечима. – Мудрість, «ето способность грамотного прімєнєнія знаній», це не я, філософія так каже, а її не вчать... От і дурні.
- Ну та ладно. - Математик посміхнувся. - А то аспіранта зовсім за гнобимо, йому я бачу й так не весело.
- А як ви думаєте в приймах жити?
- Та знаємо.., знаємо... Ну давайте, до після роботи... Є в мене на прикметі одне «завідєніє».
Коли в кінці є ціль, то й день проходе швидше. Вони вже сиділи в «завєдєнії» та потихеньку закусували, зразу балакала за роботу, потім пригадали як писали дисертацію, а потім як захищалися, потім вчили цьому аспіранта, потім, в загалі за науку, потім за прикладну науку, потім, про науку в суспільстві, а потім...
А потім, аспірант Петро Славський подзвонив у двері, зразу він був ще веселий, та коли з того боку відповіла теща, він посерйознішав, та зробив вигляд вкрай змореної працею людини. Двері відчинились, і він зрозумів, що не треба було робити той вигляд, теща все одно подумки сказала ; «Нє вєрю», але спектаклю грати не стала. Вона теж була мудрою жінкою, та теж мала не аби який запас знання, а тому знала, зараз це ні до чого коли чоловік на підпитку, тай вийде при цьому одна імпровізація, тому перенесла спектакль на завтра. Теща мовчки розвернувшись пішла до своєї кімнати, та вже потроху в голові почала писати оту п’єсу. Почала з епіграфу, «Хвали, мати, того зятя, що я полюбила», Метлинський А. Л. . Потім пригадала що це вона готувала на одруження, і зараз воно вже застаріло, тому вирішили взяти інший епіграф. Вона підійшла до полиці з книжками, довго щось шукала очима та тут її погляд зупинився; «Стівени Кінг... Саме те що потрібно». Вона дивилась на зміст шукаючи найбільш підходяще оповідання зважаючи ситуацію, її очі весело бігали по назвах, «Ярость», «Пляска смерті», «Тот кто хочет вижить», «І прішол Бука», «Труп», вона посміхнулась прочитавши, «Гостья із ада», і взяла книжку до себе в кімнату.
Артефакт.
Цього ранку мабуть і почалась ця історія, і це вже був отой постріл, що з гармати.
Але в нашому випадку це почалось більш романтично. Теща за ніч дописала таки п’єсу, і навіть вийшла на сцену. І отут як кажуть, тільки з початку спектаклю; «Завіса».
Петро, як це може бути тихо вийшов з кімнати, він зайшов в туалет, потім в ванну, а потім на кухню, але тут він зрозумів що спізнився. Теща стояла біля дверей на кухню, вона поставила коробку на стіл, та розбирала речі ті що зосталися від її матері, і все те уважно роздивлялась, при цьому роблячи вигляд, що те що воно робить в край важливо зробити саме цього ранку. Він тихо її обійшов, пройшов до плити, та щоб якось пом’якшити ситуацію промовив.
- Ви працюйте, я сам дерунів накладу.
І отут він, як ще молодий та не досвідчений зять зробив помилку і тим дуже схибив. В таких випадках, ніколи не можна першим починати розмову, тому що, іноді на все готові жінки все ж таки вагаються, він цього не знав. Він не знав і того, що в п’єсі тещі його персонаж все ж таки є, але тільки як статиста, тому слів в цій п’єсі в нього не було. Вона подивилась на нього уважно, аналізуючи його стан і почала.
- Я то працюю, та дивлюсь ви грошей стали багато заробляти... Є вже за що випити?
- Та ні то друзі пригостили. – Він спробував посміхнутися.
Та тут він зробив другу помилку. По перше він не звернув уваги на те що теща перейшла на, ви, бо при цьому, зять з досвідом завжди замовкає, розуміючи що жартувати та дурнувато посміхатись не слід, тем більше казати оте слово. Що за слово? Це слово.., друзі, бо в розумінні тещі друзі можуть бути тільки у ї чоловіка, зятя, та сатани, у всіх інших нормальних людей бувають тільки подруги.
- Друзі пригостили... Це я знаю.., знаю і те що потім тобі їх пригощати, а потім вони тебе знову, а потім ти... Що заробляти багато стали, тепер кожного дня по трохи будите...
- Чого ви зразу за гроші, будуть гроші, я ж дисертацію пишу...
- А потім що, кандидатом будеш, і будеш як мій, тачку потім по базару возити.
Його тесть, який встав на галас, та тихенько щоб і йому теж не попало, сходив в туалет, а потім пішов до кімнати, слова цієї п’єси знав дослівно, тому вже навіть не прислухався. Він дійсно був кандидатом, тільки з історії партії, тоді єдиної, а зараз він не був нікому потрібен, тому дійсно розвозив тачкою товар по невеличкому базару, де теща мала, як кажуть свої торговельні точки. Колись він теж був зятем, та теж жив в приймах, при цьому в тій самій квартирі. Колись, коли він був ще молодим, його теща теж його гризла, щоб він отримав якусь посаду, та був шанованою людиною, а тоді то було тільки за допомогою той, єдиної партії, і він став вивчати її історію і теж мріяв стати професором, та тільки час змінився, і тепер він просто возив тачку на базарі.
На кухні, увертюра давно вже скінчилась, теща вже перейшла, на ти. Розглядались питання про купівлю зятем своєї квартири, машини, про те який він нікчема, та все інше. Петро сидів понуривши голову, а з очей потекли сльози, він хотів попити води, та не нароком зачепив чашку, та впала... Постріл з гармати.
Він підняв її, та про себе подумав; «Мабуть на щастя», та головне не сказав це вголос. Потім він вислухав про те що він нічого в цей дім не придбав, а тільки знищує все, і тепер сльози зовсім вже потекли з його очей. Теща з полегшенням зітхнула, їй стало набагато краще, вона подивилася на зятя, потім на стару материну шкатулку яку тримала в руках, відкрила її, там всередині лежала звичайна хустинка, вона розправила її. Хусточка була звичайна біла, без мережива та доволі старенька. Теща зрозуміла що вона нічим їй не цікава, а тому кинула її зятю.
- На ось соплі утри, роз нюнявся, працювати треба, а не штани протирати.
Петро взяв хусточку і почав витирати сльози, потім вийшов в коридор, одягся, тай пішов на роботу.
По дорозі він весь час плакав та тер очі, ніби в нього ячмінець вискочив, в університеті вже почались пари і в коридорах на щастя вже нікого не було, він тихенько зайшов в лаборантську, сів за стіл, протер ще раз очі та став розправляти хусточку, шукаючи сухе місто. Та тут серце його наче йойкнуло, хусточка яка була зразу біла, від того що стала мокрою стала вкрита мереживом, він уважно придивився і зрозумів що то не мережева, а якийсь текст, на який мові це написано було не зрозуміло, бо був він дуже дрібний. Аспірант дуже хвилювавсь, він поклав хусточку на сканер, та став сканувати з усіх боків і по де кілька раз. Потім перевів все на монітор, та збільшив, то дійсно був текст, та мова написання все так і осталась не зрозумілою, він був написаний гарною каліграфією, а в кутках, червоним, ще й стояли якісь печатки чи монограми. Що зображено було на тих монограмах було теж не зрозуміло, то були не наче малюнки, на яких були відтворені сцени якихось жертво приношень, а можливо і сцен якихось обрядових дій.
Тіло його розм’якло він зіперся на спинку стільця, ще раз подівся на хусточку, там де вона вже просохла текст поволі зникав. Петро посміхнувся, він знав як його відновити, в голові промайнули думки; « Артефакт... Історична загадка, з цього боку хустинки кандидат наук, з іншого доктор, а монограми в кутках, то вже професор та нобелівська премія.».
Аспірант постав чайник нагріти води, зробив каву, і тепер уважно дивися на монітор та думав що робити далі. Додому він зрозуміло не піде, поки не зробить наукового відкриття, а от як його зробити він поки що не знав. По перше треба було сховати та як слід хусточку, де саме він поки що розмірковував. В дома , це він відкинув зразу, у тещі на дачі якщо закопати, може зіпсуватися, в будинку, а як хтось підпалить, дача теж не підходила. В університеті, в бібліотеці, можуть знайти, в підвалі теж. І отут він дійшов до першої філософської думки; «Не головне як знайти, головне як потім заховати».
Пари закінчились. Аспірант все ще сидів в лаборантській, та розмірковував з чого почати, додому він вирішив не йти, і як що зразу він ще вагався то зараз це було остаточне рішення.
Осіння ніч застала його в університеті, коли все стихло він пішов бродити коридорами, думаючи про те де ж все таки заховати артефакт. Зі стін на нього дивилися портрети, коли портрети намальовані в одній площині, то де б ти не стояв, завжди здається що вони дивляться тільки на тебе, а ці здавалось, ще й ніби щось казали. Петро Славський стояв посеред коридору вдивляючись в професорів, та ніби слухав їх поради.
«Нічого не бійся, та до всього підходь творчо.» – зауважив Ейнштейн . «Точно.., точно... А головне на всі події звертай увагу... Все може бути знаковим. Якби я тоді не помітив оте яблуко, то нічого б і не вийшло». - Додав Ньютон. «Та чого ви його лякаєте, все просто, і нема нічого там складного. Я в двадцять п’ять уже професором був». – додав Ніцше. «Та я вас прошу пане Ніцше..» - заговорив Кант. – « Нічого собі просто. У вас діти були? А теща? Отож і мовчіть. В мене як були, то я знаю що це. Зарплатню тоді в Альбертіні, теж як і зараз малу платили, то щоб родину утримати я навіть в карти на гроші грав. А йому все просто... ти хлопче уважніше до всього стався і прагматично, бо й помреш у злиднях.». «Прагматизм прагматизмом, але й за інших не забувай». - Додав Гомер. – «Не все пиши одразу, а хоч пиши так, щоб тебе не відразу зрозуміли, залиш щось і нащадкам. Я як написав ту історію про Трою, то ще й Шлиману робота була та слава.». «А ще, зразу подумай чи потрібно оте відкривати. Бо все має вплив на подальший розвиток історії» - промовив Лаплас. – « І не тільки нашої, а історії всесвіту, все зв’язано одне з одним». Аспірант подивився на портрет Гьоте, той теж ніби промовив. – « Та все ж... Краще що нам дає історія, - це збуджений нею ентузіазм. А тому вперед».
В низу щось заклацало, то сторож закривав двері. Аспірант зайшов до лаборантської, та тут йому прийшла в голову думка; « де б я оте не заховав, все одно буде страшно та я весь час буду тільки про це і думати.» Він достав ще одну хусточку і замотавши в неї артефакт пришив її до своєї білизни, потім зіставив кілька стільців один до одного, підклав під голову підшиті старі газети і заснув.
Експедиція.
Ранок затарабанив краплинами ще теплого, хоч вже і осіннього дощу по вікнах. Аспірант прокинувся, умився, і поставив чайник. Вже хотів прибрати стільці та не встиг, у кабінет зайшов професор Матяш, він подивися на стільці та чайник.
- Розумію...
- В загалі то правильно розумієте. - Посміхнувся аспіранти. – Тільки не до кінця.
- А що ще, я не знаю?
- Та потрапив мені до рук, вчора, зненацька, один документ, справжнісінький артефакт. Хочу з ним розібратись, це по дисертації. Тому є прохання. – Він показав Матяшу роздруковані листки. Той уважно їх роздивився.
- Формул немає, тому хоч дивись хоч ні. Маю надію це серйозно...
- Ще й як серйозно. В зв’язку с цим в мене до вас прохання... грошів треба трохи позичити, а ще якось підійти до ректора щоб невеличку відпуску дав.
- Розумію... - Кивнув професор – Гроші вважай є, а з ректором піду домовлятись, ти поки що пий чай, а потім зайдеш до нього в кабінет.
Аспірант пройшов останні метри до кабінету ректора, на хвилинку зупинився обдумуючи що казати щоб при цьому не показувати хусточку, та не розповідати де вона взялась. Він постукав. З за дверей пролунав веселий голос ректора.
- Заходьте.., заходьте...
Аспірант зайшов та привітався, ректор показав йому на стілець. В кабінеті знову пахло одеколоном Матяша, кавою, та прокуреним піджаком філософа Павловича. Вся картина кабінету нагадувала іншу картину, а вірніше фреску Рафаеля, Афінська школа. Математик Матяш сидів зліва за столом, та як Піфагор передивлявся папери, помічаючи в них щось олівцем. На фоні великого вікна мокрого від дощу, за яким кудись до обрію, перспективою плинуло місто, стояли ректор та викладач філософії Павлович. Вони ніби Платон та Аристотель щось один одному намагались довести, тільки розмова була не про давню освіту та філософію, а про сучасну, тому робили вони це з посміхом.
- Я вам що хочу сказати пан філософ, от ви мені скажіть... – Ректор весело дивився на філософа. - Он там є університет радіоелектроніки, так ви мені скажіть, хоч одну марку вітчизняного телевізора, чи приймача, чи може хоч якоїсь антени, чи телефону, хоч взагалі якоїсь продукції. А он далі. – Він показав у вікно. – Інститут легкої промисловості, тут взагалі мовчу, а далі дорожній, про дороги не треба, хоч там до речи, вчать інженерів з автомобілебудування, то, то ж як... Таврію вже не випускають, чи правда КрАЗ залишився, унікальна машина, слава богу хоч кабіну тепер не дерев’яну, а металеву роблять. То вимені скажіть? Як нічого не виробляючи... – він дійсно як Платон підняв палець в гору. – Чому?.. Якій науці?.. Так заповзято можна вчити студентів?
- Питання складне. - Посміхнувся пан філософ.
- Не знаєте що відповісти?... Так я вам скажу. От дивіться на наш університет торгівлі.., хліб не дарма їмо. Торгівля в нас є?.. Ще й яка!.. Магазини, базари, меркети, все росте як на дрожах, робити не вміємо, а торгуємо добре. То я що хочу сказати, треба оту всю дурню, маю на увазі оті ВУЗи, позакривати, все одно ніякого толку, та відкрити торговельні вузи. Зробити з нашої держави центр всесвітньої торгівлі.
- Ага, - Згідно кивнув математик. – Тільки враховуючи що везуть до нас весь непотріб з усього світу, бо беруть що подешевше щоб продати по дорожче, і навіть секонд хендом торгують, тим що люди вже викинули, задарма, щоб бідні носили. То назвати це все треба, Центром Всесвітньої Торгівлі Лайном, а на митницях так і написати здоровими літерами «Держава Україна. Все по тридцять п’ять гривен».
- Ні не все. – Його сміючись підтримав філософ. – У нас депутати по тридцять серебряників... - Він прокашлявся. - Я оце отих терористів з Аль Каїди не розумію. Навіщо було, отой торгівельний центр валяти. Гроші ж є?.. Є!.. Треба було б зробити, як до речі зробили американці, профінансувати вибори в конгрес, якоїсь нашої української партії. Ото бомба б була.. Вони навіть якби в меншості були в їхньому конгресі, таке в чудили б... Уявіть собі.., Аль Каїда приїздить через чотири роки, а Америки немає, одні руїни, в кріслі федерального судді сидить Джон Зварич, а Куклускланівці в біленьких халатах, бігають по кабінету хороводом, наспівують різдвяну пісеньку, та йому доларами засівають. Ото комедія, нема в Аль Каїди творчості... Головне в знищенні держави не теракти, а гарна влада.., як у нас наприклад.
Всі зареготали, Матяш подивився на аспіранта який тихенько сидів в кутку на стільці, потім звернувся до ректора.
- Борис Семенович.., це ось аспірант, я про те.., що вам вже казав...
- А наука.., це добре... Ну що ж, треба підтримати. Сходиш в бухгалтерію візьмеш відрядження, для наукової експедиції, і грошів хай випишуть, я зараз подзвоню.
- Я вибачаюсь. – З тривогою, в очах аспірант подивився на ректора. – А з лекціями як?
- У нас економіка і юриспруденція в державі, всім до одного місця, головне в державі тепер історія, то президент у нас зараз головний історик, хай студенти по телевізору історію вчать, там більш докладно про неї розповідають. Їди вже бо передумаю...
Щасливий аспірант вийшов в коридор, а за ним вийшов Матяш.
- Стій побіг. На ось грошей.
- Та казали ж дадуть...
- Та що там дадуть... На освіту... Схаменись... На ось потім віддаси. Слухай уважно, тобі я так розумію ще й жити десь треба.
- Та треба, до тещі не піду, краще скажу що у відрядженні і на вокзалі спатиму.
- Ну тоді слухай, підеш в гуртожиток, ось адреса. Це гуртожиток від освіти, мешкають там студенти іноземці що тільки мові вчаться, ті хто на курси підвищення кваліфікації приїздять, і всякі інші. Підійдеш до коменданта, там така молода, симпатична, Тамара Степанівна, скажеш що від мене, кімнату не дасть, а ліжко дасть, та йди зразу, щоб в вечері потім не шукати.
Петро Славський їхав громадським транспортом до гуртожитку, та все думав з чого почати, « Зразу треба установити що то за мова, якою текст написаний, а потім спробувати перекласти.» Та тут він збагнув всю важкість цієї роботи, навіть не важкість, а небезпечність. Якщо він дасть текс перекладачу, той невідомо як перекладе, як його перевіриш, а працювати з неперевіреним текстом, дурня може вийти, тай в загалі, перекладач може сказати щоб він і його в співавтори взяв, а можливо і взагалі буде шантажувати. Він знову замислився; « А дійсно що я скажу потім, в чому моя наукова праця, в тому що роз нюнявся, а теща мені хусточку в обличчя жбурнула, якось все не так. Треба шукати незацікавленого експерта.». Автобус зупинився на потрібний зупинці, аспірант встав, спитав у перехожого де гуртожиток, і потихеньку пішов.
Знакове яблуко.
Когось можливо стан гуртожитку і вразив би, тільки не аспіранта. Будинок мав три поверхи і був типовою будівлею старих часів, зараз він мав дуже цікавий вигляд. За кожним вікном висіли труси, шкарпетки, ліфчики, сорочки, сукні, всі вони були різнокольорові, та ще й гойдались від вітру, а тому здалеку здавалось що то прапори всіх держав світу, а в будинку проводять асамблею ООН. Петро зайшов у середину, біля дверей сиділа консьєржа, вона змірила його поглядом.
- Вам кого?
- Мені Тамару Степанівну.
Та зняла слухавку і поклацала по кнопці. Через хвилину у вестибюль вийшла і справді приємна жінка, Петро подумав; « А що Матяш має добрий смак, і не дарма кожен день одеколоном користується».
- Я від професора, мені б кімнату.
- Він вже дзвонив. Кімнати немає, а от ліжко є. На третьому поверсі зараз проживає міліціонер, він на курси підвищення кваліфікації приїхав. Зараз в кімнаті, можете підніміться, в вісімдесят другий, зліва від сходів.
Петро тихенько постукав, за дверима була тиша, а потім, з середини, здавалось теж ніби хтось тихенько постукує. Він відкрив двері і вже хотів привітатись та вдихнувши повітря трохи не зомлів, аспірант аж присів від теплого смороду що з повітрям вийшов з кімнати. Тепер він зрозумів що то стукало, зграя мух не витримавши нелюдського катування, спробувала вибити двері з середини, тепер вилетівши в коридор, вони посідали на стінах і ніби відхекувались. Петро подумав про себе; « А що ж ти хотів, Індіана Джонс, експедиція така і повинна бути.», він заглянув в середину, і зрозумів чим пахло. А пахло вчорашньою закускою, квашеною капустою, гарним вінницьким самогоном із малясу, тарілкою недопалків, невеличкою купкою чоловічих шкарпеток під ліжком, гарно начищеними чобітьми, та онучами які лежали зверху щоб просохнути, а останню ноту до аромату, як кажуть акцент, додавав чоловік який спав на ліжку. Аспірант тричі глибоко втягнув повітря, а потім навприсядки побіг до вікна.
Вікно відкрилось легко, та тепер повітря з тягою пішло в іншому напрямку, воно теплим, смердючим язиком облизало стіну, а потім карниз над нею. З шести горобців які сиділи на карнизі над вікном, двоє зразу впало навзнак у водозбірний жолоб, що і спасло їм життя, інші в сліпу бо очі виїдало, впали на каштан під будинком. Ворона ж, яка сиділа на дереві і яку сполохали падаючі горобці, навпаки, злетіла і зацікавлено сіла на карниз над вікном. Вона втягнула повітря, а потім з огидою подивилась на лежачих в жолобі горобців, та каркнувши ніби сказала; « Боже ж ти мій... Які ми тендітні... Тільки не треба мене докоряти в відсутності смаку...». Вона розвернулась на жолобі, випорожнилась на тротуар під вікнами, звільняючи місце для їжі, потім нахилившись, одним оком подивилась в відкрите вікно, шукаючи поглядом щось смачненьке.
Петро ж навпаки по пояс виліз за вікно, його трохи не знудило, та спасло те, що дві симпатичні студентки якраз вийшли з гуртожитку і піднявши в гору голови посміхнулись йому. Повітря поступово змінювалось, зразу потягло з кухні другого поверху, потім парфумами з першого, жіночого поверху, а потім і взагалі з відкритих дверей гуртожитку. Петро віддихався і сів на ліжко. Міліціонер був справжнім, він знав що викликати на допомогу можуть в кожну секунду, то спати ліг не роздягаючись, знявши тільки новенькі кирзові берци.
Холодне повітря знизу, через відкриті двері та ліжко дільничного, тягло в відкрите вікно, він здригнувся, відкрив очі і не повертаючи голови подивився на аспіранта який сидів навпроти. Міліціонер, почав перебирати в голові останні події, потім всі портрети з орієнтировок по розшуку злочинців, думаючи можливого кого затримав та не пам’ятає, та нікого схожого пригадати не зміг. Дільничний підвівся, та сів на ліжко, намацав банку з розсолом, набрав трохи в рот рідини та ковтати не став , а став чикати поки оцтова кислота з розсолу, розтворить той клей що язик приклеїла до ньоба, коли те сталось, залишками розсолу пополоскав у роті. Спочатку, він очима чудового кармінового кольору, схожого на схід сонця, над хімкомбінатом в Алчевську, ще раз уважно подивився на аспіранта, потім подивився в відчинене вікно, а потім знову на аспіранта.
- Вечір?...
- Ранок.
- Неділя?...
- Вівторок.
- Маю надію вересень?..
- Останні числа.
- Так це ще й нічого...
- А що могло бути гірше?...
- Та як сказати. В п’ятницю на заняттях.., відпрацьовували оперативно пошукові дії, а саме розділ «Засідка», цілу ніч з хлопцями в кущах просиділи, змерзли, то як з завдання в суботу вранці прийшли, вирішили трохи зігрітись...
- Розумію буває.
- А ви вибачаюсь хто будете?
- Я викладач історії, аспірант, пишу дисертацію, зараз в науковій експедиції, звати Петро Славський, мене до вас посилили.
Міліціонер з повагою подивився, на сусіда.
- Як цікаво... Степан Дзусь, дільничний з села Звиздів, з Карпат. Старший лейтенант, приїхав на підвищення кваліфікації.., вчусь на слідчого.
- О... то в нас навіть трохи споріднене професії, маю на увазі слідство...
Степан кивнув, та тут його чудові кармінові очі, помітили відкриту трилітрову банку під ліжком аспіранта, в якій було ще досить багатенько прозорої рідини, він повеселішав.
- Зараз снідати будемо.
Аспірант який потроху вже звикав до сніданків тещі, все ж з підозрою подивився на сковороду що стояла на стільцях між ліжками. В ній було щось схоже на омлет, тільки який приготував божевільний кухар. В сковороду зразу поклали залишки квашених помідорів та огірків, потім шкуратки з сала, ковбаси, та хліба, додали голову копченої скумбрії, а ще трохи хвостиків від кільки, потім закидали то все яйцями, не тим що в них всередині, а цілими, з шкаралупами, і все те змішавши, добре прожарили. Аспірант посміхнувся.
- Шотландське рагу?
Дільничний не зрозумів гумору.
- Мабуть. Не знаю вчора хлопці щось готували. Та я зараз.
Він встав та пішов до холодильнику, достав щось з нього , викинув те що було в сковорідці в сміття, і поставив її на електричну плиту. Вже через хвилину в кімнаті запахло розігрітою тушонкою з качки, та домашньою олією якою помастили салат, тепер повеселішав і Петро, він тільки тепер роздивився кімнату та дав їй належну оцінку. Степан швиденько накрив все на стільцях і пресів на ліжко.
- А що ви досліджуєте?
- Та ось. – Петро достав з кишені аркуші з від сканованим зображенням хусточки. – Натрапив на артефакт, хочу дізнатися його історію.
Міліціонер взяв аркуші і уважно їх роздивився.
- Давньою - арамейською написано.
- Звідки ви знаєте? – Аспірант широко розплющивши очі, подивився на Степана
- Я таке вже бачив.
- Де? – З сумом спитав аспірант, розуміючи те, що якщо це бачив звичайний дільничний, то дисертації не буде.
- Де? Це довга історія та я розповім. Моя мати жінка дуже набожна, і весь час хотіла щоб я був священиком, а тому водила мене до церкви та мало того, оставляла мене там допомагати священику, а ще щоб я навчився його справі. Та пізніше виявилось що в нього вже був наступник, ми цього тільки не знали. Та колись, коли я йому допомагав, я й натрапив на майже такі самі листки. Священик розповідаючи мені про святі писання, казав, що май же всі вони були зразу написані давньою - арамейською. Ті що я потім побачив, написані були такими самими літерами, правда без отих червоних монограм по кутках. – Степан на хвилинку замовк, а потім знову продовжив. – У нас тепер інший священик, молодий, та з іншого села, він десь спочатку навчався, а потім прийшов до нас, та я думаю він про ті папери знає.
Аспірант, який спочатку з сумом уважно слухав, тепер знову повеселішав.
- А як вони до нього потрапили?
- Не знаю. Я побачив їх раптово, коли священик їх ховав в інше місце. Я то сам завжди хотів бути детективом, тому з малечку любив за всіма стежити. Коли він пішов, я витяг їх та добре роздивився, тому самі розумієте що питати не став. Та скажу вам одне, це мені бабця розповідала. В давні часи через наше село, горами, на схід йшли ченці ордену Домініканців, іноді вони зупинялись щоб переночувати. Та бабця казала, колись один так заночував, що в селі і зостався, потім він з допомогою громади збудував церкву, яка і досі є, в ній я ті папери і бачив.
- Ой як цікаво... Дуже цікаво... – аспірант потер ладоні та подумав; « А якщо і дійсно ті папери продовження моїх, оце буде наукова бомба, а можливо молодий священик про них і не знає...», - ви знаєте.., я мабуть схожу, та пляшку візьму.
- Так.., там трохи є. – Степан показав на банку.
- Ні я коньячку візьму, бо те в мене не полізе.
- Та й справді треба вже по трошку, бо всі заняття пропущу.
Аспірант йшов до магазину і розмірковував. А розмірковував про те що, дійсно, священики можуть знати мову, тай наукові відкриття їм не цікаві і вони не є конкуренція, та при цьому можуть і з тлумаченням допомогти. Все виходило гарненько, а головне він знав що тепер робити, а ще він подумки подякував Матяшу за гуртожиток, та за те що його посилили саме в цю кімнату, а головне що в ній спав дільничний. А потім пригадав Ньютона, та його яблуко, це точно був знак. Потім вони ще довго сиділи, і пішло навіть те що було в банці, розмовляли на різні теми, а в кінці Петро розпитав дорогу до села дільничного, той йому все докладно розповів та ще й написав матері коротенького листа, щоб було де аспіранту заночувати. Все було дуже добре, і Петро Славський тепер чикав тільки ранку.
Карпати.
І знову був ранок, а як не крути ранок є ранок, тому що ранок це початок дня, а бува ще початок життя, навчання, одруження, а початок це завжди надії і сподівання, і це завжди гарно. Аспірант теж прокинувся з надією, та мріями.
Він умився та зайшовши з коридору в кімнату зрозумів, що експедиція потребує спорядження. Той костюм в якому він був для того не підходив, він перерахував гроші і сумно зауважив що зараз нічого зайвого купувати не слід, хто знає як воно все вийде. Пробігшись по базару, вірніше по секонд хендам та циганам, він вже з торбою прийшов в гуртожиток. Переодягнувшись, став роздивлявся на себе в дзеркало. Дільничний, який з ранку теж вже десь побігав, на хвилинку теж зайшов в кімнату. Критично оглянувши науковця він зауважив.
- А що непогано. Ви будите спокійніше себе почувати і люди будуть до вас більш відверті. Маскування при слідстві це теж головне. Зараз ви схожі на гасторбайтера, якого коли він повертався з роботи в Москві, на кордоні митники вщент обібрали. Дуже непогано. В тих краях куди ви їдете, таких чоловіків дуже багато буває. Точно вам кажу, будете як свій. Не треба навіть оту табличку з написом на шию вішати.
Аспірант дурнувато посміхнувся.
- Мабуть ви праві.
Вокзал є вокзал, потім потяг на Львів, потім знову вокзал, потім приміський. Петро зійшов на невеличкій станції. Люди що встали з ним розійшлися, хто по домах, а хто по машинах які їх чекали. Петро вийшов зі станції, та підійшов до дядька який стояв не оподалік.
- Я вибачаюсь, до Звиздіва як потрапити?
- Та як... Хочете пішки, тут не далеко кілометрів десять, а як пощастить може яка попутна буде. Тільки як збираєтесь то вже йдіть, в горах темніє рано. – Він показав рукою. - Отам між двома горами річка тече, вздовж неї дорога, як по ній підете, то в Звиздів і потрапите.
Повісивши сумку на плече, Петро пішов, поки він мовчав то і справді був схожий на свого, бо коли йшов селом, ні одна собака на нього і не гавкнула.
Він вийшов на дорогу між двох гір, і тоді справді стало темно, хоч час був ще не пізній. Та все ж таки була осінь, пахло хвоєю, прілим листям та грибами, з правого боку вздовж дороги облизуючи камінці крижаною водою, текла річка. Десь трошки вище, хмаринки снуючи між гір, як отара овець, ніби паслися гуляючи між смерек. Коли він пройшов ще з кілометр і старі смереки майже закрили небо, стало трохи моторошно, та все ж подорож була легкою, бо йшов він на зустріч мрії. Через де який час, ззаду, по кам’янистій дорозі зацокали копита. Петро повернувся. Кінь тягнув воза в якому сидів дід в шляпі, той зупинився.
- Сідай хлопче, підвезу.
- Мені в Звиздів.
- Та зрозуміло що в Звиздів... В Париж цією дорогою не потрапиш.
Аспірант посміхнувся, та поліз на воза.
- Ти таке як не місцевий. – Спитав дід підпалюючи цигарку.
- Так. Я до священика в гості їду.
- До молодого, до отця Михайла?
- Так саме до нього.
- Є такий, я покажу куди йти.
Далі дорогою їхали мовчки. Вже й справді через пів годи вони в’їхали в село, хоч з за туману його майже не було видно. Дід проїхав ще трохи селом, а потім показав рукою в гору.
- Он бачиш, вікно світиться, отам і живе отець Михайло.
Було ще не дуже темно на дворі, та від туману в хатах було вже темно і люди запалили світло, тому десь в горі, то там то там, світились квадратики світла, додаючи селу якоїсь містичності.
- Дуже дякую. - Сказав Петро, і пішов по стежці в гору.
Священик.
Отець Михайло готувався вечеряти, коли в двері постукали. Він поклав ложку якою перемішував салат з грибів, витер руки та пішов відчиняти двері. Коли двері відчинились в світлі невеличкої лампочки, що висіла в сінях, священик побачив чоловіка років тридцяти, специфічно одягнутого.
- Здоровенькі були. - привітався аспірант, побачивши на лиці священика якийсь страх.
Той кивнувши, штовхнув аспіранта в груди та проскочивши повз нього, кудись дременув. Петро ледь устоявши на ногах, розвернувся і нічого не розуміючи побіг за священиком. Біжучи він став аналізувати що зробив не так, та думки так і не встигли набрати логіки, бо погоня вийшла коротенькою. Пробігши кілька метрів та підсковзнувшись на мокрій від хмар траві, священик впав. Якби він був вдягнутий в щось інше Петро його б довго шукав, та біле спіднє отця, було видно дуже далеко. Петро підбіг до священика, той виставив вперед кулаки і став про щось швидко гомоніти.
- Я тут не причому. Не треба мене бити. Вона сама наполягла, я не хотів. Я дуже довго опирався... Це ж для нас священиків гріх... а вона бувало прийде треця об мене як кішка, а потім як всі підуть, каже що б я її сповідував... та таке розповідає, а в мене ж серце не залізне, казала якщо не я, то по руках піде. Я й не витримав. – Він приречено зітхнув. - Та ви самі винуваті. Ви ж розумієте, вона жінка молода, а ви її покинули. Май же на два роки одну.
- Я вибачаюсь я нічого не розумію. Кого я покинув? Яка жінка?
- Ну ви ж.., Славко Ухоль, чоловік Ганни? Який поїхав в Москву на заробітки і вже два роки ні слуху ні духу.
- Та ні ви помиляєтесь, я Петро Славський, історик із Києва, приїхав до вас на наукову консультацію.
- Точно?
- Та можу посвідчення показати.
- Тоді я прошу вас забути, те що я казав.
Отець Михайло став підводиця, та тільки тепер вони обидва зрозуміли всю комічність ситуації, хоч при цьому аспірант розумів що це добре і священик тепер буде більш відвертим. Вони пішли в будинок. В хаті було тепло, а на столі стояла вечеря. Глянувши на вечерю, аспірант подумав, що йому останнім часом таланить і дуже, хоч в їжі. Священик з усмішкою та трохи засмучено провів рукою.
- Я вибачаюсь мені треба трохи заспокоїтись, а потім вже до справи. Ну що. Чим бог послав...
Аспірант згідно кивнув та подув, що цікаво, завжди після цих слів, на столі все гаразд, з часів ще старих класиків до тепер, видно так кажуть не з просту. А на столі стояв чавунець, з печеням гуски в капусті, варена картопля, салат з грибів, та боби з квасолею тушковані и з кусками м’яса, а на додачу пляшка з наливкою.
Отець Михайло прочитав молитву, і вони стали насипати та наливати. Вже добре повечерявши, священик передихнувши, подивився аспіранта.
- Ну то кажіть що у вас за справа.
- Справа в чому. Мені до рук потрапив один документ, як на мою думку дуже цікавий. А питання просте чи не могли б ви його прочитати чи хоч щось розповісти про нього. – Він достав аркуші роздруківки і поклав їх на стіл.
Отець Михайло взяв аркуші, дуже швидко глянув на них, та з широко розплющеними очима підвівся, уважно дивлячись на аспіранта.
- Ох і день сьогодні...
Він швиденько одів сутану та хреста, і підійшовши до ікон в кутку, став читати якусь молитву латиною. Петро нічого не розумів, хоч ні, він розумів одне, в його руках щось дійсно важливе. Священик замовк, та розвернувшись підійшов до столу.
- Де ви це взяли? Хоч ні не так. Хочете я вам скажу, як воно до вас потрапило. – Аспірант кивнув. – Вам дала її вам ваша теща, коли ви заплакали, то була біленька, проста хустинка.
Тепер аспірант не міг повірити почутому, і йому теж захотілось помолитися та він не знав як. Тому він просто кліпаючи очима, спитав.
- А ви як про це дізнались?
- Справа в тому, що те що ви мені показали, річ дуже серйозна. – Він обійшов будинок визираючи у вікна, потім виглянув у двері і закрив їх на засув.
У аспіранта все аж розривалося у грудях, по перше від того що це дійсно серйозна річ, а по друге, що він тепер дізнається правду.
- Ну кажіть що це?
- Це один з трьох загублених аркушів, Євангелія від тещі.
- Та ну хіба таке може бути. – Аспірант посміхнувся, та показав пальцем в гору. – Хіба в нього теж була теща?
- А тут нема нічого веселого. Ви ж вчений. Непорочне зачаття було всього один раз, а все інше було природно, а раз був син та жінка яка його народила, то в неї звичайно була мати, з чого виходить що була і теща у самого головного, він показав пальцем вгору.
- А й справді, я про це ніколи не замислювався. А чому про неї нічого невідомо?
- Це дуже просто. Ви ж знаєте що навіть Євангеліє дитинства записали до апокрифів, як ви думаєте, чому? Та я вам скажу, щоб нікому навіть на думку не спадало спитати, а чи була теща, чи ні. А от чому так? А тому що ви знаєте, є малюк, треба чи працювати, чи навпаки до кума в гості сходити, куди його дінеш, звичайно до бабусі, хай з ним по нянчеться, та добриками нагодує, та яку казку розповість, пісеньку заспіває, чи кашель вилікує, що не так, так. То виходить, хто дав перше виховання? От бачте. А про неї і забули. Тоді теща й почала заповіді писати, щоб всі інші тещі такого відношення до себе не мали, зразу одну, потім іншу, а потім зустріла свою подругу, коли йшла сміття викидати, та свого додала. А через деякий час, вони стали разом писати, зустрінуться біля гієни вогняної, коли туди сміття несуть, і обговорюють все, а там і інші тещі стали допомагати. А одного разу всі зібралися біля того смітника, і вирішили свій орден зробити, і зробили, яку він має назву я не знаю. Та потім коли тещі мали вже свій орден, вони вирішили всіх зятів в світі приструнити, та й пішло все більше та сильніше. В кінці, вони вже хотіли владу на себе перебрати.
- Оце так... А де ж тепер те Євангеліє? Та головне це ще треба довести.
- А і не треба нічого доводити. В Чорному плащі...
Каіфа.
В чорному плащі з криваво червоними очима, шаркаючею ходою первосвященика, який вісім днів святкував, рано в ранці четвертого числа зимового місяця тенет, в криту колонаду, між двома крилами будинку тещі, зайшов первосвященик Каіфа.
Більше за все на світі, він ненавидів запах парфумів тещі, та тепер той запах стояв повсюди, і все вже віщувало що день буде паскудний. Запах здавалось то йшов звідусіль, він йшов з будинку, з флігелю за ним де готували обід, з саду. В ранці теща вже все оббігла що б переконатись чи все роблять по її. У Каіфи після тижня свят дуже боліла голова, причому чомусь тільки одна половина. «О... це воно, немає сумніву, це похмілля.» - думав Каіфа, - « За що ж ти мене так,»
Каіфа сів в крісло на терасі, та запах тих духів «Шахразада», здавалось був кругом. В голові Каіфи запаморочилось.
Вже через декілька хвилин, в криту колонаду зайшов тесть Каіфи колись теж первосвященик Анна, після смачного обіду він потирав руками живіт. Ханнана чи просто Анна, як кажуть тепер, вийшов на пенсію, та маючи сильний вплив на свого зятя, все ж займав високу посаду, він відповідав за казну та за призначення на різні посади, а тому був в курсі всіх справ в Синедріоні. Анна нахилився щоб побачити обличчя зятя, той сидів з заплющеними очима.
- Спиш чи що?
- Та ні, просто голова болить.
- Вчора тайна поліція Синедріону, піймали одного чоловіка, той бігав по місту, дурниці різні кричав.
- Що за дурниці?
- Каже, «Хлопці хвати пити, волю свою проп’єте, рухне старий храм віри.., в те що ми чоловіки головні в світі, жінки прийдуть до влади.», - А потім до бунту всіх підбурював.
- Та й.., дійсно дурня, які в біса жінки при владі... хай дурне бігає... – Каіфа знову заплющив очі.
- А може дійсно щось знає. – Анна, поплямкав залишками обіду. - Ми його на всяк випадок піймали, я б на твоєму місці все ж таки його допитав... Я зараз з дружиною, ну з твоєю тещею, на базар схожу, вона каже що там якісь нові купці з Молдавії приплили, може вибере собі щось. То я.., як буду йти біля в’язниці, скажу конвою щоб тобі його привили. Ти все ж.., допитай.., бо мало там що...
На криту терасу вийшла дружина Анни, вона була одягнута в чорну вишиту золотом сукню, теща уважно подивилась на зятя.
- Страждаємо... ну.. ну... Нічого скоро прийде наш час... Це ще не страждання... от тоді будуть страждання. – Вона перевила погляд з зятя на чоловіка. – Гроші взяв?
- Та взяв.
- Багатенько?
- Та багатенько.
- Треба й тобі щось придивитись, ходиш в цьому старому плащеві, як опудало. Дівчата казали, під Кишиневом у Європі гарно шиють. Ще кажуть, у Європі модні зараз такі плащі синенькі, а по рукавах у вздовж.., щоб отакі три білі смужки. Ну що пішли...
Каіфа сидів на веранді з заплющеними очима, сонце вже піднялось і світило йому на сандалі. Тут хтось закашляв. Каіфа зразу підняв голову, та нічого не побачивши її опустив, перед ним стояв малий на зріст, але дуже противний начальник конвою, на прізвисько Мишоловка. Він був хоч малий, та був дуже кмітливий та підлий, і мав те прозвище за те, що при його владі з в’язниці ще нікому втекти не вдалося.
- Я вибачаюсь.., бунтаря привили.
Каіфа сумно зітхнув, та поволі розплющив підпухлі очі. Робити допит йому сьогодні зовсім не хотілось.
- Заводьте...
Конвой завів чоловіка років тридцяти з добрим гаком, та доволі пристойно вдягнутого. Каіфа подивився на полоненого, з хворобливою гримасою на обличчі.
- Як звати?..
- Кого мене?..
- Своє ім'я я знаю... – Він на хвилинку напружив хвору голову, та замислився. – Чи не знаю? .. Ні ще пам’ятаю... – він подивився на полоненого. - Як твоє ім'я?..
- Мене звати.., Кац Моня
- Звідки ти?
- Із Кайфи...
- Це ж де?.. – Здивувався первосвященик.
- Як гроші є.., Кайфа вона кругом... – Спробував посміхнутись полонений.
- Та ти мені дурня не клей... це мені сьогодні ні до чого. Бо зараз скажу Мишоловці... – Він зміряв поглядом полоненого, а потім начальника варти, і додав . – Той скаже своїм хлопцям, то вони тебе так віддубасять мало не буде...
- Все зрозумів.., - полонений кивнув. - Кац Моня дуже розумний, повторювати не треба.
- Кажи то ти там бігав по місту, та підбурював всіх на бунт...
Моня важко зітхнув.
- Невіри мені ніхто, а я істину кажу...
- А ти знаєш що таке істина?...
- Істина перш за все... це те, що в тебе болить голова. Цілу неділю було свято Ханука, тому я тебе розумію...
- Добра ти людина. – Каіфа згідно кивнув. – Хоч ти мене розумієш. Та все одно, що ж тепер робити?
- Це дуже просто, тобі лише треба випити пару кухликів гроалю, а налити туди пива. Це такий напій, його кажуть, ще в Вавилоні винайшли, вірніше сказати їх первосвященики.
- І що допомагає?
- В таких випадках як зараз у тебе, мертвого на ноги підніме.
- Та де ж його взяти?
- А ти он пошли Мишоловку на ярмарок, вавилонські купці його точно привезли. Тільки хай холодне бире.
- Мишоловка. – Крикнув Каіфа. – Він знав що той ховається за мармуровою статуєю голої жінки, роблячи вид ніби роздивляється її з заду. – Ти що паскуда, знову підслуховуєш?..
- Ні.., ні.., ви що.., я прилучаюсь до прекрасного. Схоже на роботу Праксителя, Афродіта Кнідськая... Гарна робота...
- Ти знову за своє... Ти чув що розумна людина каже...
- Та чув. А як не найду я те пиво, тоді що?
- Візьми хлопців з податкової, на митницю заїдь, ті швидко всіх на ноги поставлять, вчити чи що?.. Бігом.
У всьому сірому, в чудових сандалях, не в отих пластмасових китайських, за двадцять гривен, а зі справжньої, гарно прошитої шкіри білого бика, з ремінцями по саме коліно, в виблискуючому бронзовому шоломі, який в’язні чистили кожного дня щоб всі думали ніби він золотий. На сірому в яблуко коневі, піднявши в повітря пил, вузькими вулицями міста, розрізаючи натовп, на базар летів начальник варти Мишоловка. Каіфі було дуже зле.
Каіфа подивився на всі боки, більше на веранді нікого не було.
- Та все ж таки, що ти хотів розповісти?
- Історія на перший погляд проста, та мені здається не дуже проста, щось в ній є. Було це не дуже давно, приїхав я з Кайфи до тещі погостювати. Тещі моїй тоді було ніколи, вона обід готувала святковий, якраз робила фаршировану рибу. А дружина мені й каже; «Сходи до гієни вогняної, сміття винеси», та трохи розповіла як туди дійти, я ж не місцевий. Їду я собі, гарно, птички співають, та отак заслухавшись і згубився. Воно знаєш, оті оливкові садки навкруги, легко заблудитися. Дивлюся, дим по переду, ну думаю, раз горить точно смітник, туди попав. Пролажу через хащі, дивлюся жіночки з відрами стоять, видно теж сміття виносили, думаю підійду спитаю. Коли підхожу ближче дивлюся а в них очі заплющенні і вони якусь молитву співають, оце думаю так. Я притих і сиджу. Коли вони закінчили, одна видно головна і каже. – «Ну що ж голубоньки мої, скоро прийде наш час, три аркуші осталося, і все, прийде наша віра і станемо ми головними за чоловіків.». А одна питає; - «А звідки ми ті аркуші ждемо?», а головна і відповідає; - « Один, зі сходу, від тещ східних, то не дуже важливо, бо вони жінки теж пригнічені. А два аркуші з півночі, від скіфських тещ, то навпаки дуже важливо, вони народ ще дикий, то кажуть такі тортури знають, що як навчимо інших тещ тим тортурам, все, капець зятям нашим, то треба чикати, тай без тих аркушів не можна.», - а інша питає;ь - « А як хто знайде та спалить», всі засміялись, і головна сказала; « По перше, ми їх сховали в тому будинку, де шукати не будуть, у самого первосвященика. А по друге, ми ж навіщо їх по всьому білому світу послали. Для того щоб ті аркуші слізьми зятів всього світу просякли, а як те станиця, то вони вже не горітимуть.». І вони знову затягли молитву.
Каіфа який уважно слухав, аж встав, і став нервово ходити по веранді.
- А я то думаю чого це теща мені каже; « Ну, ну... прийде наш час», тепер я зрозумів все... Де той Мишоловка, його тільки за смертю посилати, прийде приб’ю гада.
Легкий на згадку Мишоловка, ввійшов в криту колонаду держучи діжку з пивом.
- Чому в очі не дивишся, коли мені подаєш, га? Чи вже надпив трохи з діжки. От паскуда.
- Я ж не багато.., щоб перевірити, не отруїли бува. Ось бачте поки що живий, я ж за вас переживаю. – Спробував посміхнутись Мишоловка.
- Дивись мені. Принеси чашку, ні дві, сам пити не буду. Може ще щось? – Він подивився на бунтаря.
- Хіба тарані якоїсь.
- Точно збігай у флігель хай тунця дрібненько наріжуть. Та бігом.., і пробувати тунця не треба.
Вони сіли на стільцях та стали смакувати пивом. Після трьох чашок, Каіфі стало легше.
- І дійсно з мертвих піднімає. – Каіфа посміхнувся. - А ти чим займаєшся?
- Шию по трохи, - Кац Моня відпив з чашки, - Здебільшого із шкіри... хоч можу і з тканини...
- О... Це цікаво. А плащик такий синенький можеш пошити, щоб по рукавах три білі смужки?..
- Це такий, як під Кишиневом шиють, та чого ж не можна, можна.
Вони вже дійшли до середини діжки.
- А чого ж я сиджу, діяти треба. - Сказав Каіфа. – Ти мабуть вже йди, а я ще попрацюю. Мишоловка, ти де. Той зайшов на веранду. – Проведіть чоловіка.
- До в’язниці?
- До якої в’язниці, до дому, і адресу запишіть, скоро поїду нового плаща замовляти.
Каіфа важко підвівся і промовив до себе.
- А що ж і дійсно треба перевірити, мало там що, та тепер я пригадую як мій любий тесть Анна, зразу одне каже в Синедріоні, а як додому прийде та з тещею повечеряє, в ранці зовсім інше верзе, та таку дурню слухати противно. Ось де воно, вже по трошки і до мене добираюця. Ох і теща...
Він підпалив смолоскипа, і зайшов в спальню до тещі, потім одні за одними став доставати із шафи, скручені хусточки, і підносити їх до смолоскипу. Всі починали диміти, та ось доставши хусточку з іншої полиці, він провів її над вогнем, та стала стріляти як бенгальський вогонь, не займаючись, і так вся стопка.
- Ось де вони. – Посміхнувся каіфа. – Правду сказав, Кац Моня. От і добре. Він згорнув хусточки рулончиком, і виніс зі спальні.
Темрява яка прийшла з Середземного моря, накрила ненависний Каіфі будинок. Темрява накрила все, садок, флігель, та фонтани. А вже допита діжка з пивом, накрила самого Каіфу, він тепер не сидів, а лежав на канапі. На столі лежала перекинута чашка гроалю, а навколо неї був розкиданий тоненько нарізаний тунець. Каіфа ще іноді сьорбав пиво з іншої чашки, та заїдав його тунцем. Хмара поки що тільки віддавала свою темряву, але потім пішов дощ. Десь загриміло, та не сильно, головна буря була попереду.
Скрізь шелест дощу, Каіфа почув як хтось піднімається сходами, він давно це очікував і підвів очі. В криту колонаду, в мокрій чорній сукні, чорнішій за хмару, ввійшла теща, вона поверталась з базару. Струсивши з сукні здорові краплини дощу, вона з якоюсь тревогою подивилась на зятя, той весело посміхався, вишкіривши білі зуби.
- Як погода мамо? Що нагнало з базару? А тато ж де?
- Та нагнало. Батько повів коней у конюшню ставити. А ти що либешся... - Тут вона побачила діжку з під пива. – А зрозуміло. – І їй трохи стало легше, та все ж якась тривога була.
Вона знову щось відчувши, можливо навіть запах горілої тканини, пішла в спальню, і через хвилину звідти донісся страшний крик. Та його заглушив грім, а блискавки почали бити в Лису гору.
В будинку тещі Каіфи, та над ним, почалась буря. Пісочні часи показували що час спинився, а сонячні нічого не показували, бо хмара ще не поповзла до мертвого моря, тому котра тоді була година було невідомо.
Домініканці.
Так.., так.., пане аспірант. Котра тоді була година не відомо. - Священик замовк.
- А що було далі?...
- Що буде далі, та чи буде взагалі далі... Побачимо із рецензій. ( Жарт, як і все інше... хача хто його знає)
.
